Курилівці, та ще й Муровані

Побачити тут, по-перше, треба палацовий комплекс. А так як він далеко від автостанції (чалапати більше 2 км в один бік), попутно пройдемо і нічим не примітний центр. Від нього дорога плавно спускається в долину річки Жван, являючи такі типові для півдня області пейзажі:

Перша пам’ятка по дорозі – церква Різдва Пресвятої Богородиці (1885), зведена на місці старішої дерев’яної попередниці. Її якраз ремонтували, вдягаючи в залатиє купола.

Мур ніби теж автентичний.

Нижче на Жвані утворено ставок, вірний вісник близькості панської садиби. Палац навіть виглядає трішки з-за дерев:

Збудований він у 1805 році для нового власника містечка, графа Станіслава Комара, і не просто так, а на місці замку. У радянські часи його перетворили на технікум, а потім на школу-інтернат, чим він є і досі.

Вежа від сучасних умільців:

Крім палацу, до нашого часу в тому чи іншому вигляді дійшли ще деякі замкові споруди. Спершу буде видно саме їх.

Будинки виросли буквально на замкових стінах.

Неоготичний флігель:

Сам палац збудований у стилі пізнього класицизму.

На стіні є табличка про реконструкцію, яка мала закінчитись ще в 2014 році. Чи її так і не завершили, чи те що бачимо зараз і є реконструкція (вікна ж поміняли на металопластикові). Так чи інакше, для Вінниччини такий стан палацу все одно можна вважати хорошим.

Усі нижні яруси – явні колишні замкові підмурки. Особливо мені сподобалась ця оранжерея (незважаючи на, знову-таки, вікна). Колись тут був зимовий сад.

За рахунок перепаду рельєфу палац має три поверхи у парковому фасаді і два в парадному.

Парк закладав неабихто, а Діонісій Міклер, який залишив по собі найкращі ландшафтні комплекси на Поділлі. Зараз парк так само величезний і уходить аж кудись до річки, хоч і заріс добряче. Ближче до палацу видні величезні кам’яні столи й лавки.

Замковий рів:

Пройшли і на протилежний бік.

Миленько:

І кого б там тільки думав зустріти, але точно не кроликів.

Іншою цікавою стороною Мурованих Курилівців є їх єврейська минувшина, яка зараз представлена залишками містечкової забудови – штетлу та старим кладовищем. Інтернетом бродить з приводу цього цікава стаття, тільки її автору я б дав орден Сусаніна, бо шукати щось по його описам ще важче, ніж по моїм.

Кладовище мало бути на одному з виїздів із містечка. Знайшов його координати на сайті myshtetl.org – виявилось, це аж на виїзді на Вербовець, ще зайві 2 км в один бік. Пішов. Та й що там для дурної коняки такий гак у червневі +30.

Дорогою надибав ДОТ «лінії Сталіна» 1930-х років:

Атмосферні хатки:

Та краєвиди за рахунок перепадів висоти.

Але фіг там. Кладовище в тій точці дійсно є, але цілком звичайне і сучасне, довелось ні з чим вертатися назад. Як компенсація, з цієї сторони чітко видно колишній замок, те що під червоною черепицею – якраз його контур:

Ну і сам палац:

Щодо штетла, у центрі кидаються у вічі декілька типових єврейських хатинок.

Як водиться, з широким виступаючим дахом, іноді з галереями.

Але знову-таки, мій попередник пише про цілі збережені квартали, які я марно шукав обабіч центральної вулиці. Декілька знайдених будинків ніяк цьому опису не відповідають, і побачене мною за масштабами значно поступається штетлам у Шаргороді, Чернівцях чи Піщанці.

Не можна не згадати, що в роки Другої Світової у містечку було страшне гетто, із якого майже нікому не судилося врятуватись, а остаточно община перестала існувати в 80-90-ті роки із масовою міграцією євреїв за кордон. Сьогодні, якщо вони тут досі є, то буквально кілька чоловік, і без господарів штетл стрімко помирає.

Таким чином, хоч і побачив усе основне, відчуття недомовленості після МурКур все ж залишилось. З іншого боку, навряд чи воно мотивує мене на повторне і глибше вивчення містечка.

Будинок на ринковій площі:

Прохідна плодоконсервного заводу: