Єлисаветград-Кіровоград-Кропивницький. День другий

Ось у цьому будинку зараз міститься Управління охорони здоров’я, від моменту створення тут теж був медичний заклад, що належав якомусь Вайсенбергу.

Інші кам’яниці на Чорновола.

На поперечних вуличках теж чимало цікавого, вони так і манили завернути на себе і збитись з наміченого маршруту, але я все ж старався не дуже від нього відхилятись.

Це завернув на Гоголя.

Вулиця Чорновола закінчується площею Хмельницького з великою скульптурою сабжу в центрі.

На постаменті викарбуваний епізод з Переяславської ради.

Далі починається набережна, і щоб трохи розбавити архітектурний день, прогулявся берегом Інгулу. Тим більше, по карті там багато парків, хоча вони і куди більш занедбані за ті, що я бачив напередодні.

За допомогою штучного каналу утворили острівець, де розташовується парк Пушкіна.

Забудова на горизонті.

Розмальована мостова опора.

Наступний парк, Космонавтів, геть засмічений і не викликав жодного іншого бажання, аніж швидше звідти забратись.

Далі річка уходить у приватний сектор, серед якого, під неймовірний гавкіт місцевих псів, я все ж знайшов точку для нормального фото красивого гранітного мосту 1845 року.

Його якраз перетнув товарнячок…

…і швидко помчав у сторону центру.

Тут Інгул нарешті виривається з бетонних оковів і показує себе у всій красі.

Назад вертався через мікрорайон Ковалівка. В ньому звертає на себе увагу озерце, зашите просто між багатоповерховими будинками. Шикарне місце (звісно, якщо прибрати звідти сміття, ранкових алкашів і гігантських собак, що вигулювались вільно та без намордників).

Покровська церква 1824-49 рр.

За Ковалівським парком видніється старовинна казарма. Схоже діюча, тому не фотографував дуже явно.

Поряд – театр імені Марка Кропивницького, і це привід поговорити про перейменування міста, як же без цього.

Нинішні кіровоградські пацанчики у спортивках, що поціжують пивко на набережній, мабуть, навіть не здогадуються, що якісь сто з гаком років тому їхнє місто було ледь не головним культурним центром України. Саме тут майбутній драматург і режисер робив перші кроки у підкоренні театральних вершин, ще в якості актора.

Його, спочатку містечковий, театр скоро розрісся і здобув популярність в Одесі, Єкатеринославі, а там і до Петербугра діло дійшло. Якщо коротко, Кропивницький став основоположником цього виду мистецтва на всій підросійській території України (правда, у тодішньому Єлисаветграді насправді жив не так вже й багато).

Фігура Кропивницького, безумовно, непересічна для української історії. Інша справа, що театром у нас не особо цікавляться, тому навіть не знають, хто це такий, а то і відверто плутають з Коцюбинським.

Коли перейменування стало неминучим, містяни виступили за повернення історичного імені Єлисаветград, і, як на мене, це було б найкращим рішенням. Але їх не почули. На даний момент назва відверто не прижилась, і найчастіше місто називають по-старому Кіровоградом (хоча хто-хто, а Кіров точно не мав до нього жодного відношення узагалі). Подивимось, як воно буде далі.

Фонтан з Наталкою Полтавкою у театральному сквері.

Від театру уже починається центр, той самий, що центральніший з усіх центрів, але я не здаюсь, і знову йду кудись у сторону, а конкретно до заводу Ельворті.

Це одне з найстаріших підприємств регіону, що веде свою історію з 1874 року. Спеціалізується на випуску сільгосп обладнання. З моменту націоналізації у 1922 і до 2016 року мало назву «Червона Зірка», під якою відоме зараз куди більше.

Не полінуйтесь прогулятись до заводу пішки, тутешня забудова заворожуюче атмосферна.

Пам’ятник братам Ельворті, англійцям, які його заснували.

В цьому будиночку брати мешкали, а тепер тут музей.

Іще один симпатичний залізничний міст.

Недалеко від заводу звертає на себе увагу корпус №1 Педагогічного університету, колишня жіноча гімназія 1899 року. Так він виглядає з тилу.

А з головного фасаду – узагалі неймовірна краса.

Класнючий будинок десь на околицях університету, зараз вже не пригадаю точне розташування.

І стріт-арт там же.

Вул. Шевченка.

Вул. Декабристів.

Як ви розумієте, це я все ж підібрався до самого серця міста. Ним цілком заслужено можна вважати вулицю Дворцову (на деяких картах вона іде під іменем Архітектора Павученка), здебільшого пішохідну. Почнемо її огляд з обласної юнацької бібліотеки.

Міжнародний кредитний банк 1910 року.

Рухаємось у напрямку театру. Тут є пам’ятничок на честь 100-річчя трамваю, що діяв у місті в 1897-1944 роках. Виглядає як надгробок, та і є ним по факту.

Чи не найяскравіша будівля вулиці – управління СБУ.

Школа мистецтв.

Музичний факультет Педагогічного університету.

Далі театр, який ми уже бачили, тому перенесемось у сторону перетину Дворцової з Великою Перспективною. Тут облаштували яскраву інсталяцію з парасольок.

Вранішнє безлюддя…

На вулиці ще майже немає людей, окрім двірників

По інший бік Великої Перспективної теж варто пройтись. По ліву руку буде сквер «Пантери», який в ідеалі мав штучний ставок, містки і все таке. Зараз усе запущено і чекає на реставрацію, і тільки самотня облізла пантера на вершині каскаду нагадує про назву цього місця.

Краєзнавчий музей навпроти.

Ще трошки вуличного мистецтва.

У цю сторону варто дійти до корпусу лікарні №3, колишньої водолікарні Гольденберга.

Тут же, нетипово для центру України, є костел. На відміну від більшості споруд Дворцової-Павученка, це новобудова.

Ось такою насиченою вийшла подорож до Кропивницького. Сподіваюсь, вам це місто приглянулось не менше, ніж мені.