Замостя, частина 1

2. Однією з домінант замостянських видів є греко-католицька церква Покрови Богородиці (1993-96), перед якою – затишний сквер/площа Героїв Чорнобиля з відповідним пам’ятником та однією з вінницьких алей сакур.

3. Від центрального мосту сквер одразу наліво, загалом тут дорога розділяється натроє: на вулицю Київську, проспект Коцюбинського (переважно якому і буде присвячена ця частина) та Брацлавську.

4. Серед новобудов, що активно займають весь вільний простір, трапляються і геть авангардні.

5. Район трамвайний, ось два швейцарці, один з яких зберіг забарвлення у виді оригінальної цюріхської реклами.

6. Та уже суто місцевий VinWay.

7. У центрі площі по північній стороні проспекту стоїть пам’ятник тому, в честь кого він був названий.

8. За пам’ятником знаходиться і музей Коцюбинського, у хатинці, де він народився. Так вдало захований, що перші роки життя у Вінниці я й гадки не мав, що він саме тут, а пофотографувати прийшов тільки на шостому році «завдяки» карантину. Втім, там вхід зовсім з іншого боку, з периферійної вулички Бевза, що відходить від проспекту буквою Г.

9. На барельєфі над вхідними дверима зображений… ні, не Коцюбинський, а Іван Бевз – лідер підпільного руху у Вінниці в роки нацистської окупації. Тут розміщувалась штаб-квартира підпільного партійного центру.

10. У сам музей я не потрапив, навіть якби хотів, на той момент вони ще не працювали. Інший вагомий привід відкласти візит на потім – там якраз проводиться капітальна реконструкція.

11. Через квітучо-зелену територію садиби у незвичному ракурсі проглядає пам’ятник і бюст якогось гражданіна революційного виду. Табличку я прочитати не зміг, але скоріше за все, то Юрій Коцюбинський – старший син письменника і активний поборник більшовизму, котрий і зжер його у страшному 1937 році.

12. Вулицею Бевза варто пройти і трохи далі. На її вигині – нечастий для Вінниці зразок конструктивізму (1934), що спочатку був лазнею.

13.

14. Один з житлових будинків ніби й зі звичайної силікатної цегли, але геральдика на ньому примітна. Нахабний коте так і не повернув до мене морду, вперто демонструючи для фото тільки своє гузно.

15. Наступний дім – уже без всяких обмовок справжня пам’ятка, особняк кінця 19 – початку 20 ст.

16. Через дорогу будують церкву. Ніби симпатична має вийти.

17. Та повернемось на проспект. Наступна прилегла до нього площа має назву Перемоги, тому цілком логічно, що саме на неї фасадом виходить Гарнізонний будинок Офіцерів (1939, відновлений в 1950-х).

18. Із монументом на честь створення Військово-повітряних Сил України, що самими військовими сприймається не дуже однозначно. Річ у тім, що використаний для пам’ятника літачок М-21М – взагалі-то учбова мішень.

Далі площі Перемоги проспект перетворюється у суміш торгових центрів і базарів у найгірших своїх проявах. Ходити пішки від мене туди вже досить далеченько (а діло було ще в період транспорту по перепусткам), та й не те щоб сильно хотілось.

19. Хоча кілька цікавих речей там є, але тут можу схитрити і використати свої старіші фото. Наприклад, лікарні залізничників.

20. Із появи залізниці у 1870 р. Вінниця має уже четвертий вокзал (1952 – думаю, із дати очевидно, що сталося з третім). Це чи не найчастіше відвідувана мною споруда у докарантинному житті, після квартири, офісу та супермаркету, а от фотографій його майже не маю.

21. На протилежній стороні привокзальної площі звертає на себе увагу також промовисто радянська прохідна агрегатного заводу (який насправді значно старіший і належав ще фабриканту Боруху Львовичу, про якого я згадував у розповіді про Єрусалимку). Зараз і заводу вже немає, а корпуси зайняті всякими торгашами.

22. Варто також згадати про один із житлових будинків недалеко від вокзалу, за адресою Короленка 16. Стояв він собі нічим не особливий серед інших таких же, аж поки з нього від старості не почала облазити штукатурка. І по візерункам оголеної цегляної кладки історики встановили, що дім зовсім не простий, а колишня старовинна синагога. І таке буває.

23.

24. Найцікавіше на Замості (на мою думку) я залишив на другу частину. На закінчення цієї ж ще раз поглянемо на район «із-за мосту», тільки тепер уже Київського. Що вигідно відрізняє узбережжя біля нього, це пляжі.

25. То був один із перших по-справжньому спекотних днів цієї весни, наближалося перше анонсоване послаблення карантину і народ не витримав, виліз на сонечко. І вид цих людей, котрих кількамісячна інформаційна істерія не змусила боятись одне одного та довіку сидіти в чотирьох стінах, таки вселяв хоч якусь надію на нормальне майбутнє.

26. Поблизу якогось із замостянських пляжів зберіглася «замкового» виду водонапірна вежа, але це вже швидше біля пляжу по вул. Гонти. Цього разу я її не шукав, тому знову використаю старе фото.

27. І взагалі, харе вже ховатись по норах. Час потроху вилазити назовні…