Відчинила двері і здивовано відступила,пропускаючи несподіваного гостя. Подумала мимохідь про халатик, притримуваний на грудях руками – не любила одежі, надто коли працювала, тож тримала поруч –хіба на випадок такого ось дзвінка у двері. Зазвичай – сектанти, соцпитальники на лапках, циганчата і просто голодні по картоплину чи кавалок хліба.Неприймальні дні. Вибачайте, без фраку...

Поза цими думками машинально припросила доледь розхристаної кімнати, вибачилася, запропонувала чаю, вибачилася – води нема, то гостина така собі. Мало не спитала, якими вітрами, втім, що вже там –читай, циганко, по долонях – сама кілька днів ганяла примари, тіні, спогади і бажання, відбувала щоденне тихе щастя і молилася, щоб попустило. Що вже там...Стояв, сідав, знову вставав, смакував чай... Від початку знали двоє, що чаювання не порятує. Знав, чому прийшов, знав, що не відкланяють чемною гостиною, не запропонують пробігтися супермаркетом в очікувані господаря...Знав, десь там, всередині, хоч і намагався на порозі поламаним затерплим голосом пояснити – типу, не міг не прийти. Атож... Від першої миті, від першого перехресту поглядів, крізь хащі слів і невимушених дотиків, крізь чемність,крізь читані похапцем тексти, крізь щастя та біль інших – продиралися, знаючи наперед, що терник без подряпин не пустить. І на сонячній галявині цього нарешті заспокоєного дня – маєш...

По тому, блаженно потягуючись на простирадлах, мружилися котячо й хижо, повільно й ледачо переливали слова... Тепер незаважай, маю справи, лежи собі, раптові – без тіні каяття, я ж нічого ні в кого не відбираю, лишень віддаю те, чого не буває дозовано, що не ділиться – думки про неї, про нього, про те, що гарний був день, та чи вартий рефренів...

Сонце, просотане крізь дерева й фіранки, зайчики на стінах, на столі, на щоці, безжурне бувай у прочинені двері – ворота до раю,поріг несподіваних безодень – і впорснуте просто у кров знання, що віднайдені дороги не так просто приховати навіть у хащах, навіть у пустелях, надто ж – серед степу, де обіч них сміється кожна зілина, виказуючи таємниці, висвічуючи шлях...

Поклала поруч халатик – на випадок тайфунів, цунамі і свідків Ієгови. Тихо сміялася з веселкових тенет, що полюють на нас, полишаючи на обличчях позначених зблиски і тіні як знак неминучого сліпучого завтра.

Голодна кутя - у Святвечiр 18 сiчня - третя й остання. Тому особлива. Зазвичай у цей день госодиня пече пирiг...

Увечерi вся родина на чолi з господарем обходить житло. Господиня несе пирiг, господар кропить свяченою водою дверi й вiкна та малює на них хрести - захист вiд нечистої сили. Тепер можна й до столу! На чiльному мiсцi - озвар i кутя.

Та й решти наїдків - сила-силенна...

Не забудьте покликати до столу й мороза: "Морозе-морозе, іди до нас кутю їсти! Та не морозь ні ягнят, ні телят..." Малеча може імітувати голоси свійських тварин. Та боронь боже загавкати чи занявчати! Колись за це й ложкою по лобі можна було отримати...

А от дівчата в цей вечiр ворожать...

Ранком кутю та озвар проганяють з покуті: "Геть, кутя,  із покуті, озвар - на базар".

І  йдуть святити воду. У кризі на водоймі вирубають хрест. 

Священики освячують воду. Тепер бери - не хочу! 

Особливо відчайдушні купаються... (Особисто я, щоправда, такого ще не робила.)

От тепер точно зі святом! "Бо прийдуть до тебе
                                         Три празники в гості"! 

На жаль, ім’я автора робіт - все, що знаю про неї. Випадково побачила цей муркотливий світ в арт-галереї в неті. Ділюся позитивом!

- Алло, это бюро находок? – спросил детский голосок. - Да, малыш. Ты что-то потерял? - Я маму потерял. Она не у вас? - А какая она твоя мама? - Она красивая и добрая. И еще она очень любит кошек. - Да, как раз вчера мы нашли одну маму, может быть это твоя. Ты откуда звонишь? - Из детского дома №3. - Хорошо, мы отправим твою маму к тебе в детский дом. Жди. Она вошла в его комнату, самая красивая и добрая, а в руках у нее была настоящая живая кошка. - Мама! – закричал малыш и бросился к ней. Он обнял ее с такой силой, что его пальчики побелели. – Мамочка моя!!! ….Артем проснулся от своего собственного крика. Такие сны снились ему практически каждую ночь. Он засунул руку под подушку и достал оттуда фотографию девушки. Эту фотографию он нашел год назад на улице во время прогулки. Теперь он всегда хранил ее у себя под подушкой и верил, что это его мама. В темноте Артем долго вглядывался в ее красивое лицо и незаметно для себя уснул …. Утром заведующая детским домом, Ангелина Ивановна, как обычно обходила комнаты с воспитанниками, чтобы пожелать всем доброго утра и погладить каждого малыша по голове. На полу около Артемкиной кроватки она увидела фотографию, которая ночью выпала из его рук. Подняв ее, Ангелина Ивановна спросила мальчика: - Артемушка, откуда у тебя эта фотография? - Нашел на улице. - А кто это? - Моя мама, - улыбнулся малыш и добавил, - она очень красивая, добрая и любит кошек. Заведующая сразу узнала эту девушку. Первый раз она приходила в детский дом в прошлом году с группой волонтеров. Наверно тогда и потеряла здесь свою фотографию. С тех пор эта девушка часто обивала пороги различных учреждений в надежде добиться разрешения на усыновление ребенка. Но, по мнению местных бюрократов, у нее был один существенный недостаток: она была не замужем. - Ну что же, - произнесла Ангелина Ивановна, - раз она твоя мама, то это полностью меняет дело. Войдя к себе в кабинет, она села за стол и стала ждать. Через полчаса раздался робкий стук в дверь: - Можно к Вам, Ангелина Ивановна? – И в дверях показалась та самая девушка с фотографии. - Да, заходите, Алиночка. Девушка зашла в кабинет и положила перед заведующей толстенную папку с документами. - Вот, - сказала она, - Я все собрала. - Хорошо, Алиночка. Я должна задать еще несколько вопросов, так положено, понимаешь… Ты осознаешь, какую ответственность на себя берешь? Ведь, ребенок – это не на два часа поиграть, это на всю жизнь. - Я все осознаю,- выдохнула Алина, - просто я не могу спокойно жить, зная, что кому-то очень нужна. - Хорошо, - согласилась заведующая, - когда ты хочешь посмотреть детей? - Я не буду на них смотреть, я возьму любого ребенка, какого предложите, - сказала Алина, глядя заведующей прямо в глаза. Ангелина Ивановна удивленно подняла брови. - Понимаете, - сбивчиво начала объяснять Алина, - ведь настоящие родители не выбирают себе ребенка… они не знают заранее каким он родится…. красивым или некрасивым, здоровым или больным… Они любят его таким какой он есть. Я тоже хочу быть настоящей мамой. - Впервые встречаю такого усыновителя, - улыбнулась Ангелина Ивановна, - впрочем, я уже знаю, чьей мамой вы станете. Его зовут Артем, ему 5 лет, родная мать отказалась от него еще в роддоме. Сейчас приведу его, если вы готовы. - Да, я готова, - твердым голосом сказала Алина, - покажите мне моего сына. Заведующая ушла и через 5 минут вернулась, ведя за руку маленького мальчика. - Артемочка, - начала Ангелина Ивановна, - познакомься это … - Мама! – закричал Артем. Он бросился к Алине и вцепился в нее так, что его пальчики побелели. – Мамочка моя! Алина гладила его по крошечной спинке и шептала: - Сынок, сыночек… я с тобой.. Она подняла глаза на заведующую и спросила: - Когда я смогу забрать сына? - Обычно родители и дети постепенно привыкают друг к другу, сначала здесь общаются, потом на выходные забирают, а потом насовсем, если все в порядке. - Я сразу заберу Артема, - твердо сказала Алина. - Ладно, - махнула рукой заведующая, - завтра все равно выходные, можете взять, а в понедельник придете, и оформим все документы как положено. Артем был просто счастлив. Он держал свою маму за руку и боялся отпустить ее даже на секунду. Вокруг суетились воспитатели, нянечки… одни собирали его вещи, другие просто стояли в сторонке и вытирали глаза платочками. - Артемушка, до свиданья. Приходи к нам в гости, - попрощалась с ним Ангелина Ивановна. - До свидания, приду, - ответил Артем. Когда они со всеми попрощались и вышли на улицу, он, наконец-то, решился задать своей новой маме самый главный вопрос: - Мама…. а ты кошек любишь? - Обожаю, у меня их дома целых две, - засмеялась Алина, нежно сжимая в своей руке крошечную ладошку. Артем счастливо улыбнулся и зашагал к себе домой. Ангелина Ивановна посмотрела в окно вслед уходящим Алине с Артемкой. Затем села за свой стол и начала куда-то звонить. - Алло, Небесная Канцелярия? Примите, пожалуйста, заявку. Имя клиентки: Алина Смирнова. Категория заслуги: наивысшая, подарила счастье ребенку… присылайте все, что положено в таких случаях: безграничное счастье, взаимную любовь, удачу во всем и т.д.…. Ну и само собой, идеального мужчину, она не замужем…. Да, я понимаю, что их мало осталось, дефицит, но здесь исключительный случай. Да, и бесконечный денежный поток не забудьте, он ей очень пригодится…. малыш должен хорошо питаться… Уже все отправили? Спасибо. Двор детского дома был заполнен мягким солнечным светом и радостными детскими криками. Заведующая положила трубку и подошла к окну. Она любила подолгу стоять и смотреть на своих малышей, расправив за спиной огромные белоснежные крылья… P.S. Вы можете не верить в ангелов, но ангелы верят в вас.

Відома колядка у виконанні неперевершеної "Пікардійської терції".
Смачної куті! Гарного настрою!

Колядую-дую - 

Ковбасу чую...

Наливайте по сто грам,

Буде добре нам і вам!

Христос родився!

http://s02.yapfiles.ru/files/528556/rizdvo2.swf

Натискайте на свічку... Далі буде )))
Зі святами!!!

Друзі! Надходить одне з найсвітліших зимових свят.
Вітаю всіх вас і бажаю світла, любові, радості та надії!

І.
Пригадалася казка стара.
Серце тихо й стривожено стислось.
Так багато забутих прикрас
На ялинці смішного дитинства.

Так буває - надходить Різдво.
Забуваються біль і образи.
З давнім другом всяткуємо вдвох
Новорічну засніжену казку:

Сніг і сміх... Мов нема самоти.
Лиш тихенько насвистує вітер,
Що порвався старий серпантин
І улюблену кульку розбито.

ІІ.
Ти, так само як ія,
Хочеш зустрічі і втечі.
Я без тебе - нічия
В цей різдвяний світлий вечір.
І, малюючи мене
Пензлем пам’яті без краю,
Ти вже знаєш, що мине
Самота в дзеркальній рамі,
Що розтане тужний щем,
Розчинившись у світанні,
Коли виповниться вщерть
Келих нашого чекання.

ІІІ.
Коли зима надвечір входить в місто,
Усі жалі вкриває білий сніг.
Спалахують вогні. Немов намисто,
Видзвонюють і котяться у ніч.

І ви, мій друже, знову, як дитина,
Ховаючись від смутку й самоти,
Купуєте ялинку, апельсини,
Якісь прикраси, дощик, серпантин...

Зоря стоїть над світом - і не гасне.
І спогади свтлішають. І вам
Так хочеться повірити у казку -
Дитячу казку світлого Різдва.

А кожна з струн – по-своєму самотня.

І кожна з клавіш – досі у мовчанні.

На ліжку кіт згорнувся у дрімоті.

Він – тиша, що її колись не стане.

 

Та звуки вже  між пальців причаїлись.

І пальці стануть музику творити.

І вилетять пісні. Хай не твоїми –

 В тобою подарованому ритмі.

 

А поки струни плинуть у самотність.

Їм сниться божевільне ніжне скерцо…

Ти ж, мною не проспіваний по нотах,

Отже, довільний переклад тексту Ю. Ентіна - на моїй совісті 

А якби та без зими

У містах і селах, -

То тоді б не знали ми

Днів таких веселих

Не ліпила б дітлашня

Снігової баби…

Не зміїлася б лижня –

Якби-таби-яби…

А якби та без зими

З літа в літо – чвалом?

Певно, влітку в’янули б

Чи й цілком розтали.

Та й сніги свою постіль

Зовсім не стелили б.

А якщо не заметіль –

Яке свято біле?

А якби та без зими

Аби літо – вічно…

Обійшлося б без юрми

Передноворічно.

Миколай би штурмував

Перевали слабо…

Та й на річці б лід не став –

Якби-таби-яби…