Виставка,присвячена Гітлеру.

  • 27.10.10, 19:35
15 жовтня в Німецькому історичному музеї в Берліні відкрилась перша у
післявоєнній Німеччині виставка, присвячена Адольфу Гітлеру.

Куратори виставки були змушені з обережністю підійти навіть до її
назви. Первісна версія - "Гітлер" - була змінена на більш конкретне:
"Гітлер і німці. Націоналістичне суспільство і насильство".


Організатори побоюються, що виставка може перетворитися на місце
паломництва неонацистів і викликати різке обурення з боку вцілілих
жертв Голокосту.


На виставці буде представлено близько 600 експонатів, що ілюструють
життя і діяльність німецького диктатора, зокрема його особисті речі,
близько 400 фотографій і картин з його зображенням, а також книги,
газети, журнали та різноманітні предмети побуту часів Третього рейху.


Одна з цілей виставки - дослідити вплив Гітлера на Німеччину, який відчувається в країні і досі. Увагу також приділено тому, наскільки відкрито нацистська Німеччина проводила гоніння на євреїв.


Ідея створення експозиції з’явилася у професора історії
Ганса-Ульріха Тамера ще шість років тому. Головне завдання вченого
полягало в тому, щоб виставка в жодному разі не була сприйнята як
прославлення нацистського лідера.


Основну увагу організатори приділили поданню візуальних образів
Гітлера. Аудіо- та відеозаписи його виступів демонструватися не будуть.


Куратори також вирішили уникнути показу портретів Гітлера, де він
позує як герой. Ці портрети - їх близько двох тисяч - є власністю
американської армії.


Виставки, які розповідають про епоху нацизму, проводяться в
Німеччині досить часто. А навесні у Берліні взагалі відкрився музей СС
і гестапо. Відмінність нової експозиції - в тому, що її організатори
свідомо висувають Гітлера на перший план, щоб змусити людей замислитися
про його вплив на сучасну Німеччину.


Відкриття виставки збіглося з публікацією результатів
загальнонімецького опитування, згідно з яким кожен десятий мешканець
Німеччини хотів би, щоб до влади прийшов "сильний національний лідер".


Понад 35% опитаних зізналися, що стурбовані напливом до Німеччини іммігрантів.

Убийство за неверие в миф о холокосте.

  • 12.10.10, 13:52

Разложившийся труп известного польского  ученого-историка Дариуша Ратайчака был найден  11  июня сего года в собственной  машине неподалеку от  своего родного города в Нижней Силезии. Все неприятности пана Ратайчака, о смерти которого, уже писало «АПН Северо-Запад», начались, когда он опубликовал в 1999 году  мизерным тиражом в 230 экземпляров  свою книгу «Запретные темы» (Tematy Niebepieczne). Дариуш совместно с Юргеном Графам и другими учеными, специализирующимися по тематике Холокоста, провел комплексное исследование концлагерей, находящихся на территории Польши,

В своей книге Ратайчак соглашается с ревизионистами Холокоста, которые заявляют, что по техническим причинам просто невозможно было убить миллионы людей в нацистских газовых камерах, «Циклон-Б» применялся исключительно для дезинфекции, у нацистов не было плана систематического уничтожения евреев, а большинство ученых, изучающих данную тему, «исповедуют религию Холокоста».

Тем временем Польша полным ходом шла в НАТО, ЕС и другие атлантические структуры. Соответственно менялось и законодательство. Если при коммунистическом диктаторе Войцехе Ярузельском профессора ждал бы максимум  выговор и лишение премии, то при демократах  ему грозила куда более суровая кара. Согласно закону, принятому в январе 1999 года и запрещавшему подвергать сомнению событие, получившего известность как Холокост,  дело приобретало чисто уголовный характер.

Пан Ратайчак стал первым человеком, на ком в демократической Польше был обкатан новый закон.

Для начала его отстранили от преподавания истории в университете, которому он посветил свою жизнь.  В  дальнейшем его ждало многолетнее судебное разбирательство и дальнейшие проблемы с прокуратурой, сломавшие его жизнь. Потратив уйму времени и денег на адвоката и всевозможные экспертизы, разорившие его и его семью,  ученый сумел все-таки избежать нового демократического ГУЛАГа.  Состоявшийся над ним суд вынес Ратайчаку моральное осуждение «ввиду крошечного тиража книги и, соответственно, малого общественного ущерба».

Однако карьеру

профессору сломали напрочь, и под сильным давлением главы Польской еврейской общины Владислава Краевского все польские высшие учебные заведения отказали в кафедре доктору исторических наук.

Оставшись без

средств существования, историк устроился работать сначала охранником, а затем кладовщиком в одну из местных фирм, но и там его не оставляли в покое. Многочисленные меньшинства, диаспоры и общественники подавали бесконечные апелляции-жалобы буквально по каждому  действию опального профессора.  Его вполне нейтральные публикации в прессе вызывали дикий визг либеральных СМИ, а попытки выставить свою кандидатуру на выборах всех уровней неизменно приводили к громким  скандалам  и срывам избирательной компании еще на стадии выдвижения.

Особенно

неистовствовал  главный редактор крупнейшей проправительственной «Газеты Выборчей» Владислав Бартошевский, требовавший в открытую со страниц своего издания лишить опального профессора всех званий и отправить его в лучших советских традициях в психиатрическую лечебницу.

Градус

либеральной  травли оказался  настолько высок, что доктор Ратайчак в последнее время говорил мне, что единственное, что его может спасти, это выезд из родного города и изменение фамилии. Последнее место его работы цветочная фирма. Незадолго до смерти он купил автомобиль Рено Кенго, на котором курсировал между Голландией и Польшей.

Странности всей

истории добавляет факт, что машина с его трупом появилась на злополучной стоянке за два дня до своего обнаружения.  А сама смерть произошла приблизительно на две недели ранее и имеет все признаки быть квалифицированной как насильственная. 

Такова цена

«свободы слова» в демократической Польше, кичащейся своей независимостью и принадлежностью к европейским структурам.  Здесь в лучших тоталитарных традициях можно бесконечно муссировать спорную Катынскую историю и одновременно десятилетиями преследовать ученого, чья вина заключалась в математических подсчетах технических параметров пресловутых газовых камер.

По материалам "Агентство Политических Новостей Северо-Запад"


Блакитноокі-найрозумніші люди на Землі.

  • 08.10.10, 21:57






 
 Група американських вчених провела
дослідження і довела, що люди з блакитними очима
набагато здібніші за тих, хто народився з більш
темним кольором очей. Фахівцями було
встановлено, що навіть незалежно від статі,
блакитноокі натури набагато здібніші за
темнооких, а також досягають більших успіхів в
академічному навчанні, ніж всі
інші.

Також власники блакитних очей краще
грають у гольф і в них набагато більше розвинене
стратегічне мислення.
Як заявила керівник
дослідженнями, професор Джоана Роб з
університету Лоувіл, фахівці поки що не можуть
дати точного пояснення цьому феномену, однак
вони точно впевнені в його
достовірності.


За
матеріалами
 MIGnews













 

Иван Ильин

  • 25.09.10, 23:02
Национал-социализм. Новый дух.I.

(Возрождение, Париж 1933, 17 мая)

 

Европа не понимает национал-социалистического движения. Не понимает и боится. И от страха не понимает еще больше. И чем больше не понимает, тем больше верит всем отрицательным слухам, всем россказням «очевидцев», всем пугающим предсказателям. Леворадикальные публицисты чуть ли не всех европейских наций пугают друг друга из-за угла национал-социализмом и создают настоящую перекличку ненависти и злобы. К сожалению, и русская зарубежная печать начинает постепенно втягиваться в эту перекличку; европейские страсти начинают передаваться эмиграции и мутить ее взор. Нам, находящимся в самом котле событий, видящим все своими глазами, подверженным всем новым распоряжениям и законам, но сохраняющим духовное трезвение, становится нравственно невозможным молчать. Надо говорить; и говорить правду. Но к этой правде надо еще расчистить путь... 

Прежде всего я категорически отказываюсь расценивать события последних трех месяцев в Германии с точки зрения немецких евреев, урезанных в их публичной правоспособности, в связи с этим пострадавших материально или даже покинувших страну. Я понимаю их душевное состояние; но не могу превратить его в критерий добра и зла, особенно при оценке и изучении таких явлений мирового значения, как германский национал-социализм. Да и странно было бы; если бы немецкие евреи ждали от нас этого. Ведь коммунисты лишили нас не некоторых, а всех и всяческих прав в России; страна была завоевана, порабощена и разграблена; полтора миллиона коренного русского населения вынуждено было эмигрировать; а сколько миллионов русских было расстреляно, заточено, уморено голодом... И за 15 лет этого ада не было в Германии более пробольшевистских газет, как газеты немецких евреев - «Берлинер Тагеблатт», «Фоссише Цейтунг» и «Франкфуртер Цейтунг». Газеты других течений находили иногда слово правды о большевиках. Эти газеты  никогда. Зачем они это делали? Мы не спрашиваем. Это их дело. Редакторы этих газет не могли не отдавать себе отчета в том, какое значение имеет их образ действия и какие последствия он влечет за собою и для национальной России, и для национальной Германии... Но наша русская трагедия была им чужда; случившаяся же с ними драматическая неприятность не потрясает нас и не ослепляет. Германский национал-социализм решительно не исчерпывается ограничением немецких евреев в правах. И мы будем обсуждать это движение по существу - и с русской национальной, и с общечеловеческой (и духовной, и политической) точки зрения. 

Во-вторых, я совершенно не считаю возможным расценивать новейшие события в Германии с той обывательско-ребячьей, или, как показывают обстоятельства, улично-провокаторской точки зрения, - «когда» именно и «куда» именно русские и германские враги коммунизма «начнут совместно маршировать». Не стоит обсуждать этого вздора. Пусть об этом болтают скороспелые политические младенцы; пусть за этими фразами укрываются люди темного назначения. Помешать им трудно; рекомендуется просто не слушать их соблазнительную болтовню. Их точка зрения - не может служить для нас мерилом. 

Наконец, третье и последнее. Я отказываюсь судить о движении германского национал-социализма по тем эксцессам борьбы, отдельным столкновениям или временным преувеличениям, которые выдвигаются и подчеркиваются его врагами. То, что происходит в Германии, есть огромный политический и социальный переворот; сами вожди его характеризуют постоянно словом «революция». Это есть движение национальной страсти и политического кипения, сосредоточившееся в течение 12 лет, и годами, да, годами лившее кровь своих приверженцев в схватках с коммунистами. Это есть реакция на годы послевоенного упадка и уныния: реакция скорби и гнева. Когда и где такая борьба обходилась без эксцессов? Но на нас, видевших русскую советскую революцию, самые эти эксцессы производят впечатление лишь гневных жестов или отдельных случайных некорректностей. Мы советуем не верить пропаганде, трубящей о здешних «зверствах», или, как ее называют, «зверской пропаганде». Есть такой закон человеческой природы: испугавшийся беглец всегда верит химерам своего воображения и не может не рассказывать о чуть-чуть не настигших его «ужасных ужасах». Посмотрите, не живет ли Зеверинг, идейный и честный социал-демократический вождь, на свободе в своем Билефельде? Тронули ли национал-социалисты хоть одного видного русского еврея-эмигранта? Итак, будем в суждениях своих - справедливы. Те, кто жили вне Германии или наезжали сюда для обывательских дел и бесед, не понимают, из каких побуждений возникло национал-социалистическое движение. Весь мир не видел и не знал, сколь неуклонно и глубоко проникала в Германию большевистская отрава. Не видела и сама немецкая масса. Видели и знали это только три группы: коминтерн, организовывавший все это заражение; мы, русские зарубежники, осевшие в Германии; и вожди германского национал-социализма. Страна, зажатая между Версальским договором, мировым хозяйственным кризисом и перенаселением, рационализировавшая свою промышленность и добивающаяся сбыта, пухла от безработицы и медленно сползала в большевизм. Массовый процесс шел сам по себе; интеллигенция большевизировалась сама по себе. Коминтерн на каждой конференции предписывал удвоить работу и торжествующе подводил итоги. Ни одна немецкая партия не находила в себе мужества повести борьбу с этим процессом; и когда летом 1932 года обновившееся правительство заявило, что оно «берет борьбу с коммунизмом в свои руки», и никакой борьбы не повело, и заявлением своим только ослабило или прямо убило частную противокоммунистическую инициативу, - то процесс расползания страны пошел прямо ускоренным путем. Реакция на большевизм должна была прийти. И она пришла. Если бы она не пришла, и Германия соскользнула бы в обрыв, то процесс общеевропейской большевизации пошел бы полным ходом. Одна гражданская война в Германии (а без упорной, жестокой, бесконечно кровавой борьбы немцы не сдались бы коммунистам!),  нашла бы себе немедленный отклик в Чехии, Австрии, Румынии, Испании и Франции. А если бы вся организаторская способность германца, вся его дисциплинированность, выносливость, преданность долгу и способность жертвовать собою - оказались в руках у коммунистов, что тогда? Я знаю, что иные враги немцев с невероятным легкомыслием говаривали даже: «что же, тем лучше»... Как во время чумы: соседний дом заражен и вымирает; ну что же из этого? Нам-то что? Слепота и безумие доселе царят в Европе. Думают о сегодняшнем дне, ждут новостей, интригуют, развлекаются; от всего урагана видят только пыль и бездну принимают за простую яму. Что cделал Гитлер? Он остановил процесс большевизации в Германии и оказал этим величайшую услугу всей Европе. Этот процесс в Европе далеко еще не кончился; червь будет и впредь глодать Европу изнутри. Но не по-прежнему. Не только потому, что многие притоны коммунизма в Германии разрушены; не только потому, что волна детонации уже идет по Европе; но главным образом потому, что сброшен либерально-демократический гипноз непротивленчества. Пока Муссолини ведет Италию, а Гитлер ведет Германию - европейской культуре дается отсрочка. Поняла ли это Европа? Кажется мне, что нет... Поймет ли это она в самом скором времени? Боюсь, что не поймет... Гитлер взял эту отсрочку прежде всего для Германии. Он и его друзья сделают все, чтобы использовать ее для национально-духовного и социального обновления страны. Но взяв эту отсрочку, он дал ее и Европе. И европейские народы должны понять, что большевизм есть реальная и лютая опасность; что демократия есть творческий тупик; что марксистский социализм есть обреченная химера; что новая война Европе не по силам, - ни духовно, ни материально, и что спасти дело в каждой стране может только национальный подъем, который диктаториально и творчески возьмется за «социальное» разрешение социального вопроса. До сих пор европейское общественное мнение все только твердит о том, что в Германии пришли к власти крайние расисты, антисемиты; что они не уважают права; что они не признают свободы; что они хотят вводить какой-то новый социализм; что все это «опасно» и что, как выразился недавно Георг Бернгард (бывший редактор «Фоссише Цейтунг»), эта глава в истории Германии, «надо надеяться, будет короткой»... Вряд ли нам удастся объяснить европейскому общественному мнению, что все эти суждения или поверхностны, или близоруки и пристрастны. Но постараемся же хоть сами понять правду. Итак, в Германии произошел законный переворот. Германцам удалось выйти из демократического тупика, не нарушая конституции. Это было (как уже указывалось в «Возрождении») легальное самоупразднение демократически-парламентского строя. И в то же время это было прекращением гражданской войны, из года в год кипевшей на всех перекрестках. Демократы не смеют называть Гитлера «узурпатором»; это будет явная ложь. Сторонники правопорядка должны прежде всего отметить стремительное падение кривой политических убийств во всей стране. Сторонники буржуазно-хозяйственной прочности должны вдуматься в твердые курсы и оживленные сделки на бирже. И при всем этом то, что происходит в Германии, есть землетрясение или социальный переворот. Но это переворот не распада, а концентрации; не разрушения, а переустройства; не буйно-расхлестанный, а властно дисциплинированный и организованный; не безмерный, а дозированный. И что более всего замечательно, - вызывающий во всех слоях народа лояльное повиновение. «Революционность» состоит здесь не только в ломающей новизне, но и в том, что новые порядки нередко спешно применяются в виде административных распоряжений и усмотрений, до издания соответствующего закона; отсюда эта характерная для всякой революции тревога и неуверенность людей ни в пределах их правового «статуса» вообще, ни даже просто в сегодняшнем дне. Однако эти административные распоряжения быстро покрываются законами, которые обычно дают менее суровые, более жизненные и более справедливые формулы. Это во-первых. 

Во-вторых, эти новые распоряжения и законы, изливающиеся потоком на страну, касаются только публичных прав, а не частных или имущественных. В них нет никакой экспроприирующей тенденции, если не считать опорочения прав, приобретенных спекулянтами во время инфляции и возможного выкупа земель, принадлежащих иностранным подданным. О социализме же в обычном смысле этого слова - нет и речи. То, что совершается, есть великое социальное переслоение; но не имущественное, а государственно-политическое и культурно-водительское (и лишь в эту меру - служебно-заработанное). Ведущий слой обновляется последовательно и радикально. Отнюдь не весь целиком; однако, в широких размерах. По признаку нового умонастроения; и в результате этого - нередко в сторону омоложения личного состава. Уда-ляется все, причастное к марксизму, социал-демократии и коммунизму; удаляются все интернационалисты и большевизаны; удаляется множество евреев, иногда (как, например, в профессуре) подавляющее большинство их, но отнюдь не все. Удаляются те, кому явно неприемлем «новый дух». Этот «новый дух» имеет и отрицательные определения и положительные. Он непримирим по отношению к марксизму, интернационализму и пораженческому бесчестию, классовой травле и реакционной классовой привилегированности, к публичной продажности, взяточничеству и растратам. 

По отношению к еврейству этой непримиримости нет: не только потому, что частное предпринимательство и торговля остаются для евреев открытыми; но и потому, что лица еврейской крови (принимают во внимание два деда и две бабки, из коих ни один не должен быть евреем), правомерно находившиеся на публичной службе 1 августа 1914 года; или участвовавшие с тех пор в военных операциях; потерявшие отца или сына в бою или вследствие ранения; или находящиеся на службе у религиозно-церковных организаций - не подлежат ограничению в правах публичной службы (указ от 8 мая с. г.). Психологически понятно, что такие ограниченные ограничения воспринимаются евреями очень болезненно: их оскорбляет самое введение презумпции не в их пользу - «ты неприемлем, пока не показал обратного»; и еще «важна не вера твоя, а кровь». Однако одна наличность этой презумпции заставляет признать, что немецкий еврей, доказавший на деле свою лояльность и преданность германской родине, - правовым ограничениям (ни в образовании, ни по службе) не подвергается. 

«Новый дух» национал-социализма имеет, конечно, и положительные определения: патриотизм, вера в самобытность германского народа и силу германского гения, чувство чести, готовность к жертвенному служению (фашист-ское «sacrificio»), дисциплина, социальная справедливость и внеклассовое, братски-всенародное единение. Этот дух составляет как бы субстанцию всего движения; у всякого искреннего национал-социалиста он горит в сердце, напрягает его мускулы, звучит в его словах и сверкает в глазах. Достаточно видеть эти верующие, именно верующие лица; достаточно увидеть эту дисциплину, чтобы понять значение происходящего и спросить себя: «да есть ли на свете народ, который не захотел бы создать у себя движение такого подъема и такого духа?...» Словом - этот дух, роднящий немецкий национал-социализм с итальянским фашизмом. Однако не только с ним, а еще и с духом русского белого движения. Каждое из этих трех движений имеет несомненно свои особые черты, черты отличия. Они объясняются и предшествующей историей каждой из трех стран, характером народов и размерами наличного большевистского разложения (1917 г. в России, 1922 г. в Италии, 1933 г. в Германии), и расово-национальным составом этих трех стран. Достаточно вспомнить, что белое движение возникло прямо из неудачной войны и коммунистического переворота, в величайшей разрухе и смуте, на гигантской территории, в порядке героической импровизации. Тогда как фашизм и национал-социализм имели 5 и 15 лет собирания сил и выработки программы; они имели возможность подготовиться и предупредить коммунистический переворот; они имели пред собою опыт борьбы с коммунизмом в других странах; их страны имеют и несравненно меньший размер и гораздо более ассимилировавшийся состав населения. А еврейский вопрос стоял и ставился в каждой стране по-своему. Однако основное и существенное единит все три движения; общий и единый враг, патриотизм, чувство чести, добровольно-жертвенное служение, тяга к диктаториальной дисциплине, к духовному обновлению и возрождению своей страны, искание новой социальной справедливости и непредрешенчество в вопросе о политической форме. Что вызывает в душе священный гнев? чему предано сердце? к чему стремится воля? чего и как люди добиваются? - вот что существенно. Конечно, германец, итальянец и русский - болеют каждый о своей стране и каждый по-своему; но дух одинаков и в исторической перспективе един. Возможно, что национал-социалисты, подобно фашистам, не разглядят этого духовного сродства и не придадут ему никакого значения; им может помешать в этом многое, и им будут мешать в этом многие. Но дело прежде всего в том, чтобы мы сами верно поняли, продумали и прочувствовали дух национал-социалистического движения. Несправедливое очернение и оклеветание его мешает верному пониманию, грешит против истины и вредит всему человечеству. Травля против него естественна, когда она идет от коминтерна; и противоестественна, когда она идет из небольшевистских стран. 

Дух национал-социализма не сводится к «расизму». Он не сводится и к отрицанию. Он выдвигает положительные и творческие задачи. И эти творческие задачи стоят перед всеми народами. Искать путей к разрешению этих задач обязательно для всех нас. Заранее освистывать чужие попытки и злорадствовать от их предчувствуемой неудачи - неумно и неблагородно. И разве не клеветали на белое движение? Разве не обвиняли его в «погромах»? Разве не клеветали на Муссолини? И что же, разве Врангель и Муссолини стали от этого меньше? Или, быть может, европейское общественное мнение чувствует себя призванным мешать всякой реальной борьбе с коммунизмом,  и очистительной, и творческой, - и ищет для этого только удобного предлога? Но тогда нам надо иметь это в виду... 


А.Розенберг."Советская Иудея"

  • 25.09.10, 01:06
Ложь,если

 в неё поверить, является такой же мощной силой в жизни народов, как и правда. Десятилетиями многомиллионные массы выращивались в вере, что марксистское учение несёт настоящую борьбу против выщелачивающего народы капитализма, несёт новое отношение к государству и жизни. Если принять во внимание те огромные жертвы, которые принёс рабочий класс всех стран во имя этих мыслей, знать издержки душевной силы и преданности, с которой целые поколения держались за марксистское привидение, только тогда можно понять всю силу отчаяния, родившегося при оглашении приговора о том, что все жертвы были принесены зря, что вся вера во враждебное жизни дело оказалась растрачена попусту. И честный человек либо останется большевиком, не решившись отречься от системы, либо станет национал-социалистом, фашистом, если поймёт новый синтез между национал-социализмом и решением социального вопроса. В первом случае самый убедительный пример предлагает нам Россия.

В марте 1917 штормовой прилив революции пронёсся там сквозь страну. Иначе чем в Германии, совсем иначе. Ибо, к тому времени как 9 ноября 1918 Германию коварно захватили врасплох, уже весной 1917 вся Россия была прибрана к рукам. Это всего лишь голый факт. То, что с точки зрения русской национальной истории, революции придаётся подчёркнуто антирусский характер, являет собой глубочайшую трагичность восточных событий, и одновременно показывает воздействие тех сил, которые в наивысшей мере получили здесь возможность своего беспрепятственного воздействия: сил обще-еврейского марксизма. В том, что в России были сожжены тысячи имений, что сотни тысяч людей были казнены и вырезаны в бессмысленном порыве разрушения, видно лишь истинно русское начало. Генерал Краснов в своём труде «От двуглавого орла к красному знамени» указывает на слова Пушкина о происходившем в его время восстании бандитского главаря Пугачёва против русского царизма, как о «русском бунте – бессмысленном и беспощадном». Все те дремлющие в русских необъяснимые, антигосударственные, хаотичные влечения внезапно вознеслись ввысь в миллионах душ. Если я думаю о русской революции, то первое что мне приходит на ум так это эпизод из «Идиота», когда русский из зависти к чужим серебряным часам, без какого-либо морального сомнения закалывает их владельца словно скотину, не забывая перед этим рьяно перекреститься. Размышлениям над этим страшным душевным качеством Достоевский отдал всю свою жизнь. Глазом скорохода он однажды увидел воздействие освобождённых инстинктов: в его предсказаниях он предупредил историю на 40 лет вперёд. Он как будто переместился в отдельно предусмотренное время великих войн и революций, и, вернувшись, посмел констатировать, что «интернациональный еврейский банк» «победителем выдвигается вперёд».

Если мы в ходе рассмотрения скоротечно отбросим влияние еврейства – его денег, его прессы, его внешне-политического поведения по отношению к Советской России, то мы сможем понять революцию как убийство, хаос, но не как факт организованного правительства убийц, организованного разложения народа, организованного обмана. Русский рабочий боролся на баррикадах за нечто, называющееся «коммунистической идеей». Эта идея представлялась в разных головах по-разному. Во всяком случае, он стоял за неё с великой самоотверженностью. Тысячи еврейских агитаторов, которые постепенно объявляются из Цюриха, Нью-Йорка и Польши в Москве и Петербурге, разжигали ненависть в приемлемом для них направлении: против русской национальной интеллигенции. В течение 1918 года для всех сомневающихся слетела маска большевистского сфинкса: выявилось то, что большевизм был борьбой не за социальную идею, а политической борьбой мирового еврейства против национальной интеллигенции всех народов, для того, чтобы с помощью управляемой ненависти низших слоёв лишить её своих вождей, и, соответственно, дать евреям возможность поставить на их место зависимых от них существ. Это развитие с ужасной последовательностью совершалось тем яростней, чем меньше еврейская клика (в 1921 году среди 550 комиссаров насчитывалось 447 евреев) в России имела возможность вернуться назад. К еврейскому правительству намертво привязались все те, кто в течение революционных дней скомпрометировали себя грабежом или убийством. Их жизненный интерес подсказывал им творить новую систему. К ним стягивались многочисленные, утратившие родину и профессию, солдаты, которые, не долго думая, превращали обычную войну в гражданскую. Шквал пропаганды заботился о том, чтобы под их действия была подведена «идейная» основа.

Издавна, облик русской деревне задавал так называемый «кулак». Таким именем называли крестьянского деревенского господина, обычно являвшегося состоятельным крестьянином или предпринимателем. В дореволюционные времена царское правительство пыталось договориться с этими людьми. С противоположной стороны подошло к этому вопросу после него советское правительство, и приученный к диктатуре русский повиновался. Это звучит странно, но именно анархическая деспотия являлась формой правления в России на протяжении столетий, будь то Иван Грозный, Пётр I, Николай I или Александр III. Во всяком случае, успех большевистской диктатуры основывается помимо прочего и на этой душевной установке.

Так красный прилив крови покрывал русскую землю; мучительно погибала русская интеллигенция, которая либо  террором приводилась к покорности, либо бежала, либо попросту прощалась с жизнью. Палачей русского народа захлестнула непомерная жажда крови: голодом и убийствами нация лишилась многих миллионов. Профессор Сорокин, бежавший из Петербурга в 1922-ом, издал статистическое исследование «Современное положение России», в котором он подсчитывает понесённые потери. Война стоила России 2 с половиной миллиона человек, 26 миллионов убыли из-за создания прибрежных государств на обломках старой империи. В 1920-ом перепись населения проводилось уже большевистским правительством; в итоге оно выдало цифру в 129 миллионов жителей. Перед войной Россия насчитывала 176 миллионов. «Бескровная революция» к 1920 году унесла с собой 16 миллионов жертв, то есть в шесть раз больше чем целая мировая война.

Теперь, когда эта кровожадность показала свои плоды, от которых нас пробирает дрожь, наступает политическое и художественное размягчение мозга, позволяющее услышать пение блуждающих убийц:

 

Вы вновь поёте о цветах

И о любви горячем жаре

Я же хочу научить вас другим песням

О казнях, смерти и крови

 

Нежный аромат источала белая сирень,

Которую на вашем столе я увидел

Но она не для меня, ведь я имею нескончаемо лучшие -

Кровавые цветы Чека

 

Это великое желание, парой ударов

Приколотить его к кресту,

Это великая радость, если на обломках

Хрустят человеческие кости

 

Если кого-то медленно закалывают

И хрип, словно музыка, звучит перед смертью

Накаляя наши сердца воодушевлением

Если открытые раны пламенно кровоточат перед нами

И за вашим приговором незамедлительно следует ответ: «К стене!», 

«Расстрелять», «На виселицу»…

Так можно дословно прочитать в изданном стихотворении М. Гарпрундса под заглавием «Улыбка Чека».  Вместе с тем в этих строках вы найдёте его любовную оду.

 

По началу у биржевой власти запада выходило затруднительное положение с Советской Россией. Антимарксистские настроения народов были совершенно однозначны, тем более что национальное самосознание были чрезвычайно укреплено военным подъёмом, и всё интернациональное натыкалось на стойкую оборону. Поэтому сперва было начато общественное оправдание большевистского «государства». Постепенно шла по нарастающей пропаганда в пользу Троцкого и Ленина, и мнимые экономические связи превращались в политические. Большевистские представители беспрепятственно зачастили по другим странам. При содействии американского правительства на вашингтонской конференции в конце 1921 года было принято решение позвать делегатов Советской России на следующую большую международную конференцию в качестве равноправных участников. Президент Хардинг даже поставил участников перед тем фактом, что американское правительство предоставляет Советской России в распоряжение 4 миллиона бушелей пшеницы, причём без каких-либо условий, как он характерно дополнил.

Таким образом, советская дипломатия в лице господ Чичерина и Литвинова-Финкельштейна шла навстречу конференции в Генуе. Здесь еврей Ратенау заключил с ней Раппальский договор, который якобы был чисто экономическим соглашением, но в действительности являлся политическим признанием московского правительства убийц. Признание Советской Иудеи другой великой державой с течением времени сослужило свою службу. Всё это неимоверно укрепило политическое положение большевизма в мире и придало коммунистам во всех странах новое мужество. И если оплот большевистской мысли всё ещё существовал, то и надежда на победу также имела право на существование. Москва пользовалась всеми доступными рычагами: более полутора миллиона золотых марок только за раз полученных от немецкого рейхстага расходуются. Успех был бесспорным: 62 большевистских депутата сегодня представляют политику фундаментальной измены Отечеству, как того требует большевистское учение. Все они должны были подписаться под оборотной стороной своей деятельности, после чего они больше не могли считаться представителями немецкого народа, становясь уполномоченными третьего интернационала. Так было открыто заявлено о том, что в государственном парламенте часть парламента представляет не народ, а иностранное руководство. И руководители этих 62 большевиков по воли природы являются евреями: фрау Руфь Фишер-Гольте, д-р Кац, Шолем, д-р Розенберг и т.д. Уравнение Москва-Сион аллегорически находит своё выражение в них.

Кому всё это кажется недостаточно обоснованным, тому я обязан открыть глаза нижеприведённым признанием. Еврей Артур Холичер посетил Россию в 1921 году. Свои впечатления он описал под заголовком «Карлсбад (где заседал сионистский конгресс) перед Палестиной» в ноябрьском номере «Нового обозрения». В том числе он говорит там:

«Тот, кому досталось исключение всем  сердцем и разумом испытать стихийное переживание Советской России, тот может осознать поразительную параллель Москва-Сион, прибыв в Карлсбад. До своего создания утопическая культура в её самой глубокой сущности подготавливалась немецкими философами, опередившими ход времени, укреплялась немецкими практиками и организаторами. Однако мы видим, что во главе движения бурно выдвигаются вперёд гениальные освобождённые евреи востока. Вождь сегодняшнего всемирного сионизма – русский профессор Вайцманн, высшие исполнительные руководители – русские Соколов и Усишкин. С организациями обустройства Палестины, немцами Куппином, Лихтхеймом они образуют единство, которое признано международным всемирным еврейством. Так, кроме имеющегося на сегодняшний день интернационального Рима, интернациональная Москва представляет собой этот самый третий интернациональный Сион, который черпает светскую власть из корней религии».

Сионист, т.е. шовинистический расовый еврей испытывает перед Советской России «стихийное переживание».

Всееврейско-биржевой «Берлинский ежедневник» писал: «Игра между Москвой и Западой становиться всё тоньше и сложней, ибо она происходит всё тесней».

Эта пошлая и обманная игра развивается во всех странах. Все народы должны распознать в большевизме смертельного врага их народной культуры, их существования. 62 большевистских депутата в немецком рейхстаге, 300 000 коммунистических глоток в Париже – это факты, которые говорят однозначно. Но для того, чтобы одолеть большевизм нужно вырвать саму его сущность, которая описывалась выше. Только так борьба может привести к успеху.

Правда про Бабин Яр/Продовження2/

  • 09.09.10, 00:05
Перша згадка в пресі про Бабин Яр

Важливу інформацію про Бабин Яр можна віднайти в
«Красной звезде». Ще 1993 року київські архіви не хотіли
видати для перегляду примірники цієї газети за 1941 рік.
Мабуть, тому, що газета мусила брехнею прикривати або
виправдовувати жахливі невдачі Червоної Армії. Одначе огляд
примірників 1942 — 44 років пояснює, хто і чому вигадав казку
про воєнну трагедію Бабиного Яру.

Першу згадку про
Бабин Яр у радянській пресі ми знайшли у статті «Киев»,
написаній Іллею Еренбургом з нагоди першої річниці окупації
Києва («Красная звезда» 27.IX.42 р.). У відносно обсяговій
статті ледь не одним реченням сказано про цю «найстрашнішу
різню» за всю історію людства:

«Год назад на
кладбище в Бабьем Яру расстреляли пятьдесят пять тысяч
киевлян. Расстреливали из пулеметов. С тех пор не проходит дня
без казней. На стенах города можно прочитать: «За акт саботажа
германскими военными властями расстреляны 300 преступников. В
Дарнице недавно повесили двух женщин за укрывательство
красноармейцев».


Спочатку треба звернути увагу на
вислів І.Еренбурга «на кладбище в Бабьем Яру». Схоже, це не
мовна або друкарська помилка. У своїй статті Еренбург
суперечить Молотову, який у дипломатичній ноті дев’ять місяців
тому однозначно вказав, що розстріл провадився на жидівському
кладовищі. Суперечність поміж Молотовим та Еренбургом щодо
місця винищення більш як 50 тисяч киян мало кілька причин,
тому потребує детальнішого пояснення.

Еренбург у своїй
статті говорить про старе, вже тоді занедбане та
невикористовуване (позаяк не було доброго під’їзду)
Кирилівське кладовище. З другого боку, жидівське кладовище,
згадане Молотовим, було біля головного русла Реп’яхівського
Яру, який починався від того цвинтаря. Лише в найліпшому разі
можна написати, що жидівське кладовище було «побіч», «біля»
або «над» Бабиним Яром, але ніяк не можна сказати, що воно
було у «Бабиному Яру».

Еренбург походив з давньої
багатої київської родини та дуже добре знав своє родинне
місто. Він, безсумнівно, щороку відвідував могили своїх
предків на жидівському цвинтарі й знав, що там чи у
Реп’яхівському Яру, який його перетинав, не можна утаїти
поховання 55 тисяч чи то розстріляних, чи то отруєних
громадян. Еренбург також знав, що на протилежному боці вулиці
Мельникова було велике православне кладовище. Тому в час, коли
ще не було факсів, Еренбург, мабуть, нашвидку та самовільно
вирішив поправити Молотова й «перенести» місце винищення киян,
аби було правдоподібніше, на віддалений, забутий і занедбаний
Кирилівський цвинтар, що між глибокими ярчаками Бабиного Яру.
Нині цей забутий цвинтар став урочищем, де кияни, любителі
спокою і свіжого повітря, насолоджуються життям, не знаючи, що
колись тут було кладовище.

Еренбург перед війною
багато років проживав як кореспондент у Західній Європі, отож,
мабуть, не знав, що в далекому кінці Бабиного Яру на Сирці
ЧеКа ховала в одному з ярчаків свої жертви. Тому він не
повинен був натякати про Бабин Яр.

Мабуть, усе це
трапилося через брак під час війни засобів швидкого обміну
інформацією. Еренбург був у Алма-Аті, Лозовський — у
Куйбишеві, а Молотов — у Москві. Вочевидь, вони не домовилися
щодо місця винищення. І це нам дало змогу побачити, що
воєнна трагедія Бабиного Яру (спершу — жидівського
кладовища) — вигадка, аби приховати звірства НКВД і особливо
ЧеКа в Києві супроти українців.


На недосконалий у
цей час обмін інформацією додатково вказує змінена Еренбургом
кількість жертв у Києві: у Молотова їх було 52 000, а в
Еренбурга стало 55 000. Не схоже, що це друкарська помилка.


Тижнем пізніше, 3.Х.42 p., «Красная звезда»
опублікувала статтю «Фашистский произвол в Києве», підписану
воєнним кореспондентом ТАСС. Ця стаття ?рунтувалася на
інтерв’ю з киянами, які перебралися через фронт до «Большой
земли». Кореспондент ТАСС пише про «кривавий терор німців» у
Києві і як найгірший його прояв наводить факт розстрілу
німцями порушників (які запізнилися лише на десять хвилин)
комендантської години. Однак ні цей неназваний кореспондент,
приписаний до «действующей армии», ні численні біженці-кияни
тоді ще нічого не знали (тож і не згадали) про масові
розстріли у Києві. Відомо, що російськомовна нота Молотова у
«карманному» виданні для кожного політрука про «казнь» у Києві
також не згадувалася. Отож «указ» Інформіндєлу про те, що в
пресі СРСР від 27.IX.42 р. можна натякати про винищення
громадян у Києві, дійшов до Совінформу та Еренбурга, але не
дійшов до прифронтового кореспондента ТАСС. Виглядає так, що
обмін інформацією поміж Інформіндєлом і ТАСС ще не узгоджено.
Стаття І.Еренбурга у «Красной звезде» від 27.IX.42 p. — доказ
цього.

Місяцем пізніше у статті "Гитлеровцы ответят за
свои злодеяния" головний редактор "Красной звезды" у
Куйбишеві, спираючись на таємне англомовне видання ноти
Молотова, натякнув "по указанию" одним реченням про розстріл у
Києві 52 000 людей, не згадуючи про Бабин Яр або жидівське
кладовище.

Через півтора місяці після цієї публікації
- 19.ХІІ.1942 - "Красная звезда" знову представила статтю -
"Про існування гітлерівського плану винищення єврейського
населення Європи", підписану «Информбюро Наркоминдела". У ній
детально розписано, де, коли і як німці винищують – через
розстріли, електрикою, отруйними газами - жидів, особливо у
Польщі.

Одну третину статті присвячено винищуванню
жидів на окупованій території Радянського Союзу, але не
йдеться про Бабин Яр. Одначе в одному реченні є натяк про
жертви Києва, яких "змішано" з жертвами Дніпропетровська —
разом 60 000 жертв. Наркоміндєл Молотова не був готовим
брехати про винищення киян та послідовно уникав назви Бабин
Яр.

У "Красной звезде" від 23.ХІІ.1942 було вміщено
звіт про святкування 25-річчя Радянської України в... Уфі.
Того самого дня ця військова газета цитує довжелезну доповідь
"Председателя СНК УССР" Л. Корнійця, де читаємо:


"Кому не известны чудовищные зверства гитлеровцев
на Украине! Немецкие звери в украинской столице Києве
организовали чудовищные погромы. Только в первые месяцы
немецкие бандиты истребили 85 тысяч мужчин, женщин, стариков и
детей".


Там немає згадки про місце у Києві, де ця
різня відбулася. Однак тут сталася "помилка" — замість 5 000
жертв подається число 85 000.

У травні 1943 року
німці віднайшли могили 10 000 українських жертв ЧеКа/НКВД у
Вінниці. НКДВ злякався, що німці розкопають братські могили
українських жертв ЧеКа/НКВД з 30-х років у Бабиному Ярі.

До «праці» залучили Совінформ із Соломоном Лозовським, на чолі
поставили І.Еренбурга і В.Гроссмана - як кореспондентів і
літераторів. У "Красной звезде" від 12.V.1943 у статті
"Очередная провокация фашистских людоедов", підписаній
Совінформом, автори передбачливо зазначають: "Огромное
количество трупов советских людей, погибших от рук фашистских
людоедов, немцы могут обнаружить в Бабьем Яру Киева".


Це одне речення у тій пропагандистській статті
завершує огляд совєтської преси, яка до часу визволення Києва
більше й словом не натякнула на ту жахливу подію у третьому
щодо важливості місті Радянського Союзу. Хоча Еренбург
видрукував статтю з нагоди 1-ої річниці окупації Києва, влітку
1943 року Радянський Союз почувався таким збентеженим
німецькою акцією розкриття братських могил жертв ЧеКа/НКВД, що
вирішив у своїй пресі промовчати 2-у річницю окупації та
"зверств немцев в Киеве". Крім того, у цій статті Совінформ
подає довгу низку місць, де можна віднайти жертви німецьких
злочинів. Насправді це вказівка, де нам шукати кістяки і
могили не жидів, а жертв переважно жидівського ЧеКа та НКВД.


Можна лише здогадуватися, що СРСР не хотів згадувати
Бабиного Яру. Однак НКВД, настрашений розкриттям могил
їхніх жертв у Вінниці, яким зайнялися німці, та спровокований
вискоком І.Еренбурга, вирішив відвернути увагу від справжніх
могил 30-х років та зосередився на ярчаках поряд з жидівським
кладовищем. Бо там не було жодних могил. НКВД створив легенду,
нібито німці спалили трупи жертв у вересні 1943 року, а попіл
і кістки розвіяли полями.


З розгляду радянської
преси випливає висновок, що пропагандистська "качка"
Наркоміндєлу про винищення киян німцями з самого початку була
розрахована лише на Америку і Велику Британію. Згодом, влітку
1943 р., її обережно поширили і в самому СРСР. Інакше "різню"
52 000 киян, а згодом більш як 200 000, було б так само
забуто, як потоплення у Чорному морі 200 000 мешканців Криму,
спалення живцем 200 000 одеситів та винищення 600 000
львів’ян.

РАДЯНСЬКА ПРЕСА МОВЧИТЬ ПРО БАБИН ЯР
ПІСЛЯ ВИЗВОЛЕННЯ КИЄВА


Першу згадку про Бабин Яр
(ледь не десять слів) знаходимо у московській "Правде" у
листі-подяці товаришу Сталіну від 40 000 мешканців Києва за
їхнє визволення 6.ХІ.1943. Там уже збільшено кількість жертв,
а саме: "расстреляно в страшном Бабьем Яру... более 100
тисяч".

Такий же скупий опис трагедії Бабиного Яру
вміщено і в "Київській правді" від 1.ІІІ.44. - у звіті
державної комісії, очолюваної М.Хрущовим. Тут лише якихось
півтора речення про "найбільший мор за всю історію людства".
"Свідки розповіли, що вони бачили, як німці кидали в яр
немовлят і закопували їх живцем разом з убитими й пораненими
батьками. Було помітно, як шар землі ворушився від руху ще
живих людей".


Зате у статті є набагато більший
опис спалювання тіл (420 слів), у якому стверджується, що під
час роботи Комісії можна було "переконатися у звірствах,
вчинених над російським населенням під час окупації Києва
німцями".


1945 року в Москві видано книжку-брошуру
"Злодеяния немцев в Києве" (автор К.Дубина), де слова "Бабин
Яр" вжито чотири рази. Там вказано на жидів як на жертви того
злочину.

1947 року Еренбург туманно описав події в
Бабиному Яру у книжці "Буря", обсягом більш як 700 сторінок.
"Точний" опис жидівської трагедії у Бабиному Яру, що
?рунтується на свідченнях очевидців, в основному артистки
лялькового театру Д.Пронічевої, КГБ видрукувало 1966 року в
книжці А.Кузнєцова. Після чого тема Бабиного Яру на багато
років зникла з радянських видань.

КОМУНІСТИЧНЕ
ПІДПІЛЛЯ У КИЄВІ НЕ ЗАВВАЖИЛО ВИНИЩУВАНЬ У БАБИНОМУ ЯРУ АЖ ДО
ОСЕНІ 1943 РОКУ


Винищення киян чи жидів у Бабиному
Яру промовчали й комуністи-підпільники Києва на чолі з
Володимиром Кудряшовим. Комуністичне підпілля у Києві мало
тоді 250 законспірованих радіопередавачів і досить детально
звітувало по радіо Великій землі, зокрема про німецький терор
стосовно киян. Однак про винищення сотень тисяч людей у
Бабиному Яру або десь у Києві вони чомусь не звітували, хоча
їхній підпільний центр був на Лук'янівці, поряд з Бабиним та
Реп'яхівським ярами.

ОДИНОКИЙ ДОКУМЕНТ
БІЛЬШОВИЦЬКОГО ПІДПІЛЛЯ ЩОДО БАБИНОГО ЯРУ У КИЄВІ – ЦЕ ЛЕТЮЧКА
З ОСЕНІ 1943 РОКУ ПРО ВИНИЩУВАННЯ НІМЦЯМИ УКРАЇНЦІВ


1993 року було зроблено перегляд документів
підпілля в партійних архівах Інституту історії при ЦК
Компартії України у Києві та московських архівах. Тоді Москва
й не згадувала про Бабин Яр. У Києві переглянули всі документи
на цю тему, а саме: дві теки щодо підпілля у Києві.


Перша з них становила 302 сторінки "звітів, доповідних
записок організаційно-інструкторського відділу ЦК КП(б)У". Там
знайдено одну сторінку, і то без дати, зі звіту про діяльність
київського підпілля. Цей звіт, який видавався
найправдоподібнішим, було виготовлено, мабуть, 1945 року. На
цій сторінці стандартний післявоєнний опис винищення жидів
зафіксовано десь у 65 словах. У другій теці було 187 сторінок
таких матеріалів, з яких тільки одна сторінка про трагедію у
Бабиному Яру. З контексту можна зробити висновок, що цю
сторінку під заголовком «Громадяни й громадянки м. Києва»
більшовицьке підпілля надрукувало наприкінці вересня 1943
року. У ній читаємо:

"Хто з киян не знає про німецькі
гестапівські справи в "Бабиному Яру". Скільки сотень тисяч
загинуло там мешканців Києва за два роки панування німецьких
"визволителів". Кривава рука німецького гестапо замучила
більше половини населення Києва".

УКРАЇНСЬКЕ
ПІДПІЛЛЯ ОПИСАЛО НІМЕЦЬКИЙ ТЕРОР, АЛЕ НЕ ЗАВВАЖИЛО МАСОВОГО
ВИНИЩЕННЯ КИЯН


У першому числі чільного часопису
бандерівського підпілля у Києві "Ідея і чин" у статті "Герої
наших днів" автори перелічили всі втрати українських
націоналістів до листопада 1942 року, включивши навіть
мельниківців разом з поетесою Оленою Телігою. Проте й вони ні
словом не згадали про знищення 100 000 киян у Бабиному Яру або
додаткових 95 000 жертв в інших частинах Києва.


Делегація мельниківців до "столиці України та княжого
города" Києва на чолі з професором Краківського університету
Володимиром Кубійовичем описала свій побут у Києві наприкінці
жовтня 1941 року в низці статей у тижневику "Краківські
вісті". Там, зокрема, згадувалося, що "жидів вивезено за
місто".
Один з тодішніх свідків Ярослав Гайвас (з 1955 р.
в Америці) досі мовчить про побачене — певне, зі страху перед
нашими "всемогутніми відвічними сусідами". У 10-томній
"Енциклопедії українознавства" під редакцією проф. Кубійовича,
виданій Науковим товариством ім. Шевченка в Парижі у 1955 - 89
роках, немає й згадки про Бабин Яр. Зате у англомовній
5-томній версії "Encyklopedia оf Ukrаіnе", виданій 1988 р.
Торонтонським університетом, Бабин Яр згадано як місце страти
3 000 жидів. Як загальне число інших жертв гітлерівців у
Бабиному Яру подано 150 000.

Останніми роками НТШ
вирішило "виправити помилку" старої енциклопедії
проф.Кубійовича. Редактором 11-го – доповнювального - тому,
виданого українською мовою влітку 1995 р. в Мюнхені, став
проф. Аркадій Жуковський з Парижа. Видавничі географічні дані
вказують, що стаття про Бабин Яр не могла бути об'єктивнішою.
Кілька років тому у Франції та Німеччині видано закони, що
забороняють сумніватися в масштабах жидівської катастрофи. У
Німеччині стаття 130 передбачає за це від 3 місяців до 5 років
ув'язнення, а штраф становить 30 000 доларів.

НТШ у
Парижі було ознайомлене з аерофотознімками та прив'язкою
Бабиного Яру від 1991 року. Статтю про Бабин Яр доручено було
написати Вікторові Коптілову з Києва, який 15 років працював у
Франції для ЮНЕСКО, а тепер викладає у Державному інституті
східних цивілізацій у Парижі. Щоб не потрапити до суду й не
втратити роботи та пенсії, проф. В.Коптілов без жодних
пояснень збільшив кількість жидівських жертв до 100 000,
натомість промовчавши про українські жертви ЧеКа у Бабиному
Яру. Загальну кількість загиблих визначив у 150 000 – 200 000
тис. Мабуть, це не випадково, бо коли 1992 року французький
ревізіоністичний науковий місячник Rеvue d’Histoire
Revisioniste опублікував статтю про перебільшені масштаби
"різні" у Бабиному Яру, удокументовану аерофотознімками Києва,
- редактора покарали матеріально, а видання закрили. А тим
часом про історичну важливість аерофотознімків завважено у
статті в "Нью Йорк Таймс" від 1989 року на тему злочинів НКВД
над берегом Дніпра та в Катинському лісі Білорусі.

З
аерофотознімків Києва на тоді ще не використовуваній частині
православного цвинтаря (а тепер на терені телевежі й
військового кладовища), видно низку свіжих могил — разом
близько 2000 — здебільшого українських жертв гітлеризму.
Другий, менший рядок могил (приблизно 500 жертв НКВД з весни
1944 р.), видно за парканом Сирецького концтабору. Ці могили
віддалені на 200 метрів на захід від ярка Бабиного Яру, де
поховано перед 1933 роком сотні тисяч жертв голодоморів і
терору ЧК— НКВД. Кільканадцять років тому на місці Сирецького
табору і братських могил було зведено Сирецький жилий масив.


НАВІТЬ ЗА ДОБИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ "НЕЗАЛЕЖНІ" НАУКОВЦІ
МОВЧАТЬ, КОЛИ ЦЬОГО ВІД НИХ СПОДІВАЮТЬСЯ УРЯДОВІ ЧИНОВНИКИ


На підтвердження думки про наявність братських
українських могил і відсутність могил жидівських у ярках поряд
жидівського кладовища у Києві, спробували звернутися до
директора Інституту картографії у Харкові полковника Ігоря
Смілки. У ділянці аерофотознімків І.Смілка – знавець світової
величини. Колись він проживав кілька років на Кубі, де для
радянського міністерства оборони готував військові карти
Середньої та Північної Америки. І.Смілка з радістю прийняв
пропозицію подивитися на унікальні історичні фото столиці
України воєнного часу й був у захваті від чіткості зображення.
Він зауважив, що така якість не була доступною радянським
військам навіть після 1945 року. Майже рік ми чекали, що
полковник Смілка, з почуття патріотизму підготує нам письмову
експертизу, щоб опублікувати її в місячнику "Військо України".
На жаль, він так і не наважився.

Тоді ми особисто
звернулися до Інституту картографії при Московському
університеті. Однак, схоже, директорку інституту професора
Надію Верещаку хтось заздалегідь попередив, що віднайдено
аерофотознімки Бабиного Яру. І вона відмовилася навіть на них
подивитися. За Незалежності та демократії "незалежні" науковці
продовжують мовчати, позаяк цього від них сподіваються урядові
чиновники. Знімки Києва урочисто вручили Л.Кравчуку, тоді
Президенту України, і Д. Павличку під час їхніх перших
відвідин США. Та, як ми й передбачали, від них не було жодного
відгуку.

БАБИН ЯР - ЦЕ ТРЕТЯ ВАГОМА ЛЕГЕНДА
ЖИДІВСЬКОЇ КАТАСТРОФИ, НАУКОВА ПЕРЕОЦІНКА ЯКОЇ НИНІ
ВІДБУВАЄТЬСЯ


1990 року Ізраїль «відкликав» першу
страшну легенду про те, що німці робили з жиру замордованих
жидів мило. 5 травня цього ж року про «відкликання» повідомили
світ видання "Джерузалєм Пост Інтернашіонал", "Нью Йорк Тайме"
і вся відома преса Заходу.

Двома місяцями пізніше (16
липня 1990 року) офіційно було зменшено число жертв Освенціма
- з 4 000 000 до 1 100 000, а 1993 року - до 800 000. Дещо
пізніше, а саме 1 січня 1994 року, "Нью-Йорк Таймс" пішов
далі, вмістивши статтю під заголовком "Не варто повністю
припиняти процес переоцінку жидівської катастрофи". У цій
статті зазначається, що не можна довіряти емоційним і
суперечливим свідченням "очевидців", бо більшість з них
перебувають під впливом так званого синдрому уцілілих в
катастрофі.

ПРАВДУ ПРО БАБИН ЯР КОНЧЕ ПОТРІБНО
ВИВЧАТИ В УСІХ УКРАЇНСЬКИХ ШКОЛАХ


Не знаємо, як в
Ізраїлі чи Києві, але в жидівських школах-єшівах в Америці
дітям змалку втовкмачують про кровожерність і варварство
українців, їхню участь у знищенні жидів у Бабиному Яру та що
Бабин Яр — місце найбільшої могили та найбільшого масового
вбивства в історії жидівства. Однак настав час наукової
переоцінки. Тож і наших українських дітей уже треба
підготувати, аби в майбутньому вони знали, як боротися за
правду та проти паплюження честі їхніх дідів нашими одвічними,
а в цьому столітті неввічливими сусідами. Сумніваємося, що
після переоцінки кількості жертв комуністичного терору
жидівська громада захоче добудовувати музей Бабиного Яру в
Києві. Насправді його мають будувати українці - в пам'ять
жертв ЧеКа і НКВД в Білогородці, Биківні та Бабиному Яру. Він
нагадуватиме сучасникам і прийдешнім поколінням, якою ціною
далася українцям незалежність України та як нею потрібно
дорожити.

Тетяна ТУР, США
"Вечірній Київ",
16 березня 1996 р.

Правда про Бабин Яр/Продовження/

  • 08.09.10, 23:55

ДВІ ТИСЯЧІ
УКРАЇНСЬКИХ ЖЕРТВ ГИТЛЕРИЗМУ ПОХОВАНО НА ТЕРЕНІ КИЇВСЬКОЇ
ТЕЛЕВЕЖІ.


Тижневик «Україна» і «Ліберальна газета»
першими не обмежилися свідченнями «уцілілих». Зате вони
описали, як за допомогою аерофото-знімків і локальної
обсервації терену встановлено місце поховання більшості
українських жертв, убитих гітлерівцями в Києві, а між ними й
поетеси Олени Теліги. Біля цієї братської могили — одна з
чотирьох опор телевізійної вежі. Тут, на місці поховання,
хтось із працівників телебачення посадив малинник й донині
ростуть дві великі липи, які видно малими деревцями на
фотознімках часів війни. Перевірка на місці в листопаді 1993
року виявила: невеликий пам’ятний дерев’яний хрест на леваді,
що за 750 метрів на захід від терену телевежі, стоїть на
місці, яке не має нічого спільного з братськими могилами. Ще
далі від могил жертв ЧеКа і гітлерівців зведено бронзовий
соцреалістичний пам’ятник Бабиного Яру — за 300 метрів на
південь від дерев’яного хреста.

Для голови Єврейської
ради України І.Левітаса Бабин Яр — це «загадка в загадці».
Ілля Левітас, голова Єврейської ради України (об’єднання
жидівських товариств в Україні), 1993 року в статті
«Нерозгадані таємниці Бабиного Яру» тижневика «Еврейские
вести» висловив віру щодо знищення сотень тисяч жидів у
Бабиному Яру. Проте, будучи людиною якоюсь мірою
об’єктивною, він нарахував і проаналізував п’ятнадцять
суперечностей у всій цій історії, які бентежать його і яких
він ніяк не може пояснити. Тому й назвав історію Бабиного Яру
«загадкою в загадці».


Голова Левітас так пише про
своє збентеження: «Як бачимо, кількість жертв зростає.
Однак Надзвичайна комісія з розслідування злодіянь фашистів на
окупованій території, яка почала свою роботу одразу ж після
визволення Києва, знову подала кількість жертв з німецькою
точністю — 33771 осіб. Як це число потрапило 1943 року до
Надзвичайної комісії — теж загадка. Те, що ця цифра знову
збіглася з точністю до однієї людини в наших даних і в даних
окупантів, — це вже «загадка в загадці».


На нашу
думку, таємні звіти Einsatzgruppen, звідки взято ці числа, це
одна з багатьох совєтських або альянтових підробок. Левітасові
варто пригадати про ще одну з багатьох та важливих
суперечностей у свідченнях «очевидців» і «уцілілих». Майже всі
уцілілі жиди через два роки після «різні» у Бабиному Яру
свідчили, що в останні дні вересня та в перші дні жовтня 1941
року врятувалися від екзекуції, ховаючись голими по ярках.
Вони розповідали, що тоді була така посуха й спека, що одна
жидівка через нестачу води мусила своєю слиною поїти голе
немовля. У статті І.Левітаса також читаємо: «Одна жінка
розповідала, що їй і подрузі (їм було по 12 років) дали
баночки з водою і ватні тампони, їх просили змочувати губи
дітям, які були з ними.

— Жаль діток, вони пити
хочуть, — сказали дяді.

День був теплий, діти справді
хотіли пити, і подруги старанно змочували їм губи. Потім
з’ясувалося, що в баночках була отрута, і діти невдовзі того
самого дня померли. Жінка добре пам’ятає, що це було 2 жовтня
— це був її день народження».


Однак ці свідчення
ніяк не можна узгодити зі споминами генерала Баграмяна, де
сказано про погоду 29 вересня: «Прошел дождь. Машини
буксовали, увязая в грязи. Фашисты оставляли застрявшие
машины» (с. 377).


Так само й німці у щоденних
записах дивізійних хронік (Kriegstagebuch) писали, що в цей
час стояло «бездонне болото» в околиці Києва, а про погоду в
місті зазначено:

«28 вересня: зимно, хмарно, без
дощу. Семиденна велика пожежа у Києві припиняється».


«29 вересня: цілий день лив дощ, дороги перетворилися
в багно. Надвечір прояснилося, стало холодно. Пожежу в Києві
майже погасили».

«30 вересня: падає сніг з дощем.
Дороги погіршуються».

«1 жовтня: мокро, дороги в
околиці 48-го відділу артилерії перетворилися в бездонне
болото».

«2 жовтня: безхмарне небо, осіння погода.
Дороги обсихають».

«З жовтня: безхмарне небо, осіння
погода. Більшість доріг обсохла».


Ось тут
постає кілька запитань:


Як «уціліла» Ася Несгорт
та інші вижили голими у корчах та з немовлятами на руках в
яру, опинившись кілька днів під дощем зі снігом, коли ще не
було сухого листя на землі? Як «уціліла» І.Пронічева могла
свідчити в дармштадтському суді, що упродовж цих чотирьох днів
вона помирала від спраги і спеки?

На нашу думку,
І.Левітас з крихіткою об’єктивності мусить більше довіряти
німцям і Баграмяну, ніж «уцілілим» одноплемінникам. Чому
писарі вермахту брехали б про погоду? А якби було й так, то
чому радянські військові хронікери (на їхні записи спирався у
своїх споминах генерал Баграмян) мали у брехні наслідувати
гітлерівців?

У брошурі про Бабин Яр, виданій 1991року
О.Шлаєном та І.Левітасом, «уціліла» Раїса Дашкевич чомусь
згадала, що в день розстрілів «було зимно». Зате підлітки, які
на кладовищі поїли отрутною водою жидівських дітей, згадують,
що в цей день було «тепло». Як ці суперечливі свідчення можна
звести до одного правдивого?

А чому, коли молоді
жидівки отруювали жидівських дітей, матері, бачачи, що їхні
діти помирають, не протестували? Критична людина ніколи не
повірить таким казкам «уцілілих».

Хронікери Києва
О.Довженко, Т.Строкач і А.Чеканюк у книжках з воєнного часу
занотували дещо про депортації, однак не завважили винищування
киян.


Киянин, видатний кінорежисер і сценарист
Олександр Довженко у своїй книжці «Не хазяйнувати німцям на
Україні», виданій на початку 1943 року, писав, що німці
вивезли жидів з Києва, а не замордували: «Вивозять людей. З
самого лише Києва вивезли в жовтні 1941 року 50 000 жінок».


Чи ж ті 50 000 жінок не ті самі 52 000 киян, яких
Молотов для пропаганди між альянтами вирішив проголосити
розстріляними?

У книжках Т.Строкача «Партизани
України» та А.Чеканюка «Народне ополчення в героїчній обороні
Києва і Одеси» теж нема й згадки про Бабин Яр. Бо Інформбюро
Наркоміндєлу «пустило качку» про винищення населення Києва
лишень між західними альянтами, оскільки тоді ще не було
видано наказу поширювати цю звістку в Радянському Союзі.


Важливим доказом, що винищення киян у Бабиному Яру —
вигадка совєтської пропаганди, є «Нота Народного Комиссара
иностранных дел тов. В.Молотова о чудовищных злодеяниях,
зверствах и насилиях немецко-фашистских захватчиков» від 6
січня 1942 року та пізніші її варіанти. В англомовних виданнях
для експорту на Захід записано: «За кілька днів німецькі
бандити вбили й замучили на смерть 52 000 чоловіків, жінок і
дітей, знущаючись над тими українцями, росіянами й жидами за
їхню вірність Радянському уряду... Німці зібрали велике число
жидів, зокрема жінок і дітей, на жидівському кладовищі...
Перед розстрілом усіх роздягнули догола й побили... Після
розстрілу німці присипали всіх тонким шаром землі».



По-перше, завважмо, що в ноті не йдеться про якийсь яр
чи то яри, а місцем поховання виразно названо жидівське
кладовище.

По-друге, ця офіційна нота Інформбюро
Наркоміндєлу вказує, що вбивцями були німці, а не українці або
українська поліція.

По-третє — йдеться в ній, —
головними жертвами німців були українці, а про жидів згадано
на третьому місці.

Важко припустити, що у цьому був
якийсь вияв антисемітизму. Адже тоді головою Совінформбюро був
жид Соломон Лозовський, головою Інформбюро Наркоміндєлу —
палка жидівська патріотка, дружина Молотова Поліна Жемчужна
(вона ж Перла Карп). Зрештою, під час війни московське радіо
не цуралося передавати сіоністичний гімн «Гатіква», а уряд
СРСР масово нагороджував жидів орденами і зірками Героя
Радянського Союзу.

Мабуть, найважливіше те, що у
масових російськомовних виданнях цієї ноти немає згадки про
Бабин Яр або про «різню» в Києві чи на околиці міста.
Радянська влада не боялася обдурювати наївний Захід, але не
наважувалася аж так обдурювати своїх людей, серед яких було
надто багато очевидців. Совєтська пропаганда намагалася в
такий спосіб передусім спонукати Америку відкрити другий фронт
в Європі, а, по-друге, убезпечитися на випадок, якщо німці
розкриватимуть дедалі більше братських могил жертв НКВД, так
як те вони робили у липні 1941 року у Львові.


СВІДЧЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ПРЕСИ ЗА ЧАС ОКУПАЦІЇ
КИЄВА


У СРСР комуністична партія мала абсолютний
контроль над засобами масової інформації, головними серед яких
були: ТАСС, яке репрезентувало творчість журналістів;
Совінформбюро, через яке партія інформувала «советского
человека»; Інформбюро Наркоміндєлу — рупор уряду, яке
передавало вісті «за рубеж» і західним альянтам.

З
огляду на труднощі зв’язку під час війни часто виникали
суперечності між тими організаціями щодо інформації. Через
помилки та через те, що постійно ЩОСЬ не договорювалося,
зокрема щодо Бабиного Яру, можна було побачити, як творилася
брехня, довідатися про державні таємниці та додуматися до
правди. Аналіз хронології повідомлень тих трьох радянських
пресових служб дає змогу дізнатися: коли, як, хто і чому
роздмухував казку про трагедію киян на жидівському кладовищі,
а згодом — жидів у Бабиному Яру.

І хоча в цих
повідомленнях впереміш правди і брехні, вони — цінне історичне
джерело. Однак, по-перше, нині архівні документи важко знайти
і невідомо, хто їх туди поклав та чи вони не підроблені.
По-друге, повідомлення пресових служб зроблено нашвидкуруч, а
тому не всіх їх узгоджено. По-третє, працівники архівів
незрідка обмежують до них доступ. По-четверте, найважливіше,
повідомлення преси важко підробити, бо друкували їх
різноманітні часописи, часто й поза Радянським Союзом.

Правда про Бабин Яр.

  • 08.09.10, 23:45
Тут знайшли останній притулок
сотні тисяч українців — жертви голодоморів і терору ЧК-НКВД.
Поширена нині вигадка про Бабин Яр була створена комуністичною
пропагандою для приховання цього злочину. А в 1941 р. тут
сталася «найбільша трагедія за всю історію єврейства»: «Німці
зігнали тисячі жидів до тієї частини православного кладовища,
яку тоді ще не використовували, наказали роздягтися догола
тим, хто добровільно не хотів віддати коштовностей. У тому
страшному місці випороли все золото з їхнього одягу та забрали
коштовності з клунків. Після того їх вивезли з Києва
Впродовж півстоліття Бабин Яр
набув сумної слави «найбільшої трагедії за всю історію
жидівства». Це сприймалося скрізь як незаперечна істина.
Сьогодні, здається, віра в це похитнулася як і в Україні, і в
цілому світі.

Дивним виглядає те, що «червоні
слідопити» радянської доби, які обстежили майже кожен куточок
української землі, старанно обминали Бабин Яр, де знайшли
останній притулок сотні тисяч українців — жертви голодоморів і
терору ЧК-НКВД. З відомих причин це старанно приховувалось і
замовчувалось.

Однак правду про страшну історію
Бабиного Яру приховувати вічно не вдалося. Останнім часом
українські й американські дослідження піднімають завісу над
таємницями Бабиного Яру. Це не просто свідчення «очевидців» і
«вцілілих», а дані прискіпливого аналізу аерофотознімків і
документів в архівах Києва, Львова, Харкова, Берліна, Варшави,
Лондона, Вашингтона, Нью-Йорка, Сан-Франциско та інших міст.


Цей матеріал — про те, що насправді було в Бабиному
Яру. Тепер ледь не всі думають, що історія «винищення» жидів у
Бабиному Яру почалася у вересні-жовтні 1941 року. Насправді
НКВД розпочав цю історію після того, як німці влітку 1943 року
розкрили могили 10 тис. жертв ЧК-НКВД у Вінниці, а закінчив —
після визволення Києва наприкінці 1943 року. Радянський
полковник-прокурор жид О.Смірнов порушив справу Бабиного Яру
на Нюрнберзькому процесі. Одначе його докази були такі
непереконливі, що судді, переважно американські жиди, зокрема
Муррі Берніс і Давид Маркус, потрактували справу Бабиного Яру
як другорядну, а західна преса зовсім не завважила її. Однак
тепер усе бачиться інакше. Бабин Яр намагаються зробити місцем
чи не найбільшої трагедії жидів. Прослідкуймо, як до того
дійшло, і відділимо зерно від полови.

Львів, Крим і
Одеса були попереду щодо кількості жертв під час Нюрнберзького
процесу. А як інакше? Тоді не Бабин Яр — а це приблизно 100
тис. жертв — був «найбільшою різнею за всю історію людства», а
Львів з його 600 тис. жертв (за звітом Чрезвычайной
государственной комиссии від 23.ХІІ.1944 р.), та ще Крим
(мовляв, фашисти втопили у морі 200 тис. жидів) і Одеса (там,
нібито, гітлерівці живцем спалили 200 тис. жидівського
народу). Крім того, нібито, у воєнному Харкові окупанти
замучили на смерть, застрелили або винищили у душогубках 195
тис. юдеїв, а Славута мала бути місцем страти 150 тис.
«советских граждан» (усе це беремо із судового звіту — І том
48-томного збірника матеріалів Нюрнберзького процесу за датами
14.ХІ.45-1.Х.46, виданого 1947 року). Нині ці післявоєнні
совєтські «статистики», за винятком Бабиного Яру, майже не
згадуються. Ці всі вигадки були б правдивими, якби в них
закреслити щонайменше останні два нулі.

Після того, як
1948 р. утворилася держава Ізраїль за підтримки Америки, СРСР
розпочав інтенсивну антиізраїльську політику. Тому впродовж
близько п'ятнадцяти літ замовчували справу трагедії жидів у
Бабиному Яру та інших місцях Східної і Середньої. Однак 1960
р. КГБ вирішив роздмухати справу співучасті українців у
«різанині» жидів, щоб у такий спосіб запобігти співпраці поміж
жидівськими й українськими дисидентами.

Аби відновити
в пам'яті призабуту жидівську «трагедію», КГБ вдався до послуг
знаного в Америці україножера, автора-історика та соціолога
Иосифа Шехтмана. 1919 року Шехтмана обрали депутатом з Одеси
до УЦР, а згодом — членом «Секретаріату жидівської
національності» у Києві. 1921 р. він виїхав до Америки і там
під час і після Другої світової війни був працівником OeCeC
(OSS), а згодом, після зміни назви, — СіАйЕй (СІА). 1960 р.
КГБ зорганізував Шехтманові прогулянку по Україні, після якої
він видав в Америці книжку «Star in Eclipse» («Зоря в
екліпсі», 1961 p.), аби відновити призабуту історію Бабиного
Яру.

Однак в Америці книжка Шехтмана про жидівську
трагедію у Бабиному Яру не привернула до себе великої уваги.
Лише 1966 року, в час посиленої антинімецької політики й
антиукраїнської кампанії в УРСР, СРСР ще раз порушив справу
Бабиного Яру. Це увінчалося успіхом — 1968 розпочався процес у
Дармштадті, на якому було винесено 11 досмертних вироків. З
цієї нагоди, вперше після війни, «Нью-Йорк Тайме», власником
якого є жидівська родина Сулзбергерів зі Стемфорда, вирішив
згадати про Бабин Яр (через 27 років після тієї події).
Розбуджена тим жидівська діаспора почала інтенсивно
роздмухувати цю легенду, і то не одразу, а вже на початку 70-х
років. Пропаганда Сходу і Заходу поступово перетворила цю
вигадану подію Другої світової війни у найбільший злочин за
всю історію людства, а Бабин Яр — у місце паломництва
світового жидівства. Тож не дивно, що два останні президенти
Америки, вірячи у правдивість тієї пропаганди, вшанували своєю
присутністю місце надуманої трагедії жидів, молячись там у
своїх ярмулках під менорою (юдейським свічником). 1987 року в
антиукраїнській радянській кінопрограмі «Бабин Яр» редактор
«Огонька», «українець-поет» Віталій Коротич назвав Бабин Яр
«найвідомішою спробою масового винищення євреїв». Мабуть, під
впливом тієї програми на початку 90-х Бабин Яр став місцем
«найбільшої трагедії в історії людства». Нині історики,
вчителі, преса і телебачення повторюють, що у Бабиному Яру:


з 29 вересня 1941 року, впродовж 3—5 днів, у Києві
діяла українська поліція, здебільшого «галичани з довгими
вусами у вишиваних сорочках» та німці (так писав
письменник-жид Анатолій Кузнецов у книжці «Бабин Яр»,
нашвидкуруч скроєній на замовлення КГБ влітку 1964 року);


Василь Кабайда був «відповідальним за розстріли
євреїв» (подано редактором «Огонька», жидом Віталієм Коротичем
і дорадником М.Горбачева у його кінопрограмі «Бабин Яр» з 1987
року);

нагаями примушували єврейський народ
роздягатися догола; в час очікування смерті кати ?валтували
молодих жінок (за свідченнями уцілілих у книжці Кузнецова
«Бабин Яр»);

їх вели до Бабиного Яру за кладовищем, а
там над яром строчив кулемет і змітав їх у яр; німці кидали
одну-дві гранати й земля присипала тисячі чи то недострілених,
чи то живих» (так 1956 року писала у своїх спогадах про Бабин
Яр Докія Гуменна, киянка, українська письменниця, яка тепер
живе у США);

цими способами українські і німецькі кати
вимордували 200 тис. євреїв (це за жидом В. Познером,
коментатором советского, а тепер американського та російського
телебачення),
що насправді було 300 тис. жертв (це нове
число В.Коротич подав у доповіді у Торонто 23 квітня 1990
року),

що знищено 50 тис. єврейських дітей (з доповіді
1991 року у Вашингтоні Посла Радянської України Геннадія
Удовенка);

українські опричники вбивали палицями і
довбнями (спомини уцілілих «очевидців» на святкуванні 80-ї
річниці Бабиного Яру в синагозі на Брайтон-Біч у Брукліні —
1994 P.);

що могилу-яр німці засипали за допомогою
динаміту (за партійним звітом 1946 року та свідченням у
німецькому суді 1968 року); а після того земля на цій
братській могилі в Бабиному Яру ворушилася від останніх
порухів жертв ще 4—7 днів (свідчення уцілілих, а також
численних інших «очевидців» на Нюрнберзькому процесі);


весь район Бабиного Яру було оточено колючим дротом —
близько 20 км довжини — з високою електричною напругою (за
Віктором Коптіловим у паризькій Енциклопедії українознавства —
НТШ, том 11, 1994р.);

що цілий місяць кров з могили
пливла струмком до Дніпра (свідчення уцілілих жидів, зібрані
для НКВД 22.11.43, а також у «Чорній книзі» І.Еренбурга - 1991
p.);

що під час відлиги навесні 1942 року «кров
вибухала малими гейзерами на поверхню могили» (з
книжки-спогаду «Ніч» 1972 p., лауреата Нобелівської премії
миру Елі Візеля);

що наприкінці серпня та у вересні
1943-го німецькі й українські охоронці примусили 327
жидів-в'язнів розрити братські могили за допомогою
екскаваторів і бульдозерів; що на штабелях в дванадцять метрів
заввишки спалили, обливши нафтою і бензином, тіла 70 тис.
небіжчиків і сто тіл полонених моряків Дніпровської флотилії,
попередньо задушених у Бабиному Яру в машинах-душогубках (за
свідченнями Якова Стеюка, Владіміра Давидова та шести інших
уцілілих жидів, що їх дано в Києві для НКВД 22 листопада 1943
року, а потім згадано у радянській кінопрограмі «Бабин Яр»
Віталія Коротича — 1987 p., а також за чотиритомовою
англомовною «Енциклопедією Голокосту», виданою 1991 р. в
Єрусалимі і Нью-Йорку).

Завжди, коли заходить мова
про ті страхіття, як от про те, що українці вбили довбнями 50
тис. жидівських дітей, або що земля ворушилася шість днів від
ще живих жертв, пересічна людина так жахається, що вже втрачає
здатність аналізувати й мимоволі в усе це вірить. А тим часом
подумаймо: по-перше, там мусило бути щонайменше 500 людей, аби
розібрати догола та вбити «вручну» 50 тис. дітей, бо більше
ста людей за день навіть наймогутніші богатирі не подужали б
вбити довбнями, не кажучи вже про те, що діти втікали б по
ярках і ярчаках як зайці.

По-друге, людина, присипана
землею, може дихати не більш як кілька хвилин (знаємо це з
нещасних випадків, коли земля засипала робітників). Отже, не
можна вірити ані пропагандистам, ані «очевидцям», а лише
розкопкам (їх у Бабиному Яру не було) і аерофотознімкам (на
них біля жидівського кладовища не видно ані могил, ані
бульдозерів, ані дванадцятиметрових «штабелів» для спалювання
тіл).

Від кінця 1930-х років німці літали над
європейською частиною СРСР у розвідувальних «літаках-олівцях».
На першому повітряному знімку, зробленому німцями напередодні
війни у травні 1939 року, видно: лише в одній частині Бабиного
Яру, десь за кілометр від місця колишнього царського іподрому,
терен одного з ярчаків повністю наповнено землею. Згодом з
археологічних розкопок стане зрозуміло: там поховано багато
десятків тисяч українських жертв ЧеКа, яких після 1933 року
почали ховати за Дніпром, у Биківні. У лужному ?рунті
околиць Києва кістяки зберігаються століттями. Гадаю, вони
діждуться розкопок.

Після розгляду знімків можна
сміливо сказати, що за час німецької окупації природу в
Бабиному Яру в районі жидівського кладовища не було порушено.
Аналіз аерофотознімків за час окупації Києва відкинув версію
щодо навіть малих поховань у ярках поряд жидівського
кладовища. Проте привертає увагу таке. Німці зігнали тисячі
жидів до тієї частини православного кладовища, яку тоді ще не
використовували (тепер терен військового цвинтаря),
наказали роздягтися догола тим, хто добровільно не хотів
віддати коштовностей. У тому страшному місці випороли все
золото з їхнього одягу та забрали коштовності з клунків. Після
того наказали вбратися і повели на станцію «Товарна» вздовж
східного муру православного цвинтаря та поміж будовами
військових складів. На станції стояли підготовлені вагони,
якими їх вивезли, мабуть, до ближніх колгоспів або
спустошеного Мінська. Якщо пересічний читач може
розпізнати на аерофотознімках яму та поодиноку людину, то як
можна було не побачити могили на 100 тис. людей?


Під час Другої світової війни німці вважали
вилучення жидівського золота за воєнну контрибуцію. У липні
1941 року лише у Львові у жидів було відібрано майже 5 тонн
золота. Це саме німці робили у Лодзі, Варшаві, Вільні, в
кожному великому місті України. У Львові німці зробили для
жидів гето, тож з міста їх не вивозили, як це робили в Києві,
де створення таких гето не планували.

Перше
завдання українських істориків — віднайти місця, куди німці
вивезли з Києва жидівських жителів, дослідити їхню подальшу
долю та, можливо, місце знищення. Цього нам не вдасться
дізнатися від «уцілілих» з Бабиного Яру — насправді
вислужників НКВД. Вони, як і колись, поширюють казку Соломона
Лозовського, Іллі Еренбурга та їхнього Совінформбюро. Навіть у
похилому віці не припиняють відстоювати свою більшовицьку
брехню ветерани ЧК, НКВД і КГБ.

Сподіватися віднайти
правду можна лише у гітлерівських картотеках поодиноких
есесманів, які донині зберігаються у контрольованому донедавна
американцями Berlin Documentation Center (сховище документів у
Берліні). Там їх зібрано понад мільйон. У цих картках записано
про рідню, платню, медалі й покарання, виконані й невиконані
військові завдання кожного есесмана. Не важко довідатися, хто
з них був у Києві у вересні — жовтні 1941 року.

Другий
спосіб дослідження долі депортованих юдеїв — пошук у банкових
книгах головного банку Третього Райху у Берліні. У них,
безсумнівно, записано кількість золота і коштовностей,
відібраних у київських жидів.

В Американському
національному архіві зберігається близько ста тонн
гітлерівських документів, що їх досі ніхто не переглядав.
Мабуть, удвічі більше документів у архівах колишнього
Радянського Союзу. У них напевно ховається відповідь на
київську «загадку в загадці»:

Страницы:
1
10
11
12
13
14
15
16
17
предыдущая
следующая