Держава, що припрошує тебе купити хоч б пістолет (а краще — гвинтівку) зі знижкою. Держава, яка здатна розгорнути з 22-тисячної в дві-чотири години (!) 650-тисячну, а в дві доби 1.7-мільйонну (!) армію, яка чудово навчена, організована і дуже непогано озброєна. 

Для прикладу: армія США — 1,3 мільйона плюс такий же резерв, армія Китаю — 2.4 млн, плюс 1 млн. резерв). Також врахуйте, що майже вся ця озброєна до зубів країна, від Женеви до Давосу, від Цюріха до Лугано — високі гори, зриті тунелями, протиатомними бункерами, сховищами зброї, «засіками батьківщини», і ракетно-артилерійськими опорними вогневими точками, врізаними в граніт.

Армія Швейцарії — не єдина країна в світі, що має кадрово-міліційну структуру. За цим же принципом (в деякому наближенні) побудований, наприклад, Бундесвер, що є по суті таким собі величезним аналогом радянських «кадрувальних» дивізій. Тобто система — коли «небагато солдатів + багато кадрових офіцерів і унтерофіцерів + резервісти на громадянці + тренувальні збори = розгортання тільки коли треба».

Відмінність Швейцарської армії — доведення до абсолюту ідеї «народ і армія єдині»

Кадрових військових в країні всього близько 9000, в основному в авіації. Перебувають на службі і перепідготовці - близько 10-15 тис одночасно. Солдат призивається на 90 днів у так звану Rekrutenschule - Ecole de recrue. Після закінчення держава віддає бійцю особисту зброю з двома повними магазинами (гвинтівка і / або пістолет), «консерву міністра», три комплекти форми на всі пори року, спорядження, бронежилет і каску, з яким він і повертається додому. Зберігає він його, як хоче - ніхто перевіряти не буде.

До 32 років солдат знаходиться в положенні «аусцуг», до 42-х «ландвер», і до 50 - «ландштурм». Рядовий аусцуга за 10 років проходить в своїй частині вісім зборів по три тижні, Ландвер - три рази по два тижні, Ландштурм - 1 раз по два тижні. Як тільки виповнюється 51 рік, тебе офіційно звільняють з армії, забирають гвинтівку, пістолет і «консерву», і дарують споряджений помповий дробовик і мобілізаційне розпорядження — на випадок тотальної мобілізації.

Особливість швейцарської армії — посилена підготовка офіцерів-резервістів. Бажаючі стати офіцерами проходять додаткові збори — кожний ранг — приблизно 100 днів в сумі. Цим, до речі, користуються всі начальники. Кажуть, що вони просто із законним збереженням зврплати звалюють від дружини і роботи на пікніки — парубкують зі стріляниною. Але це не зовсім так — служба там йде. Причина швидше в тому, що, грамотно потрапивши на збори, можна полежати за кулеметом і заодно поспілкуватися з потрібними людьми, вищестоящими або потенційними колегами, корисними політиками-депутатами та й просто з сусідом, бо ніхто не може ухильнутися від служби — ні студент, ні сам президент, якщо вони чоловіки.

А знаєте, який військовий бюджет країни з 7.5 мільйонами населення? Майже п'ять мільярдів доларів — це майже 20 відсотків. Що на озброєнні? Багато чого — більше 800 танків і бронемашин (420 Леопардів-2, 150 М-109). Країна довжиною всього 300 км 14 ескадрилів з більш, ніж 350 бойовими, 120 навчальними літаками і 100 вертольотами! Парк постійно оновлюється. Такого як, наприклад, в американській армії, коли пілот часто молодше свого літака тут не допускають.

Неліквіди і ретельно відремонтовану та відновлену армійську зброю держава продає громадянам із значною знижкою, причому особливо пропонує його жінкам. Реєстрація дуже проста, і тільки для нової зброї, купленої в магазині. При покупці з рук взагалі не потрібна. За обережними оцінками тільки армійської зброї, карабінів-напівавтоматів і мисливської зброї на руках у населення — до півтора мільйона. Плюс приблизно два мільйони пістолетів. Четверте місце в світі на душу населення і друге по відсотку населення зі зброєю.

У країні десятки стрілецьких клубів, тирів майже стільки ж, скільки кафе. Як служить солдат? Ніби непогано — два вихідних на тиждень зі звільненням, сортири не будує, картоплю не чистить, посуд не миє, паркани не фарбує - все роблять приватні фірми. А тепер взагалі присядьте — він навіть в караул не ходить! Периметр військової частини вартують приватні охоронні фірми! Та це просто свято якесь, а не служба! Курорт!

Бочку меду ми описали, тепер — про дьоготь

Почнемо з «курорту». Підйом в 5-00, і далі — все бігом. З перервами на поїсти і справити нужду — суцільна війна - фізпідготовка, стрілецька, рукопашна, водіння, техніка, альпінізм і знову по колу. І так до відбою. А відбій о 24-00. А о 5-00 — знову підйом. Кажуть таке навантаження мало в якій армії є.

Солдатів ганяють так, що вони перетворюються на Термінаторів і Рембо в одному флаконі. Офіцер спочатку вчить свій взвод поводитися з пістолетом, а потім для перевірки (як звик) кидається з багнетом на замученого бійця. Результат - пристрелений на повному автоматі.

При неявці за повісткою (сесія, весілля, запій, відпустка і т.д.) світить штраф і в'язниця за такою страшною статтею, що рядовий швейцарець може ставити хрест на кар'єрі. Його більше ніхто і ніколи на пристойну роботу не візьме. Білий квиток? Ти сліпий, хворий або емігрант? Отримай 3-процентний податок на утримання армії. Пацифіст-альтернативник? Отримуй ті ж повістки, але на розгрібання муніципального лайна, і в півтора рази частіше. Працюєш за кордоном і без причин забув / не дістався до зборів? Див. Вище — штраф і в'язниця.

Спокійна тиха країна? Міф! Друге місце в світі за смертностю від вогнепальної зброї на душу населення! Втім — це підсумок концентрації стволів. Якщо в решті Європи нехлюя, злодюжку або самовбивцю чекають граблі по яйцях, сковорідка в лоб або петля на шию, то у Швейцарії — СИГ, Сфінкс, або Глок. (моделі пістолетів — коментар перекладача).

Один день в Швейцарській армії

Перші дні жовтня. У повітрі, насиченому ароматами альпійських передгір'їв, носяться павутинки і немов зависає безугавний дальній передзвін коров'ячих дзвіночків. Серед усього цього умиротворення і красоти час від часу чути грім. Це на танкодромі поблизу села Ельм проходять осінні вчення.

Звертаємо з шосе на бічну дорогу і вже через пару сотень метрів під'їжджаємо до приземкуватої прямокутної будівлі з внутрішнім плацом і двома виходами. У КПП 14-го танкового батальйону нас зустрічають три офіцери: обер-лейтенант Георг Клінглер, капітан Міхаель Ізенрінг і лейтенант-перекладач Олексій Громов. Наш день в швейцарській армії почався точно за розкладом. І з обов'язковою чашкою ранкової кави з круасанами в штабному приміщенні.

Швейцарська Конфедерація — держава досить маленька і танкодромів у її армії всього два. Один з них знаходиться в гірській долині Вільхенальп. Він існує більше 40 років, але модернізований за останнім словом електронної техніки і вважається найбільшим у Європі. Навколишні снігові скелі гірського масиву Тодді перевищують необхідні по техніці безпеки 500 метрів і є прекрасним природним бар'єром при стрільбі бойовими снарядами. Помітний величезний ангар з механічними майстернями для двадцяти бойових машин типу німецького важкого модернізованого танка «Леопард» і легких танків SP 2000 шведського походження. А на п'єдесталі застиг англійський «Центуріон».

Обслуговуються майстерні цивільними особами за звичайним робочим контрактом. З одного боку до ангара примикає цегляна будова складів амуніції, з іншого — відкриті стрільбища для солдатів-піхотинців, яких тут звучно називають гренадерами. Усі будівлі компактно розташовані на початку полігону, на деякому віддаленні від башти командного пункту, напханої найдосконалішими приладами для стеження за ходом навчань. Броньовані машини переміщаються на відстань не менше кілометра, але забезпечені чіпами, тому будь-який їхній маневр відбивається на електронній карті, а система відеоспостереження ще більше підсилює ефект присутності там, де йдуть «бойові дії». На башті постійно чергують шість офіцерів, однак, якщо прибувають командири підрозділів, число спостерігачів збільшується до дванадцяти чоловік. Поруч піднеслася вгору 15-метрова щогла з тепловою камерою, яка фіксує будь-який рух на гірських стежках, щоб ніщо живе не потрапило в зону вогню.

За день на полігоні робиться близько 20 пострілів. Щоб ця цифра вразила, додамо, що один танковий постріл коштує більше 700 доларів. Вогонь ведеться в основному бойовими 120-мм снарядами. Але в останні роки через кампанію економії, що охопила армію, в стовбури танкових гармат вставляють ерзац-дула меншого калібру, що, природно, трохи скорочує витрати на бойову підготовку.

На чотири тижні осінніх навчань танкові бригади, а їх дві, отримують 49 000 літрів дизельного палива. Всього на озброєнні швейцарських військ 687 танків і 483 одиниці іншої броньованої техніки. Ось і ламають голову в Генеральному штабі в Берні, як розділити отримане пальне між підрозділами, щоб з мінімальними витратами, але з толком провести заняття.

Дочекавшись своєї черги, на позиції виходить наступна пара легких бронемашин, в залізному череві яких уміщаються десять десантників. Вони сидять на низьких залізних лавках впритул один до одного, стискаючи між колін штурмову гвинтівку SIG 550. У камуфляж солдатів також вшитий чіп, тому їхню переправу через гірський струмок на дальньому рубежі на башті побачать майже на власні очі. Ось вимкнувся заборонний червоний сигнал теплової камери, зачинилися верхні люки і по трасі полігону, зробивши перший постріл, впевнено рвонули танки, піднявши в повітря хмару пилу. Усі присутні на КП як по команді вклали у вуха особистий комплект беруши, як наказує статут. У швейцарській армії, як, втім, і взагалі у швейцарців, якщо встановлені правила, всі їх будуть виконувати. Це в характері.

Зброя в кожній сім'ї

У швейцарській армії служать всього 3,5 тисячі кадрових військових: офіцери Генерального штабу, унтер-офіцери і солдати спецназу та військової поліції. Решта 120 тисяч так званих активних міліційних солдатів та офіцерів, а також близько 230 тисяч резервістів складають основну «мускульну» масу збройних сил.

Ця унікальна швейцарська міліційна система сягає своїм корінням глибокого Середньовіччя і пояснюється історичними причинами розвитку країни, яку постійно роздирали локальні війни та зовнішні вороги. Перший військовий договір кантонів об'єднаної Швейцарії був підписаний 1798 року. Саме тоді, вважається, і виникла нинішня швейцарська армія. Договір передбачав загальний військовий обов'язок для чоловічого населення. Правда, існувала можливість відкупитися від військової служби: у каси кантонів багаті громадяни добровільно вносили певну чималу суму. Втім, такі ж відкупні операції оговорюються і в сучасному статуті армії.

У період Другої світової війни, оточена з усіх боків профашистськими режимами і маючи спільні кордони з гітлерівською Німеччиною, Швейцарія вдалася до роздачі військовозобов'язаним бойової зброї. Вся країна була як би призвана в діючу армію, але продовжвала працювати на заводах, в офісах чи фермерських господарствах. Справжню бойову службу несли тільки мобільні бойові загони в прикордонних районах та в горах. Саме тоді обраний парламентом командувач армією генерал Гюзе розробив реалізований згодом план будівництва основних армійських складів, а також об'єктів протиповітряної оборони в самій глибині гірських масивів Санкт-Моріца, Готтхарда і Гларуса.

А зброя з часів війни так і зберігається в сім'ях — у шафах, поруч з уніформою та військовим рюкзаком. До речі, в армії, як і в поліції, мають право служити лише громадяни Швейцарії.

Військовозобов'язані швейцарці в залежності від роду військ зобов'язані присвятити ратним справам від 180 до 270 годин на рік. На ті тижні, які відводяться бойовій підготовці, за захисниками батьківщини зберігаються до 80% зарплати і, звичайно ж, саме робоче місце. Солдат отримує від армії зарплату до 6 доларів в день, офіцер - 8,5 долара.

Тут треба зазначити, що поряд з гірськими лижами стрільба вважається в країні народним спортом. А як інакше: 270 тисяч резервістів і 120 тисяч активних військових міліціонерів під час проходження служби повинні представити солдатську книжку з відмітками про проведені стрільби і їхні результати. Стрільби - це святе, це ті традиції, які в консервативній Швейцарії не міняються століттями. Адміністрація невеликої громади може не знайти потрібних грошей на ремонт дороги, але з успіхом виставляє на голосування гордих нащадків Вільгельма Теля проект будівництва нового тиру та модернізації старого. І таких стрільбищ і закритих тирів у самій мирній країні Європи багато тисяч. Національні та регіональні змагання зі стрільби з пістолета або штурмової гвинтівки проходять завжди при масовому скупченні народу.

Репортаж з казарми

О 12:00 повзводно солдати та офіцери пішим маршем спускалися до дерев'яної будівлі ельмского тиру, де на час навчань організують щось на зразок їдальні. Похідного котла з кашею ми не помітили. Солдати отримували добротний шматок кордон блю (куряча грудка з шинкою і сиром) з макаронами та овочами. Офіцери й унтер-офіцери їли те ж саме, але після своїх підлеглих і за тими ж столами. П'ятнадцять хвилин відпочинку на сонячному схилі, і ось вже перші гортанні команди піднімають різновікових і неголених солдатів, гасяться останні цигарки ...

Між іншим стройовим кроком швейцарські підрозділи не ходять, від прусської муштри армія відмовилася ще в кінці XIX століття. А обов'язкове військове навчання проходить в рекрутських школах протягом півроку, а на тритижневих зборах солдати не встигають, а може, і не хочуть налаштуватися на військовий лад.

Казарма, в якій ми побували, вважається невеликою і вміщає до 130 чоловік. Вона ділиться на солдатські (до 20 осіб), унтер-офіцерські і офіцерські кімнати (до шести осіб). Вони майже нічим не відрізняються один від одного: і там, і там двох'ярусні залізні ліжка з тонкими матрацами та спальними мішками. До спинок ліжок приставлені великі солдатські рюкзаки з особистими речами. Взуттєві стелажі тягнуться вздовж стін коридору казарми. Туалети і душові кабіни вражають чистотою.

Про дідівщину в швейцарських казармах не чули. Але ж і часу в них молоді чоловіки проводять не так багато. Тут в армію не йдуть, а приходять на кілька тижнів і роз'їжджаються по домівках. Причому протягом обов'язкових навчань суботу та неділю проводять удома.

При всій демократичності порядків, що впадає в очі, з дисципліною в міліційних частинах особливих проблем немає. Тому що розроблена і до дрібниць розписана система грошових штрафів — а вони на кілька порядків вище, ніж на «цивілці», і застосовуються за будь-яке недотримання правил армійського гуртожитку і порушення статуту. Контрольні функції виконують кадрові офіцери. Рішення про величину штрафу приймає командир підрозділу. А рідкісні кримінальні порушення розглядає військова прокуратура.

Все це ми обговорювали з супроводжуючими нас офіцерами. Зібраний, чисто виголений Георг Клінглер вже через два тижні, повернувшись на «цивілку», знову стане адвокатом. А поки він акуратно відповідає на запитання журналістів. Обер-лейтенант до щорічної тритижневої служби в армії відноситься цілком лояльно, адже вона не тільки не заважає його кар'єрі, але дає масу життєвих вражень, які він зможе застосувати і в юридичній практиці.

А от капітан Міхаель Ізенрінг давно, після закінчення рекрутської школи був направлений в школу міліцейських офіцерів, де врахували його основну цивільну професію програміста. Пройшли роки, молодий офіцер зробив певну кар'єру в міліції-армії, але ставати кадровим військовим ніколи не хотів. Його ратна служба майже не перетинається з цивільної життям. Приходить раз на рік повістка, він дістає мундир, рюкзак і зброю — з квартири виходить вже не програміст, люблячий чоловік і батько двох дітей Міхаель Ізенрінг, а гауптман Ізенрінг.

Одна з найпопулярніших різдвяних мелодій у світі – це робота українського митця Миколи Леонтовича під назвою “Carol of the bells” (“Колядка дзвонів”). Першого грудня виповнилось 135 років від його народження. М. Леонтович підступно вбитий більшовиками на 43 році життя.

---

Микола Леонтович - видатний український композитор, хоровий диригент, громадський діяч, педагог.

Микола Леонтович - видатний український композитор, хоровий диригент, громадський діяч, педагог.

Творець класичних зразків української хорової музики.

Автор численних обробок українських народних пісень, оригінальних творів. Найпопулярніші: “Праля”, “Козака несуть”, “Щедрик”, “Дударик”, “Піють півні”, хори “Льодолом”, “Літні тони”, “Моя пісня” тощо.

Народився в селі Монастирок Брацлавського повіту Подільської губернії в сім’ї сільського священика.

Раннє дитинство минуло у селі Шершнях Тиврівської волості Вінницького повіту.

Початкову музичну освіту Леонтович здобув у батька, який грав на віолончелі, скрипці, гітарі та деякий час керував хором семінаристів. Мати навчила його народних пісень.

У 1887 році Леонтович вступив до Немирівської гімназії. У 1888 році, через брак коштів, батько переводить його до Шаргородського початкового духовного училища, де вихованці утримувалися на повному пансіоні. В училищі він опанував спів по нотах і міг вільно читати складні партії в церковних хорових творах.

1892 року Леонтович вступив до Подільської духовної семінарії в Кам’янці-Подільському, де вивчав теорію музики та хоровий спів, опанував скрипку, фортепіано, деякі духові інструменти, почав обробляти народні мелодії, беручи за взірець обробки М. Лисенка.

Загибелі Миколи Леонтовича упродовж 80-и років було присвячено найбільше публікацій. У своїх деталях усі ці розповіді часто грунтуються на оповідях свідків-родичів і різко контрастують та суперечать між собою.

Це чітко виявилося уже з поваленням радянсько-комуністичної влади в часи незалежності України – коли стали доступні засекречені матеріали тих часів, які показали спотвореність та заангажованість публікацій у радянські часи, якими приховували знищення талановитого українського композитора тодішніми владними структурами – так званим ВЧК.

Єдине, що так і не стало зрозумілим, – через що чекісти вдалися до такого жорстокого акту, яка була причина вбивства композитора? Лише наприкінці 20-го століття вдалося частково відкрити завісу пропагандистської машини радянських каральних структур.

Вільгельм Габсбург (Василь Вишиваний) про українське воїнство

17:13 7.12.2012

Я взагалі уважаю Українців найкращими жовнірами. В наступі нема кращих... Вони рвуться вперед так, що часом аж вимикаються з рук команди. Супроти добрих офіцерів, які дбають за своїх людей, український жовнір вірний до смерти.

---

Моя сотня, зложена тільки з Українців, безумовно мала національну українську свідомість, але боялася виявляти її, бо тоді кождого Українця уважали політичне підозрілим. Між собою жили в згоді. Старшини в сотні були самі Німці (був один Поляк, але я усунув його). Страх Українців перед переслідуванням доходив до того, що деякі признавалися до польської народности. За це я лаяв страшенно і казав їм, що коли я признаюся до українського народу, то і вони можуть це сміло робити. Це помогало і переносилося скоро до сусідніх сотень.

Військова і моральна вартість моєї сотні представлялася дуже добре. Я взагалі уважаю Українців найкращими жовнірами. Тільки вони трохи подібні до овець: як мають провід, котрому вірять, то підуть в огонь і в воду, та й виконають навіть річи, які виглядають неможливими до виконання. Мав я одного трубача. Називався Лука Бойко і походив з с.Бучини (Брідщина). Він під час одного бою в Карпатах дістав сильний шрапнельний постріл, який розстріскав йому праву руку. Мимо того Бойко вискочив з окопів і побіг, щоб притягнути раненого товариша, який лежав перед дротами. Я кричу: "Бойку, не йди туди, бо погибнеш". Але він мимо того пішов, притягнув товариша і тоді зімлів з упливу крови. Я зараз вислав його до шпиталю. Там прокинулася йому гангрена. Йому хотіли врізати цілу руку. Тоді він утік зі шпиталю до мене. Здав я його до дівізійного шпиталю, де йому надрізали руку. Він виздоровів.

Таких випадків дійсної самопосвяти й геройства золотого українського жовніра міг би я подати безліч. Згадаю тільки з моєї служби при УСС старшого десятника Михайла Атаманюка з Киношова (Рогатинщина), який в ріжних часах був шість разів ранений, Юру Бендейчука, молодого Гуцула з Жабяго, незвичайно відважного хлопця, якого уважаю просто своїм приятелем і и[н.].

Що до моралі тих людей, то вона, як я сказав, дуже висока. Говорю це на підставі порівняння з жовнірами инших народів. Одну тільки хибу має український жовнір: він занадто добродушний і в тім уступає перед жовнірами инших народів, які знаю. На цю надмірну добродушність українського жовніра, яка доводить його до того, що він, навіть покривжденний, не протестує і не жалується, не міг я спокійно дивитися. Я просто підбурював їх в таких випадках. Не раз прикликав я побитого польським офіцером жовніра, як тільки довідався про це і наказував йому зголоситись до рапорту в тій справі і заявить своєму командантові, що робить це на мій приказ. Опісля, розуміється, пильнував я, щоб справа не загирилася (Загирилася - загубилася.).

Це була також одна з причин, із за яких прозивали мене "соціялістом" і т. и[н.]. До характеристики українського жовніра скажу ще одно: він має такі нерви, які Гіндербург (Гінденбург Пауль фон (1847 - 1934) - німецький військовий і державний діяч, генерал-фельдмаршал. Під час Першої світової війни від листопада 1914 р. - командувач військ Східного фронту, від серпня 1916 р. - начальник Генерального штабу, фактично головнокомандувач, У 1925-1934 pp. - президент Веймарської республіки.) уважає необхідними для жовніра першої якости. Про це переконався я багато разів. Наведу один такий випадок: коло села Кадубиськ (повіт Броди) в осени 1917 р. лежали ми в окопах. Було досить спокійно. Нараз почали Москалі стріляти гранатами. Один гранат упав в окопи між двох українських жовнірів, які лежали собі. І не вибух. Мабуть, не багато знайдеться таких людей, які не скочили б на рівні ноги по такім гостинці від ворога. Одначе оба українські жовніри тільки мов на команду крикнули свою відому улюблену лайку і ані ворохнулися. Лежали спокійно дальше. Таких випадків міг би я теж безліч оповісти. Словом, уважаю українського жовніра за першорядний матеріял в світі.

Український жовнір дуже витривалий на голод і нужду, на труди і невигоди. В тім перевисшають Українців тільки одні Серби, більш, мабуть, ніхто. В наступі нема кращих жовнірів, як Українці. Вони рвуться вперед так, що часом аж вимикаються з рук команди. Зате в обороні вони гірші (найтугіще бороняться пруські Німці). Найслабше місце в душі українського жовніра як жовніра - це недостача власної ініціятиви. Але за те на приказ все виконають. Особливо розвинений у них орієнтаційний змисл (Змисл - чуття.). Він - просто казочно сильний у них. Навіть в ночі. Супроти добрих офіцерів, які дбають за своїх людей, український жовнір вірний до смерти.

Українці люблять співати. Я люблю слухати, як вони співають. Обовязково казав я співати "Не пора", "Ще не вмерла Україна", "Верховино" і "Над Прутом у лузі". Я особисто і по товариськи говорив їм про гноблення України Росією, ніколи при тім не підчеркуючи, що в Австрії інакше, бо уважав це не смачним. За таке відношення до Австрії мусів я раз навіть ставати до рапорту. Я при рапорті заявив отверто, що почуваю себе Українцем і інтереси України для мене на першім місці. Мені відповіли, що це противиться моїм обовязкам і на тім скінчилося досить комічно: мене також почали уважати "політично-підозрілим" (з чого я мав сто потіх).

© «Високий Замок»

Вишивана сорочка під одностроєм австрійського старшини

17:03 19.12.2008

Як архикнязь Габсбург став полковником Вишиваним

---

Вільгельм - Франц Габсбург - Льотринген це - повне ім’я австрійського архикнязя, українського патріота, воїна і поета Василя Вишиваного. Драматична доля
цієї дивовижної шляхетної людини, непересічної яскравої особистості.

У 1915 році Вільгельм фон Габсбург закінчив навчання у Військовій Академії імені Марії-Терези і в чині лейтенанта вступив на австрійську військову службу до 13 полку уланів, який складався з українців, переважно із Золочівщини. З ними у Вільгельма склалися приятельські стосунки. Один із вояків подарував Вільгельму вишивану сорочку, яку той залюбки вдягав під однострій австрійського старшини. За любов до українства отримав українське ім’я Василь Вишиваний. Вже тоді сам носив і обстоював національну синьо-жовту відзнаку українських вояків, хоча в Австрії це заборонялося. Він казав: “Коли я признаюся до українського народу, то й вони можуть сміло це робити”. Слухаючи українських пісень, які були йому дуже до вподоби, Василь Вишиваний навчився української мови. Першою українською книжкою, яку він прочитав, була “Мала історія України” Михайла Грушевського. Захоплювався Шевченком, Франком, Федьковичем, Ходкевичем...

Василь Вишиваний вважав українців найкращими воїнами, витривалими на холод і нужду, цінував їхні високі моральні якості. Як про недолік писав про їхню добродушність, навіть покривджені вони не протестують і не жаліються...

Зв’язки Вільгельма Габсбурга із українськими січовими стрільцями ведуть початок із 1917 року. Їхні спільні наради щодо майбутнього стрілецтва відбувалися в митрополичих палатах на Святоюрській горі разом із митрополитом Андреєм Шептицьким. Відстоював інтереси українців перед вищою австрійською владою. Неодноразово звертався до австрійського імператора Карла І, свого дядька, якого знав з дитячих років, з пропозицією утворення в Східній Галичині і Буковині окремого українського коронного краю. Був прихильником федералізації Австрії.

9 лютого 1918 року за Берестейським договором Українську Народну Республіку визнали суверенною державою Австро-Угорщина, Німеччина, Туреччина, Болгарія. Як війська союзних держав німецькі і австрійські війська увійшли в Україну, щоб разом із військами УНР звільнити її від більшовиків.

Вільгельма фон Габсбурга було призначено комендантом австрійської “Групи архикнязя Вільгельма”, до якої входив курінь УССів. Група воювала з більшовиками на півдні України. Із запеклими боями пройшла через Одесу, Нікополь, Великий Луг до Олександрівська, де здобула перемогу над більшовиками і затрималася на два місяці. Між стрільцями і місцевими селянами була щира приязнь. Разом відновлювали громадське життя, організовували “Просвіту”, видавали тижневик “Січ”. Тим часом до Олександрівська прибула українська Запорізька дивізія. З великою шаною вояки дивізії ставилися до Василя Вишиваного. І коли відбулася зустріч наддніпрянського вояцтва з УССами, і з’їхалася велика громада людей із запорізької землі, вояки дивізії запросили до царської золотої карети, яку вони привезли з Криму, Василя Вишиваного. Шестеро коней мчали його в супроводі запорізької кінноти Великим Лугом. І звучало величне і радісне “Слава”...

Після того, як в результаті перевороту прийшов до влади гетьман Скоропадський, і поміщикам повернули землю, в Україні прокотилася хвиля селянських повстань. Німецьке командування вимагало від групи Вільгельма, яка в той час знаходилася на Єлисаветчині, каральних операцій. Січові стрільці співчували повстанцям, рятували від кривавих екзекуцій. За них заступався Василь Вишиваний. Діяв в супереч волі німецького і австрійського командування.

Політичні діячі Одеси, сподіваючись на підтримку селянства і політичних партій, а також командування Запорізької дивізії, висували Василя Вишиваного на гетьмана України. На таку пропозицію Василь Вишиваний відповів: “Я щиро полюбив український народ і сам почуваюсь українцем, але я ніколи не думав про якусь кар’єру в Україні. Очевидно, коли буде воля українського народу, то я стану на чолі його держави”. Проте висування Василя Вишиваного на гетьмана було небезпечним для України, оскільки Німеччина не потерпіла б австрійського ставленика.

Присутність військової групи Василя Вишиваного була небажаною в Україні. І легіон за наказом вищого австрійського командування передислокували на Буковину — в Чернівці.

Після укладання договору між урядами С. Петлюри і Ю. Пілсудського, противником якого був Василь Вишиваний, на знак протесту він виходить із уряду Директорії і згодом виїздить до Відня. У Відні публікує статтю антипольського характеру, що стало причиною повного розриву з батьком і домом Габсбургів.

У 1921 році вийшла збірка поезій Василя Вишиваного “Минають дні...” українською мовою з посвятою “Борцям, що впали за волю України”. Поет закликає стрільців об’єднатися для боротьби, зворушливо оспівує Карпати, за якими тужить і сумує. На початку 30-х років він видає газету “Соборна Україна”.

У міжвоєнний період Василь Вишиваний багато подорожує Європою. Продовжує цікавитися українськими справами: зустрічається з українськими емігрантами різної політичної орієнтації, підтримує стосунки з січовими стрільцями.

Друга світова війна застала Василя Вишиваного у Відні. Після того, як він відмовився співпрацювати із гітлерівською Німеччиною, змушений був щоденно зголошуватися до гестапо. Гітлерівці хотіли, щоб він допомагав їм у зв’язку з подіями у Карпатській Україні, на що отримали відповідь: “Я почуваюся українцем і лише для добра України можу співпрацювати”. А про плани німців повідомив українське підпілля і радив не ставати на німецьку сторону.

З 1944 року Василь Вишиваний жив у Відні. Винаймав дві кімнати у господині. Сам порядкував своє помешкання. Хворів на легені. Заснував три малих підприємства. Зустрівся із українцями, які називали його полковник Вішій.

26 серпня 1947 року Василь Вишиваний вийшов на обід і не повернувся додому. Його було схоплено агентами радянської контррозвідки і таємно вивезено до Києва.

Довго залишалася невідомою доля Василя Вишиваного, і лише в останні роки, коли стали доступними для вивчення архіви, дослідники знайшли справу Вишиваного, записи допитів. Стало відомо, що його звинуватили у зв’язках із ОУН, з англійською і французькою розвідками і засудили до 25 років тюремного ув’язнення.

Помер Василь Вишиваний 18 серпня 1948 року у лікарні Лук’янівської тюрми від загострення туберкульозу. Точне місце захоронення залишилося невідомим...

© Іван Дубченко

Українець, з яким вітались англійські королі

10:30 11.12.2012

В Британії найвища військова нагорода – Хрест Вікторії. Згідно правил, при зустрічі з кавалерами цього ордену британські королі мусять вітатися та віддавати їм честь першими. При цьому інші нагороди вояк може не носити. 15 жовтня 1917 року перед Букінгемським палацом цю найвищу нагороду отримав українець з «Канадщини» Пилип Коновал.

---

15 вересня 1888 року в селі Кутківці Подільської губернії Російської Імперії (тепер Чемеровецький район Хмельницької області) на кордоні з тодішньою Австро-Угорською імперією в родині каменотеса Мирона Коновала народився хлопчик Пилип. У 20 років він одружується, а згодом у подружжя народжується дівчинка Марія. В 25 років через Владивосток емігрує до Канади.

З початком Першої світової війни Пилип Коновал вступає в Оттавський 77-й піхотний батальйон. Проблема була в тому, що більшість українців Канади були із Західної України, яка на той час була під владою ворожої Австро-Угорщини. Ці українці вважалися «австріяками» та потенційними ворогами, тому в період з 1914 по 1920 роки тисячі українців потрапили в 24 концентраційні табори. Коновала врятувало те, що він походив з частини України, яка на той час перебувала під владою Російської Імперії. Вербувальники зарахували його як російського підданого союзної держави та без вагань прийняли на військову службу.

Після дев’яти місяців муштри вояки відправляються через Галіфакс та Ліверпуль на фронт до Франції. А 21 серпня 1917 року біля французького містечка Ланс німецькі війська затиснули канадську армію в кліщі. У відділенні Коновала загинули всі старші офіцери. Про атаку ніхто й не мріяв: безперервний кулеметний вогонь не давав підняти голови. Тоді Пилип сам рушив на кулеметне гніздо. Всі його товариші перехрестилися: капрал вже не повернеться… Аж раптом…

На горизонті з’явився капрал Коновал з кулеметом під пахвою. Виявилося, що він вступив в рукопашну з кулеметниками, переміг десятьох солдатів, потім, атакувавши друге гніздо, також знищив залогу і зі словами «А нащо мертвим кулемет? Чого добро буде пропадати?» взяв кулемет із собою. Наступного дня він знову самостійно атакував інше кулеметне гніздо та трьох німецьких вояків.

Вже в своєму окопі, рапортуючи офіцерові, отримав кулю в обличчя. Це і врятувало німців: хтозна скільки їх відправилося б у Вальгаллу , якби не поранення українця.

І ось, 15 жовтня 1917 р., перед Букінгемським палацом у Лондоні на великому військовому параді король Георг V, нагородив подоляка Хрестом Вікторії — найвищою і найпочеснішою нагородою Британської імперії. «Ваш подвиг є найвідважнішим і непорівняльним у моїй армії. Прошу особисто прийняти мою подяку». Саме ці слова британський король сказав простому селянину з Поділля.

Хрест Вікторії виготовляється виключно з металу російських гармат, що були захоплені британською армією під час Кримської війни.

Згодом, разом з іншими українцями, Коновал був у Канадському сибірському експедиційному війську, що його готували до боїв із більшовиками. Там його звела доля із Василем Енгельгардтом, нащадком поміщика, у якого служив Тарас Шевченко. Так, правду кажуть: «У житті, як на довгій ниві»…

Після війни Пилип Коновал через складну економічну ситуацію в Канаді працював прибиральником та сторожем в Нижній Палаті Парламенту. «Я прибирав бруд в Європі із рушницею, а тут я його прибираю шваброю».

У 1956 відбувалося частування всіх кавалерів Хреста Вікторії в знак 100-річчя найславетнішого ордену Британської Імперії. Королева Єлизавета ІІ постановила, що спеціальні урочистості відбудуться в Лондоні, на які запрошувалися всі живі власники Хреста Вікторії. Але складна фінансова ситуація не могла дозволити українцю поїхати на урочистості. І тут Коновала врятувала українська ветеранська співдружність.

Українсько-Канадський Легіон зібрав 5000 доларів для поїздки. Стівен Павлюк - учасник Першої світової, який кинув клич серед українців-ветеранів зібрати кошти для героя. І ось він та ще 300 кавалерів прийняли участь у параді в Гайд–парку, який прийняли її Величність королева Єлизавета і принц Філіпп.

Помер Пилип Коновал на 72–му році життя. Його Хрест Вікторії та інші медалі були довірені Богданові Панчукові, канадському українському ветеранові, який служив у канадських військово–повітряних силах під час війни і який став керівним членом товариства канадських українських ветеранів. Ці медалі згодом придбав Канадський військовий музей, де вони досі зберігаються. Коновала поховав його полк з усіма військовими почестями з Української католицької церкви Івана Хрестителя на цвинтарі Нотр Дам в Оттаві. Пилип Коновал - покровитель елітного Відділення 360 (Відділення Коновала) Королівського Канадського Легіону в Торонто.

В цей час, коли українець Коновал отримував королівські почесті, його дружина загинула в сталінських концтаборах, а донька Марія перейшла систему сталінських сиротинців та колгоспно-кріпацького життя, але таки не побачила свого батька… «Як і не зник шрам на лиці Пилипа Коновала, так і не згасне слава цього загиблого канадського солдата українського походження: золотими літерами вписане його ім’я в історію Канади та Першої світової війни.»

А тепер звертаюся до вас, хмельничани. Коли у вас постане питання перейменувати вулиці Леніна, Карла Марса–Фрідріха Снікерса та іншої лабуди, назвіть одну з цих вулиць ім’ям простого «українця з Канадщини», вашого земляка-подолянина Пилипа Коновала. Нехай історична справедливість восторжествує…

Фильм Штурмовик Бранд смотреть онлайн Режиссёр фильма Франц Сэйтц. Фильм о предвыборных баталиях в Германии 1933 года - событиях, непосредственно предшествовавших приходу к власти Гитлера, когда боевики коммунистической партии (рот-фронт) и штурмовики-нацисты (СА) во время городских, парламентских и местных выборов устраивали потасовки, поножовщину, нередко переходящие в вооруженные столкновения, ведь на выборах обе партии шли ноздря в ноздрю и было ясно, что партия, пришедшая к власти, расправится с соперником... Коммунисты пытаются переманить молодого рабочего-нациста на свою сторону и для начала решают договориться с хозяином фабрики, чтобы тот уволил Бранда...http://kinomusorka.ru/countries-country-germany-films-film-stormtrooper-brand.html

© Наталя Наздравецька

Daily Mail: «Повільна смерть білошкірої Америки»

Мітт Ромні здобув найбільшу кількість голосів білошкірих американців, ніж будь-який кандидат-республіканець до нього - і програв, пише Daily Mail у статті під заголовком "Повільна смерть білошкірої Америки".

---

Точка неповернення. Тепер або вимирання білих американців, або розпад США і концентрація білих у незалежних штатах.

Згідно зі статистикою, опублікованою після виборів, за Ромні проголосували 59% білошкірих американців, проте лише 27% іспаномовних громадян латиноамериканського походження, 26% азійських американців і 6% афроамериканців.

Якби ці вибори відбувалися 30 років тому, Ромні з легкістю переміг би Обаму, незважаючи на свою непопулярність серед етнічних меншин. Але 30 років тому білошкірих виборців було майже 90%, а зараз вони становлять лише 72% і їх кількість щороку зменшується, пише видання.

У Флориді, Колорадо і Неваді перемогу Обамі забезпечили іспаномовні американці (71% з них віддали йому свої голоси), а в інших ключових штатах, наприклад, в Огайо, - іспаномовні й темношкірі разом.

Політологи вважають, що демографічна ситуація у США зіграла надзвичайно важливу роль у переобранні Обами, пише видання.

Газета Daily Mail також публікує шокуючу карту поширення расистських твітів після переобрання Обами у статті під заголовком "Расистські Штати Америки".

Найбільше таких твітів надіслали розчаровані виборці Мітта Ромні з південних республіканських штатів Місісіпі та Луізіана, а також з інших штатів на півдні Америки, таких як Тенесі, Джорджія й Кароліна, продовжує видання.

Але це явище спостерігалося не лише у південних штатах - значну кількість расистських твітів зареєстровано також у Західній Вірджінії, Огайо та Міссурі. На східному й західному узбережжі країни їх було менше, пише видання.

Більшість твітів написані молодими білошкірими людьми. У найм’якшому твіті Обаму обізвали "мавпою", а один з твітерів написав, що не розуміє, чому Білий дім називається білим, якщо в ньому перебуває темношкірий президент, пише Daily Mail.

Зорян Шкіряк: Разом ми Сила!

ОВК №223 Виступ Зоряна Шкіряка під стінами 223 ОВК в 22:00. Слава Україні! Героям слава! Слава нації! Смерть ворогам!

---

http://youtu.be/uVRFLqT4nXI

ЗАГАЛЬНОПОЛІТИЧНІ ТА СУСПІЛЬНІ НОВИНИ

© «Народний Оглядач» Повзуча арієзація України. Хай Буде! 10:36 30.10.2012 Радіймо, арії! Архангел України вітає нас арійським салютом. Пам’ятник на честь Незалежності України в місті Підволочиськ Тернопільської області. Монумент на честь проголошення незалежності України («Ангел-Хоронитель»; 2001, скульптор Р. Вільгушинський) у місті Підволочиськ Тернопільської області.