Єлисаветград-Кіровоград-Кропивницький. День перший

Його відродження стартувало відносно недавно, з початку нульових, і з тих пір парк кращає з кожним роком. Для порівняння, якщо у 2001 тут висадили 150 тис. тюльпанів, то цього року – 2 мільйони із понад 50 різних видів, деякі – вперше в Україні.

Тюльпани – одна з головних фішок парку. Із-за холодної весни на момент мого приїзду вони розквітли ще не всі, але тим не менш, задумки квіткарів уже добре проглядались. І це дійсно вражає.

Ось і рудому тут подобається.

Також цвіла магнолія.

Є живий куточок з екзотичними птахами.

Став у позу для фотосесії.

Окрім того, у парку багато розваг, є кафе, дитячі й дорослі атракціони (узагалі він приватний та комерційний, і, як на мене, є чудовим прикладом того, як зробити, щоб і людям подобалось, і власникам щось перепало).

Піднявся на колесі огляду. Правда, нічого особливого з нього не видно – багатоповерхову забудову і входи в дендропарк.

Затим я вирушив у сторону ще одного парку, Перемоги, історичного міського саду. Прямого рейсу від автостанції туди нема (система транспорту в місті мені взагалі здалась не дуже зручною), тому заїхав аж на мікрорайон Арнаутівку. Від парку мене відділяли став і гребля, зате звідси чудовий вид на нього.

На тій стороні відпочинковий комплекс з декоративним маячком.

Чи не найбільш живописне місце парку знаходиться по той бік греблі, де річка Сугоклія виривається на свободу зі ставу і стрімко несе свої води красивою зеленою місциною.

Звідси уже недалеко до фортеці, отже, можна пройтись пішки. Ось такі ЛАЗи майже скрізь стали раритетом, а в Кіровоградський області їх побачив багацько.

Ще я обіцяв вам гарної архітектури, вона в центрі і в основному була залишена на другий день. Але є чимало цікавих будинків і на периферії. Ось чудовий особняк на вулиці Бобринецький Шлях.

Тепер про фортецю. Під іменем Святої Єлизавети (покровительки тодішньої імператриці) вона виникла у 1754 році, і саме з цього моменту й ведеться історія міста. Фортеця була адміністративним центром Нової Сербії і важливим військовим укріпленням Російської імперії. Тим не менш, уже в 1775 р. втратила військове значення і за десять років перетворилась на місто Єлисаветград.

Зараз являє собою систему валів, перерізаних трасою. Вали деінде утопають в зелені, але від дороги їх чудово видно.

На території фортеці є декілька меморіалів, пов’язаних з Другою Світовою та голодомором, і міська лікарня.

Коло монумента сидів вірний страж, що пильно охороняв солдатський спокій.

Є там і трошки сюрреалізму у виді кладовища домашніх тварин.

Деякі надгробки за кічовістю не поступаються людським.

Гармата, направлена в сторону центру.

Туди ми і йдемо. Дорога круто спускається в долину Інгулу.

Місцева Пізанська вежа за будівлею Апеляційного суду.

На цьому березі – неокласична церква Різдва Богородиці 1812 року, в народі зветься грецькою (можливо, із-за античних колон).

Вона єдина у місті не припиняла своєї роботи ні в радянські часи, ні в період нацистської окупації.

Переходимо на другий берег, на набережну. Набережна, на тлі Кропивницького вцілому, виглядає занехаяною. Тут все старе і потребує ремонту, особливо паркани, які місцями тупо відсутні.

Хоча є і приємні філософські моменти. Ось і пацанчик на тій стороні задумався про тлінність нашого буття.

Іще одну картину-вірш знайшов дещо пізніше.

Під мостом, паралельно руслу, є пішохідні проходи на ту сторону. В них трошки попахує (жартую, звісно. Насправді там смерділо як у вокзальній параші).

За річкою розташований центральний ринок. Обійшовши його, знаходимо ще два старовинні храми. Перший – Спасо-Преображенський собор 1813 р., чимось схожий на грецьку церкву – і стилем, і колонадою, і віком.

Трохи далі – Володимирська церква 1795 р., чи не найстаріша у місті. В радянські часи з неї знесли обидві вежі. Реставрація триває і досі.

Коло ринку є кілька відновлених будинків, але переважно вони понівечені зовнішньою рекламою.

Виходжу на головну транспортну артерію міста, вулицю Велику Перспективну. Міську раду збудували в 1954 році, але і тут без колонади не обійшлося.

І ми точно в центральній Україні, а не на Галичині.

А ось в основі колон закралась «зрада».

Пам’ятник Олександру Пашутіну, міському голові в 1878-1905 роках. За нього тут з’явилась сучасна на той момент інфраструктура, водогін, телеграф, трамвай, місто активно розбудовувалось. Не так вже й часто у нас трапляються градоначальники, достойні монументу.

На спинці стільця зображено герб, в основу якого покладено контур фортеці Св. Єлизавети.

Через дорогу – чудовий головпоштамт.

Іще один будинок зі скульптурами.

Трошки в стороні від Великої Перспективної знаходимо вражаючу синагогу 1897 року у мавританському стилі. От тільки дроти тут настільки жахливі, що фіг підбереш хороший ракурс.

Музична школа по сусідству теж має єврейське коріння, колись була приватною лікарнею Мейтуса.

Вертаємось на головну вулицю, де нас зустрічає модерновий магазин 1911 року.

Площа Героїв Майдану і обласна рада (і хай не обдурить вас червоно-чорний прапор, ми точно не на Галичині).

Чи не найгарніша частина Перспективної – навпроти площі.

Готель «Північний» 1911 року (зараз там казначейство).

На вулиці ужились зовсім різні архітектурні стилі.

Іще один старовинний будинок, уже подалі від центру, майже не видно за деревами.

А шкода, варто придивитись до його деталей.

Вулиця закінчується симпатичною новозбудованою церквою, уже відверто темніє, але і я дійшов нарешті до готелю.

Зовнішнє підсвічування у нічний час трошки є, хоча поки що у зародковому стані. Ну то нічого, головне не зупинятись на досягнутому. А нам пора на відпочинок, на завтра заплановано ще маса чудових відкриттів у чарівному Кропивницькому.