Знову прийшов лист. Вона пише, що в них все добре, живуть повноцінним життям. Ходять до дитсадка вчаться рахувати і вимовляти правильно букви «р», «ж», і «л», з цими літерами у малого проблеми…. Він не боїться чужих людей і дуже любить з усіма знайомитись. Декілька фото. Кінець листа.        Я не бачив її з тих пір, як покинув вагітну. Я був не готовий до дитини. Мені здавалося що легше розгрузити п’ять тонн металу самому, чим займатися дитиною. Коли Вона сказала мені про вагітність, життя моє обірвалося, нитка мого життя спочатку натяглась а потім не витримала і тріснула. І Я сказав, що не хочу дитину. Вона поїхала, поїхала назавжди. Через деякий час до мене почали приходити листи на почту. Вона присилала мені фото сина і розповідала, як  у них справи, ніколи нічого не просила. Казала, що в нього мої очі, і просто звірячий апетит.        Я намагався ще декілька разів заводити стосунки з різними дівчатами та жінками. Але вони закінчувалися невдало. Ми розходилися, ще навіть не починаючи жити разом.       Я ніколи не відповідав на її листи. Не хотів…не міг… Не знав, що їй написати.  Вона більше не пише. Вже пів року від неї немає жодного листа.       Я гуляю парками і вулицями, міста. Сподіваючись що випадково зустріну їх. Гуляю біля дитсадків…Малий вже має бути в старшій групі. Одного разу мене навіть забрала міліція. Хтось помітив мене біля дитсадка і викликав її.  Я дуже часто уявляю, якою Вона стала і який в неї малий. Ні, ні не в неї, в мене!       Я покинув роботу не бачуся з друзями і рідними. Ходжу вулицями.      Сьогодні мені здалося, що Я побачив її в місті. Я підбіг, смикнув її за рукав. Але то виявилася не Вона.      Я погано їм, вже майже не сплю…..      Написав їй листа сьогодні ввечері. Відповіді немає. Завтра піду знов в місто.

-    Дім, ти? Привіт! Ти чого не ходиш на наші зустрічі що недільні? – це був Славко мій друг, ще з інституту.

    -    Привіт. Та мені зараз не до цього. В мене проблем по горло.        -     Ти якось зблід. Поганий маєш вигляд. Розповідай, що сталося. І Я розповів. Потім ми прийшли до мене. Слава міг знайти комп’ютер з якого писали листи. Ми переглянули листи. Я йому перечитував всі листи. Розповідав про мого сина. Він в мене молодець! Гарно розмовляє, в нього мої очі, не сором’язливий, програму дитсадка схоплює ще на злеті. Мені є чим пишатися.      -      Привіт, Слав! Як там справи? Ти казав по телефону бачив Діму? Як він там, чого не заходить?     -      Тихше, ти! Розмова є! Сідай. Побачив Я Дімку в парку. Він сидів розглядував прохожих.  Розповів, що в нього є син. І тепер Він має його знайти, бо ще шість років тому втратив. Я вирішив допомогти. Там в нього наче вдома, якісь листи на почті були. Прийшли ми до нього. Він відкрив почту, почав мені щось розповідати. Про очі, що схожий син на нього і таке інше. Я заглянув у нього через плече. НІЯКИХ ТАМ ЛИСТІВ НЕМАЄ! Взагалі нічого! А Він ходить по місту шукає її з дитиною. Захворів Він…. Нічого не їсть, не спить. Що будемо робити?

    Ти дивишся на мене з посмішкою дикого звіра. Ти чекаєш…Ти чекаєш, що Я помилюсь, Я зроблю хибний рух, видам себе. Але ні цього не буде. Я вже давно знаю, як спілкуватися з тобою. Безсонні ночі, постійні переживання, створили навколо мене стіну. Стіну, яку ти вже не зможеш зрушити з місця. Я буду триматися до останньої краплини моєї крові. Я не дам тобі мене зруйнувати…знову. Лягати спати під звуки музики о десятій годині вечора, тільки, щоб не думати про тебе. Не думати про нашу зустріч, про ту яку була, чи ту що ще буде. Прокидатися о сьомій ранку і знову вмикати музику чи йти швидко, щось робити. Але Я маю сказати тобі ДЯКУЮ. Дякую зате, що Я підготувалася до сесії за місяць, до її початку. А не за неділю з парою біля ніздрів, як завжди було. Дякую зате, що Я більше не боюся таких як ти. Я дивлюся їм у вічі, і не боюся. Дякую що показав мені, що Я можу жити на самоті. Тепер Я знаю, що з усім можу впоратись сама.       Коли Я потрапляю в одну кімнату тобою, в мене перехоплює подих. Я ніби втрачаю свідомість. Я не знаю про, що розмовляти. Але тримаю себе в руках. Ти мені більше нічого не зробиш!

-      Привіт, як твої справи?-  кажеш ти. А твої очі так і висвердлюють в мені дірки.

            -      В мене добре, а в тебе як?- моя відповідь дуже невпевнена. Голос трохи сідає. Не поважаю себе за це! Заходять друзі і Я здихаю з полегшенням. Відвертаюся, без його відповіді. І мені добре….  Трохи звикши до його присутності, Я розслабляюся повністю…Можу навіть говорити з ним доволі вільно.      Вже пізно. Я починаю збиратися додому. А Він каже таким ягнячим голосом:                      -      Добре Кать, Я щось теж засидівся. Буду вже йти. – каже Він. І навіть не поглянув на мене.            Ми виходимо з квартири.      Будинок в п’ять поверхів.      Спускаємось на своїх двох.           -      В мене теж справи добре - повертається Він до питання, з початку вечора – Тільки сумую за тобою..           -      Нічого страшного скоро минеться – Мій голос крижаний. Фух, Я себе не видаю!               Залишається один поверх до низу. І тут раптом Він схоплює мене на руки. Притискає до стіни і цілує……. Моя стіна тихо падає, без пилу і зайвого сміття. За багато років подружнього життя, згадую це вже з посмішкою. Невже з нами жінками по іншому неможливо?

        Атака цих створінь почалась нещодавно. Ми живемо ніколи не помічаючи їх. А ж тут раптом, в один час їх стає так багато наче,до них з’їжджаються всі близькі і не дуже родичі. І вони всі гульбенять у нас вдома, при цьому роблячи вигляд, що нас же, не помічають. Але це ж наший дім! Ми тут живемо! І ми кажемо їм, що будемо його відстоювати.  Але все не так просто…. Я їх боюсь….А Вони наче відчувають, що з усіх людей в домі, Я боюся їх найдужче….і ….вони…..серуть у мене біля ноутбука!
       Обережно збираючи їх екскременти і проклинаючи їх на чому світ стоїть.  Дивлюся, з невиправданою злістю, на молодого кота, якого більше цікавить ліжко і пухнаста ковдра на ньому, ніж НАШІ НОВІ ГОСТІ! Згадую нашу стару кицьку….от якби вона була зараз з нами…..ВОНА Б ВАМ ПАДЛИ СІРІ ПОКАЗАЛА, ТАКУ ТО МАМУ.
        Жах!

Сьогодні Він знов прийшов піздно….Вона вже довго чекала на нього. Спочатку плакала, потім кричала, телефонувала мамі і подругам, а зараз просто сидить. Сидить тихенько наче мишиня.

Але коли чує оберт ключа в замку, схоплюється на ноги і біжить до дверей. Зараз знову почнуть лаятись……Кудиб мені заховатись?....може під ліжко?

Зьявилася Я в них після року їх одруження, якраз на річницю. Зараз Я з ними вже три роки… Я - це те що їх поєднує.

 Він зайшов до кухні, Вона біжить за ним і щось питає, смикає за рукав, плаче…знову плаче. Він відвертається і мовчить. Балакають про якийсь переїзд…Ми що переїзджаемо? Щось балакають про мене,…Він залітає до кімнати його рука тянеться до мене.

Я бачу всі вісім поверхів до низу. Вішу на руці. Вона відвертається, Він кидає мене в куток.  В  мене йде кров. Але мені не боляче , ні. Мені з ними добре, просто зараз в них такі часи….Кудись переїзжають….

Так вже майже місяць, на мені немає  живого місця…Але мені не боляче- Ні! Вони ж зі мною.  Потім вони мене полікують…..а зараз…. А зараз Я маю перечикати, потерпіти.

Мене кладуть в якусь клітку і везуть..Так приємно їх бачити знову разом. Так,  Вони мовчать, але ж вони разом….

              Може ми їдемо на дачу, як колись….

            Скрізь все таке біле…Дуже довгий коридор… Приємна пані посміхається їй. Щось розповідає.

            Виходить якийсь чоловік. Він теж в білому. Як та пані.

Він дістає мене з клітки і віддає йому.

В чоловіка в білому, дуже теплі руки…..Я й незнала, що у людей такі теплі руки….. Вони мене вже давно не брали до рук… Він приємно пахне, чимось заспокійливим…

Ми з ним віддаляємося від них. Я бачу як Вона починає плакати…Ми йдемо і йдемо, до дверей в кінці коридору…Знову обертаюсь ,…Вона кричить , плаче, падає на коліна, з нею пані в…..білому.  А його вже не видно, Він відвернувся і вийшов, в ті двері, в які ми щойно зайшли.

Всетаки чоловік в білому гарно пахне……..

  Коли мене створювали то явно щось не налаштували, щось згібсували, чи поставили браковану деталь. Я дуже хвороблива на вигляд і насправді. В мене впалі очі, бліде обличчя, Я дуже худа.
 
  Сьогодні Я втратила ще одну свою деталь – ліву руку. Добре, що не праву, зможу ще писати. Після того, як я втратила обидві ноги і око, Я почала називати це все деталями, так легше. Писати Я люблю, та невелика кількість друзів, яка в мене залишилась каже, що розповіді в мене дуже цікаві і неординарні. Вчора мене опублікували в молодіжному журналі. Туди відправив мою статтю друг, без мого дозволу, Я спочатку дуже ображалась але згодом змирилась, і вирішила, що якщо мене опублікували то оповідка таки цікава.  
 
  Лікарі кажуть, що в мене доволі рідкісна хвороба, вони заходять раз на два тижні, а в деякі місяці навіть раз в тиждень. Щось вивчають записують, беруть кров і інші аналізи. В мене вже майже немає волосся а те що залишилося вже не можливо назвати волоссям. Всі кого Я зараз знаю,  мене ніколи не бачили. Я з ними спілкуюсь через доволі малі шпаринки свого простору. Весь інший простір займає, щось інше. Щось холодне на дотик  і неприємне на смак. В вільний час Я відпочиваю, чи сплю, набираюся сил. Кожен рух мені дається дуже важко, місяць Я втрачаю, щоб написати одну сторінку, і так не занадто великого твору. Колись, ще коли била мала, Я могла писати більше. Я писала постійно, вдома, на уроках, будь де. Правим оком, яке в мене лишилося, Я бачу тільки деякі предмети в просторі, не розрізняю кольорів, не можу дізнатися відстань до предметів. Вони постійно скачуть то ближче то далі.

  Моя хвороба почалася коли мені було шістнадцять. В мене тоді був хлопець і Я жила нормальним життям. Ходила до школи і планувала своє навчання в інституті. Я була,  ще цнотливою. Подруги майже кожного дня нагадували мені, що хлопець довго терпіти не буде того, що Я не хочу з ним близькості . Що рано чи пізно йому набридне і Він піде від мене , назавжди. Їх слова різали моє закохане серце. Я плакала і виливала це в своїх творах. Згодом Я вже не могла ні о чім думати окрім цього. І я зламалася. ТАК Я ЗЛАМАЛАСЯ! Вже ті декілька друзів, які мене відмовляли від того, не мали ваги наді мною. Я пішла на близькість з ним без свого внутрішнього бажання, без згоди свого внутрішнього Я. Я просто зробила те, про що мені розповідали подруги, і показували фільми. Того дня Я втратила свою деталь, це були вуста.

  Мій рот назавжди закрився і Я більше не могла сказати а ні слова.

    Це створіння більш схоже, на збитий згусток котячої шерсті, щоправда трохи оскаженілої та зубатої.      Воно ричить і крутиться дзиґою у кутку ганяючись за своїм хвостом. Його переживання з приводу, того що він не може наздогнати свого хвоста змушує розслабитися і віддатися дикому реготу.      Його проблема здається такою мілкою і дивною, що серйозно до неї поставитися просто неможливо. Знайти її рішення  йому ніхто не допоможе. Всі сидять і намагаються пити каву з корицею, яка час от часу вилітає з рота, від дикого сміху, і потрапляє на дерев’яну підлогу. Женя одразу починає кричати за ламінат, який може здутися від вологи, і це викликає ще одну хвилю нестримуваного сміху, і ще більше кави на підлозі, і ще багровіше обличчя Жені.       Але згодом Він змиряється з долею ламінату і приєднується до нас. Надивившись вдосталь на кошеня, знайдене доречи сьогодні біля смітника, ми приймаємося зарозробку плана.

-       Так хто буде збирати гроші? Це треба буде зробити швидко без заминок, щоб все чітко!- сказав Женя. Він самий відповідальний з нас. Його очі просто ріжуть , наче ножем, коли ти зустрічаєшся з ним поглядами. В нього смугле обличчя , підкачаний торс і широкі плечі. І взагалі дівчата пісяються за ним. А ми йому потайки заздримо. І тихенько ходимо до спорт залу.

       -       Ну давайте Я….. – Це був Петя, його нерішучий голос можна було впізнати спиною.              -       Щоб тебе потім не знайшли? В тихому болоті…. Сам знаєш. - Коля. Він не дуже любив Петю, напевно тому, що вони були дуже не схожі. Коля був дуже цілеспрямований і рішучий, на відміну від Петра.

Петя розправив плечі, наче прямо зараз, скаже щось у відповідь. Але одразу збагнувши, що до голови не одної розумної відповіді не прийшло, опускає плечі і звішує голову.

        -       Та чого ти так закляк? Хочеш збирати гроші? Будеш збирати! Наступне питання. Хто займеться піротехнікою? Я написав вже список, що купити, треба тільки сходити ….і купити. З деякими пунктами можливо будуть питання але тітки на базарі з підполи Все продають. – Женя був настроєний рішуче.               -       Я візьмусь за піротехніку! –Коля бере список і уважно читає всі пункти. - Якого біса Жень, ми ж не збираємось нікого вбивати?        -       Так треба! Залишиться так і буде! А якщо не вистачить, ото буде лажа!

-         Хто буде відволікати увагу? Нам треба буде деякий час для підготовки.

      -       Я буду!  Попатякати, Я обожнюю. Задурю голову так, що часу у Вас буде вдосталь. – Сергій дійсно вмів гарно патякати. Вроду Він мав посередню, але коли відкривав рота, дівчата кидались на нього, як на древньогрецького Бога.             Всі знову відволіклись на кошеня, яке тепер намагалося, щоправда поки що невдало, залізти на стілець. Його задні лапи тряслися від напруги. А передніми Він ухватився за м’яку оббивку стільця. Таким чином наче підтягуючись, Він висить і кричить, чи то від страху, чи то від безпорадності. Змилостивився над кошеням Андрій, спочатку щоправда перевірив, чи боїться воно лоскоту, а потім все-таки підсадивши на стілець.

-       Так люди на підготовку залишилася неділя. Ми збиралися вже три рази і ще й досі не всю роботу розподілили. Давайте почнемо ще один ривок.

      -       І так. Хто купить маски? Ми ж не будемо в старих панчохах бабусі?......

 

Через неділю

         - А-а-а!!!! З ДНЕМ НА-РОД-ЖЕ-ННЯ!    З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ!!!   З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ!!!        Ми довго готувалися!

 

Він сказав, що скоро помре….. Але  Я помру раніше. Тільки Він від хвороби, а Я від того, що Він не хоче бути зі мною. Він каже:

-  Мені мало лишилось, Я хочу щоб в тебе було нормальне життя……

             А с тих пір, Як він з’явився, нормального життя вже бути не може.  Я постійно зацьковую себе питаннями: де Він? Що з Ним? Коли зателефонує? Чи може взагалі не зателефонує? Може Він грає? Якщо Він грає, то Він загрався, як малий кіт, який граючи з мишею поступово не розуміючи вбиває її, а потім ще довго не може втямити, чого Вона більше не намагається втекти. Я вірю, що можна допомогти. А Він – Ні! Він не хоче допомагати собі, і поступово вбиває мене.

Зустрівшись з таким, як Він і дивлячись йому в очі, можеш почути:

          -       Привіт, як справи?               Побачити в очах:               -        Будь зі мною…             Це ставить тебе на коліна. Ні…не його: «Привіт, Як справи?», а очі : «Будь зі мною…». І ти вже фантазуєш собі, як закінчиться ваша зустріч. Може в парку з чашками кави до світанку. Може з кольоровими крейдами, десь біля чужого будинку. А може просто притиснувшись задрімаємо під ковдрою підчас якогось фільму…. Але ні! Вечір закінчується, і Він йде додому. Сказавши:

-     Бувай.

                     Але так тихо, тихо. Слово з його вуст має присмак льоду і ірисок. А Я знову одна, зі своїми питаннями: Коли ми маємо зателефонувати один одному? Може мені йому завтра написати? Я йому не набридаю? Навіщо Я йому сказала про свої почуття? І як це назвати, як не – агонія. А Я так живу.  На сьогодні все повернусь до тебе завтра.                                                 День почався як завжди. Прокинувшись в агонії з подертими руками і збитим волоссям, Я почала хаотично ходити по будинку збирати речі. З думок не виходить побачений мною сон.             Я стою перед ним плачу і благаю щоб Він дозволив бути поруч з ним.                        -        Я хочу бути  з тобою, вічно…..          -       Ти не розумієш, що кажеш! Я не такий, як всі!                   -         Мені все одно який ти, Я без тебе жити не буду!

Потім картинка розпливається і Я бачу, як Він віддаляється. А Я стою не місці і не можу поворухнутись. Моє тіло не слухає мене, і Я тільки бачу, як Він зникає в хмарині. Я починаю вириватися з свого тіла, щоб бути з ним, тільки з ним!

             Вийшовши на вулицю, Я не відчувала себе. Наче мене засунули в якусь целофанову кулю, картинка навколо була розмита і сіра. Добігши до роботи, подивилася на годинник. Вже була десята година. Я йшла тридцять хвилин! Хоча до роботи мені від сили плестися хвилин десять! Мене мучить питання: Може зателефонувати? Ми вже не бачились п’ять місяців.            Прийшла на роботу, а Всі сидять тихо, тихо. На моєму столі лежить: крейда, ковдра і стоїть кава……

 

             Вже була осінь. Знаєте, як воно буває, на сонці здається ще тепло а зайдеш в тінь, чи потрапиш на вітер, так щелепи до купи звести боїшся. Здається, якщо стулиш їх разом, то всі зуби разом і випадуть від сили їх цокотіння, нижньої об верхню.  По вулиці біжить юнак з рюкзаком. В вухах у нього щось стирчить, здається через це він нічого не чує і не помічає. Щелепи він заздалегідь звів разом, коли виходив з офісу. В рюкзаку в нього ще залишився один лист.  Так, ще один лист і Я додому - грітися. На такий холодний день, ще й десять листів отримав розвести. Ну мене вже ні чим не здивуєш, такий закон.  Катя зараз мабуть вже зі своїм чоловіком десь на Кіпрі. Вона завжди мріяла про Кіпр. А Я- Ні, ніколи не розумів, чому саме Кіпр. Нічого ж цікавого просто острів, так - на ньому тепло. Але теплих місць багато, треба ж шукати, щоб там ще й цікаво було. Ну полежав ти на гарячому піску, ну день ну другий а потім, що? Але Я не маю так казати саме  про Кіпр, Я взагалі не знав де він доки Вона мені про нього не розповіла…Але Вона ж з НИМ там, не зі мною! Скільки Я її вже знаю? – Та років зо п’ять. І треба було ж мені, вирішити запропонувати їй зустрічатися, саме в той день коли Вона хотіла мені, щось розповісти. Спогади.             -     Давай сьогодні зустрінемось, в мене для тебе є чудова новина. Така новина, що ти впадеш! - Кричала         Вона, в той день, мені у слухавку.                                    -     Та в мене до тебе теж є розмова, від якої ти впадеш, коли Я буду вже лежать!- Не здавав Я позиції.

-     Не дратуй?! В мене краща! Щоб подратувати вигадай щось цікавіше!

            -    Так ти руда скрізь?- Це був жарт, ще з першого курсу університету. В неї було нереально руде волосся і хлопці в школі постійно її цим питанням дражнили. Вона завжди бісилась і тупотіла ногами, а з рота летіла слина коли Вона починала їм пояснювати свою думку.

 -    Ну все давай до вечора!

Хто ж знав, що в той вечір,  Я так впаду, що ледь свідомість не втрачу, з її :

          -      Ти  ще взагалі пам'ятаеш про мого хлопця?!  А Він мені пропозицію зробив сьогодні! І Я погодилась! Уявляєш?!- кричить вона немов скажена мені прям у вухо.          Все. А далі - ВСЕ. Я впав. А Вона ще щось довго розказувала, щось цікаве…бо голос її то долинав до мене голосніше, то тихіше. Вона завжди коли, щось збуджено розповідала гралась з голосом, а інколи ще й зі слиною. Але за це Я її й покохав: за відвертість, веселість, рухливість, відкритість. Ну і чого Я тягнув?                    -     Сьогодні прийшов до мене на роботу з квітами. В нього був оттакенній букет-показувала Вона руками…

        Всі п’ять років Я мріяв хоч доторкнутись до неї, не як друг, як хлопець, її хлопець! А потім з’явився цей неандерталець! Справжній "мачо"! Волохатий, мязистий, завжди неголений…Він мені одразу не сподобався!.. Ну й грець з ним! Знайду собі дівчину і буду жити далі!

         -….і Я не втрималась і відповіла - ТАК! – істерично сміється, …..зі слиною… навіть дивно, більш схоже на після шоковий стан,…дивно. На весілля Я не пішов. Сказав, що захворів. А Вона ж моя найкраща подруга! Я її стільки років знаю, а сам :          -  Ти знаєш, Я захворів. Не знаю зможу, чи прийти…          -  Ну…ти зможеш, Я в тебе вірю! Мені тебе так не вистачатиме там. Чим ближче цей день

тим мені моторошніше. Не знаю, що робити.

-     Все буде добре, ти сильна. А Я… Я просто не хочу всіх по пере заражувати. Я обов’язково зайду пізніше, після хвороби.

             А сам був здоровий, як бугай! Що ж таке? Невже Я такий слабкий?  А міг би заявитися і сказати:               -     Так Я проти їх шлюбу! Бо цю дівчину вже більше п’яти років кохаю Я!

***

           Він не прийшов. Ми знайомі вже п’ять років! А Я чекала його, і тільки його! Зіпсував мені п’ять років мого життя! Я чекала, що Він прийде і все виправить, щось зробить з цим всим. Що ж Я накоїла.. Набридло бути завжди усміхненим мишеня і чекати від нього, хоч якогось кроку назустріч!  Якщо він не рішучий! То Я рішуча!

***

          Так,…ось Він той останній офіс, в який Я приніс останній лист.

***

         Посеред кімнати стоїть дівчина зі спущеними штаньми. Це ж як треба допекти людині, а тим паче дівчині, щоб вона зняла штани посеред кімнати повної людей?

         Вона була руда скрізь, про це свідчив згусток курчачого волосся між її ніг.

 

Этим утром мы не проснулись. Да..да.. Мы не проснулись. Как обычно в восемь часов утра с нашей комнаты никто не вышел. Петя не побежал, как всегда занимать очередь в душ, который,  кстати, был один на два этажа, уже последние три недели, а обещали, что починят через три дня.

Игорь не полетел делать кофе, после очередного ночного клуба. Женя собирать тетради и книги, а  ему как всегда было на первую пару.  Он остался только один из нас, кто еще не усвоил, что студенты четвертого курса на первую пару не ходят. Мы ему пытались донести это долго, но результата никакого!  Женя каждое утро вскакивал и спешил сломя голову, не помывшись и не позавтракав на пары. А Я, а, что Я? Я вообще не помню как Я провожу свое утро..моюсь Я или нет? Курю ли? Делаю зарядку? Завтракаю? Я с этим столкнулся еще в школе, когда то на третьем уроке мы писали рассказ «Мой день» так вот мой день, начинался на третьем уроке. До третьего урока Я ничего не помнил. Каждое утро меня мама выпинывала в школу в семь тридцать. Я доходил до школы на авто пилоте, ну а потом Я руководствовался чувством стадного инстинкта, просто ходил за одноклассниками по кабинетам, не запоминая их номера и названия предметов.  О трех первых уроках Я узнавал из дневника он мне постоянно намекал их название и последовательность когда Я его открывал. Я просил маму перевести меня на вторую смену, но она пошла в отказ. Так Я провел девять лет жизни в школе.

Ну в институте игры уже другие. Мы когда пришли на первый курс, еще молодые, зеленые. К нам сразу подошли старшекурсники и предложили игру «Подводная лодка». Игра заключалась в чем, покупалась выпивка, так как мы были первокурсники  то Я думаю не стоит объяснять кто ее покупал, все окна завешивались плотной тканью выключались телефоны и останавливались все часы. Не было ни одной связи с миром. О времени и дне недели можно только догадываться. Никто не мог выйти пока все не допьется. Игра жуткая. Впоследствии пьешь уже даже когда не лезет, потому, что хочешь выйти на улицу. Я был всегда против этой игры меня она угнетала. Я быстрее чем остальные терялся во времени и немог сложить все в кучу.

А общежитие у нас одно из самых классных. Даже в других универах таких нет. Мы каждый сентябрь делаем генеральную уборку. Все, что нужно подкрашиваем, подбиваем, вымываем. У нас в комнате живет по четыре человека при этом еще помещается шкаф для вещей и три стола! В то время как в других общагах по шесть человек в комнате, а комната такого размера, что если все вшестером встанут, то для гостей места не останется! Не говоря уже о трех столах и шкафе. Мы хорошо устроились.

Что же еще? Лежу в темноте и не могу понять умер Я или нет? Может это только хорошие люди видят свет в конце темноты?.................... Я ничего не вижу. 

-Петь, Ты хоть Федьке сказал, что мы на этих выходных в подводную лодку играем? А то Я его еще не видел, проснется орать будет…Ты ж знаешь как он к этой игре относится. 

Теперь нас шесть человек в комнате, и если мы все стоим, то гостям места нет. Может лучше как все?