Дзвінок

- Алло, да.

- Доброго дня

- Доброго, ви хто?

- Я власне, до себе до дому телефоную…

- Ха, я тут живу. Всє докумєнти на мєня. Нє надо тут расказивать

- Я власне, розумію. Жила я тут до того як, довелось втікати

- А. Ну то такоє. Тєпєрь я тут хазяйка. Чьо було тікати? Вас хтось трогав? Тєпєрь, какіє прєтензіі? Кароч…

- Стійте, не кладіть слухавку. Я не з претензіями. Захотілось зателефонувати до дому. Ну як раніше. Коли ми були власниками. Місто було наше, рідне. Розумієте?

- Та нє особо. Оставалісь би в свойом радном городє, жилі б луччє прєжнєго. Так нє, вас жє обболванівают ви вєрітє. Город тєпєрь русскій, жить тєпєрь можно счасліво.

- Ви тільки слухавки не кладіть.

- Та я нє спєшу.

- На роботу не потрібно?

- Какая работа? Послє вас где здєсь работать? Ви жє всьо разрушилі. Та і гуманітарку какую-то дают. Нє то что прі ваших. Єдинствєнноє, что харошего, так ето коньяк ми нашлі в сєрвантє. Вкусний.

- Тримали до дев’ятого травня. Мій батько воював.

- Знаєм, гдє ви ваєвалі. Для вас дєвятоє марта ето дєнь скорбі. Да? Чєго ви ващє сюда пазванілі, нікак нє пайму.

- Захотілось хоч якусь вісточку з дому. Хоч почути гудки і то радість.

- Гудкі? Ну слухай, своі гудки…