Короткий план дій з порятунку української мови
- 12.07.12, 00:06
| |||
|
| |||
|
| |||||
|
Однажды мы проводили митинг в рабочем предместье. Мы — это студенты-национал-социалисты.
Зал заседаний был небольшой. Одно из подразделений СА было выделено для его охраны. В девять тридцать ожидался подход еще одного подразделения СА для предупреждения нападок со стороны коммунистов.
В восемь часов гигант Ширмер, который должен был выступать, засучил рукава рубашки и с довольным видом поплевал на ладони размером с добрую сковородку. Он три года прожил в России и был знаком с тамошними порядками. Возвратившись в Германию, стал национал-социалистом, как говорится, до мозга костей, из тех, кто вгонял буржуазию в дрожь словом «социализм» в разговоре о национал-социализме. Он был отличным парнем! Человеком, которому можно было доверить все свои деньги и который скорее умер бы от голода, чем истратил из них хотя бы пфенниг.
Рассказывали, что он был даже представлен фюреру. Рослый, неуклюжий малый, никогда обычно не лезший в карман за словом, стоял перед ним в оцепенении, тер кулачищем глаза, а потом промямлил: «Добро… Адольф Гитлер…» — и пожал ему руку. И тут же, придя в себя, густо покраснел, выпрямился во весь свой рост, отсалютовал и отошел строевым шагом с широкой улыбкой на лице…
Но вот он прошел сквозь гомонящую толпу и уселся напротив трибуны.
Сложилась удивительная ситуация. В течение получаса не стихали шум и гвалт. Однако никаких явных взаимных оскорблений не было. Тогда Ширмер, этот медведь, вышел к трибуне, скрестил ручищи и с улыбкой взглянул в зал, обстановка в котором была довольно накаленной.
И улыбка его возымела действие. Гвалт постепенно стих, уступив место ожиданию.
В девять тридцать Ширмер ухватил графин с водой, приложил его ко рту и сделал большой глоток, выплюнув затем воду в стакан, стоявший рядом с графином. Взяв стакан, он искусно выплеснул его содержимое на голову мужчины, сидевшего в первом ряду и все время что-нибудь выкрикивавшего, провоцируя собравшихся в зале. После этого Ширмер решительно и громко провозгласил: «Тихо! Я буду говорить!» В зале тут же установилась тишина.
Говорил он простыми, ясными словами на языке, на котором собравшиеся рабочие изъяснялись ежедневно. И они стали внимательно его слушать.
Вдруг посреди зала, где стоял нестихающий шум, на стул вскочил небольшого роста еврей с толстыми очками в роговой оправе на мясистом носу и высоким фальцетом евнуха стал возра жать Ширмеру.
«Медведь» только махнул рукой и продолжил свою речь, возвысив голос, эхо которого, отражаясь от стен, заглушило вяканье еврейчика.
Но тот не отступал от своей цели сорвать митинг, снова и снова что-то выкрикивал, ожесточенно жестикулируя руками.
Ширмер, говоривший о народной судьбе, сделал паузу, во время которой стали слышны выкрики маленького еврея: «Рабочие! Пролетарии! Ваш фронт — международный пролетариат! Ваше…» Дальнейшие его слова были неслышны. Ширмер, спустившийся в зал, прошел сквозь плотное кольцо штурмовиков и направился к оратору, лидеру коммунистов. Еврей прервал свое выступление на полуслове, спрыгнул по-обезьяньи со стула и, хотя находился в окружении 350 своих товарищей, отошел назад. Ширмер пожал плечами, но на лице его появилось зловещее выражение. И он прорычал, обращаясь к залу:
— Рабочие, посмотрите на эту гадину, приведшую вас сюда, и посмотрите на меня. Я такой же рабочий, как и вы! Я тружусь руками, как и вы. Разве вы с ним, а не со мной?
Немного оправившийся от страха еврей прокричал:
— Товарищи, он хочет нас спровоцировать!
Далее Ширмер говорить не мог из-за поднявшегося гвалта. С хмурым выражением лица он возвратился на трибуну, откуда продолжил свое выступление.
Маленький еврей вновь вскарабкался на стул. У него конечно же было основание опасаться, что его товарищи могут подпасть под влияние оратора, и дал сигнал на прекращение митинга.
— Пошли! — завопил он. — Да здравствует Москва! Выходите все!
Сразу же после этого в зале послышались крики, какие-то резкие шумы, удары и возбужденные голоса.
Ширмер, оставшись на трибуне, несколько раз крикнул «Германия!», перекрыв поднявшийся гвалт. «Германия! — это слово прозвучало как зов трубы. Я не знаю, входило ли оно в канву его выступления или же было брошено в зал подобно призыву. Во всяком случае, оратор тут же мощным прыжком спрыгнул с трибуны в зал.
В этот момент главная входная дверь открылась, и в зал буквально ворвался второй отряд штурмовиков. Маленький еврей, минуту назад похожий на несчастного Наполеона, опять было взобрался на стул, да так и застыл как изваяние. Ширмер, раздававший удары направо и налево, приблизился в сопровождении нескольких штурмовиков к людям, окружавшим еврея. Артистичным движением тот спрыгнул со стула, пробежал, как ласка, по залу, лавируя среди возбужденной толпы, и выпрыгнул из окна во двор, разбив стекла, осколками посыпавшиеся на землю.
В зале раздался взрыв смеха.
Большинство коммунистов, прежде всего самые крикуны, покинули зал через боковую дверь. Лишь небольшая кучка красных, в основном пожилые рабочие, сгрудились в углу. Сопротивление этих людей было быстро сломлено, и им разрешили выйти, больше к ним не приставая.
Зал представлял собой картину опустошения. На полу были видны следы крови, несколько стульев сломаны и повсюду мусор, как после кораблекрушения. Некоторые коммунисты, за исключением последней группы, дрались пивными бутылками.
Человек восемь штурмовиков получили самые настоящие ранения от этого оружия. На лицах многих проступала кровь, заливая глаза, так что они двигались буквально ощупью, как слепые.
Несколько коммунистов лежали неподвижно на полу. Когда медики штурмовиков стали перевязывать их раны, пожилой рабочий с чисто выбритым лицом, упорно дравшийся до конца, раздавая удары сам и отражая удары противников, достал из кармана свой партийный билет, снял с лацкана партийный значок и протянул их подошедшему Ширмеру со словами:
— Теперь я излечен!
После того как его перевязали, он подписал бланк заявления о вступлении в национал-социалистскую немецкую рабочую партию…
Представители мелкой буржуазии жаловались на «примитивизацию политики», заявляя, что такие методы, когда люди пробивают друг другу голову, в Германии, мол, не приживутся.
Они не представляли себе, что было поставлено на карту. Борьба за души немцев и за новую Германию велась всеми способами, включая даже драки на митингах, подобных описанному выше.
Мы, студенты-национал-социалисты, не ходили в рабочие кварталы, дабы не получить там головомойку ни за что ни про что. Не старались мы приобрести и лишний десяток голосов на предстоявших выборах, когда цель не оправдывала средства. Мы в основном ограничивались проведением не столь опасных вечерних диспутов академического плана.
И все же мы боролись за немецких рабочих. Мы хотели помочь им найти свое место в национальном движении.
При этом приходилось пользоваться кулаками и даже ножками стульев, чтобы устранить некоторых лидеров различных партий и организаций вместе с их охраной, пытавшихся встать между нами и рабочими.
(Сборник документов о жизни немецкой молодежи в период с 1914-ro по 1934 год / Сост. Берт Рот. Лейпциг, 1934.)
Сентябрь 1932 года! Старая система еще всевластна, важные персоны держат себя с большим достоинством, восседая в своих кабинетах, полиция полностью контролирует положение. И мы еще не выдвигаем лучших из нас на передний план. Пока мы хотим, чтобы республиканские деятели почувствовали шаткость своих позиций, и вместе с тем показать, с какой глубокой верой мы ждем наступления новой эры — эры Адольфа Гитлера.
Подразделения СА пока занимают выжидательные позиции. Но вот однажды мы были собраны на митинг в зале заседаний в своей провинциальной столице.
Нам было запрещено направляться туда сомкнутыми колоннами. Стоило собраться группке из четырех-пяти человек, шедших к месту сбора, тут же на патрульной машине появлялась полиция, которая без предупреждения пускала в ход резиновые дубинки.
Пение было запрещено.
Несение знамен было запрещено.
Использование грузовиков, частных автомобилей, мотоциклов и других средств передвижения было запрещено.
Сбор подразделений СА около зала заседаний также был запрещен. На улицах стали собираться толпы людей. Однако в тот день они не осмеливались выкрикивать в наш адрес оскорбления или плеваться, зная, что могли быть за это биты.
Они решались нападать только на одиноких штурмовиков в подворотнях и на пустынных улицах. Патрульные машины полиции носились по булыжным мостовым, время от времени освещая фарами людей, шедших в сторону зала заседаний.
Полиция в случае столкновений не собиралась защищать нас от коммунистов, прятавшихся в засаде.
Зал заседаний, вмещавший до 7 тысяч человек, был разукрашен плакатами и флажками в пределах дозволенного полицией, не допускавшей никаких выпадов против республики.
В середине зала в довольно большом прямоугольнике оставались свободные места. Справа и слева от него задолго до начала митинга уселись родственники штурмовиков с женами и детьми, а также люди, видевшие в СА силу и надежду на установление лучшей жизни в отечестве.
В порядке исключения полиция разрешила, наконец, отрядам штурмовиков построиться около здания. Но как и обычно, в тот день начальник полицейского патруля, некий оберлейтенант Краут, проигнорировал это указание и попытался воспрепятствовать построению. Так что потребовались многочисленные звонки в полицейское управление, чтобы решить этот вопрос в нашу пользу.
Только после этого раздались приказы наших командиров. Тут же была выстроена колонна по четыре человека в ряд, над первыми шеренгами взвились знамена.
Строем штурмовики намеревались войти в зал и занять оставленные для них места под звуки «Баденвейлеровского марша». Боковые двери при этом, однако, открыты не были.
Знаменосец попытался урезонить оберлейтенанта полиции, но тот стоял на своем. Их разговор перешел на повышенные тона. Когда же полицейский офицер попытался было отдать распоряжение об аресте знаменосца, тот громко скомандовал: «Заходи!»
Стоявшая в ожидании колонна двинулась ритмичным твердым шагом, так что полицейским пришлось отступить. При входе штурмовиков в зал музыка замолкла, все сидевшие поднялись и стоя приветствовали вошедших. Глаза людей блестели, у многих навернулись слезы умиления. Это ведь маршировала новая Германия. Это Древняя Германия просыпалась, видя в нас людей, которые защитят народ и обеспечат ему лучшее будущее.
Раздались шутки, и раздражение в отношении полиции улетучилось. Какое нам было дело до этих людей, стоявших на своих местах со сконфуженными лицами, пытавшихся сохранить прогнившую государственную систему. Скоро мы и вообще забудем о них, поскольку им предстояла ликвидация. Германия проснется от долгого сна!
Послышались новые команды.
Знаменосец поднялся на широкую трибуну. Он пристально посмотрел на собравшихся. На мероприятиях подобного рода критика в адрес существующей системы не разрешалась. И все же лидер штурмовиков не смог удержаться от нанесения мгновенного укола, глядя на присутствовавших полицейских чинов. Он сказал, что мы, национал-социалисты, не можем представить себе, что люди, носящие ныне зеленую форму и призванные оберегать порядок и мир, называющие себя полицейскими и на деле защищающие только своих единомышленников, сохранят свое положение в будущем рейхе. Как только свастика украсит фронтоны домов, эти зеленые фантомы и их террор исчезнут.
Прежде чем полицейские поняли смысл сказанного и публика разразилась аплодисментами, знаменосец обратился к штурмовикам с такими словами:
«Вы состоите в рядах СА не только в эти годы борьбы и несения своих обязанностей, но и останетесь штурмовиками на всю жизнь. Вся духовная и физическая энергия, которой вы располагаете, все ваше время и силы, даже сама жизнь принадлежат народу, отечеству и фюреру. Дадим же в этом клятву! Внимание!»
Все присутствовавшие в зале встали. А штурмовики произнесли слова клятвы в верности и лояльности громко и отчетливо. Затем знаменосец развернул знамя, и штурмовики, дотронувшись до него руками, скандировали: «Даю торжественное обещание фюреру!»
Незабываемое мероприятие закончилось пением «Хорст Вессель» и «Германия».
Всю ночь на улицах рычали двигатели патрульных машин. Полицейские подразделения были приведены в состояние повышенной готовности.
Штурмовики стали расходиться по домам. Горячих голов хватало и не только среди нас, но всем было ясно: нападение хотя бы на одного штурмовика не останется безнаказанным.
После этого митинга наш лидер покинул отряд, уехав по другим делам, но каждому из нас было ясно: отдельная личность — ничто, идея же — все.
(Фридрих Иоахим Клен, командир 138-й штурмроты. Серьезное и веселое из жизни штурмовиков. Лейпциг, 1934.)
© Тиджень
Ізраїль оголосив німецького письменника персоною нон-грата |
19:25 16.04.2012
Після публікації скандального вірша про Ізраїль лауреата Нобелівської премії Гюнтера Грасса оголосили в цій країні персоною нон-грата та звинуватили в радикальному антисемітизмі, згідно повідомлення міністерства внутрішніх справ Ізраїлю.
За словами представників відомства 8 квітня, було ухвалено рішення, згідно з яким письменникові заборонено в’їзд до країни. Приводом стала публікація в кількох газетах вірша Грасса. Міністр внутрішніх справ Ізраїлю Елі Ішай зазначив, що цей вірш має на меті розпалити вогонь ненависті в Ізраїлі, і пояснив, що чинне законодавство дозволяє урядові забороняти в’їзд до країни колишнім нацистам. Раніше Грасс зізнався, що в останні місяці Другої світової війни служив у військах СС. Глава зовнішньополітичного відомства країни Авігдор Ліберман різко розкритикував Грасса, назвавши висловлювання німецького письменника проявом цинізму. Гюнтер Грасс у своєму вірші «Те, що має бути сказано» розкритикував Ізраїль за його політику щодо Ірану і звинуватив у підриві й без того крихкого миру у світі. У вірші обсягом 70 рядків 84-річний німецький письменник вказав, що замовчування факту про нарощування Ізраїлем свого ядерного потенціалу є «тяжкою брехнею». Він підкреслив, що світова спільнота має взяти під контроль атомну програму не лише Ірану, а й Ізраїлю. Грасс зазначив, що мусив написати цього вірша тепер, оскільки вже просто не міг мовчати, а завтра вже може бути запізно. Текст Грасса опублікували 4 квітня німецька Sddeutsche Zeitung, італійська La Repubblica та американська The New York Times. Після публікації вірша Грасс опинився під зливою критики. Центральна рада євреїв у Німеччині назвала його вірш «агресивним агітаційним памфлетом». Посольство Ізраїлю звинуватило нобелівського лауреата у використанні антисемітських кліше. Тим часом речник німецького уряду Штеффен Зайберт нагадав, що в Німеччині існує свобода мистецтва, а деякі німецькі політики навіть стали на захист письменника.
Донбас-СоцПроект: Янукович увійде в історію як легалізатор вітчизняної педерастії |
17:17 16.02.2011
Нарешті почалися довгоочікувані реформи і покращення життя вже сьогодні: Міністерство юстиції України легалізувало всеукраїнську громадську організацію лесбіянок, геїв, бісексуалів і тренсгендерних людей (ЛГБТ). До такого не опускався навіть Ющенко, якого за безхребетність, толерантність та елегантність Янукович назвав «котом Леопольдом».
«Міністерство юстиції України легалізувало содомський гріх», – прокоментував цю подію народний депутат України, член Колегії Християнсько-Демократичного Союзу Володимир Стретович. «У християнській державі, якою є Україна, діяльність організацій ЛГБТ має бути взагалі заборонена. Натомість Мін’юст уже легалізував 28 громадських і благодійних об’єднань ЛГБТ», - зауважив Володимир Стретович і додав, щопитання реєстрації ЛГБТ організацій не один рік було на порядку денному в Мін’юсті, і лише нинішня влада спромоглася це зробити. Зростання кількості членів подібних організацій свідчить про цілеспрямоване прищеплення молоді розпусного стилю життя. Тепер в Україні увімкнули «зелене світло» тяжкому содомському гріху і знищенню традиційних сімейних цінностей. Святе Письмо однозначно засуджує непристойну, протиприродну поведінку: «Вони знають присуд Божий, що ті, хто чинить таке, варті смерті, а проте не тільки самі чинять, але й хвалять тих, хто робить таке» (до Рим. 1:32) Під виглядом боротьби за свої права (що є основною метою діяльності об’єднань ЛГБТ) фактично відбувається пропаганда гомосексуалізму та одностатевих шлюбів в Україні. «Комусь дуже вигідно знищувати мораль у нашій державі, комусь вигідно підсаджувати молодь на психотропні речовини та в несвідомому стані навіювати думки про нетрадиційну орієнтацію. Комусь дуже вигідно, щоб не відбувалося дітонародження українців. Думайте, кому», – закликає народний депутат. Він звертається до молодого покоління з проханням замислитись над тим, що в такому стані людьми легко управляти. «Це означає, що в майбутньому не буде змін на краще, бо система зберігає себе. А протистояти системі може тільки інша система – здоровіша морально і сильніша фізично», – переконаний Володимир Стретович – повідомляє www.cdu.in.ua Враховуючи, що сьогодні Президент несе повну відповідальність за державну політику, Віктор Янукович взяв на себе роль «хрещеного батька» вітчизняної педерастії. Відповідно, його «мамою» можна вважати міністра юстиції Олександра Лавриновича. Співзасновником «Ради ЛГБТ організацій України» став Міжрегіональний центр ЛГБТ-досліджень «Донбас-СоцПроект». Згідно з соціологічними опитуваннями, більшість українців негативно ставляться до педерастів.
НЕЗНАНОМУ ВОЯКОВІ |
Читайте газети при тихім вікні, Впивайтесь ясним каламутом. І як не зірвуться ці лагідні дні, Не крикнуть розпучливо-люто! Читали, пряли недомріяні сни, Солодку молошність туману. Від року до року, з весни до весни, Від рана чекали до рана. Вели не в майбутнє, де бурі і грім, В минувшину спогади всі ці. О, будьте ви прокляті кодлом усім, І ваші діла, і річниці! Холодна очей твоїх синя вода, Що бачать гостріше і далі. І навіть любов твоя буде тверда, Як бронза, рубін і емалі. Вона не зверне тебе в соняшний сад, Де смокви і грона сочисті. Ні кроку зі шляху, ні думки назад, Ні хвилі даремне на місці! Далеко в безодні ланцюг поколінь, Лик часу сіріє і гине. Тобі-бо самому найвищих горінь Дано осягнути вершини. Державу не твориться в будучині, Державу будується нині. Це люди - на сталь перекуті в огні, Це люди - як брили камінні. Не втішені власники пенсій і рент, Тендітні квітки пансіонів, - Хто кров'ю і волею зціпить в цемент Безвладний пісок міліонів. О Націє, дужа і вічна, як Бог,- Не це покоління холопів,- Хто злото знеславить твоїх перемог При Корсуні і Конотопі? О Націє, що над добро і над зло, Над долю, і ласку, і кару,- Хто, темний, не схилить поблідле чоло В сліпучому сяйві Базару? Хто, мертвий, не стане у праведний слід На путі, що славою бита, У громі грядущих огненних побід, Що ними ти вкриєш півсвіта? Розкрийте зіниці, розкрийте серця, Черпайте криштальне повітря! Одвіку земля не зазнала-бо ця Такого безкрайого вітру. Він віє, шалений, над стернями днів Диханням навтримної волі Від дальніх пікетів, вартових огнів Імперії двох суxодолів. Він віє диханням солоним, як кров П'янких океанових надрів, Що їх Севастопіль навсе розпоров Кільватерним ладом ескадри. Над диким простором Карпати - Памір, Дзвінка і сліпуча, як слава, Напруженим луком на цоколі гір Ясніє Залізна Держава. |
| |||||
|
© Аскольд С. Лозинський, «Дух волі»
В пам’ять про Івана Дем’янюка |
20:16 19.03.2012
Газетний заголовок говорить: "Нацист вмер, уникнувши тюремного ув’язнення". Почнем з того, що Іван Дем’янюк. за будь-якими мірками, не був нацистом. За його найтящим обвинуваченням він був військовополоненим, змушеним працювати в нацистському концентраційному таборі.
Остаточно у тій же газеті робиться висновок: "Дем’янюк був першою людиною в Німеччині, яка була засуджена за службу охоронцем в таборі смерті - але без доказів у причетності до якого-небудь конкретного вбивства". Як послідовно! Ніколи на протязі більше тридцяти шести років не було ніяких доказів. Слідом за німецьким судом і вироком, німецький уряд помістив Івана в будинок престарілих. Суд скасував ордер на арешт, заявивши, що подальше позбавлення свободи було б незаконним у звязку з очікуванням апеляції і відсутності ризику втечі з огляду на вік Івана, хворобу і відсутність паспорта. Німці не мали наміру повторно інтернувати його. Вони просто чекали його смерті. У будь-якому випадку, відповідно до законодавства Німеччини, обвинувачений не вважається засудженим, поки всі можливості апеляції не будуть вичерпані. Іван Дем’янюк помер до того, як його апеляція була розглянута. Це приклади того, що факти не підтверджують заголовку! Але така природа тридцяти-шестирічного випробування Івана Дем’янюка. Факти ніколи не відповідали звинуваченням. Іван Дем’янюк був загадкою для своїх обвинувачів. Звинувачення проти нього просто не трималися купи, незважаючи на шахрайство, лжесвідчення, приховування і безперервний тиск сурмачів Голокосту. Через літо мій син, який йшов в старшу школу (high school), повинен був прочитати книжку "Ніч" Еліезер Візель, яка переважно складалася з мемуарів пана Візеля, вязня єврейського походження з горезвісного концентраційного табору Освенцим. Візель був кинутий в Освенцим з Румунії. Він описав невимовні, жахливі випадки, в тому числі той, коли його знайомий єврей, який був визнаний придатним для роботи, був змушений працювати в крематорії і штовхнув в пічку свого батька. Еліезер Візель відстраждав в німецьких концентраційних таборах з травня 1944 до січня 1945 року в Освенцімі, а потім в іншому таборі до початку квітня 1945 року, коли американці звільнили його, словом, в цілому близько одинадцяти місяців. Я знав про горезвісний табір Освенцим від мого батька, який був українським полоненим там з грудня 1941 до січня 1945 року. Мій батько відстраджав в німецьких концентраційних таборах протягом трьох з половиною років. Іван Дем’янюк був солдатом Червоної армії, гарматним м’ясом Сталіна на фронті, який на думку його головнокомандуючого був менш цінним, ніж боєприпаси. Він був узятий в полон і пережив життя німецького військовополоненого. Закінчення війни принесло трохи перепочинку, так як був з СРСР, то Іван мусів уникнути репатріації в СРСР, мерзенної схеми Ялтинської конференції, де союзники стали співучасниками злочинів Сталіна. Нарешті, йому вдалося емігрувати в Америку і жити там в цілому спокійно, поки цей спокій не був порушений в 1976 році. Те, що послідувало, перетворилося на тридцять шість років переслідувань, як новими мучителями: євреями та американцями, так і старими: росіянами та німцями. Я знав Івана Дем’янюка і його родину. Я зустрічався з ним кілька разів. Він завжди справляв на мене враження теплої, добродушної і сповненої світлої надії людини. Я бачив його в останній раз в Мюнхенській в’язниці в листопаді 2009 року, напередодні суду над ним. Чесно кажучи, ні він, ні його син, ні його німецький адвокат, ні я так цілком не зрозуміли пред’явлених йому звинувачень. Я підозрюю, що весь юридичний світ здивувався оголошеним йому вироком. Аналогічні звинувачення не були висунуті проти жодної людини. Насправді, етнічні німці були амністовані від подібних переслідувань урядом Німеччини в 1960-их роках. Справа Дем’янюка перед німецьким судом кидала виклик основним принципам юриспруденції - вибране переслідування, нерівність перед законом і т. д. Я не порівнюю Івана Дем’янюка до святих, адже він був людиною, і, я впевнений, мав багато помилок. Я вважаю його мучеником. Він став жертвою німецької жорстокості; російського лжесвідчення; американської безвідповідальності, по крайній мірі; злочинності, можливо, і аморальності єврейської індустрії Голокосту. Звичайно, він відправився в краще місце, де суддя не зобов’язаний нікому, де правосуддя неупереджене і де Іван повинний бути винагороджений за свої кричущі страждання. Я пишаюся тим, що знав його. Аскольд С. Лозинський 19 березня 2012