На місто падає імла.
Звичайний день.Осіння сутінь.
І вогник тягнеться до скла –
Минулим, нинішнім, майбутнім.
І вже на відстані руки
Незримі тіні проростають.
І прокидаються свічки
Очима тих, кого не стало.
І ці маленькі пломінці
Стають тихенько перед кожним,
Щоб на окраєць у руці
Дивитись строго і побожно.
Щоб милосердя – мов закон.
Щоб жити – й хвильки не прогаять…
І наша пам’ять ланцюжком
Між цих свічок перебігає.
Не спиш…
Який кумедний збіг.
Мовчиш…
То й добре, мій хороший.
З-поміж усіх
моїх скарбів
Любов до тебе –
найдорожчий.
Він – поза межами
жаги,
В гіркому,
чорному мовчанні.
Я не ховалась
від богів.
Вони позаздрили,
звичайно.
Не я – тепло
твоїх безсонь
І сонний усміх
прокидання…
Але – ти тут.
Моїм ласо.
Моїм невидимим
арканом.
Світаннями
мого вікна.
Легким вогнем
мого багаття…
Що з того,
що немає – «нас»?
Я є. Люблю.
І тим багата.
Без жодного
«якби», «або»,
Без майбуття,
мети і мрії
Живу. Співаю.
І любов,
Мов дитинча,
під серцем грію.
Остання,
найрозмінніша з монет
По мандрах –
згаслим сонцем на землі…
Я майже полюбила
Інтернет –
Як люблять дощ.
Бо в нім не видно сліз.
А той, хто взяв
і витрусив з міхів
Із непотрібним
мотлохом чуттів,
Без жодних слів,
без намірів лихих
Давно пішов.
Мені здалося – втік.
Дощить.
І повертає на сумне.
В калюжах – зорі.
У калюжах – лід…
Я лиш боюсь,
не вистачить мене –
Якраз мене! –
на постіль або хліб.
З моїх безсонь,
розсипаних вночі,
Росте полин.
Гіркий і запашний.
В Інеті – тиша.
Скайп також мовчить
Укупі з тим,
хто винен без вини.
Тож – не пристало
плакати мені:
Напевно, в нього
є що віддавать
За постіль, хліб…
За лід і перший сніг,
В якому сліз
вже точно не сховать.
Вчорашня ідея... Отже.... Замість яблук, ягід етсетера... виноград. Його зараз дуже багато. Тісто – стандатрне. Ну, тут ви в курсі: десь на склянку кефіру – неповна чайна ложка соди. Бажано збивати вінчиком. Далі – також традиційно: скіпка солі, десь столова ложка цукру... Для ласунчиків, як з’ясувалося, півтори (зважайте, чим більше цукру – тим швидше підгорає). Збиваємо. Туди ж одне яйце. Збиваємо... Борошно... ну... я трішки передала... але залежно яке – десь 1 й 1/4 склянки (консистенція перемагазинної—недодомашньої сметани). Далі – виноград, бажано без кісточок. Але й із кісточками зійде. Головне – домашніх попередити. За смаком і відчуттям. Як на мене – штучки три середні ґронки. Вимішуємо. Вогонь – середній. Якщо ну дуже люблять солодке – посипаємо цукровою пудрою (сіточка, шановні, і ніяк інакше!). Все. Найприкольніші – з-пилу-з-жару. Коли тісто вже їсти можна, а виноградинки всередині обжигають. Перевірено. (В мікрохвильовці гріла... Але є принципові противники...) О! Щойно підказали: можна какао посипати, також – через сіточку... Смачненького, сподіваюся!
Про це вже говорено-переговорено. У тому числі – і мною, моїми друзями, рідними, знайомими... Чи існує брехня "во благо"? Що цікаво, незалежно від роблених у подібних бесідах висновків, усі ми часом опиняємося в цій пастці. І таки обираємо її – неправду, що вбереже котрогось із близьких людей чи "розрулить" неприємну ситуацію.
Та ось що ще цікаво. А якщо наперед було домовлено про взаємну чесність? Здавалося б: усе просто. Будь чесним. Так ні! І тут вона - спокуса. Брехня така мізерна... А правда може таки зробити боляче. Або неприємно. Зауважмо: на нашу думку. Біда у тім, що реальність – штука кумедна й жорстока. І вона тицяє тебе носом у приховану від тебе правду. І тут замислюєшся: що краще – взагалі не говорити про чесність, – тоді й про обман не йтиметься; чи – щоби справді сказали, як воно є, – і тоді не почуватимешся ошуканим ідіотом/ідіоткою (щоправда, стать тут не важить).
Словом, не знаю, хто і як, а я висновки зробила. Просто не казатиму більше неправди. Навіть "во благо". Бо благо, яке несподівано отримала від безневинної брехні близької людини, таки дуже відчутне й болюче. Людині – дяка за науку. Мені ж, дурненькій, – урок: не вір. Не бійся. Не проси.
Думаю, приєднане опитування було б недоречним. Тут – кожному своє.
Не читайте. Я вже не читаю.
Пощо тих затруєних вітрил?
Грей – по бардаках.Асоль бухає.
Алий шовк пішов на прапори.
Вірність вже нічого не вартує.
Ніжність – крам без попиту, на жаль.
Ці казки – вони таки отруйні.
Краще-бо вже зашморг чи кинджал.
Тільки… Боса і простоволоса,
У хмільному чорному чаду –
Чому я на березі ще й досі
І ніяк додому не піду?..
Ця історія почалася в моєму дитинстві... Зі знайомства з книгою, яку я сприйняла тоді, як захопливу й трохи сумну казку. Звісно, вона мені дуже подобалася. Тому я ще й залюбки слухала платівку. Навряд чи я повернулася б до цієї книги Екзюпері бувши дорослою... Якби не порада хоршого друга. Він сказав: "Це така зворушлива й така типово-нетипова історія кохання... Думаю, ти дещо впізнаєш, якщо перечитаєш її..." І я перечитала... І дотепер часом повертаюся подумки до історії Троянди і Принца. Чому? Пояснити важко. Тому - цитую. Хто має очі - той бачить... Але пам’ятаймо, що "треба шукати серцем". Отже...
"Отож маленький принц, хоч він і любив прекрасну квітку, пройнявся якоюсь недовірою. Порожні необов'язкові слова він узяв близько до серця і відчув себе нещасливим.
– Не треба було слухати її, – довірливо мовив він мені якось. – Ніколи не треба слухати квітів. Треба просто милуватися ними і дихати їхніми пахощами. Моя квітка напахтила всю мою планету, а я не умів нею тішитися. Оті балачки... вони б мали зворушити мене, а ярозгнівався...
А ще він признавався:
– Тоді я ще нічого не розумів! Треба було зважати не на слова, а на діла. Вона напувала мене своїм ароматом, ясніла, як сонце. То чом би я мав від неї тікати? Адже за тими її нелукавими хитрощами я мав би вгадати ніжність. Квіти-бо такі свавільні! Але я був занадто молодий, щоб уміти любити...
А коли востаннє полив квітку і збирався накрити її ковпаком, йому навіть захотілося плакати.
– Прощавайте,– мовив він квітці.
Красуня не відповіла.
– Прощавайте, – сказав він ще раз.
– Я була нерозумна,— озвалася нарешті квітка. – Даруй мені. I спробуй бути щасливим.
I ні слова докору. Маленький принц був вражений. Стояв, збентежений і знічений, зі скляним ковпаком у руці. Не розумів, звідки ця тиха ніжність.
– Авжеж, я люблю тебе, – почув він. – Моя вина, що ти цього не знав. Але це пусте. Ти був такий самий дурненький, як і я. Спробуй знайти свою долю... Облиш цей ковпак, він уже мені не потрібний… Та не барися, це мене дратує. Надумав іти, то йди. Бо не хотіла, аби маленький принц бачив, як вона плаче. То була дуже горда квітка..."
Чи втішило мене те, що маленький принц врешті зрозумів, що його квітка – єдина, принаймні для нього? Не знаю. Як не знаю, чи втішає – зараз. Адже кожному принцу спочатку треба побачити п’ять тисяч троянд... І знайти мудрого друга, який пояснить, чому потрібна – одна-єдина, заради якої варто навіть померти. Це і зараз – лише казка. Хоча й перечитана дорослою жінкою.
Ця троянда – для Маленького Принца. Можливо, реальність виявиться трішки іншим варіантом казки? Хто знає...