Славута та її околиці

Відвідинами Славутського району, що на північному заході Хмельниччини, завершувалася моя літня дводенна вилазка в ці краї. Знайомство почав із самого райцентру.

2. При плануванні подорожі в Славуту головне не орієнтуватися на залізницю, бо вокзал стоїть десь у чорта на рогах. А от автовокзал – у самісінькому центрі, звідки все цікаве обходиться легко і швидко. Молодий Шевченко під кінотеатром імені себе лицем чомусь нагадав фон Мазоха зі Львова.

3. Відносно історичного потенціалу, пам’яток у місті залишився просто мізер, та трохи є. Церква Різдва Богородиці (1819) з наполовину дерев’яною дзвіницею:

5. Цього кота викладу хоча б тому що не дарма я за ним ганявся кілька хвилин:

6. Народне училище (1902):

7. Саме місто тихе-провінційне з відповідними елементами благоустрою. Цікаво, скільки вже в нас десятків Ейфелевих веж.

8. Козаки.

9. У писанці зашифровані вірші, якщо придивитися:

10. Через Славуту протікає річка Утка, в межах міста загачена в ставок. На мосту-дамбі встановлено найдовшу лавку в Україні – 213 метрів.

11. Завдяки ставку маємо трошки видів. Пляж також присутній.

12. Водяний млин 1915 року.

13. Незвичний пам’ятник на честь Революції Гідності.

14. Радянська мозаїка з непоганою деталізацією.

15. Славута довгий час була родовим гніздом князів Сангушків, про що й нині нагадують численні споруди, незважаючи на старання червоних окупантів знищити всі згадки про них. Зокрема на території військового шпиталю, фотографувати який було трохи стрьомно, але дарма: він уже не діє.

16. Цю будівлю можна прийняти і за палац, але то всього лиш одна з адмінспоруд маєтку. Палац розібрали в 1917 чи 1922 році самі знаєте хто. Останнього князя Романа Сангушка озвіріле бидло забило штиками й прикладами, байдуже, що йому було вже 85 років. Століття потому важливо не забувати, що комуністи – не люди.

17. Костьол (1822-25) збудував Євстафій Сангушко в пам’ять про доньку Дороту, що померла у юному віці. Освячений на честь св. Дороти, що логічно.

18. На чужих фото виглядає цілком діючим, тому здивувався, побачивши, що по факту всі входи й виходи забиті дошками.

19. Нечастий на наших теренах типаж пам’ятника на перехресті біля костьолу:

20. Парк для князів проектував відомий на Поділлі дизайнер Діонісій Міклер. Нині більша його частина стала стадіоном, стіни якого ззовні розмальовані явно дітьми. Тільки ідеї деяких малюнків зовсім недитячі:

21.

22. Між шпиталем та рештками парку на пагорбі знаходиться шматочок житлового сектору із сильно перебудованих споруд маєтку Сангушків. Я навіть бачив їх здалеку, але як же смертельно було лінь у тих спотворених будинках шукати якісь сліди минулої аристократичності… Тому обмежився фото греко-католицької церкви незрозумілого віку.

23. Царівна на Утці.

24. Що ще варто відзначити у місті, то це пивзавод, який і в наш непростий час діє, випускаючи цілком годну продукцію. Фірмовий магазин я бачив і в Ізяславі, але затарився все ж тут, щоб менше часу тягати зайвий вантаж. Пиво непастеризоване, тому з мінімальним строком зберігання.

25. Зі Славути плавно рушив у Нетішинському напрямку, хоча до самого Нетішина цього разу не добрався. Автобуси бігають часто, тому невдовзі вже йшов периферійною дорогою із села Крупець у сусідні Стригани. Там гарно:

26. Заболочені луги, мабуть, вже не Поділля, а Волині, де поважний лелека проводив плановий геноцид місцевих жаб:

27.

28. Основна дорога в Стриганах хороша, головне не пропустити за залізницею непомітний поворот наліво, що приведе до головної місцевої пам’ятки.

29. Мова про палац князя Святополк-Четвертинського, що збудував його в 1904 році, попередньо викупивши ці землі у того ж Романа Сангушка. Проектували й зводили його німці, тому для наших земель споруда вийшла незвична. Однак щастя князеві це не принесло: набагато молодша дружина зрадила йому з одним із робітників, узнавши про це, він отруївся. Княгиня у Стриганах теж довго не затрималася, невдовзі зі зрозумілих причин вимушена була тікати з дітьми до Польщі.

30. У радянські часи тут чого тільки не було: сільрада, клуб, катівня НКВС, школа механізаторів, гуртожиток. Останньою його займала така неприваблива для сторонніх організація, як туберкульозний санаторій. Зараз це ніби як приватна власність, але фактично руїна, за якою ніхто не доглядає. Цікаво, за що цьому палацу за такий короткий термін життя дісталося стільки злиднів…

31. Цей балкон ніби якраз зрадливій княгині і належав.

32. Інтер’єри також частково збереглися. Спочатку пробував так-сяк фотографувати їх через вікна, бо входи закрити ґратами. Аж поки не зайшов збоку, а там ніяких ґратів і роби що хочеш.

33. І як шкода, що ця краса пропадає. Здавалося б, хто чув про ті Стригани і хто приїде сюди, якщо в палаці розмістити готель, наприклад. Між тим, у випадковий момент часу, поки я там бродив, під’їхала ще одна пара на мотоциклі. Положення у села вигідне, дорога хороша. В іншому його кінці знаходяться гарні Голубі озера, до яких я сам не встигав за браком часу. До них би й прилаштувати цю пам’ятку, та немає кому…

34. Комини традиційно потрощені.

35.

36.

37. Зараз тут живуть лише ридаючі маскарони та привид зрадженого князя.

38. Поки ніхто не додумався розбити сходи, як це часто роблять у покинутих палацах.

39. Тому досі можна піднятися аж до горища, хоча сміливості ступити з твердої сходової клітини на трухляві підлоги у мене ніде не вистачило. Це другий поверх, якщо не помиляюся:

Близько до палацу князь збудував водяний млин, нині так спотворений сірою шубою, що я його не побачив впритул, хоча точно проходив повз.

40. Стара хата в Стриганах:

41. Повернувшись у Крупець, зробив останній на той день автобусний ривок у сусідній Старий Кривин. Головною його пам’яткою є дерев’яна Воскресенська церква (1763), що стоїть прямо над трасою:

42. На противагу типовим єпархіальним храмам, це рідкісний зразок збереженої української церкви 18 ст. Просторий двір та відсутність людей дозволили роздивитися її з усіх можливих ракурсів.

43.

44. І в деталях.

45.

46. Вид із храмового пагорбу:

47. Не міг обійти увагою головну в селі автобусну зупинку з її прикрасами.

48.

49. Вірші, схоже, суто місцеві поети писали.

50.

51. Старий Кривин належав князям Яблоновським, що мали тут свій палац. Від нього нічого не лишилося, тільки старий покинутий парк, закладений тим же Міклером. Ірландцю, кажуть, місцина так сподобалася, що він і сам тут пожив кілька років на старості. У вечірньому безлюдді парк виглядає майже містично:

52.

53. Залізнична станція за ним зветься «Кривин», мене на ній зацікавив шматочок вузької колії, що веде в старий ангар. Про місцеву вузькоколійку нічого не знайшов, але ж мала бути?..

54. На станції зупиняється немало далеких поїздів, як для села на півтори тисячі мешканців. Хоча мене цікавили електрички, на яких із пересадками в Шепетівці та Козятині дешево й сердито поповз додому. Наостанок сфотографував водонапірну вежу, точно таку саму, як у Полонному, звідки почалися ті неймовірно довгі й насичені вихідні.