Земля в ілюмінаторі

Ця замітка – про дорогу до Киргизії і назад, а саме про небо, літачки й види з їх ілюмінаторів. Так вийшло, що перельотів було аж п’ять: із Борисполя в Бішкек через Алмати і назад, а також один внутрішній між найбільшими киргизькими містами, Ош – Бішкек. У всіх них я наколядував собі місце біля вікна, і хоча фото на телефон на льоту то таке, показати дещо для загального уявлення можна.

А почну з Борисполя, і правда, не тільки ж десь за бугром може бути так гарно?

І ми полетіли в ніч, але назустріч сонцю, тому менш ніж через 5 годин уже застали світанок.

А там літак пішов на зниження в Алмати, й стало можливо роздивитись щось на землі. І навіть ідентифікувати.

Озеро Сорбулак:

Що перше впадає у вічі при зниженні – гряда вічнозасніжених гір на горизонті, при чому такий задній план характерний і для Алмати, і для Бішкека. У обох випадках то Тянь-Шань, але різні його хребти. Той, що здіймається над колишньою столицею Казахстану, називається Заілійський Алатау:

 

 

Світанок в казахському аеропорту був не менш ефектний:

 

Терміналів тут два, більшість рейсів обслуговуються в сучасному, ВІПи – в радянському.

В Казахстан я все ж «увійшов», але тільки аби переночувати в хостелі на зворотному шляху. Для цього навіть не довелося їхати в місто.

Щодо віп-корпусу, на перший погляд ніби стандартна сталінка, але який же розкішний у неї декор в етнічному стилі:

 

З іншого боку від злітних смуг будують новий термінал у виді юрти. Має вийти щось цікаве, тільки невідомо коли. Будівництво тягнеться з 2007 року і зараз, схоже, законсервоване.

А ми тим часом летимо на Бішкек, в аеропорт «Манас». Переліт зовсім короткий, трохи більше півгодини.

Унизу – плодовиті поля історичного регіону Семиріччя, над якими клубиться вранішній туман:

 

Гори під нами незасніжені і з висоти здаються невисокими пагорбами; це якщо не придивлятись, якими крихітними виглядають між ними села, і що навіть ці незначні узвишшя вже непридатні для життя людини.

За горами звивається крупна у місцевих масштабах річка Чу, що дала назву Чуйській долині та Чуйській області Киргизії (центром якої за сумісництвом є Бішкек). А тут вона ще й виступає кордоном, зліва – уже Киргизстан.

При посадці знову видно сніжні обеліски Тянь-Шаня, підніжжям яких так само розгулює туман.

 

Але це уже інший хребет, Киргизький, або як вони самі його називають – Киргиз Ала-Тоо.

 

Гірські хребти оточують і Ош – друге за величиною місто країни, та також виступають незмінним заднім планом у аеропорту та при зльоті.

 

У самому ж місті виділяється священна Сулейман-гора – 5-верхий останець, з яким пов’язують царя Соломона, Заратустру та й ще багато кого й чого. Він і дійсно виглядає ніби гігантський природний храм.

 

А на південь від міста – знову сніжні шпилі, але то вже Памір, зовсім інша гірська система, ще більш висока й сурова, і для мене поки лише нездійсненна мрія.

Ош знаходиться на початку Ферганської долини, тому більш типові його околиці – ідеально рівні поля, де жоден квадратний сантиметр не пропадає дарма, засаджений чимось чи забудований густонаселеними махаллями.

Скоро підіймемось вище хмар.

Які не розходились майже всю дорогу, але все ж зробили поступку в найбільш цікавому місці, відкривши вид на Токтогульське водосховище – найгарніший рукотворний об’єкт Киргизстану.

Переліт Ош – Бішкек також короткий, хвилин сорок, і це у буквальному сенсі стрибок через гори:

 

 

А там уже знайома Чуйська долина.

І вражаючі за щільністю та масштабом одноповерхові передмістя Бішкека.

У столиці теж присутня своя добре помітна гора, сопка Чон-Арик. Тільки не має такого священного значення і знаходиться не в центрі, а є південною межею міста.

 

Бішкек ми обігнули ледь не півколом (аеропорт досить далеко за містом), але зняти його толком не вийшло: центр був під сонцем, а на передньому плані тінь від хмар.

Із півночі на столицю направлені два великі водосховища:

 

На внутрішньому киргизькому рейсі летіли стареньким аеробусом, що аж нутрощі крил розчехлив при посадці. Але так як ніхто не відреагував, видно, все в порядку

І дорога додому та в традиційну після відпустки депресію.

Вечір і дощ за вікном «Манаса»:

 

Із літака:

 

Ті ж самі хребти десь на межі двох країн.

У цьому літаку «Ейр Астани» у спинки сидінь були вмонтовані планшети, де зокрема можна дивитись карту з маршрутом літака та статистикою.

Зловісне червоно-рожеве сонце все ж пробилось крізь хмари й сигналізувало про кінець дня. У Алмати також йшов дощ.

Але зранку про нього вже нічого не нагадувало.

По вильоту з Алмати на Бориспіль роздивився ще одне озеро, Балхаш, – найбільшу внутрішню водойму Казахстану.

Хотіли заманити за собою і казахських баранців, але вони не піддалися, і Київ зустрів абсолютно безхмарною погодою. Та і взагалі українське літо виявилось чомусь більш спекотним, ніж у долинах Середньої Азії.