Куди не ходять автобуси

До Русилова ведуть дві дороги. Із села Соколів, якою я пішов – не то ґрунтова, не то бруківка, словом погана і для авто, і для велосипедів, хоча траплялись мені і гірші. Власне, ні авто, ні велосипедів я не зустрів жодного аж за 4 км шляху, проїхав назустріч тільки дід на возі і пройшла пішки пара дівчат.

Русилів відомий (у вузьких колах, певно що) каскадом водоспадів на безіменному потічку, що за селом впадає в Стрипу. У селі він виглядає як звичайне собі джерельце.

Щоб вийти на водоспади, треба рухатись головною вулицею, там де вона роздвоюється – наліво. Далі буде хрест над дорогою і перед ним поворот направо: нам туди. На стовпі он і вказівник є.

Вийшовши за городи, ми потрапляємо у зелену долину. Тут уже тільки одна стежка, що уводить вниз, не заблукаєш.

На горизонті – село Новослілка, яке досить далеко звідси, аж по той бік Стрипи.

Я ж думав, що то Язловець, і про всяк випадок клацнув на максимальному збільшенні, раптом буде видно язловецький замок. Не видно.

Але повернемось до головної цілі походу. Із трьох кілометрів довжини потічка десь один припадає на каньйон між Русиловим та Стрипою, у якому і зосередились водоспади. Адепти великих цифр нарахували там їх аж 15, але побачити можна далеко не всі, бо струмок тече глибокою ущелиною з уривчастими берегами, порослими деревами.

Скільки побачив я, не скажу, бо збився з ліку. Ось перший:

Для почину можна зробити і панораму:

Значну частину водоспадів реально розгледіти тільки так, крізь листя:

Або на великому зумі фотоапарату:

Один з найгарніших, як на мене, розпадається на кілька струменів. Але не підступитись ніяк:

Є водоспади високі і зі складною траєкторією:

А є у стилі мінімалізм:

Загальний улюбленець – 12-метровий красень, найвищий з-поміж усіх:

Це теж його частинка:

Цей водоспад можна побачити і згори, і знизу. Щоб дійти донизу, треба спуститись по ось такій драбинці. На фото вона більш-менш, але в реальності там такий нахил і розмах сходів, що відчуваєш себе скелелазом.

Якось змило у струмок стовбур. І да, попри віддаленість та невідомість, срані людішки і тут змогли насмітити.

Іще водоспади:

І заключний каскад, після якого струмок з ущелини виходить на пологу долину:

Там він нарешті впадає в Стрипу.

Річка тут і сама по собі виглядає гірською та бурхливою. Раніше десь поруч існувала кладка до Язлівця, але зараз, схоже, уже немає. На нас же чекає дорога назад з веселим підйомом метрів на 100.

Варто також згадати пару загальних порад для потенційних відвідувачів Русилівських водоспадів. Краще приходити сюди до обіду (потім буде надто темно). І зовсім не варіант – після дощу, на місцевих гірських стежечках і в суху погоду можна шию звернути.

Ну а я повертаюсь в Русилів. Виглядає він зовсім не так, яким мало б бути село на 300 чоловік без громадського транспорту та доріг з твердим покриттям. Я не зустрів жодної покинутої хати, село живе, тут є діти, багато свійських тварин.

Качки у Русилові в основному альбіноси.

Сільська церква:

Назад я вертався другою дорогою, яка виводить на трасу ближче до Бучача. Вона повністю ґрунтова і рівніша, іти три з копійками кілометри.

Від траси до наступного пункту, Жизномира, я під’їхав автостопом (підвезли мене якісь депутати із Золотого Потоку, здається). Сам Жизномир лежить понад дорогою і близько до Бучача, але до головної його цікавинки іти через усе село три кілометри.

Не знаю, що це так масово буяло, але ж гарно:

Церква Царя Христа (1885):

Здалеку вона симпатичніше виглядає:

Чубаті:

Перебравшись на край села, починаю шукати урочище Монастирок. Околиця представляє собою пагорби, порізані переплутаними звивистими стежками.

Зрештою забиваю на них і йду навпрошки через бур’яни просто по навігатору. Нарешті добираюсь лісосмуги, отже, це вже берег Стрипи.

І ось там, у гущавині, знаходжу те що шукав.

Монастир, який існував тут ще з 16 ст., був досить маленьким, тому й така назва. Його не варто плутати з однойменним урочищем біля Лісників Бережанського району і ще з цілим рядом сіл та місцевостей. У 1785 році був закритий за указом австрійського цісаря Йосипа ІІ.

Від усіх його будівель вижила тільки церква, колись оборонна: з товщиною стін 2 метри та бійницями на верхніх ярусах. Зі сторони дзвіниці вона виглядає ще досить пристойно, а от з тилу видно дійсні масштаби руйнації.

Тим не менш, місце незвичне й приємне.

Коло церкви є капличка з джерельцем. Дуже вчасно, бо востаннє магазин я бачив години за 4 до того, і запаси води підходили до кінця. Попереду на мене ще чекав перехід до Бучача та переїзд до Тернополя і сильна втома, але з відчуттям задоволення: цю пару глухих та неймовірних місць я поборов.