Стереотипы про УПА

На мою думку, жодне інше історичне явище не викликає у суспільстві таких дискусій, як Українська Повстанська Армія (УПА). Це військово-політична формація українського визвольного руху, заснована наприкінці 1942 року (символічним днем створення вважається Свято Покрови Божої Матері 14 жовтня), яка діяла до вересня 1949року, після чого була реорганізована в озброєне підпілля, що припинило своє існування в середині 1950-х років. Діаметрально протилежні оцінки діяльності УПА дотепер розділяють суспільство на два табори. Очевидно, продовжуватися це буде довго – поки над цією темою довліють стереотипи. Спробуємо розглянути найпоширеніші з них і зіставити з історичними фактами. Слід зазначити, що більшість стереотипів сформувалася ще за радянських часів, міцно засів у свідомості людей. Приведені в статті факти відомі і доступні кожному, хто вміє читати, тому цілком доступні для перевірки. Отже почнемо.

Стереотип перший: «Колаборанти»

Спрощене сприйняття минулого, зокрема подій Другої світової війни в координатах «наші – німці», до сих пір домінує в Україні. І саме таке сприйняття служить чудовим ґрунтом для політичних спекуляцій і фальсифікацій історичних фактів. Щоб назавжди прикріпити ярлик «колаборантів» до повстанців, наводяться факти співпраці Організації Українських Націоналістів (ОУН) із німцями в 1939–1941 роках. Ті, хто вважають таку співпрацю плямою, яку неможливо стерти з образу українських націоналістів, хай пригадають угоди прем-міністрів Франції і Британії – Деладьє і Чемберлена – з Гітлером у 1938 році і, врешті-решт, союзництво останнього з вождем усіх народів Сталіним у 1939-му. Організація Українських Націоналістів у той час дійсно розраховувала на підтримку німців у боротьбі проти СРСР. Діяло стандартне в міжнародній політиці правило: ворог мого ворога – мій друг. Проте після 30 червня 1941 року, коли німці не визнали відновлену Українську державу і почали масові арешти українських націоналістів, ОУН пішла в антинімецьке підпілля. Врешті-решт, сама поява УПА стала реакцією населення на нацистський терор, тому саме антинацистська діяльність стала для неї визначальною.

Боротьбу повстанців проти нацистського режиму визнавали не тільки самі окупанти, але й радянські партизани, які постійно докладали про це своєму керівництву. Що стосується питань типу «Скільки німецьких ешелонів відправили під укіс українські повстанці?», то вони абсолютно безглузді. На відміну від радянських партизан, які, по суті, обслуговували своїми операціями фронтові дії Червоної Армії, члени УПА головним завданням вважали захист місцевого населення. Тому не потяги під укіс пускали, а звільняли від окупантів цілі території і створювали так звані «повстанські республіки», де не було влади нацистів. Покинувши територію України в 1944 році, нацисти намагалися налагодити контакти з УПА. Проте їх спроби не увінчалися успіхом, оскільки керівництво визвольного руху чітко дотримувалося антинімецької лінії. Окремі повстанські загони, які намагалися домовитися з відступаючою нацистською армією, були розстріляні за наказом командування УПА. Для підтвердження тези про її колаборацію також свідомо ототожнюють Повстанську Армію з дивізією СС «Галичина». Остання не мала нічого спільного з УПА, створювалася нацистами як частина німецької армії, щоб примусити українців проливати свою кров за окупантів і позбавити УПА мобілізаційного потенціалу, як вважала ОУН(б) (ті, хто підкорявся Бандері). Тому саме бандерівці проводили активну пропагандистську кампанію з метою зірвати мобілізацію в цю дивізію. Треба сказати, що у інших політичних сил, наприклад, у монархістів, погляд на існування дивізії «Галичина» був інший.

Стереотип другий: «Банда»

«УПА – це не армія, а банда або багато окремих банд» – ця теза була і зараз залишається одним з ключових положень антиповстанської риторики. Для того, щоб відкинути ці звинувачення, слід звернутися до рішень Гаагської конференції, яка основними ознаками армії називала як зовнішні – відкрите носіння зброї, уніформу або особливі знаки, так і найважливішу внутрішню ознаку – наявність чіткої ієрархічної структури. Факт відкритого носіння повстанцями зброї не ставиться під сумнів навіть тими, хто дуже не хотів би визнання УПА. Що ж до уніформи або особливих знаків, то в 1943–1944 роках реалізовувалися спроби створення власної військової форми. Проте умови підпілля не дозволили широко розвернути її виробництво. Проте, повстанці використовували особливі головні убори – «мазепинки» і «петлюрівки» з тризубом, якими чітко відрізнялися. Із самого початку УПА створювалася за принципами регулярної армії, мала Головний військовий штаб і штаби військово-територіальних одиниць, офіцерські школи, власну систему звань (ступенів) і нагород. Окрім військового керівництва, Українська Повстанська Армія визнавала політичне верховенство створеного в 1944 році підпільного парламенту – Української Головної Визвольної Ради (УГВР). Саме УГВР затвердила текст присяги солдата УПА, сформувала її політичну платформу. Таким чином, в УПА бачимо всі ознаки регулярної армії: чітка структура, командні кадри, політичне керівництво і, відповідно, політична програма боротьби, відкрите носіння зброї і використання уніформи або її елементів.

Стереотип третій: «Братовбивці»

«Вони стріляли нам в спину» – це звинувачення на адресу УПА періодично звучить із вуст ветеранів Великої Вітчизняної, його постійно використовують політики, воно дотепер існує в історіографії. Ігнорується той факт, що в УПА існували спеціальні інструкції, що забороняють вступати в бій з Червоною Армією. Це робилося з двох причин. Перша – політична: червоноармійців намагалися привернути на свій бік, для чого в 1944 році розповсюдили тисячі листівок із закликом спільно бити двох тиранів – Гітлера і Сталіна.

Друга причина – тактична: не було ніякого сенсу протистояти армії, яка мала і кількісні, і технічні переваги.

Продовженням цього стереотипу є теза про те, що після закінчення війни повстанці розвернули терор проти власного населення. Книги радянських і сучасних прорадянських авторів рясніють «сценами катувань бандерівцями цивільного населення». Але скромно умовчується про те, чому це населення, по ідеї залякане і затероризоване, масово підтримувало підпілля, що, врешті-решт, стало запорукою більш ніж десятилітньої боротьби повстанців. Фахівцями підраховано, що для забезпечення діяльності одного партизана необхідна робота приблизно десяти цивільних осіб. Українські повстанці чудово розуміли це, всіляко намагаючись одержати підтримку і заслужити пошану місцевого населення, що було гарантією їх виживання. Крім того, члени УПА, родом в основному з розташованих поряд населених пунктів, навряд чи були готові розвертати терор серед своїх же земляків, а то і родичів. Що ж до акцій у відповідь на дії  НКВД по встановленню колгоспної системи, то це окрема тема, і вона повинна бути розглянута як боротьба з комуністичним режимом і колективізацією в Південно-Східній і Центральній Україні до голодомору 1932–1933 років.

Стереотип четвертий: «Боротьба УПА – місцеве, провінційне явище, яке не заслуговує на увагу»

Бажання зобразити боротьбу українських повстанців як виключно провінційне, дрібне явище особливо властиве деяким сучасним авторам. Проте досить поглянути на статистичні дані, щоб побачити розмах боротьби УПА. Вона діяла на території, куди входили нинішні Волинська, Рівненська, Житомирська, Хмельницька, Вінницька, Тернопільська, Івано-Франківська, Львівська, Закарпатська області, східні землі Підкарпатського і Люблінського воєводств Польщі, південь Брестської і Пінськой областей Білорусії. Загальна площа території з населенням близько 15 мільйонів чоловік, охопленої повстанським рухом, в 1944 році складала близько 150 тисяч квадратних кілометрів. Це приблизно одна четверта площі сьогоднішньої Української держави – територія, що перевершує за розмірами сучасну Грецію, з населенням, рівним за чисельністю населенню Нідерландів. Яка кількість людина була задіяна в ОУН і УПА? Відповідь на це питання дати нелегко, оскільки в підпіллі, з міркувань конспірації, облік ніколи не вівся. Чисельність самої Української Повстанської Армії, без урахування підпільної мережі ОУН або господарського запілля (тилу), можна підрахувати, знаючи кількість сотень, що входили в її склад. Саме сотня, яка в середньому складалася з 150 бійців, була головною тактичною одиницею УПА. Таким чином одержуємо майже 30 тисяч чоловік, що перебували в певний момент у рядах УПА. Проте це приблизне число, оскільки процес накопичення матеріалів про існування і діяльність повстанських відділень продовжується. Число бійців Української Повстанської Армії необхідно помножити у декілька разів, щоб одержати загальну кількість людей, які пройшли через її ряди. Справа в тому, що в повстанських загонах був досить високий рівень ротації – рядовий повстанець активно діяв, у середньому, два роки, після чого або гинув, або потрапляв у полон. Середній період діяльності повстанських командирів був ще коротшим – близько року. Тому можна стверджувати, що у рядах УПА побували близько ста тисяч чоловік.

Для визначення загальної кількості учасників визвольного руху у розпорядженні історика є лише інформація карально-репресивних структур СРСР. Очевидно, ці дані є орієнтовними, оскільки під жорна репресій, особливо в перші роки протистояння (1944–1946), часто потрапляли люди, що не мали ніякого відношення до визвольного руху. З другого боку, деякій частині підпільників і співчуваючих вдалося уникнути репресій. За вказаними підрахунками, впродовж 1944–1952 років, виключаючи жертв антинімецького протистояння, репресіям піддалися майже півмільйона людей, з них арештовано 134 тисячі, розстріляно 153 тисячі, депортовано з України 203 тисячі чоловік. Отже, даючи кількісну характеристику визвольному рухові 1940–1950 років, можна стверджувати, що в ньому тим або іншим чином брали участь близько 500 тисяч чоловік.

В оцінці повстанського руху не береться до уваги те, що головною метою діяльності підпілля було створення не Західноукраїнської, а соборної (тобто загальної) Української держави. Крім того, протягом всього часу свого існування підпілля намагалося охопити всю територію України (діяльність похідних груп, рейди УПА на схід, спроба перекинути підпільників у Центральні і Східні області на початку 1950-х років). Серед представників визвольного руху було і немало уродженців Центральної, Південної і Східної України. Деякі з них посідали високі посади в керівництві руху: президент підпільного уряду України (УГВР) Кирило Осьмак – уродженець Полтави, звідти ж родом і курений (командир полку) УПА Дмитро Карпенко, який першим одержав її найвищу нагороду – Золотий Хрест Бойової Заслуги; сотник Іван Кулик – Сірий – родом з Донецька. Один з дослідників діяльності підпілля Дмитро Кужелячи склав список, у який увійшли більше шестисот підпільників Дніпропетровщини.

Стереотип пятий: «Боротьба УПА не мала сенсу»

І, нарешті, останній, найбільш поширений сьогодні стереотип про УПА – це твердження, що її боротьба була безглуздою. Вона, мовляв, забрала тисячі життів і не досягла результату. Прихильники цієї тези чомусь не хочуть помічати, що вони живуть у незалежній Українській державі, що вже пройшло більше шістнадцяти років, як з карти світу зник СРСР, проти якого боролася УПА. Саме в такій послідовності: розвал Радянського Союзу, потім створення на уламках імперії ряду незалежних держав, у тому числі й України – повстанці бачили майбутнє. У цьому – основна причина, з якої не можуть примиритися ті, хто воювали в Червоній Армії, з тими, хто воював в УПА. У перших ворогом був Гітлер, а у других – і Гітлер, і Сталін.

Що ж до тисяч загиблих, то відповім словами молодого повстанського поета Михайла Дяченка (Марко Боєслав): «Можливо, хтось із майбутніх критиків нашої боротьби засудить її, мовляв, дуже багато жертв вона з собою принесла. Але цим критикам я відповім коротко: свобода – це такий скарб, що навіть найбільші жертви не дуже великі». Через два місяці після цього запису в своєму щоденнику Михайло Дяченко загинув у бою з каральною групою МДБ.

Володимир В’ЯТРОВИЧ радник голови Служби безпеки України директор Центру вивчення визвольного руху кандидат історичних наук

ЛІТЕРАТУРА

Ален Безансон. Лихо століття: Комунізм, нацизм і унікальність катастрофи. – М.: МІК; Париж: «Російська думка», 2000. – 104 с.

Думка про типологічну схожість двох найзловісніших тоталітарних режимів ХХ століття — нацистської Німеччини і комуністичного СРСР — вже давно не вражає оригінальністю. Ален Безансон намагається визначити першопричини їх виникнення. Фундаментальна спільність двох ідеологій полягає у тому, що як нацисти, так і комуністи проповідували встановлення "правильного" земного порядку, досягти якого можна було, лише розтрощивши (точніше — знищивши) всіх ворогів. Відмінність же ґрунтувалася на принципах визначення того, хто потрапляє в число ворогів: для нацистів ними були всі неарійські раси (і в першу чергу — євреї), а для комуністів — ті, хто заражені буржуазною ідеологією, "духом капіталізму".

Комуністичний варіант тоталітарної ідеології, вважає Безансон, небезпечніший, ніж нацистський. Злочини нацистів очевидні і осуджені міжнародним трибуналом; злочини ж комуністів визнані і осуджені частково. Причому сама ідеологія, як правило, не обвинувачується, засуджуються лише екстремальні варіанти її реалізації (сталінізм, чистки в Китаї, Пол Пот...). Справа в тому, що комунізм апелює до ідеалів соціальної справедливості, які самі по собі зовсім не погані. Злочинним є те, що в імя досягнення цих ідеалів стало можливим порушувати моральні й етичні норми, скоювати злочини проти ні в чому не повинних людей і суспільства в цілому. Нацизм, що проіснував усього 12 років, був розгромлений і як система, і як ідеологія. Комунізм же після 80 років панування в окремо взятій країні зовсім не розвінчаний і, як і раніше, залишається впливовою ідеологічною течією у багатьох пострадянських країнах.