Військовому авіатору Миколі Денисюку виповнилося 95 років

В Івано-Франківську живе той,хто брав Берлін і був учасником параду Перемоги у Москві

Гвардії полковникуавіації  у відставці Миколі ТарасовичуДенисюку виповнилось 95 років! На Прикарпатті він єдиний, хто залишився  живим учасником Параду Перемоги 1945 року уМоскві.

  У день народження ветерана двері йогоневеличкої квартири просто не зачинялися: вітати цього заслуженого офіцера прийшлочимало людей. А він радо спілкувався і ділився згадками про воєнні роки.

Його війна почаласьвідразу 22 червня 1941 року. Ще не було офіційного звернення керівництва СРСР,ще не звучав трагічний голос Левітана… А гвардії молодший лейтенант МиколаДенисюк  вже пробивався з оточення, в якепотрапив весь його авіаційний полк поблизу фінського кордону.

-        Тодіми літали на досить сучасних винищувачах «І-15» та «І-16», - пригадує ветеран.- Напевно зараз льотчикам вони здаються якимось динозаврами. А тоді це булисучасні і складні машини. Однак у перші часи війни ми змушені були пробиватисьдо своїх частин в пішому порядку.

 Тоді його врятувала звичайнавійськова вдача. Вночі він зі своєю вантажівкою прибився у «хвіст» білофінськоїармійської колони, що просувалась вглиб нашої території. Пройшов чималоконтрольних  постів. А на ранок змігякимось дивом непомітно відстати і натрапити на розташування радянських частин. За всю війну щастило йому не раз.Зокрема,  доля вберегла Миколу Тарасовичапід час однієї з нічних переправ через Волгу, під час захисту Сталінграда.

-        Цебув пізній жовтень, - пригадав Микола Тарасович. – Нас весь день завантажувалиу величезну багатоповерхову баржу. Люди, техніка, озброєння, амуніція,боєприпаси, продовольство… Загалом нас було понад півтори тисячі людей. Якнастала глибока ніч, почалась сама переправа. Але не встиг невеликий катерокпочати наше буксирування (минуло 10 чи 15 хвилин), як ми, сидячи у трюмі баржі,почули якісь хлопки. Один за одним. Вони були не голосними –  значить, не бомби. Але… баржа почала тонути,схиляючись на ніс. І ми здогадались, що напоролись на міни. Адже під час битвиза Сталінград вся Волга була щільно нафарширована цими штуками. Люди у пітьміпочали рятуватись, стрибаючи у холодну воду. За борт полетіло все, що моглоплавати: дошки, колеса, якісь пакунки… Люди в паніці підпливали до катера, щонас буксирував, і зрештою перевернули і втопили його… Вночі більшість з насбула дезорієнтована вогнями з іншого берега. І хлопці, що стрибнули іспробували дістатись туди, втонули. Так само мало хто доплив і до берега, зякого ми відчалили. Я вирішив, що буду на борту до останнього і стрибатиму уводу, коли вже зовсім не буде де подітись…

  Його розрахунок виявився правильним.Велетенська баржа, перехилившись на ніс, вперлась в дно і зупинилась. Тим, хтозалишився на ній, судилось воювати ще. Загалом вижити тоді вдалось менш ніж 400воїнам. А далі була війна зі своїм життям – хорошим і поганим, веселим ісумним. Про ті часи ювіляр згадує з усмішкою.

-        Щеб пак,тоді я був куди молодший і жвавіший! – браво усміхається він.

 Пригадує, що йому завжди були раді в кожнійескадрильї, куди його призначали. Адже за своїм переконанням він не пивалкоголю і не курив. Тому кожний вечір пайові сигарети чи махорка, а такожзаконних «наркомівських» 100 грамів  йшлиу так званий «фонд комеска». Надзвичайно яскраво і живо пригадує МиколаТарасович день, коли закінчилась війна. Тоді вони, маючи на озброєнні вже ЛА-5,разом з іншими військами взяли столицю фашистської Німеччини – Берлін! Пригадуєту радість і хвилювання. Адже всі вони незабаром повернуться додому. Та негадав тоді молодий авіатор, яким саме буде його повернення.

-        Менеі ще одного льотчика викликав до себе командир дивізії, - розповів ветеран. –Він оголосив, що ми двоє обрані комісією для виконання надважливої місії уМоскві. Чесно кажучи, я розгубився. Адже збирався повертатись додому зтоваришами, та й плани вже були… Але наказ є наказ.

Про те, що місія буде важлива і особлива, гвардії авіатори зрозуміливідразу, коли їх замість у звичайні «теплушки» помістили у вагони-купе. Дали чисту білизну, справжню каву.

-        Висобі не уявляєте, що таке після стількох років лягти головою на подушку, якавкрита накрохмаленою наволочкою… і просто пахне свіжістю, заплющити очі, апроснувшись, зрозуміти, що це диво не зникло, - поділився ветеран. – А смакбілого хліба! І справжнього масла…  Минавіть не гадали дорогою, куди їдемо. Промайнув Краків, згодом Львів, потімКиїв. На Брянському вокзалі нас приєднали до групи інших військових з іншихармій та фронтів. Там же відразу зняли мірки для нової форми.

Те, що їм довелося готуватись до параду, військові зрозуміли, коли почаласьстройова муштра. Але повірити в це не могли. Надто почесно це було для кожногофронтовика. Однак, коли за їхньою виучкою приїхав спостерігати сам Сталін,сумнівів не залишилось. До речі, саме перед «коробкою» Миколи Тарасовича ставсяз «вождем всіх народів» прикрий інцидент.

-        Митоді не знали, що грузин Сталін абсолютно не вміє їздити верхи, - пригадуєветеран. – Однак було прийнято рішення, що парад буде прийматись і керуватись виключновершниками на конях. Під час одного з заключних тренувань знову приїхав Сталін.Його посадили на коня. Але прямо перед нами кінь скинув його на землю…

 Тоді присутнім при цьому військовимбуло наказано забути про те, що вони бачили, під острахом суворої кари. Апарадом командували вже зовсім інші люди.

-        Меніважко передати, що я відчував тоді, коли ми йшли бруківкою Красної площі, -каже Микола Тарасович. – Це і радість, і гордість, і біль за загиблими, і…

Переборюючи хвилювання, він розповів, як після проходження їхню «коробку»завантажили в автомобіль. Був острах: невже хтось, щось, комусь, десь розповівпро інцидент з вершником? Але їх відвезли до казарм і переодягнули у нову чистуформу. Виявилось, що вони, в числі обраних, запрошені на святковий бенкет начесть Перемоги, який давало керівництво СРСР.

-        УКремль ми проїхали крізь Спаські ворота, - розповідає Микола Тарасович. -  Нас посадили за багато сервіровані столи.Поруч за окремим столом сидів Сталін і всі члени Президії СРСР. Були тости і булигарні слова. Власне тоді я і відчув, що прийшла Перемога.

Загалом гвардії полковник авіації  увідставці Микола Тарасович Денисюк брав участь у бойових діях у складі 10фронтів. Нагороджений трьома бойовими орденами та сімома бойовими медалями. Заразним опікується волонтер з соціальної служби. Але… коли ветеран, переможецьзахворів на двостороннє запалення легенів, його пенсії просто не вистачило на дорогіліки. Тоді разом з представниками Івано-Франківського комісаріату та депутатомобласної ради Олександром Шевченком були зібрані кошти, щоб врятувати життяостаннього прикарпатського солдата Перемоги. Загалом на лікування, яке державане змогла забезпечити своєму визволителю, було витрачено 25 тисяч гривень.

-        Явважаю, що потрібно робити все, що від нас залежить, аби Микола Тарасовичякнайдовше залишався серед нас, - сказав підполковник Любомир Демчук. – Аджевін один з останніх, хто може нам відверто і правдиво розказати про події тихчасів.

З днем народження вас, гвардії полковнику авіації  у відставці Миколо Тарасовичу Денисюк!

-        Заразя вже став старий і глухий, і не чую, як над моїм Івано-Франківськом літаютьвинищувачі, - сказав на прощання ветеран. – Але я знаю, що вони літають.Значить,  я і всі ми можемо спатиспокійно. І ще… Передайте, будь ласка, всім військовим льотчикам і технічномускладу, що ми, ветерани, завжди пишались і пишаємось ними – нашими достойнимикрилатими нащадками…

Підполковник Тарас Грень.

Західний регіональний медіацентр

Міністерства оборони України.