Глухівці, Гурівці і гоп-ца-ца

Ця подорож сильно вирізнилась з-поміж усіх інших. Вирізнилась у вкрай негативному сенсі – уперше за часи моїх походеньок я не тільки мав проблеми з аборигенами, а й взагалі ледве уніс звідти ноги.

Тому перш ніж перейти до власне звіту, попередження: не намагайтесь відтворити мої дії в реальності. Відвідування цих негостинних місць може зашкодити вашому здоров’ю, моральному і матеріальному стану. А якщо дуже вже кортить, їдьте натовпом. Із битами. І ї*аште кожного алконавта, що зустрінеться на вашому шляху. Я попередив.

А тепер сама подорож.

Отже, Глухівці. Населених пунктів з такою назвою в Козятинському районі двоє, і знаходяться вони неподалік. Перше – селище буквально в пару вулиць при однойменній станції.

У цих Глухівцях я не був. А якби й дістався туди, навряд знайшов би там щось, що заслуговувало б уваги, крім дещо незвичного вокзалу. Фото з Вікімапії.

Другі Глухівці – доволі крупне смт, відоме в певних колах завдяки покладам білої глини – каоліну. Саме із-за каолінового кар’єру я сюди і їхав. З ним пов’язаний цілком діючий завод, що дає робочі місця і взагалі «витягує» це маленьке містечко у такому Богом забутому місці. Наприклад, дещо неочікувано побачити тут ось таку п’ятиповерхівку.

Та все ж здебільшого у Глухівцях панує розруха. Багато покинутих хат, алкаші, сміття. Сміття було усюди над дорогами, люди, ідучи зі станції, на моїх очах докидали ще. Все як у нас водиться.

Головна місцева пам’ятка – храм святої Параскеви середини XIX ст.

Церква стоїть на пагорбі, з якого відкривається вид на Глуховецький став.

Узагалі місце для церкви вибрано дуже вдало – її куполи помітні навіть від кар’єру, з протилежного боку селища. Не кажучи вже про види з берегів ставка.

Типова кам’яна будівля дореволюційної кладки.

Школа.

Досить поширений у цьому місці тип погребів.

Ближче до центру – новозбудований протестантський дім молитви, який здалеку я прийняв за костел.

Клуб, він же будинок культури. Напис під дахом «1957» свідчить, що й совки іноді могли породити гарну архітектуру. Жовто-синє на передньому плані – очевидно, постамент колишнього пам’ятника Леніну.

А пам’ятник визволителю з дитиною стоїть собі.

Головна вулиця складається з таких от незвичних за формою древніх цегляних двоповерхівок.

Далі вона переходить в промзону і закінчується кар’єром на виїзді на Козятин. Стела на честь Терешкової.

І кар’єр.

Важко передати всю красу його видів на фото. Наче опиняєшся на іншій планеті.

Вдалині завмерла техніка. Кар’єр діючий, але підійти подивитись на нього згори ніхто не забороняє.

Друге село, Гурівці, склало про себе ще більш гнітюче враження. Воно ще більш запущене і геть безлюдне. Навіть банального продуктового магазину на головній вулиці я не знайшов.

Якщо про глуховецьку церкву я знав наперед, то про місцеву тільки здогадувався, що вона є. Церква знайшлась, та ще й яка.

Дерев’яний храм Різдва Пресвятої Богородиці збудований тут ще 1735 року.

У цьому селі теж багато сміття, загадили навіть церковне подвір’я, яке виходить просто на став – можливо, ще більший за глуховецький. За задумкою творців тут напевно мав бути чудовий краєвид. На даний момент все запущено і занехаяно.

Вид на ставок з головної вулиці.

Уквітчана хатинка.

При погляді на колодязі, які тут скрізь, виникає думка, що навіть централізованого водопостачання у селі нема, не кажучи вже про газ та інші блага цивілізації.

За бажання навіть ці цікавинки можна було б перетворити на туристичні об’єкти, тим більше для українців, які за браком коштів умудряються мандрувати і відпочивати будь-де. По факту цього немає, і я не бачу для цих сіл жодних перспектив, крім поступового запустіння і вимирання. І не скажеш, що незаслужено.

Наостанок, кілька фото місцевих тварин. Принаймні, вони зовсім несхожі на недоброзичливе й байдуже населення цих місць.