Прогулянка №1

Вийшов я вчора в напрямку мостового переходу з Подола на Воскресенку. Йшов собі й думав про різне, спостерігав і насолоджувався.

Йшов я Русанівськими садами. Є така файна місцина київського лівобережжя ліворуч (по мапі) від Труханова острова, на старих рукавах Чортория (старичні озера), в заплавній низині, що відгороджена від ріки дамбою, а від світу залізничною колією (їхати від ст.м.Лівобережна або електричкою до зал.пл.Троєщина.)

Йшов я і думав про різне. Про нас, наприклад, бо хто ми такі, що за народ? А ще про абстрактні речі, наприклад, про владу, думав, це така штука, що потребує віри, недарма ж культи особистості. Думав про свою роботу, думав, що краще не проблеми вирішувати, а творити гарні речі, діла такі, щоб було чим пишатись і ділитись. Думав про місто, чи є в нього майбутнє, може й нема, а якщо є, яким воно стане. Думав про своє.

Взагалі, я йшов з трьох причин. По-перше, обожнюю пішоходити, тим паче, весною; по-друге, на душі щось віршувалося, щось таке:

..В досвітній час є дивні ритмі й співи-
То може сняться місту вірші давні.
І сміттєвози - замість третіх півнів,
І замість місяця і хмар мигають фари, -

а третя причина та, що Русанівські сади збираються обнулити, спиляти під корінь, рубанути їх тим самим мостовим переходом.

Отже, ранок 2го травня, мінлива хмарність; йшов від зал.платформи в бік Дніпра хвилин 40 - не менше; шляхи- ґрунтівка, їх ширина- на півтора авто, в цілому- рівні, є двійко штучних валів висотою до 2 м; дорогою- неперервні ряди людських садиб: пара-трійка маєтків, з півдюжини покинутих осель, одне недавнє згарище, так переважно двоповерхові дерев’яні дачі; кілько разів упирався в озерця, так що мусив йти берегом чи вертатись-обходити стороною, менша част озер захаращені, більшість- так-сяк, як усюди в місті, подекуди- дуже гарні, видно, там сусіди об’єднались чистять, запруджують рибою, облаштовують береги, мають красу, і гарне повітря, і добру рибалку.

Враження такі: хто хотів, той собі зробив там рай (не вважайте, що раєм називаю маєтки в три поверхи з прибамбасами, рай - це в відносинах, це - про душу, садиба й сад - лише прояв у простір і час тих сердешних речей; до речі, шикарний допис: Микола Рябчук, "Рай") для сім’ї, друзів, дітей-онуків; хто не зміг той втратив або продав землю. Сади- спосіб жити на своїй землі, ближче до природи (:геометрично майже в центрі столиці. Шум залізниці- присутній, але не критичний (не такий, щоби прокидатись о п’ятій ранку, хто живе на Подолі біля трамвайних колій- зрозуміє; і в моїй бетонній коробці на Райдужній, за триста метрів голого простору від колії, все чудово чутно). Природи багато, вся вона різна, однаково гарна.

Останець мосту вже висить над людськими житлами. Вже ставалися сутички між людьми й машинами, вже загороджували садівники дорогу бульдозерам. Вже є судові рішення про відчуження п’яти чи шести ділянок на користь Автодору (держ.підприємство, рулить будівництвом). Є альтернативні проекти магістралі на Троєщину з центру міста, повз людські раї. Не вистачає, як часто буває, розумної волі.

Якось так ся стало, в один з небагатьох разів за декілька років, як я дивився ТБ, натрапив на виступ Яника, ще до виборів, коли він висувався на це президентство. Каже: країні потрібні будівельні проекти, маштабні, такі, щоб усі галузі розкрутити і людей зайняти роботою. От, каже Євро... а потім, каже, нам же ще мости через Дніпро треба (далі, мабуть забрешусь, бо давно було, а на ю-тюбі той виступ шукати- лінь. То, каже, чотири треба мости! В Запоріжжі, в Києві - два, навіть і три, а ще в Кременчузі- вже п’ять! А в Дніпродзерджинську! І ще..- точно забрехався, але і в нього приблизно так все виглядало). Потрібні мости, може й правда, але хто в неї повірить, навряд чи й урядники вірять в те, що говорять.

Отже, мост із Подолу на Воскресенку зі смугами автошляхів та легким метро. Взагалі то, рекламують його як зв’язок Троєщини з центром, але то смішно (фактично від кінцівки мосту до Троєщини ще добрих півтора кілометра міської забудови, та й в бік від прямої магістралі. Шлях Київ-Троєщина став ідеєю-фікс урядників, вони навіть пішли на підтасовку щоб бодай мрійно наблизитись до мети. Ну, знаєте ж, ця міська електричка, анонсована як маршрут з Петрівки на Троєщину за 7 хвилин, вже згадана вище залізнична платформа "Троєщина". Досі ця платформа називалась "Городня", я ще сперечався в дитинстві- це від "місто-город", чи від "городи-огороди" (другий варіант- вірний). Урядники назвали її Троєщина. При тому, що стоїть платформа на межі Русанівських садів і Райдужного масиву, до масивів Вигурівщина-Троєщина, десь-так, два кілометра, відси туди ходять автобуси. І справа не в топографічному кретинізмі, не в тому, що з царських часів ми не мали жодного міського голови-киянина. Назва тої платформи- грубе фальшування з розрахунком на приїжджих і неповага до історії міста), розв’язка в бік Троєщини трошки менше ніж зовсім не готова, дорога упиратиметься в забудову Райдужного масиву, а далі по прямій- "лісовий" цвинтар. Тому справедливо захисники Садів у своїх листівках мостовий перехід так і називають- траса на Лісовий цвинтар.

Цей міст був запланований ще до мого народження, в роки застою, коли продовжували тяжко трудитися руками і головою, але віри в побудову світлого майбутнього в одній окремо взятій країні вже не мали. Цей міст- частина радянської містобудівної концепції, "природна" необхідність у транспортному сполученні "спального" району з місцями роботи та дозвілля його жителів. Ключове слово тут природна, бо- що тут від природи?- людська справа облаштовувати свої оселі, і ми вільно вирішуємо як, це- не інстинкти, не безумовні речі. В совку було б- знов напрошується природно,- ("норма" тут виключно статистична, тобто як усі, а не така, що лежить в природі людини, в людській істоті) в совку було б нормально вважати, що від тебе не залежить те, як дорога проляже. Влада відділена від особистостей, така бездушна сіра сила, що все знає, всім рулить, "Партія веде!". Цій владі зручно, коли люди не мають нічого свого, зручно, коли всі зселені до купи (вКолективі), зручно, коли всі в цій купі чужі. Так простіше знайти донощика, дешевше контролювати, легше правити (читати марксів опис східних деспотій).

Ситуація з Садами є шансом для кожного з нас задуматися над життям і небуттям; згадати, що я і ти біля керма, що все в наших руках, принаймні в таких речах як облаштування житла, хай і мільйонного, яким є ця частка Лівобережжя столиці. І ще це шанс довести кожному для себе особисто: в якому світі хочеш жити.

Тисячі з нас обрали спосіб жити на своїй землі, в цих Садах. Хтось отримав ці куточки у спадок, хтось набув своєю працею. Але це був вибір, особисті старання, своя боротьба (Київ і боротьба за землю- такі вже нерозривні поняття).
Сотні тисяч нас із вами населили залізобетонні коробки на місці сіл Троєщина, Вигурівщина, на місці Воскресенської слобідки. Чи це був особистий вибір- жити тут? Чи я хотів би народитися в ці стіни?

Мені менше за всіх слід би було про цю ситуацію волати, нова гілка метро ідеально сполучила б квартири моєї сім’ї та ще пару важливих точок на мапі міста, ділянок на Садах ні я, ні рідні не маєм. Але я тут гуляв, насолоджувався і думав про різне. А віршик-таки склався, тільки зовсім інший, а не той, що витав напочатку:

Боже, благослови эти края.
Эта потерянная нами земля
вновь станет нашей: Твоей и моей.

Видишь, солнце восходит с новой зарей!
Боже, благослови этих людей.
Мы бы должны были жить единой семьей,
но между нами - не любовь, а вражда.

О неродная сестра, неродной брат!
Долго ли ждать еще то, о чем Он мечтал,
долго ли нам еще предстоит умирать,
долго ли быть еще бурой от нашей крови
этой земле. Господи, благослови.

Пісеньку писав більш як чотири роки. Вважаю, завершена.

Вільно, без реєстрацій, можна коментувати допис тут

fed4ev

Прогулянка №1

Останні статті

Коментарі