Я не історик і не маю наміру претендувати на математичну точність подій, тому буду користуватись виключно переказами людей.
Є на Поділлі село. Свого часу досить велике і багатолюдне. І є у того села своя маленька таємниця про панський скарб, який нібито був схований, коли пан тікав від більшовицької навали. Подейкують, що батько того пана свого часу був піратом та на старості літ викупив те село у збанкрутілої панянки. Коли старий пірат помер, син його забальзамував та поховав у підвалі дзвіниці поруч з церквою. Між дзвіницею, церквою та панським маєтком був прокладений підземний хід з потаємним виходом десь аж за межами села. За свідченнями старих людей, почивальня старого пана мала дуже багате оздоблення золотом, сріблом та дорогоцінним камінням. Але з приходом більшовиків церкву перетворили на склад для буряків та картоплі, дзвіницю пограбували та зруйнували, а тіло старого пана просто зникло. Залишки руїн дзвіниці хазяйновиті люди розтягли по домівках. Сьогодні ніхто вже й не скаже, де точно стояла та дзвіниця. Але, кажуть, що у кого в хаті чи на подвір’ї є хоча б камінчик зі дзвіниці, то, час від часу, можна почути запах дорогих чоловічих парфумів, яких сьогодні не роблять. Той запах, наче вітерець, промайнув поруч і зник, ніби повз тебе старий пан пройшов, обходячи свої володіння.
А скарб і досі не знайдено. Совіти, свого часу, перекопали все село, але так нічого й не знайшли.

Випадково натрапив на статтю http://www.day.kiev.ua/229647
Те, що ми у стані війни з Московією, я зрозумів вже давно. Наразі це війна інформаційна та на віртуальних теренах мережі, але завтра все може змінитись. Замість інтернет-тролів в мережі, ми побачимо російських нацистів на наших вулицях... Розплющіть очі, отямтеся та готуйтесь захищати свою Батьківщину.
Слава Україні!!! Смерть ворогам!!!

На сайті ТСН прочитав новину про закриття Об'єднання українців Росії і у мене виникло цілком природнє запитання: «Чому нам не можна те, що можна їм?!»
А й справді, Московія не соромиться принижувати та цькувати національні меншини на своїй території (це стосується не лише українців Московії) і, в той же час, з піною біля рота розпинається, як важко жити московітам на теренах України. Через своїх резидентів в Україні та відвертих зрадників Московія відверто пропагує шовінізм та російський фашизм. І це, чомусь, їм можна.
Сьогодні, під час обідньої кави у кав'ярні, до мене звернувся не надто тверезий один з відвідувачів з проханням підказати, як знайти готель. Цей відвідувач говорив російською, а я відповів йому українською. Вгадайте, яка була його реакція? Реакція була така:
- Я рускій, с Волгі прієхал… Ти что нє можеш отвєтіть мнє нормальним язиком?
- Я українець, а не москаль, тому можеш їхати назад.
У мене було дуже велике бажання натовкти йому пику. Чому не натовк? Мені раптом стало його відверто шкода.
Як згодом з'ясувалось, цей "гість" вже років 30 (якщо не більше) живе в Україні. Для чого воно шукало готель, на жаль, залишилось невідомо.

"Суд приговорил протоиерея Украинской православной церкви Московского патриархата Димитрия Сидора к трем годам лишения свободы с отсрочкой приговора на два года.

Ну кого ж не захоплювало видовище злітаючого літака або складні фігури пілотажу. Такий знайомий типаж бравого пілота, який діловито залазить у кабіну літака. Для більшості людей саме ці моменти асоціюються з авіацією і більшість впевнена, що на цьому, власне, про авіацію додати нічого.
Але є та частина авіації, яка майже ніколи не потрапляє у фотоспалахи папараці, про яку не пишуть і майже не співають. Мова йде про інженерно-авіаційну службу, про людей, без яких неможливий жоден політ, і які щоденно роблять реальністю саме існування авіації. Адже саме інженер проводжає літак у політ, нервово палить в очікувані та зустрічає літак з польоту. На справді, саме після зарулювання літака на стоянку починається приховане від пересічної людини життя і робота. Саме тоді, коли пілот покидає кабіну, літак знову повертається до свого справжнього господаря – інженера. Іноді може здатись, що якби металевий птах заговорив, то у свої друзі він обрав би не пілота, а саме інженера, який доглядає за ним, ремонтує, а інколи дає ім'я. Робота інженера не припиняється ні на розпеченому сонцем металі, ні тоді, коли руки примерзають до металевих агрегатів. Їхня щоденна кропітка праця робить можливим подвиг у небі.
Зі святом Вас, звичайні герої незвичайної професії!

Президент, прем’єр та інші офіційні особи дружно вітають громадян із Днем захисника Вітчизни, не надто вдаючись у деталі – з чим саме. Мовляв, «свято чоловіків» – і все тут. Ще два десятиліття тому історики затято сперечалися навколо того, що ж сталося 23 лютого 1918 року. Тепер уже не сперечаються. У більшовицькій пресі тих днів вони так і не знайшли жодного посилання на розгром німців, який нібито стався 23-го. Навпаки, 25 лютого більшовики включили гудки в самому Петрограді, щоб розбудити місто й прискорити запис добровольців у Червону армію, очікуючи наступу німців на столицю. 26 лютого Ленін повідомив соратникам, що столицю переноситься до Москви. Натомість відомо: 23 і 24 лютого – це дні безумовної капітуляції Радянської Росії перед кайзерівською Німеччиною. Щоб забути ганьбу, її треба було перетворити на торжество. Тому 23 лютого – це радше день захисника німецької кайзерівської вітчизни, ніж російської радянської, чи, тим більше – української. У перші післяреволюційні роки в офіційних повідомленнях з приводу свята йшлося про те, що нібито 23 лютого 1918 року Раднарком ухвалив декрет про організацію Червоної армії. Однак насправді цей декрет було видано ще 15 січня. На десятиліття свята – у 1928 році – з’ясувалося, що 23 лютого 1918 року радянська влада приступила до організації перших загонів Червоної армії. У вересні 1938 року, в короткому курсі історії ВКП(б) з’явилася нова версія: 23 лютого 1918 року „під Нарвою і Псковом німецьким окупантам було дано рішучу відсіч”. Пізніше Сталін заявив, що 23 лютого 1918 року загони Червоної армії «вщент розбили під Псковом і Нарвою війська німецьких загарбників». Так брехня й пішла гуляти світом. У часи хрущовської відлиги в тій же таки історії партії кудись зникло повідомлення про Нарву, проте з’ясувалося, що під Псковом Червона армія «чинила впертий опір переважаючим силам супротивника й завдала їм серйозної поразки». Такі суперечливі повідомлення викликають закономірний інтерес: а що ж відбулося насправді? А насправді 10 лютого 1918 року безрезультатно закінчилися переговори про мир між Росією і Німеччиною в Бресті. Радянська влада сподівалася, що німці просто залишать більшовиків у спокої, маючи значні проблеми на фронтах у Франції і Бельгії. Проте через тиждень, 18 лютого німці почали наступ по всій лінії розваленого фронту. Німці просувалися на схід на поїздах, практично без опору. Швидкість їхнього пересування була зумовлена переважно якістю доріг. 18 лютого німці захопили Двінськ (Даугавпілс), 20 – Мінськ, 21 – Полоцьк, 24 лютого – Псков, Тарту й Таллінн. Наступ здійснювався невеликими загонами, часто лише зі 100-200 чоловік. За визнанням більшовика Зінов’єва, добре укріплений Двінськ захопив загін від 60 до 100 чоловік. У цей час радянський головнокомандувач Криленко оприлюднив наказ про «організацію братання» з німцями. Однак німці виявилися стійкими до «братерських обіймів». 19 лютого Раднарком протелеграфував у Німеччину про те, що згоден на все. Проте німці кілька днів не відповідали, продовжуючи наступ. 21 лютого радянська влада в Петрограді оголосила: хто не запишеться в Червону армію, того пошлють під конвоєм копати окопи навколо міста. За кілька днів у Червону армію записалося до 100 тисяч чоловік. Нарком Дибенко повів у бій матросів. 1 березня вони захопили Нарву, і через два дні, з наближенням німців, утекли. 4 березня німці без бою увійшли в Нарву. Назвати цю вилазку «розгромом німецьких військ» було б великою натяжкою, тим більше що сталися ці події не 23 лютого. 23 лютого зранку Німеччина надала свої мирні умови, за якими Петроград мав визнати незалежність Литви, Латвії, Естонії, Фінляндії, України, підписати мирну угоду з Україною, демобілізувати армію, роззброїти флот і т. д. 23 лютого члени ЦК РСДРП (б), тобто більшовики, погодилися прийняти німецький ультиматум. О 3 годині ранку 24 лютого Всеросійський Центральний виконавчий комітет (тобто уряд) прийняв німецький ультиматум. За капітуляцію проголосувало 116 членів ВЦВК, 85 – проти, 26 утрималися. Імовірно, саме факт капітуляції зумовив обрання цього дня як свята. Щоб забути ганьбу, її треба було перетворити на торжество. Крім того, нова влада просто потребувала нових свят і ліпила їх з будь-чого. Влада створювала гранично дешеві, лубочні міфи, для «найширшого сприйняття». Замість того щоб ушанувати якогось реального Худойбердиєва, влада знаходила правильних діячів, з правильними біографіями, пролетарським родоводом до восьмого коліна й відповідними гучними прізвищами. Згадаймо, що на Рейхстаг у 1945 році видиралося кількадесят бійців, доки туди не знайшлися воїни з «правильними» національностями – росіянин і грузин. Якщо хтось програє, то хтось має й виграти. Німецький наступ 1918 року – безумовний успіх німецької армії, яка продемонструвала, що навіть після виснажливої трирічної війни на два фронти зберегла організованість і здатність діяти малими групами у ворожому оточенні. За два тижні німецька армія захопила вп’ятеро більшу територію, ніж їй удалося відвоювати за попередні три з половиною роки першої світової війни. Про німецькі втрати в цьому поході ніде не повідомляється. Німеччина здійснила таку експансію фактично без втрат, хоча за попередні роки війни поклала на східному фронті понад мільйон солдатів. Тим більше що найкращі німецькі частини ще влітку 1917 року, після початку розвалу російського фронту, були перекинуті на Західний фронт головнокомандувачем німецької армії Гінденбургом. Уся ця історія свідчить про те, наскільки на війні вигідно розкласти супротивника зсередини. І ще більш важливо – не допустити розкладення своїх військ та державних структур. Чимало істориків вважають, що німці могли захопити Петроград, однак величезне місто їм не було потрібне в умовах війни на Заході, тим більше що більшовики прийняли ультиматум. ...У той час як німці показали всього лише здоровий глузд і свою незмінну організованість, тодішня українська еліта яскраво проявила повну безвідповідальність, розпустивши українізовані частини регулярної армії та навмисне перешкоджаючи бурхливому зростанню Вільного козацтва. Якби не це самовбивче щодо України безглуздя тодішньої української влади, більшовики, можливо, так само тікали б від українського війська, а не організовували масові розстріли й експропріації в Україні, як це було сталося. Проте, на жаль, в історії не буває умовного способу. Тож перед Україною сьогодні стоїть дилема. З одного боку, навіщо святкувати день капітуляції Радянської Росії, ще й називаючи його днем захисника Вітчизни? З іншого боку, певна частина нашого населення звикла святкувати цю дату і вважає її святом чоловіків. Тому оптимальним було б урахувати сентименти ветеранів та інших ностальгуючих громадян і перейменувати 23 лютого на День ветерана Радянської армії. А натомість установити ще одне «чоловіче» свято. Ним цілком міг би стати День Покрови Пресвятої Богородиці – давнє козацьке військове свято (14 жовтня). Однак збіг цього свята з Днем заснування УПА навряд чи викличе ентузіазм у нинішньої влади. Напевно, оптимальною датою для Дня Збройних Сил України стало б 6 травня, коли православні християни відзначають День Святого Георгія Переможця. Це свято чоловіків та захисників дуже широко відзначається у православних Болгарії, Македонії, а також у Сербії, Чорногорії та Грузії саме як свято чоловіків. До того ж у цей день було здійснено першу перемогу Визвольної війни українського народу під Жовтими Водами 1648 року. Для Дня Військово-Морського Флоту України можливі інші варіанти. Зокрема, 18 червня 860 року відбувся перший точно зафіксований у візантійських хроніках вихід Київської Русі на міжнародну арену. У цей день наші кораблі (за різними даними від 200 до 360) несподівано з’явилися під столицею Візантійської імперії і взяли її в облогу. Мешканці та імператор були в паніці, однак за тиждень облогу було знято, після розорення передмістя Константинополя й винесення візантійцями чудодійних ікон. Вітчизняний літопис поміщає цю подію під 866 роком, але, швидше за все, помиляється. Візантійці дають точну дату. Після цієї події ідуть перші повідомлення візантійців про хрещення русинів. Ці дати є не конфліктними, не ретроградними, історично амбітними й здатними об’єднати більшість громадян. А нинішні дні Збройних Сил і Флоту України варто було б перейменувати на дні відродження Збройних Сил та Флоту України.

Олександр Палій, історик.

"Вперше за 18 років між Україною та Угорщиною не було підписано протокол щодо прав національних меншин. Це сталося через вимогу угорців створити на Закарпатті Притисянський адміністративний район з компактним проживанням угорців, пише "Дзеркало тижня". На засіданні змішаної угорсько-української міжурядової комісії з питань забезпечення прав національних меншин Україна відмовилась виконувати ультиматум. У матеріалі йдеться, що першого дня засідання тривало до другої години ночі. Українська сторона постійно відчувала на собі пресинг угорців. Представник України попередив, що коли питання не обговорюватимуться зважено, українська делегація залишить залу засідань. "Ми пояснили, що Закарпаття - багатонаціональний край, тому ставлення влади буде однаковим до всіх представлених у ньому меншин, без жодних преференцій. На жаль, цих позицій не поділяють наші угорські колеги, компромісу досягнуто не було", - заявив заступник голови Закарпатської ОДА Іван Качур, який брав участь у міжурядовій комісії." Джерело ТСН.ua

Не дивлячись на все нахабство ситуації і на те, що закарпатська земля не є їхньою батьківщиною, а є лише місцем компактного проживання, нашим націоналістам варто було б брати з угорців приклад.

Завтра ми будемо святкувати 93 річницю Акту злуки УНР та ЗУНР. Але, на мою думку, для святкувань причин у нас з вами немає.
Чинна влада є окупаційною та діє, ніби за підручником для окупанта. Міліція, на жаль, теж стала окупаційним каральним органом. У її застінках, так само як у гестапівських та НКВС-івських, гинуть від тортур люди. Міліція із задоволенням розганяє мирні протести, не гребуючи, при цьому, застосуванням фізичної сили (дякуємо, панове міліціянти, що ще не розстрілюєте мирні протести). СБУ теж, на жаль, перетворилась на репресивно-каральний орган. Даючи карт-бланш сепаратистам, дії яких відкрито спрямовані на знищення української державності, СБУ із садиським задоволенням рапортує про переслідування українських патріотичних організацій та окремих патріотично налаштованих громадян. При чому, переслідування патріотів афішується так, щоб іншим не хотілось заявляти про свій український патріотизм або чинити якісь рішучі дії для захисту своєї Батьківщини.
Сподіватись на залишки деморалізованих та дезорієнтованих збройних сил просто не має сенсу. Армія вже давно перестала бути вагомою силою в Україні.
То що ж ми будемо завтра святкувати, панове Українці?!

Часто-густо, пересікаючись з українофобами, ми чуємо від них: "де факти?". Тепер у нас ці факти будуть і нам буде легше закрити пельку черговому нащадку чи послідовнику нквс-івців.
Прошу всі штампи кремлівського агітпропу надсилати на мою електронну скриньку [email protected]

 про інвалідів
http://rusistka.livejournal.com/123460.html

 про радянських солдат підчас окупації Німеччини
http://starog1.blogspot.com/2011/05/blog-post_1904.html?spref=fb

про НКВД
http://maidan.org.ua/lviv/news/1304929423.html

цікава біографія
http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/05/18/38982/

Зразу ж хочу попросити пробачення за відсутність фото і обіцяю, що згодом обов’язково їх викладу.
Лумшори – населений пункт Перечинського району Закарпатської області.
Подолавши далеко не найкращу дорогу від Ужгорода до Лумшор (приблизно 50 км), ви потрапляєте у чарівний світ чистого повітря, шуму невеличких водоспадів та шепоту лісу. Води місцевої річки Туриця (Турічка) багаті на вміст сірководню, який має лікувальні властивості. Оскільки я не маю жодного наміру рекламувати місцеві турбази, тому жодних назв згадувати не буду (навіть не просіть).
Тепер щодо купання у чанах. У двох словах, все це дійство може здатись на картинку з біблійського пекла. Величезний казан над вогнем, запах сірки, у казані варяться люди. Моторошно? Але на справді все не так жахливо. Поруч швидкий потічок Туриці з крижаною водою. Посидівши хвилин 15 у чані та добре прогрівшись (температура води в чані 36-40°), ви швиденько йдете до річки й занурюєтесь у крижану воду. З власного досвіду знаю, що перші рази вам буде потрібний «дідько», який вас занурить у крижану воду і при цьому не образиться, коли ви його будете крити матом та називати гестапівцем. Після першого кола ви ще не розумієте та не відчуваєте задоволення, але вже жалкуєте про свій візит сюди. Пройшовши третє коло – гарячий чан-крижана Туриця – у вас вже з'являться перші відчуття втоми та гордість за самостійне занурення у крижану воду з головою. Тепер вам варто перепочити. Замовте холодного пива та посидьте за столом або полежіть на тапчані. Після відпочинку (5-15 хвилин, у кого яке здоров'я) вас очікують ще три кола гарячого та холодного пекла. Хоча ви починаєте помічати, що не така вже й гаряча у чані вода та й не така вже й холодна вода у потічку. На сьомому колі вам захочеться знову охолодитись в річці, але цього робити не варто, оскільки ви змиєте всі корисні мінерали зі своєї шкіри. Ось і все, так непомітно збігла година часу.
В барі замовте щось перекусити та чачу, або сливовицю, або ж бороцківку – ви це заслужили. Легка втома та хмільна голова дадуть вам можливість практично відключитись, ледве ви торкнетеся подушки.
Забув вас попередити. Не плануйте нічого особливого на наступний день. Чому? Та тому що, наступного дня вам захочеться просто відпочити, відсторонившись від всього світу. Скажіть всьому світу, щоб він не зачіпав вас у цей день. Це один з головних ефектів чанів.