Околиці Бучача

Коло зупинки є школа, а там отака милота.

І церква, як же без неї. Церква – по-перше, орієнтир, саме перед нею треба завернути направо, аби пройти до замку.

І дорога веде нас… ні, не вгору, а вниз (за логікою, село мало б називатись Надзамочок ), і вже за сотні три метрів ми побачимо часту для Галичини скульптуру Богоматері, а за нею – стіну.

Під стінами замку розбиті городи, ну а чого землі пропадати.

Будований з 1600 року із характерного червоного пісковику (так само, як і замок у Бучачі і ще багато тутешніх споруд), він ще в 19 ст. втратив значення і його почали розтягувати на будматеріал. Тому в руїну можна зайти як через стіну…

…так і, неочікувано, через цілком пристойну браму.

Твердинею опікується Національний заповідник «Замки Тернопілля». Як і скрізь, вони оголосили про реставрацію замку, як і скрізь, ця реставрація фактично заморожена за браком коштів. Але видно, що хоч щось робити тут намагались.

Уцілілий герб родини Бучацьких.

Неймовірно, але браму довели до такого стану, що на неї можна безпечно піднятись.

І зробити панораму двору. Там тиша, ідилія і пасуться корівки.

Інші фрагменти замкових руїн.

Окрім твердині, Підзамочок може похвалитись просто фантастичними видами, які відкриваються прямо від її західної сторони. Заворожуюче буйство зелені в останні дні весни – ех, туди б зараз…

Доповнює це буйство річка Стрипа, що тоненькою живописною змійкою звивається між пагорбами.

Звідси теж видно бучацькі дахи.

А це – село Переволока, кілометрів за 5 на північно-захід. Сині дашки на передньому плані – скельний монастир у Рукомиші, до якого ми підійдемо пізніше.

Покидаю Підзамочок і вирушаю туди. По дорозі до Рукомиша – село Звенигород, яке я взагалі-то думав проминути трасою. Але побачив церковні шпилі і інтуїтивно все ж вирішив зазирнути.

І не прогадав. Навіть якби воно не мало пам’яток, село неймовірно живописне.

Ну а пам’ятка тут таки є. Незвичний за формою костел міжвоєнного періоду, усього 1934 року, але ж який красень. Схоже, з того ж самого червоного пісковику.

Храм можна роздивитись ззаду.

І спереду. Правда, вид у нього печальний. У радянські часи був складом добрив, потім його все ж повернули громаді, яка тут нечисленна і бідна.

Побачивши мене з фотоапаратом, місцева бабця, очевидно, прийняла за потенційного спонсора і почала розказувати, що, по-перше, треба перекрити дах, і що там взагалі далі робити. На мою відповідь, що не маю на то грошей, резонно зауважила – треба десь дістати

Церква в Звенигороді. Просто церква.

А песики часто отак охороняють пам’ятники. Відчувають щось?

Із села вертаюсь до наміченого маршруту, не перестаючи милуватись буйством навколишньої зелені.

І тут би все ж вийти на трасу і перейти Стрипу… Але он вже вдалині видно монастир, і за ним навігатор показує пішохідний місток. Не втримався і пішов цим берегом річки, дуже вже тут все апетитно виглядало.

А за тим пішов дощ, взуття швиденько намокло у росі. А до містка ще далеко.

Ну хоч пофоткав монастир над водою, таких ракурсів мало у кого є.

Це вже саме село.

А місток… І зараз саме можна прочитати лекцію про шкідливість навігаторів, бо, прийшовши на те місце, я знайшов… брід. Трясця його матері, брід! І видно, що ним користуються, навіть машинами переїжджають, але ж дощ, холодно і річка ошаліла…

На моє щастя, за наступним узвишшям я все ж знайшов непозначений на навігаторі благенький місточок.

Греко-католицька церква у самому селі, колишній костел 1903 року.

А навпроти монастиря знайшовся ще один міст, набагато ближче, ніж я забрів…

Ну і про сам монастир. Скеля, на якій його утворили, - травертинова. Травертин – цінна гірська порода, але, зважаючи на історичну цінність та святість міста, його не видобувають.

Перші монахи з’явились тут, імовірно, ще в кінці 13 ст., рятуючись від монголо-татарської навали. Тоді вони вирубали перші дві печери – для житла і для молитов.

Церква Святого Онуфрія 1768 року, нині православна автокефальна.

Інтер’єр.

Страхітливе зображення Онуфрія на дверях. А у скельній церкві є його скульптура роботи Йоганна Пінзеля, але в темряві мій фотоапарат не зміг.

Монастирська скеля у нинішньому виді – скупчення печер і капличок, пов’язаних між собою хитрим переплетінням гірських стежин.

У 1967 році тут прийняв свій останній бій безіменний боєць УПА (перед смертю знищив свої документи), що переховувався в печерах від КДБістів. Ця збройна сутичка вважається хронологічно останньою у антирадянській боротьбі повстанців.

Іще одна панорама, і час підійматись на гору.

Звідси відкривається вид на долину Стрипи, із якої я прийшов.

І на село.

Знак на в’їзді до Рукомиша. Нормальні люди починають знайомство з ним звідси.

Ну а я його тут закінчую і польовою дорогою іду нарешті до Бучача.

Лелека на низькому старті.