Гебісти проти Шухевичів

Що читаємо? Збірка документів під назвою "Роман Шухевич у документах радянських органів державної безпеки (1940-1950)" (Київ, 2007). Двотомник з матеріалів Галузевого державного архіву СБУ вмістив кількасот документів, які донедавна мали різні обмежувальні грифи. Загальна редакція - професор Володимир Сергійчук.

Що цікавого? 5 березня 1950 року Роман Шухевич загинув у селі Білогорща, що на околиці Львова. Це стало наслідком кількарічного полювання на "Вовка" - так чекісти називали повстанського ватажка, якого знали за псевдами "Тарас Чупринка", "Тур", "Туча", "Степан", "Мамай", "Жар", "Чернец", "Билый", "Щука", "Шух" та іншими.

До того, кілька разів нагору вже звітували про його знешкодження. Приміром, у жовтні 1947-го на Лубянку, головному спецу з українських справ генералу Пітовранову, пішла оперативна інформація щодо опізнання можливого трупа Р. Шухевича.

Напередодні в Глинянському районі Львівщини було знайдено схрон, в якому переховувалися 5 повстанців. Серед ліквідованих був і той, кого агенти МГБ (швидше за все, колишні підпільники) визнали Шухевичем. Правда, дружина "бандита" заявила, что "убитый не является её мужем".

Агентурне діло з пошуків головного командира УПА та інших членів центрального проводу ОУН мало назву "Берлога". Крім кількох сотень підпільників, яких планомірно ліквідовували, наближаючись до Шухевича, невільними жертвами стали й члени його родини.


Наталка Березинська. Фото з архіву Центра досліджень визвольного руху

Наталя Шухевич-Березинська, дружина, була засуджена.

В її обвинувальному висновку, зокрема, міститься звинувачення - "имела с мужем тесную связь до момента её ареста органами Советской власти, а именно: проживая с детьми и матерью, находилась на иждивении мужа, получала от него материальную помощь, деньгами, продуктами питания".

Вона та її мати були обвинувачені, що не донесли владі про місцезнаходження Шухевича. Вирок - відповідно 10 і 5 років таборів з конфіскацією майна.

Дітей Шухевича - Юрія та Марію - примусово відправили в Чорнобильський дитбудинок Київської області.

У повідомленні МГБ вказано - "Содержание писем Юрия к ПОСЛАВСКОЙ [Марія Йосипівна, їхня бабуся] та БАРАН нам неизвестно, по сообщению ... они были обычного бытового характера".

Зверніть увагу на три крапки - це вилучене прізвисько інформатора, судячи з контексту - людини, наближеної до родини, інакше б звідки їй знати, про що пише онук бабуні?..

У тому ж документі від 1946 року - "Шухевич Юрий сейчас учится в 6 классе, вступил в пионерский отряд, принимает участие в выпуске стенной газеты. О родителях заявляет, что его мать работает на железной дороге или же находится в гор. Киеве, а об отце утверждает, что тот служит в Красной Армии". Насправді ж, його мати - Наталія - була заарештована органами МГБ.

Згодом Юрка з сестрою перекинули в дитбудинок в селище Рутченково, що на Донбасі, подалі від батька й численних родичів.

26 березня 1948 року оперуповноважений Сталінського МГБ Карнаушенко виніс постанову про арешт Юрія Березинського (він тоді носив прізвище матері), 1933 року народження, який проживав за підробленими документами на ім'я Богдана Левчука на нелегальному становищі.

15-річний син головного командира УПА незадовго до цього втік з дитбудинку й нібито "имел намерения вести вооружённую борьбу против Советской власти".

В серпні 47-го батько і син зустрічалися на стику Станіславської, Львівської, Дрогобицької та Тернопільської областей. Шухевич-старший попросив сина Юрка витягнути з дитбудинку сеструМарію, для чого треба було повернутися з Галичини на Донеччину. Вдруге і востаннє їхня зустріч відбулася і січні 1948 року у Львові.

В січні 1949 року Юрій, який не мав і 16 років, мав бути засуджений до 10 років позбавлення волі. Однак, "добра людина", а саме військовий прокурор Макаров написав резолюцію - "Учитывая возраст Шухевич-Березинского Юрия, отсутствие с его стороны активных действий на пользу банды "ОУН-УПА" - мерой наказания... полагал бы избрать лишение свободы в ИТЛ на пять лет". Отак, нізащо. Перші п'ять...

Юрій Шухевич провів у тюрмах і на засланні поза Україною понад сорок років, майже до самого розвалу СРСР.

Малий Юрко Шухевич казав у дитбудинку, що його батько служить у Червоній Армії. Фото - "Український тиждень"

А Марію Шухевич як сироту - хоча батьки ще були живі, взяла на виховання вчителька-росіянка, уродженка Іркутської області - на прізвище Запорожська.

Було заарештовано матір Романа - Євгенію Шухевич, вся "преступная деятельность" якої полягала в тому, що вона була дружиною колишнього адвоката, котрий, мовою протоколу, "используя своё служебное положение, активно защищал судившихся оуновцев и бандеровцев".

Літня жінка була визнана "социально-опасной и дальнейшее её проживание в приграничной области невозможно".

Цікаве уточнення - "вещественных доказательств" її вини у справі не було. За вироком вона отримала трирічний термін с "удалением из пределов УССР".

Кинули б до в'язниці і батька, Йосипа Шухевича, але він лежав у ліжку паралізованим.

Агенти ГБ вчащали і до нього, тільки старий нічого при сина не розповідав - "говорит, что связи с Романом не имею и не имел и где находится ему, якобы, неизвестно".

Батька все-таки вислали і він помер навесні 1948 року в Казахстані.

Пошукові групи емгебістів працювали в багатьох районах Галичини, де найбільш вірогідно міг з'явитись Шухевич.

Чекісти працювали під прикриттям службовців, бо це, як було зазначено в відомчих документах, давало можливість безперешкодно роз'їздити по районах "и не подвергаться нападениям со стороны бандитов". Таким чином радянський офіційний документ фіксує, що вояки УПА не нападали на людей, які здійснювали геологічну розвідку, шукали нафту, здійснювали збір лікарняних рослин.

Довгий час постійним місцем перебування Шухевича були ліси в Рогатинському районі Станіславської області. Але внаслідок проведення "чекистско-войсковых" операцій "Тура", Шухевича, витіснили на більш багатолюдну та менш лісисту Львівщину. У листопаді 1949 року органи з оперативних джерел дізнаються, що Шухевич переховується в Іловському лісі, на стику Львівщини з тодішньою Дрогобицькою областю.

В орієнтуванні від березня 1948 року вказано, що Шухевич добре конспірується, використовує документи на імя Орловича Максима Степановича - "обычно носит одежду городского жителя, но, в зависимости от обстановки, одевает форму советского офицера, полушубок белого цвета, а также военный костюм без погон английского покроя".

Про ступінь конспірації всередині підпілля ОУН свідчить такий факт. Лише у вересні 1949 року заступник і, як потім виявилося, наступник Шухевича Василь Кук відкрився йому в спеціальному листі, що одружений і має трирічну дитину: "не желаю, чтобы факт сохранения в тайне моей женитьбы не вызвал бы со временем каких-либо недоразумений к тому, что будто через жену МГБ пыталось меня поймать".

Вороги знали, що Шухевич сильно страждає від серцевого болю та ревматизму. Щоби вийти на нього через медиків були набуті агенти в усіх без винятку аптеках Львова, а також у медінституті та серед тих лікарів, які мали приватну практику.

Але до пори до часу командир був невловимим. Більше того, він часто покидав ліс, бував не тільки у Львові, але навіть у Києві та Чернівцях - дорогою на морський відпочинок в Одесі. В це важко повірити, але він туди добирався не лісами та ярами, а літаком. Його завжди супроводжувала одна з помічниць-зв'язкових-охоронниць.

Набагато пізніше одна з них, Ганна Дідик, розповідала, що вони з Шухевичем наполегливо вивчали російську мову, читали Толстого, Достоєвського, Островського, Горького, часто між собою спілкувалися російською, бо мали намір відвідати східноукраїнські області, "где без знания русского языка и литературы им пришлось бы трудно маскировать себя".

За кілька днів до смерті Шухевич складає інструктивні вказівки зв'язковій "Роксолані", Ользі Ільків, яка переселялася з родиною на Східну Україну: "Узнаю с удовольствием, что Вы переселяетесь на СУЗ [Східно-Українські Землі]. С удовольствием потому, что именно там нас ожидают серьёзнейшие дела. От СУЗ зависит, будет ли Украина или и далее будет Россия... Основное задание: Продержаться до войны и не включаться сейчас ни в какую просветительскую или иную политическую работу, чтобы Вас не раскрыли преждевременно".

Шухевич дає пораду: якщо наступить момент розвалу Радянського Союзу і дійде до питання проголошення самостійності України, то треба це зробити від імені Української Головної Визвольної Ради - підпільного багатопартійного "парламенту", а не котроїсь фракції, групи чи "спекулянтів" (прямо вказує на ОУН Андрія Мельника).

26 лютого 1950 року на Львівщині було вбито керівника референтури СБ Рогатинського окружного проводу ОУН "Демида", який був найближчим співробітником Шухевича - "обеспечивал его охраной, местами укрытия, связью и продуктами питания". Чекісти дійшли до висновку, що і "бандит" Шухевич десь поруч, і швидше за все - переховується на хуторах під виглядом переселенця з Польщі.

3 березня була захоплена живою "Нюся", вона ж - "Дарка", Дарія Гусяк - особиста зв'язкова "Вовка". Під час арешту вона спробувала була проковтнути ампулу з отрутою, але це не вдалося. Дівчина потрапила під прес цілодобового допиту. Вона нічого не розповіла слідчим, але стала жертвою агентурної комбінації. У камері вона довірилася сусідці, яка була агентом МГБ на псевдо "Роза", і передала через неї записку на волю. Хотіла попередити Шухевичма про свій арешт. А насправді - виказала місце його перебування.

Вже найближчої ночі почалася чекістсько-військова операція. Згідно з наказом міністра державної безпеки Ковальчука було наказано зібрати всі наявні оперативні резерви внутрішніх військ МГБ, штабу Українського прикордонного округу, міліції. Разом - понад 600 осіб. Суть операції полягала в блокуванні села Білогорща, прилеглих хуторів, околиць міського району Левандівка та лісових масивів навколо.

Далі - все вже описано не раз: Шухевич спробував вирватися з будинку, встиг вбити майора Ревенка, але на сходах був скошений автоматною чергою.

За кілька днів, ще не знаючи про його смерть, Галина Дідик розповіла "наседке", що "в националистическом подполье [Роман Шухевич] имел очень большой авторитет, даже больший, чем Бандера Степан".

Судячи з протоколів допитів - всі розповідали слідчим усе, що знали. Герої - це тільки в художніх книжках і міфах. У житті - націоналісти хотіли зберегти собі життя, якщо не волю.

Роман Шухевич не мав шансу вижити, хіба у випадку еміграції. Він розглядав, обговорював з друзями, евентуальну можливість відступу з полю бою. Але він не був ладен пройти пішки дві тисячі кілометрів через території та кордони кількох держав. Здоров'я було не те. Та й наказу від проводу ОУН не було. Отже, до останнього подиху залишався командиром "воюючої України".

Фраза. "Среднего роста, худощавый, блондин, волосы рыжеватые, слегка вьющиеся, зачёсывает на бок, нос прямой, длинный с горбинкой, лицо продолговатое, губы узкие сжатые, глаза серые проницательные, уши оттопыренные, в движении энергичный, требовательный, настойчив".

http://www.istpravda.com.ua/reviews/2011/03/14/31304/

Криївка-шпиталь у Західних Бескидах


Криївка-шпиталь на Хрещатій, підпільна лікарня УПА, яка знаходилась на гірському масиві Хрещата у Західних Бескидах, найбільша з поміж собі подібних. Функціонувала у період від вересня 1946 до січня 1947 року.
За наказом командира 26-го ТВ "Лемко" Василя Мізерного-"Рена" його заступник, командир 2-го Перемиського куреня Микола Савченко-"Байда" мав вислати у Східну Лемківщиту чоту для будівництва криївки-шпиталю. Для цього завдання було обрано два рої сотні Михайла Дуди-"Громенка" "Ударники-2" під командуванням ройового Юрія Пашковського-"Чумака" та один рій сотні Ярослава Коцьолка-"Крилача" "Ударники-6" ройового "Шуліки". Сформована чота налічувала 28 вояків під загальним командуванням ройового Юрія Пашковського-"Чумака".
Для виконання завдання чота мала подолати більше ста кілометрів. Попри те, що у цьому терені діяли сотні Лемківського куреня, таке рішення було пов'язане з метою конспірації. Марш розпочався в Улючі, а далі прямував повз Тиряву, Мриголод, поміж Ліськом та Загір'ям, через Стежниці, Лубни та Рябе до Хрещатського масиву. Тут чота зголосилася до командування курінного Василя Мізерного-"Рена" у селі Воля Мигова, звідки у супроводі санітара "Мирона" рушила до місця призначення.
"На другий день - пише Юрій Пашковський-"Чумак" - чотири стійкові вартували довкола табору, а в його середині йшла завзята праця. Зробили виміри на дві великі кімнати, кухню, магазин, і туалету. Одна кімната мала вимір 79 метрів, друга - 65, третя - 43, а для туалети призначалося місце недалеко потоку. Велику увагу звернули на маскування, використовуючи для цієї мети поблизькі дерева, пні, корчі, сухе листя тощо. Одні копали землю, другі носили з виселеного села Лубень бальки, а відпочинок фактично був лише на стійці. Один раз на тиждень господарський відділ привозив харчі й інші потрібні речі, лишаючи їх між кущами й не знаючи, для кого вони призначені. Важка і клопітлива праця тривала дванадцять годин щодня. Гору розкопали й вивезли з неї вниз, до потоку, сотні кубометрів землі, поки не дійшли до каменю, й то дуже твердого. Його розбивали молотами та залізними клинами... Нарешті одна кімната була накрита метровим шаром землі. Над нею поставили високу дупласту ялицю, що служила за комин. Із гірського потоку допровадили рурами попід землю воду, а відплив її через три кімнати й туалету був дуже зручно каналізований... Почалося маскування шпиталю іззовні. Помили дерева й гілля, щоб ніде не залишилося сліду свіжої землі, накрили поверхню старим листям, посадили багато малих кущиків та удекорували певні місця старими великими пнями, притягненими конем. Укінці все довкола виглядало настільки природно, що, здавалося, тут ніколи не ступала людська нога".
Будівництво криївки-шпиталю тривало майже два місяці. Для того, щоб не викрити місця знаходження усім бійцям було заборонено покидати межі табору.
Щоб убезпечити шпиталь від викриття, при "поступлені" та "виписці" хворому зав'язували очі, аби, потрапивши в полон, він не міг виказати місце розташування шпиталю.
23 січня 1947 року польським військам вдалося відшукати криївку-шпиталь. Три лікарі, три санітарки та шість поранених вояків трималися в обложеній криївці цілу добу. Одинадцятеро оборонців останніми набоями повбивали себе, а дванадцятий повстанець спалив документи та підірвав шпиталь гранатою, аби ніщо не потрапило ворогові до рук.
У шпиталі були лікар "Рат", його дружина "Дора", помічник лікаря "Орест", санітарки "Пчілка" і "Калина", санітар "Арпад" та хворі, референт СБ "Гуцул", командир боївки "Мірник", стрільці з сотня "Бродича" "Сметана", "Лук", "Кавка", "Дружба", "Жук", з боївки "Шугая" - "Когут" та кілька бійців з сотні "Хріна".
Про те, як було викрито криївку у своїх спогадах пише стрілець сотні Романа Гробельського-"Бродича" Іван Дмитрик-"Лис": "Стрілець "Журавель", який свого часу був у нашій сотні, віз до шпиталика харчі. Тією самою стежкою проходив батальйон польського війська, і "Журавель" попав їм просто в руки. Під звірським катуванням "Журавель" зломився і виявив куди віз харчі".
За версією ройового Юрія Пашковського-"Чумака" викриття криївки виглядало наступним чином: "22-го січня ввечері санітар Арпад й один із вилікуваних поранених піднесли маленькі дверцята входу до шпиталю й побачили, що надворі шаліє страшна завірюха. Пішили використати природні умовини й забезпечити шпиталь дровами на кілька днів... Вже добре стемніло, як друзі скінчили роботу й зачинили за собою сильне віко, а справу маскування залишили природі. Думали, що вітер загладить, а сніг прикриє. Але, на нещастя, сталося інакше... Саме у цей час ворог запланував на горі Хрещатій велику облаву... Наблизившись до терену, на якому знаходився упівський шпиталь, ворог зауважив чиїсь іще незовсім засипані снігом сліди, що вели до великого старого пня. Почали обкопувати його й пбачили, що він ворушиться. Штовхнули пень сильніше, завіси тріснули, пень перевернувся, а під ним показалася досить велика діра, тобто вхід до підземного шпиталю".
Зі спогадів Богдана Крука-"Мелодії": "Героїчний випадок, що мав місце 23 січня 1947 р. на горі Хрещатій (комплекс лісів Лемківщини біля Балигорода). Ворожий відділ, завдяки зраді, оточив силою 500 вояків на чолі з полковником санітарний пункт, де було 17 осіб, між якими був доктор "Рат", магістр "Орест", санітар "Арпад", 3 санітарки, хворі та поранені. Всі присутні у шпиталі на пропозицію ворога здатися відповіли пострілами. Намагаючись за всяку ціну здобути наших людей живими, ворог почав пляномірну облогу. На заклик: "Zdajcie sie, nic wam nie bendzie" ["Здавайтеся, вам нічого не зроблять"] наші оборонці відповіли пострілами з автоматів і гранатами. Як оповідав польський жовнір, що брав участь в облозі та згодом попав до нашого полону, оборонці вигукували образливі слова на адресу більшовицького уряду. Оборона тривала цілу добу. Вигуки "Слава Україні!" та останні глухі постріли в криївці дали зрозуміти, що медично-санітарний персонал і поранені, вистріливши всі набої, постріляли себе".
У 2006 році побратими загиблих у глухому безлюдному масиві, де в навколишній місцевості на відстані 5-6 км не має жодної людської оселі, встановили бетонний обеліск у вигляді хреста із стилізованим тризубом і двомовним текстом українською й польською мовами: "Тут, на горі Хрищатій, спочивають вояки УПА, полягли 23.01.1947 р. в бою з відділом ПВ в обороні підпільної лікарні. Вічна пам'ять. Друзі по зброї. Хрещата. 2006 р.". Поруч було встановлено 7 маленьких безтекстових хрестів.
У 2008 році секретар Ради охорони пам'яті боротьби і мучеництва Республіки Польща Анжей Пшевознік та депутат Європарламенту від Польщі Анжей Запаловський звернулися до керівництва Підкарпатського воєводства провести інвентаризацію українських увічнень на території воєводства, конкретно вказуючи передусім увічнення - обеліск на горі Хрещата. У зверненнях зазначалося: якщо увічнення здійснені без відповідних погоджень - провести їх демонтаж.
У 2009 році, напередодні Воскресіння Христового, невідомі особи вчинили акт вандалізму щодо дуже скромного за формою увічнення місця загибелі поранених і хворих вояків УПА та медичного персоналу криївки-шпиталю на Хрещатій

Роковини бою під Гурбами

Цього дня 1944 року в урочищі Гурби відбувся найбільший бій між відділами НКВД та підрозділами Української Повстанської Армії.
Проти близько п’яти тисяч повстанців радянська окупаційна влада кинула від 15 до 30 тисяч енкаведистів.
У квітні 1944-го розвідка НКВД помітила велику концентрацію повстанських підрозділів у Кременецьких лісах. 21 квітня чотири бригади Внутрішніх військ і кавалерійський полк за підтримки танків і штурмових літаків взяли ліс у кільце. В оточенні опинилося шість куренів УПА і велике з’єднання «Холодний Яр». Крім того, в лісі переховувалися цивільні, які втікали від радянських репресій. Повстанці вирили окопи й облаштували позиційну оборону за фронтовою тактикою (в умовах партизанської війни це було явищем винятковим).
Упродовж 21-25 квітня відбулося 26 зіткнень. Деякі бої тривали по 8 – 11 годин. Найбільший стався під Гурбами 24 квітня. Командувач Петро Олійник («Роман», «Еней») дав наказ на прорив. Попри чисельну перевагу ворога вояки УПА вирвалися з пастки.
Торік Український інститут національної пам’яті спільно з продакшн «Bober studio» презентували відеоролик. В якому знялися останній живий учасник бою під Гурбами Василь Кирилюк із Рівного, доброволець батальйону Кульчицького, учасник російсько-української війни Володимир Баланович та пластун станції Здолбунів Данило Бойкович



Український інститут національної пам'яті

Приключения одной звезды

Звезда R136a1 намного ярче и массивнее солнца, она удивила ученых своими габаритами

Относительный размер некоторых звезд (слева направо): самый маломассивный красный карлик (0,1 массы Солнца); обычный желтый карлик типа Солнца; голубой карлик с массой 8 солнечных; звезда R136a1 с массой около 300 солнечных. Рисунок M. Kornmesser (ESO)





Донбас – край, який підтримував діяльність ОУН

Робота художника, члена ОУН і УГВР Ніла Хасевича: «СССР – тюрма народів». Пропагандистська гравюра, 1948 рік
Робота художника, члена ОУН і УГВР Ніла Хасевича: «СССР – тюрма народів». Пропагандистська гравюра, 1948 рік

14 жовтня – День захисника України та християнське св'ято Покрови Пресвятої Богородиці, яку своєю покровителькою вважали українські козаки та воїни Української повстанської армії. Те, що День захисника України за президента Петра Порошенка почали відзначати в день заснування УПА, російські ЗМІ трактують як «виявлення націоналізму нового київського режиму». Через це свято неоднозначно сприймається і багатьма жителями Донбасу.

Як до УПА ставилися на Донбасі під час Другої світової війни? Чому активісти ОУН досягли відносних успіхів, тоді вже у космополітичному регіоні? І як сьогодні Донбасу варто було б ставитися до ОУН-УПА?

Про це в етері Радіо Донбас.Реалії говорила історик, старша наукова співробітниця Національного музею історії України Аліна Понипаляк.


– Аліно, 14 жовтня дата з доволі довгим історичним шлейфом в Україні. І окрім всього, цей день став Днем захисника України. Чому ця дата так приглянулася українцям?

– Це християнське свято, Покрова Пресвятої Богородиці. Відомо, що здавна саме Покрова була захисницею козацтва. Так само як ми бачимо тяглість українського війська від Української Народної Республіки до Другої світової війни, до воїнів УПА, вони переймалися історією і своїм корінням.

– Чому ОУН-УПА для Донбасу сприймається як чужинці? Коли почалася ця міфологізація, очорнення образу?

– Українська повстанська армія діяла аж до Київщини. А Організація українських націоналістів діяла по всій території України під час Другої світової війни. І Донбас не був виключним регіоном, адже там була активна діяльність ОУН.

Основні діячі ОУН на Донбасі були місцевими жителями. Ніяких західняків, як малювала радянська пропаганда потім. І ще з 1939 року вже починала розбудовуватися розгалужена мережа ОУН по всій території Донбасу.

– У «Вікіпедії» є інформація, що на Донбасі все почалося з приєднанням Західної України до Радянського Союзу в 1939 році. На Західній Україні служило багато військових з Донбасу. Вони перейнялися ідеями ОУН, незалежної України. Чому?

– Я вважаю, що сталінські репресії у 1937–1938 роках по всій території України та на Донбасі також спонукали замислитися, що не так добре живеться в Радянському Союзі.

Що більше подобалося вихідцям з Донбасу – ідея самостійності. Адже з 1929 року, коли була створена ОУН, на своєму першому зборі вони прийняли головну директиву – створення самостійної незалежної Української держави. Це гасло було доволі поширено по всій Україні, так і в середовищі Донбасу.

– У чому виражалася поява ОУН на Донбасі?

– Створювалися просвіти, де поширювалася українська література, читалася правдива українська історія, створювалися українські гуртки, де об’єднувалася українська молодь.

Під час Другої світової війни в ОУН було дуже поширене гасло «Воля народам, воля людині». Це був заклик, щоб всі люди різних національностей об’єднувалися проти двох тоталітарних режимів. Прихильників ОУН була величезна кількість.

У Донецькій області з 28 районів, 18 районів були абсолютно прихильні до оунівців.

Керівником ОУН на Донбасі був Євген Стахів, з якого потім радянські пропагандисти зробили Євгена Стаховича у творі «Молода гвардія», де вони викривили історію. Нібито це була підтримка населення до радянських партизанів, яких там так активно не підтримували. Це край, який підтримував діяльність ОУН.

Головний провід ОУН знаходився у Дніпрі, яким керував Василь Кук, останній головний командир УПА. У самому Донецьку була ціла мережа конспіративних квартир. Вони доволі часто знаходилися поруч з гестапо. Місцеві жителі не здавали ці квартири.

– Є така думка, що ОУН це терористична організація. На Донбасі це було так, планували своєрідний державний переворот?

– Мусимо розділяти ці термінології: сучасний терор та терористи, і терористична боротьба на той час, коли Україна не мала своєї державності.

Тоді терористична боротьба передбачала, що будь-якою ціною треба відстояти свою власну державність. На Донбасі були характерні дії, коли на заводах робили саботажі проти нацистів чи радянського режиму. Це була змова серед робочих, зупиняли шахти чи завод, аби показати протест.

На жаль, під час панування радянського режиму про такі події намагалися мовчати, а людей, які так вчиняли, карали – виселяли до Сибіру цілі сім’ї, іноді навіть будинки.

До 1958 року розгалужена сітка ОУН діяла на території Донбасу. І є всім відома карта в архіві СБУ, там йдеться про те, що у Слов’янську була не просто конспіративна квартира, а ціла криївка.

Я хотіла зазначити, що масовий рух ОУН розгортався під час Другої світової війни. 8 жовтня 1941 року на територію Донбасу рушить похідна група з Чернівців, якою керували Зенон Матла та Тиміш Семчишин.

Це дійсно були західняки, які під приводом відбудовчих загонів йшли нести ідеологію ОУН. Але коли вони пішли на Донбас, отримали підтримку місцевих жителів та активістів. Такими активістами була місцева інтелігенція: вчителі, науковці, весь педагогічний університет в Донецьку. Також у місті Дніпрі, на території Маріуполя, Краматорська.

Ба більше, коли радянська армія відступила, нацисти рухалися на Донбас, перше, що зробили у Краматорську – знесли пам’ятник Леніну й поставили тризуб.

https://www.radiosvoboda.org/a/donnas-realii/30218189.html

Спутник NASA сфотографировал пожары в Чернобыльской зоне

  • 19.04.20, 20:30
В начале апреля в зоне отчуждения вокруг Чернобыльской АЭС вспыхнули лесные пожары, которые стали одними из сильнейших за последние годы. К тушению огня уже привлечены сотни пожарных и десятки единиц техники, включая вертолеты. Сообщается, что возгорания привели к повышению радиационного фона на прилегающих территориях.

Джерело https://universemagazine.com/17674/


Возгорания в зоне отчуждения ЧАЭС (8 апреля 2020 г.). Источник: NASA Earth Observatory images by Lauren Dauphin, using MODIS data from NASA EOSDIS/LANCE and GIBS/Worldview


Возгорания в зоне отчуждения ЧАЭС (9 апреля 2020 г.). Источник: NASA Earth Observatory images by Lauren Dauphin, using MODIS data from NASA EOSDIS/LANCE and GIBS/Worldview

Представленные снимки демонстрируют, как Чернобыльские пожары выглядят из космоса. На фото можно увидеть очаги возгорания и тянущиеся от них шлейфы дыма. Их протяженность превышает 100 км.

Фотографии были сделаны 8 и 9 апреля этого года спектрорадиометром MODIS, установленным на принадлежащем NASA спутнике Aqua. Цвета изображения соответствуют тому, что бы увидел человеческий глаз.

По материалам: https://earthobservatory.nasa.gov

(Не) останній бій повстанців

Сьогодні виповнюється рівно 60 років з дня знаменної події, яку часто називають "останнім боєм УПА". 14 квітня 1960-го на Тернопільщині боївка повстанців під проводом Петра Пасічного зійшлась в нерівному протистоянні із червоними окупантами. На той час минуло уже десятиріччя від загибелі головного командира УПА Романа Шухевича. Усе керівництво українського визвольного руху на окупованих Москвою землях було фізично знищене або захоплене режимом. Попри це, безкомпромісна боротьба з окупантами тривала.
На межі Тернопільщини та Івано-Франківщини троє відчайдушних підпільників-націналістів: колишній член Подільського проводу ОУН Петро Пасічний, його дружина Марія Пальчак та Олег Цетнарський не збирались складати зброю. Вони займалися націоналістичною пропагандою та акціями прямої дії проти окупаційних установ. У надзвичайно скрутних умовах 3 націоналістів передруковували твори ідеологів визвольного руху та поширювали ці матеріали на місцях.
Після знищення націоналістами лейтенанта КДБ репресивний апарат активізував пошуки повстанської групи. 12 квітня 1960 сотні співробітників КДБ розпочали масштабну операцію проти трьох відважних українських підпільників.Незабаром окупанти виявили повстанців. У лісах Бережанщини розпочався один із останніх боїв руху опору ОУН.
Оточені повстанці категорично відмовилися здаватися ворогу живими. Після перестрілки важко поранені вояки УПА наклали на себе руки, щоб не потрапити в полон системи. Петро Пасічний та Олег Цетнарський, стікаючи кров’ю, застрелилися. Марії Пальчак не вдалося покінчити із життям і вона з важкими пораненнями потрапила в полон. Насправді, бій 14 квітня 1960 не був останнім для визвольного руху. Опір червоним окупантам з боку повстанців-одинаків тривав принаймні ще 7 років. Останні повстанці, які до кінця залишились вірними присязі, вийшли з підпілля аж у 1991-1992 р.р.
Останній бій боївки повстанців Петра Пасічного є прикладом безкомпромісності, мужності та жертовності. 60 років тому троє підпільників у безвихідних умовах продовжували боротьбу і навіть перед смертю не схилили голови перед тоталітарною імперією світового рівня. Це приклад справжніх націоналістів, людей сталевої волі й фантастичної стійкості, які ніколи не капітулюють. Їхній чин сьогодні надихає нас на боротьбу. Нашому поколінню належить продовжити велику справу бійці УПА і довести її до логічного фіналу. Одвічна боротьба проти Москви мусить завершитись українською перемогою.
Вічна слава героям УПА!