Місто з клеймом війни, ч. 1

Із Тирасполя в Бендери можна дістатись за тарифами міського транспорту, маршрутками або міжміським тролейбусом. Останній – екзотика, яка з’явилась уже в 1993 році, при ПМР, і для них самих є одним із символів самостійності. Навіть його №19 не випадковий – цього дня у червні 1992 р. почались бойові дії.

Завдяки транспорту два міста злились фактично воєдино; тролейбуси майже не поступаються у швидкості маршруткам, їхати півгодини чи трохи більше. Між містами – Дністер і найбільше в ПМР село Паркани (10 тис. чол.), населене переважно болгарами.

Першу вилазку я зробив у кінці першого дня, на розвідку і пофоткати фортецю в променях вечірнього сонця.

Через дорогу від першої ж зупинки в місті – меморіальний комплекс Пам’яті та Скорботи. Узагалі ж кількість меморіалів та пам’ятників у Бендерах, певно, рекордна на метр квадратний. Місто, повністю розвернуте лицем у минуле і занурене у власний історичний біль.

На тлі стели з іменами загиблих у конфлікті-1992 – російський генерал Лебедь, який тут прославився як миротворець. Бойові дії він дійсно зупинив, хоч і своєрідно: наведенням «градів» на Кишинів, поклавши на міжнародне право і позначивши старт окупації частини чужої країни. Ще через 10 років він загине у дивній вертолітній аварії в красноярській глибинці.

«Как говорил один мой знакомый – покойник – я слишком много знал...»

Одразу за тим місто закінчується Дністром та мостом убік Тирасполя, з якого і є найкращі види на фортецю. Але з обмовками: по-перше, частково її прикриває паралельний залізничний міст, по-друге, саме перед мостами досі стоїть пост «миротворців», які намертво окопались біля стратегічного об’єкту.

Хоч я і фотографував демонстративно спиною чи боком до них, один з руссішен зольдатів все ж доїбався, мовляв, що я там клацаю – схоже, суто щоб продемонструвати, хто тут головний.

Дністер за течією, справа місто і невесела набережна:

А це вид у протилежний бік, заради якого і приїхав. Як закінчуються арки залізничного мосту, відкривається вид на цитадель фортеці та гарнізонну церкву.

Із-за залізниці не можна пройти і під мостами, максимум наблизитись до охоронної зони і клацнути через колючий дріт:

Щоб вернутись у Тирасполь, до найближчої зупинки треба було йти у місто – знову повз блокпост, чого зовсім не хотілось. Тому рушив у протилежному напрямку, півтора кілометри до зупинки в Парканах. Над головою темніло чуже небо, а за спиною лишалась така знайома річка.

З цієї ж причини наступного ранку тут не виходив, обмежившись фото з вікна тролейбуса. Ракурс той же, освітлення зовсім інше:

Сліди різних війн – ще на під’їзді до міста:

Місто від початку називалось Тягянякача, потім трансформувалось у більш милозвучне Тігіна (офіційна Молдова і зараз визнає саме цю назву). Фортецю ж збудували турки в 1540-х роках, а керував будівництвом Сінан, один з найвідоміших османських зодчих. У 19 ст., уже в складі Російської імперії, її підправив по-своєму не менш знаменитий Едуард Тотлебен.

Сама фортеця величезна (в периметрі кілометри три!), але зовнішні укріплення традиційно не надто вражають візуально. Більше того, чого за ними тільки не вмістилось: тролейбусне депо, завод, військова частина…

Саме остання і була причиною того, що зсередини фортецю простим смертним не побачити. Лише кілька років тому військові почали відступати, а до цитаделі стали пропускати нечастих відвідувачів.

Правда, вхід з північної сторони, звідки до цікавинок ще півкілометра топати роздовбаною промкою. Туди я найперше і пішов; поруч з входом у фортецю – радянсько-раритетна прохідна заводу:

Але там мене не пропустили. Як виявилось, цей вхід вже недійсний, є новий, від центру міста – треба вертатись.

Та раз уже дістався аж сюди, вирішив пройтись до Тріумфальної арки неподалік.

Такий типовий для наших міст пейзаж: панельки і тралік. Тролейбусна система в самих Бендерах з’явилась також у 1993 р.

Власне арка, на честь 600-річчя міста (тобто новобуд, як виявилось). На задньому плані – один з магазинів «Шерифа», що тримає монополію не тільки на супермаркети, а й на купу інших важливих штук.

Поруч – колонада із Потьомкіним на передньому плані, яка є входом військове кладовище.

Ще північніше знаходиться район міста під назвою Варниця, про який також варто згадати. Це – цілий геополітичний казус, він залишився під контролем Молдови, але невизнане Придністров’я цього факту… не визнає. У Варниці засідає влада Тігіни «у вигнанні».

Ще далі за ним – мікрорайон Північний під контролем ПМР і, щоб потрапити з нього в центр або назад, треба перейти два кордони в один бік.

Я ж вертаюсь до нового входу в фортецю. Біля зупинки черговий меморіал, російської слави. Поставлений в 1912 р. на честь 100-ліття перемоги над Наполеоном.

Аскетичні «тотлебенівські» вали ведуть до відбудованої брами.

…яка залишає дуже суперечливі враження: відтворена з гівгяної силікатної цегли, але дах уклали справжньою, хорошою черепицею. Який-небудь анекдот про молдавських будівельників згадайте самі.

Відносно фото кількарічної давнини військові потіснились ще більше (їх територія зліва від цього кадру). А перед цитаделлю та церквою Олександра Невського (1833) зробили зону відпочинку:

Направо можна помилуватись Дністром, за яким видно Паркани.

Туди ж націлені гармати. І тут теж вліпили меморіальні таблички, уже не пригадаю з якого приводу.

Пам’ятник Олександру Невському, певно, з відсилкою до церкви.

Цитадель строго квадратна і симетрична, хоча вежі різної форми. Ця частина платна, вхід 25 рублів (38 грн.).

Під стінами виставили своєрідний пантеон російських воєначальників: Барклай-де-Толлі, Румянцев-Задунайський і т. д.

З бастіонів відкривається вид на зовнішні вали фортеці, що каскадами спускаються до Дністра. Невідреставровані і прекрасні у своєму дикому стані:

З Бендерами також тісно переплелись долі деяких українських діячів. Сюди утік після поразки під Полтавою і тут помирав Мазепа. Тут же народжувалась конституція Пилипа Орлика, на честь чого встановлено пам’ятний знак (ніби навіть єдиний у світі).

З’явився з ініціативи общини українців Придністров’я (яких у невизнаній республіці 29%).

Майже через століття після тих подій, у 1806 році, у ранзі штабс-капітана фортецю штурмував видатний письменник Іван Котляревський:

Наступний персонаж уже не українець, а знаменитий вигадник барон Мюнхгаузен, який брав участь в турецькому поході російського фельдмаршала Мініха. І можливо, саме над цією фортецею він злітав на ядрі у ворожий табір у розвідку, а потім так само назад. Це звісно, якщо вірити розповідям барона (та й як можна йому не вірити?..)

Цитадель можна повністю обійти ззовні по периметру.

Реставраційні роботи ще тривають.

І звісно ж, зайти всередину. На вході сфоткав прапор ПМР, який рідко де трапляється без супроводу окупаційного власівського стяга.

У приміщеннях фортеці в основному порожньо. Є стандартна катівня, а в пороховому погребі (він в кутку перед безверхою баштою) – невеликий історичний музей.

Не те щоб щось особливе, але карти і макети я люблю.

Також є пару діорам:

Надбрамна вежа відбудована так само контрастно, силікатна цегла + черепиця. На самій її вершині, куди ведуть гвинтові сходи, облаштували оглядовий майданчик.

Також можна ходити стінами на 3/4 периметру. Невідновлена стіна виходить якраз на територію військових. Раніше там стояли вишки з озброєними вартовими, а тепер толком ніхто і не помітить, якщо клацнути з віконця брами.

Звідси ж найкращий вид на двір цитаделі:

Требушет і тому подібні штуки:

Зовнішні вали, Дністер і Паркани:

За Парканами видно і тираспольські багатоповерхівки, а також синій дах гігантського спорткомплексу «Шериф».

Контрастне сусідство старовинних укріплень і сірої промзони:

А це вид убік мостів і центру Бендер. Варто визнати, що роботу провели чималу.

За гарнізонною церквою зліва видніються зелені куполи кафедрального собору, то уже центр міста. Наступного разу відправимось туди – самі по собі Бендери виявились також на диво цікавими.