Кам’янка та її околиці

Ну і власне за чим їхали: церква Успіння Пресвятої Богородиці (1851). Гарненька.

Природа також не пасе задніх. Через село протікає річка Жаботинка.

Далі до цивілізації треба було подолати 8 км (трохи пройшов, трохи під’їхав). На перехресті з трасою Сміла – Кам’янка знаходиться село Михайлівка, і нам туди, і навіть далеко йти не треба. Друга церква знаходиться тут же. Храм святого Архангела Михаїла збудований у 1845 році на місці старішого, який згорів у 1820-х роках.

Саме ж село з теж-таки тривіальним іменем до 1915 року мало назву Пруси.

У храмовому дворі був якраз служитель, так що мені пощастило. Він і порозказував багато цікавого, і навіть всередину пустив, за що йому велике людське спасибі. А то завдяки нашим добрим християнам звикаєш, що із церков тебе гнатимуть сцяними мітлами в основному.

Хоча міг би також зробити морду цеглиною і не пустити чужинця. Грабіжники традиційно не обділяють увагою старовинні церкви, і не спиняють їх ні страх перед Богом, ні великі замкИ.

Також сам би я не помітив плиту у фундаменті, на якій нанесені основні віхи життя храму. Як бачимо, дуже відрізняються від офіційних.

Панорама Михайлівки:

Ну і третє село, Ребедайлівка, уже майже на під’їзді до райцентру. На відміну від перших двох, де церкви у центрі, тут треба добряче заглибитись у сільські вулички. Храм Різдва Богородиці і найстаріший з-поміж усіх, його датують 1796 роком (за іншими даними 1898).

Зате Ребедайлівку можна було найкраще «відчути», пройшовши майже наскрізь. Умиротворено тут та красиво.

Ну а тепер пора в Кам’янку. Там найперше пішов дивитись каньйон річки Тясмин, це відносно недалеко від автостанції. По дорозі не міг оминути такий будинок:

Цей район міста називається чомусь Казбек. Узагалі топоніміка Кам’янки (якщо вірити Вікімапії) дуже звучна. Є тут Бухенвальд, Памір, П’яний Яр…

Із західної сторони в місто врізається в’юнкий, оточений скелями Тясмин.

Улітку популярне місце відпочинку:

Так, це не щось там грандіозно велике, але повноцінний каньйон. З уривчастими ледь не вертикальними гранітними берегами, висота який сягає 12-15 метрів. І надзвичайно мальовничий.

Є важливою пам’яткою природи, бо тут росте декілька видів червонокнижних рослин та мохів. До речі, охоронний статус отримав не так давно, у 1995 році. Але мох та степові трави залишимо науковцям, а самі просто насолодимось красою цього незайманого куточка природи.

При наближенні до центру міста Тясмин стає більш рівнинним і до берега вже не підступитись. Остання видима атракція – скеля Пушкіна, на якій поет, за переказами, любив посидіти помилуватись природою, яка надихала його потім писати всякі ліричні й романтичні штуки.

Тут відпочивальників іще більше.

Місцевий колорит:

Тепер пошукаємо цікавого у самому місті. Церков у ньому відносно мало.

Є кілька привабливих будинків по вул. Пушкіна.

Водоканал займає дуже милий особняк 1906 року:

Станція юних техніків:

Від неї спускаємось у парк Декабристів, великий і зі значними перепадами висоти. А колись мав іще більший розмір, коли був парком маєтку Давидових.

Власне уже мало виникнути питання, а як це у Кам’янку занесло Пушкіна, що і скелю собі облюбував, і одну з головних вулиць його іменем назвали.

А все дуже просто. Олександр Сергійович товаришував із Василем Давидовим, власником Кам’янки та основоположником Південного товариства декабристів. Котрі, зокрема, любили засідати в ось цьому гроті у глибині парку.

У 1975 року поруч відкрили пам’ятник діячам Південного товариства, які жваво вирішують, хто піде за пивом.

Палац Давидових до наших днів не дожив, але є інші споруди колишнього маєтку. Один із них, дім управляючого, нині історичний музей. Але передати цілісно вид будинку із-за густих дерев дуже важко.

Похвально, що головні історичні будівлі міста не розвалюються чи не стоять тупо зачинені, а всередину можна потрапити і є що подивитись. У цьому плані Кам’янка дуже крута.

Після того, як плани декабристів провалились, їм самим також стало несолодко: кого в Сибір, кому кулявлоб. Василь Давидов відбувся каторгою, де умудрився зробити трьох синів. Молодший із них, Лев, пізніше стане управляючим маєтком, а в дружини візьме Олександру Чайковську, сестру відомого композитора. Таким чином історія Кам’янки переплелась з іще одним видатним митцем, який тут любив гостювати, і (не повірите) надихався природою для написання найкращих своїх творів.

Іще один дім маєтку («Зелений будинок»), у якому була бібліотека Давидових та більярдна, тепер також є музеєм, присвяченим якраз Пушкіну та Чайковському. Хоч вони і розминулись тут у часі, зате зійшлись таким чином під одним дахом.

Заходиш у музей – почухай за вушком

Але і це ще не все. По той бік Тясмину варто відвідати круглий млинок, у якому ніби як теж декабристи любили посидіти (ух, які невгамовні… а ще вони масонами були).

Млинок стоїть посеред скверику, що само собою виникає питання, а нахіба він тут був? А все просто, потічок біля нього в наш час майже усох та загубився в траві.

Обмілів та заріс очеретом і Тясмин.

Зате у такому виді він є зручним сховищем для пташенят диких лебедів.

От що у цьому місті майже не варте уваги, так це центр.

Зате на перехрестях стоять вказівники, що дуже добре.

Найвіддаленішою цікавинкою Кам’янки є колишня Покровська економія Давидових. Зараз це далека південно-західна околиця (більше 3 км від центру). Щоб не пиляти пішки, можна зорієнтуватись на автобус до села Телепине, який ходить щодня.

Присілок у народі називається просто Совхоз, нам на першу ж його вулицю. Ліворуч ми побачимо модерний палац Давидових, точніше те, що від нього залишилось.

На відміну від пам’яток середмістя, перебуває в аварійному стані.

Господарському корпусу через дорогу пощастило більше: він використовується за призначенням.

Вид на весь комплекс із поля:

Назад прогулявся пішки, тим більше скайлайн Кам’янки, який відкривається на горизонті, був того вартий.

Далі залишалось перебратись із південно-західної на північно-західну околицю, де знаходиться залізничний вокзал. Електричка із Сміли повезла мене у сторону Знам’янки, а там пересадка далі, на Полтавщину.