Сидимо ми з братом, мені 9, йому 12, у всі ігри вже переграли, всіх собак передразнили, всі провалля вже облазили, та, ніби-то, ще не геть весело. Аж тут бачу: бабин кіт вибравсь на стіл і наміривсь шмат ковбаси самим нахабним чином прикінчити тут же, на столі, не переймаючись нашою присутністю. Кричу:

- Ахтунг! Партизанен!

Брат трохи розторопніший, хвать кота за загривок і до нас на піч:

- Поймали, герр капітан!

- Что ми єсть поступать с партизанен, єфрейтор?

- Ми їх єсть вєшать, герр капітан!

- Ісполнять!

Дістав братик стару, трохи гниленьку, що весь час рвалася, швацьку нитку, ми спутали коту передні лапи, зробили петлю, перекинули через цвяшок в стелі і накинули коту на шию. І в цей момент заходять мати з тіткою:

- ЩО ВИ РОБИТЕ, БІСОВІ ДІТИ?

Я:

- Дас іст швайнен партизанен. Он єсть воровать-єсть ковбасу!

Братик невинувато насупивсь і ткнув пальцем в мене:

- Це все він!

Дали мені прочухана лозиною, братику бублика, "щоб не розстраювався", а ковбасу котові віддали, він же її надкусив. І хто в кінцевому результаті постраждалий?..

Буде ще...

... М-м-м-да... Історія сьогодні вийшла не геть про котів, вірніше геть не про котів... Наступні буду уважніше підбирати і наперед не загадувати...

Будучи студентом, я винаймав з двома однолітками кімнатку у флігелі одного доброго діда. Дід був добрий, а кіт в нього - ні. За вираз морди і неперекорне бажання втнути якесь западло кіт від нас отримав кличку "Ганстер", чи, попросту, Ганс. Дід сам жалівавсь на натуру того кота, проте покарати хулігана не мав ні здоров'я, ні надії. Кіт був такий нахабний, що вважав можливим зобидити бідних студентів. Він вдиравсь через прочинену кватирку до флігеля і перепаскужував нам харчі, то ж нашу любов до цього диверсанта, мабуть, зрозуміє кожний.

Якось, підходжу до флігеля і бачу, як за ледь прочиненими дверима зникає котячий хвіст. Ганс пішов на диверсію... Навшпиньки підкрадаюсь до дверей і швидко вриваюсь всередину.

- АГА! - вигукую я і міцно зачиняю двері. Бандитський прищур кота дивним чином змінивсь: очі спочатку округлились, а потім витягнулись вгору! Я більш ніколи такого не бачив...

Ганс почав тікати. Промчавсь вздовж стіни до дверей - еге! Я ж їх зачинив, не втечеш... Помчавсь далі, знов-таки вздовж стін.(кухонька-прихожка була невеличка) Одне коло, друге...і раптом бачу: кіт вже... біжить... по... стіні!.. Може, хтось не повірить, але то було! Добігає до вікна вже якраз на рівні кватирки, а вона в нас відчинялась назовні. Кіт наступає на кватирку і провалюється, вилітає надвір і, крутячись, завершує свій політ в кількох метрах за вікном. В цей час заходить сусіда й питає:

- Накуй кота в форточку викинув?

Я у відповідь: 

- Я не викидав, він проваливсь ...

- Гониш...

- Дивись сам, - а по стіні тягнеться вервечка котячих слідів, котрі закінчуються якраз у кватирці, кіт в щось вступив і залишив підтвердження .

- Гравіцапа в кота нормально працює! - посміялись ми і надалі Ганс став ще й Льотчиком.

Буде ще... Як ми з доюріднім братом диверсанта страчували.

Одного разу... ))) Сиділи ми в гостях і тут забігає до них інша сусідка, така собі панночка, що всюди встромить свого носа, покуштує, що ви там готуєте, примірить вашу обновку... Ну, думаю, ясно, що за пані. Отже, забігає вона і прямо з порога:

- Ой, яка красива шапочка у вас, можна я приміряю?.. - і хапає нічого не підозрюючу кицю, що мирно спала на кріслі при вході.

Хапає, значить, "шапку", а та розвертаеться і впивається в жіночку пронизливим поглядом своїх зелених очей і так ласкаво:

- Гр-р-р! - мовляв, поклади, де лежала, ще й в ту саму позу...

Жіночка вся затряслась, впустила кицю і, зблідши, тихо сповзла по стіні й, скрутившись клубочком, стихла. Привели ми її до тями (не кицю, панянку) і вона, як тільки змогла більш-менш твердо на ногах стояти, тихо здиміла і з тих пір, здебільшого, без дозволу не своє до рук не брала (хоча старі звички, інколи, давались взнаки). Історію з кицею жіночка сама часто розказувала, то й перехрестили всі сусіди її (не панянку, кицю) в Шапку. Так і жила в нас на кутку киця Шапка.

Наступна історія буде про Ганса-льотчика...

В той час опалення в нас було пічне, простенька грубка, дрова, вугілля...Зранку прохолодно, вдень, по приходу зі школи, дубар, ввечері, як добре натопиться - "ташькент". В вихідні дні до дубаря не доводили і батько мене звільняв від "кочегарки". Одного дня... (все цікаве відбувається "одного дня", чи не так? ) Ну, пішов стандартний процес перезавантаження грубки: вигрібаєш шлак, виносиш його надвір, попутно набираєш в сараї вугілля, дрова і лиш потім починаеш процесс розтоплювання пічки. Був вихідний, то ж цим завідував тато. Дверку, на час перезагрузки, зазвичай, закривали, проте, оскільки це не було критично, часто недопровертали засувку і, як наслідок, часто вона відчинялась. Так і того разу. Батько завантажив дрова, впхнув всередину шмат газети, підпалив всю цю красу, зачинив дверцята, та й приєднався до нас дивитись якесь кіно... Грубка топилась з кухні, кухня напряму сполучалась із залою, така собі дещо перекроєна однокімнатка з трьохкімнатної (часи такі тоді були). Раптом чуємо приглушений нявк. А Мурчик перед цим довго і старанно всім надоїдав: путавсь під ногами, шкрябав м'які меблі і ноги, вистрибував на руки і терсь об обличчя... Отже: нявк. Жили ми на першому поверсі, то ж кіт знадвору вискакував на вікно і там нявкав, щоб впустили. А, оскільки, кіт це кіт, то інколи його величність доводилось по кілька разів на годину випускати-впускати. Зваживши, що, мабуть, Мурчик вискочив разом з батьком надвір, молодшого брата, як самого крайнього, відправили з почесним завдянням "впусти цю скотину з морозу...".За мить брат повернувсь: "нема!". І знов нявк, на цей раз протяжніший і настирливий. Брат знов йде надвір а в квартирі розгортається триллер. Роздається жахливе виття, щось кілька разів бухає в грубці і ми чуємо скрип дверки грубки а потім торохтіння. Батьки позхвачувались, я теж. З кухні, виючи, вискакує наш кіт, шерсть на ньому палає вогнем. Мати, в кращих традиціях жіночої статі, починає ойкати і танцювати ірландську джигу з високими підкиданнями ніг вгору. Батько ж в цей час не розгубивсь і, як завзятий форвард, підскочив до кота, та влучним рухом зафутболює цей вогняний клубок до дверей (а батько, маю сказати, дещо кульгавий, через дитячу травму мае одну ногу коротшою). Двері відчиняються, брат: "Ма, його не...ЙО!..ТВО!..МА!.."робить переподачу і кіт вилітає до загального коридору. Двері ж надворішні тоді заклинило льодом і вони не зачинялися аж ніяк, то ж кіт далі зумів-таки знайти вихід і , з розгону, заривсь у сніговий намет перед будинком.Я вскочив на кухню і залив водою дровиняки, які ще горіли , розкидані по всій підлозі. Матір напоїли валер'янкою, батько вніс сухих дров і заново затопив грубку і всі ми стали гадати, що ж сталося. А виходило на те, що Мурчик вліз-таки до плити, доки тато заносив паливо, і, на його, чи й наше щастя, дрова розгорались погано, а засувку дверок батько трохи перекрутив, що, після пари ударів бронебійним лобом, дозволило їм відчинитися і кіт врятувавсь. Так кіт отримав підпільну кличку "Пальоний"

Буде ще...

Що я вам скажу... Перше враження: твою ж мать!.. Кольори так вдарили по очах, що я одразу спантеличивсь. Друге враження: мать твою ж перетак!.. Звуку нема... і драйверів на моє залізо теж не знайшлося. Проте, все ж таки, назад переходити в облом, до сімки не спустишся, отже, почав працювати. От що не відібрати, то це швидкості. Давно запримітив: хром явно косячить і кожне нове оновлення явно підгрібає під себе ресурсів більше й більше. Причому, не просто йому треба всього й одразу, а може так працювати собі а потім раз, і песець, приїхали, так загрузить, що комп дохне. Тут же такого не запримітив. Так, хром не перестав викаблучуватись (в треї весь час споглядаю за завантаженням машини), проте ці його заскоки не заважають і воно собі далі вирулює. Довго дупливсь із новою схемою доступу до програм. Просік, нарешті тему, сподобалось, проте дещо харить те, що кілька переходів треба зробити, щоб до списку дібратись.

Працюю так вже третій день. Схоже на те, що назад навряд-чи повернусь, хоч і сиджу поки що без звуку, мабуть, прикуплю дешевеньку звуковуху, щоб забалакав. Треба також придумать як вивести кольори до природніх відтінків, бо дуже вже ядучі за промовчання.

Да, прикольно, коли під'єднав графічний планшет. Тепер маю дві форми керування: звичайний, мишою, і дещо новий, пером (система намагається зчитувати з нього команди жестами, як з сенсорного екрану).

Дещо перемудрено з сервісами і досить запутано добиратись до налаштувань. Проте, не кожного ж дня налаштовувати...

Ну, якось так... Прошу тапками сильно не закидувати.

все роблено з таких ось кольорових воскових палочок