Службовий нероман. Розділ І

- Робота мені потрібна вже сьогодні. І гроші теж потрібні сьогодні. Але я розумію, поки оформимо документи, рахунок в банку інша бюрократія, тож згодна почекати на аванс до завтра.

Це був прорахований хід. Ганна добилась свого. Директор місцевого регіонального відділення банку «Достаток» Андрій Олександрович, нарешті відірвався від ноутбука і поглянув на нахабу, що вдерлась в його кабінет.

- Я вже сказав …-  його погляд схрестився, з поглядом відьми.

Подальшим подіям він вже не давав ради. І пізніше не зміг пояснити чому дав розпорядження віддати вакантне місце саме цій чорнявій жінці, чому наказав видати кошти авансом. Та найгірше, що потім довелось виправдовуватись перед Марго, бо ще ранком в теплому ліжку, обіцяв їй місце спеціаліста у відділку по співпраці з громадськістю, яке нещодавно звільнилось, через декретну відпустку.

Ганна вкотре порушила зарок не застосовувати відьомських вмінь. Але ситуація змусила. Треба терміново оплатити оренду квартиру, а де грошей взяти нізвідки.

Довелось влаштовуватись на роботу. Після тієї історії на вулиці Степовій де через неї, через відьму, загинула дівчина, а хлопця довелось в прямому сенсі слова витягувати з того світу [1], залишатись в селі не було можливості. З'їздити довелось терміново. Накопичень ледь вистачило на дорогу.

Заселилась в першу ліпшу квартиру, де господар згодився почекати кілька днів оплату. Ніч пішла на пошуки вакансій, і от вона в триповерховій будівлі банку, розфарбованого в фірмові помаранчево-чорні кольори, хоче зайняти вакантне місце у відділі по роботі з громадськістю. Але директор не хоче слухати, не те що приймати на роботу невиспану жінку з незакінченою освітою психолога, без жодного опиту.

Перехопила погляд, занурилась в очі, подавила волю. До речі сказати, очікувала сильнішого спротиву. Надиктувала через директора ошалілій секретарці наказ про зачислення Ганни в штат, і наголосила на терміновість авансу.

У своєму новому кабінеті за двома з трьох столів сиділи чоловік і жінка. Чоловік в підтяжках поверх світлої сорочки, з масляним волоссям і зайвою вагою та руда жіночка в прямокутних окулярах, з зачіскою каре і неслухняним чубчиком.

- Доброго здоров’я, приймайте в колектив. Я, відтепер ваша колега. – сказала Ганна, прямуючи до вільного столу.

- О, це добре – чоловік піднявся, осмикнув сорочку що підскочила оголивши помітне черевце – дозвольте відрекомендуватися. Я, Станіслав еее, думаю ми однолітки, тож не турбуймо батьків. Просто Станіслав. Я керівник нашого маленького колективу.

- Ганна – сказала, а про те що вона років на десять старша за нього промовчала.

- Хоч, ні не можемо ми бути з вами однолітками. Просто ви аж ніяк не схожі на мавпу.

Було незрозуміло як реагувати на такий комплімент. Ганна мовчки чекала продовження.

- Крім того, дві мавпи в одному обмеженому просторі це вже було б занадто. Досить і мене. Сподіваюсь, ти Ганна не левиця, бо леви не дуже товаришують з людиноподібними. От щур, чи щуриха? Як правильно, а Наташа - Станіслав поглянув на рудоволосу і не чекаючи відповіді продовжив – то інша справа. Мавпа зі щуром завжди спільну мову знайдуть. Була тут ще в нас одна курочка, взагалі то півень, але ж який з дівчини півень? Правильно ніякий, тож курочка, але пішла висиджувати курчат. Так от з курочкою ми теж ладнали. Мушу сказати, що це все завдяки мудрому керівництву, ні-ні не дивіться на мене, я про нашого козла Андрія Олександровича…

- Станіслав, досить – Наталія перервала свого безпосереднього керівника – людина нова, а тебе вже понесло. Ще не правильно зрозуміє. Легше.

Станіслав захитав головою в знак згоди:

- Я ж кажу мавпа і щур завжди…

- Ходімо перекуримо – сказала Наталія до Ганни зовсім не знітившись що знову перебила Станіслава.

- Я не палю.

- Ганно, є в щурів така риса, вони якщо не отримують чогось, то потім довго будуть гризти. А зуби в нашої Наташі гострі та міцні. – перехопив невдоволений блиск в очах Наталії – а взагалі вона в нас добра, пухнаста і ніякий не щур, а шиншила.

- А втім, саме думала спробувати цю згубну звичку – посміхнулась Ганна.

На дворі, під табличкою «Місце для паління» стояли кілька осіб. Наталія запропонувала відійти в тінь від каштана, що ріс у внутрішньому дворі будівлі.

- Ти ніяка не однолітка Стасику – сказала Наталія – чоловіки, вони не особливо спостережливі, побачили симпатичну жіночку і вже гадають, що знають вік. Я думаю, ти років на п’ять старше. Вгадала?

- А скільки йому – Ганна додала скреготу в голосі – Стасику?

- Тридцять шість.

- На вісім.

- Ого, ти й справді маєш добрий вигляд. Як для свого віку. А я молодша за нього на чотири роки. Я по твоїм рукам зрозуміла, що старше, ніж може здатись.

- Ти спостережлива, Наталка. Але нам нема чого ворогувати. Станіслав мене не цікавить.

- А ще ти відьма!

Ого. Ця Наталія і справді спостережлива. Але чим себе видала, Ганна не могла второпати й тому розгублено кліпала очима.

- Бо як інакше ти відбрила Маргошу? Чи я чогось не знаю?

- Хто така Маргоша, і як я її відбрила?

- Маргоша це коханка нашого боса, Андрія Олександровича. Всі знали, що це місто збережено саме для неї.

- Навіщо ж тоді, об’ява в інтернеті?

- Бо так треба. Процедура. Але як ти змогла переконати його віддати це місце тобі? Тільки дивом, більш ніяк.

Що тут відповіси? Ганна лиш стисла плечима.