Не погоджуюсь із тезами про талант. Решта тексту підтримую...

"Усе, що на публіку робить Зеленський, є красивим. І саме тому – небезпечним.
24/08/19 я побачив блискучий акторський виступ, ба навіть цілий перформанс у жанрі «пафосний популізм». У режимі реального часу під телекамеру, під візуально-емоційне сприйняття актор (він же за сумісництвом головнокомандувач) відіграв дійство, яке, безумовно, є талановитим і видовищним якраз тому, що вихолощено-сценарним.

Таланту вживатися в роль – хоч відбавляй, тому я трактую побачений сьогодні перформанс як украй небезпечне явище. І поясню чому.

Він (вони) бере формою. Він і є форма. Силіконова форма, яка застигає під габарити основного предмету. Цим предметом я б назвав запит на візуалку. Його виборці – не змістовні, якщо не сказати беззмістовні. Вони орієнтуються лише на зовнішні прояви президента, відтак формують стійкий запит на популізм, підтакування, підлещування, підлабузництво. Це повністю його стихія. Тож навіть 24 серпня він (вони) розцінює як ще один надважливий знімальний день в епопеї діджітал-президентури.

А що за цим?

Він зупинявся біля Алеї Небесної Сотні – а в мене перед очима стоять його жарти на тему беркутні, якій дати б ебонітові палички, отоді спецназ викрешив би з мітингувальників чималу кількість дармової електроенергії. Я це пам’ятаю.

Він говорив про Богдана Хмельницького – а в мене перед очима стоїть його лисий корєш по «95 Кварталу», який регулярно висміював козаків, причіпляючи собі оселедця на полірований череп.

Він говорив про освоєння космосу – а в моїх вухах лунає порівняння моєї «космічної країни» з проституткою з німецького порно, яка «і вам даст».
Він говорив про те, чому він любить цю країну – а в мене подумки крутяться його малоросійські «Свати» та інша трешова «продукція» попередніх років, знята для Раші і на гроші Раші.

Він говорив про «ми разом усієї країною» - а я чую «ми вместє братья, правда ведь?».
Я все це пам’ятаю. Тому кажу: НЕ ВІРЮ.
Форма неминуче перемагає зміст, якщо публіка беззмістовна. 24/08/2019 я був свідком геніально формального виступу для публіки, яка звикла аплодувати ще до появи артиста на сцені.

Форма завжди підкупляє. Бо не вимагає нічого, окрім невимогливої емпатії. Її може легко досягнути навіть студент-другокурсник із кафедри акторської майстерності. Достатньо лишень уміло зміксувати сентимент із позитивною мотивацією, всипати жменьку спогадів, приправити соусом із пафосу та наїву, перемішати все це з іграшковою войовничістю, зафіксувати засмаглими діточками в білому – і маєш легкостравну їжу, яка і виглядає апетитно, і не є тяжкою.

Але що за цим?

А за цим – перелік небезпечних (тому що ретельно зашитих) меседжів. Таких як:
Сьогодні він мало не зі сльозами на очах говоритиме про убієнних на війні – а завтра піде відкривати національний гуманітарний простір для русского міра, гастролей рос.звйозд і корпунктів московських радіостанцій.

Сьогодні він вручатиме медалі за бойові заслуги – а завтра розблокує ФСБшні «Вконтактє» і гарантуватиме недортоканність для російських інвесторів.
Сьогодні він гукатиме «Слава Україні» - а завтра зробить російську мову (мову окупанта) де-факто офіційною.

Це і є його меседжі. Для нього є окремо сьогодні – і окремо завтра. Сьогодні – телекамери й постановочний перформанс.

А завтра – рутина, будні, робочий час малоросійського президента, який свою країну бачить покращеною, демократизованою Росією з УРСР-радянською памяттю.

Для них «Ще не вмерла» - це просто пісня, яку можна декілька разів обіграти по-всякому: і акапельно, і на даху, і в підземці, і з синьо-жовтими фортеп’янами. Для них це просто пісня. Така ж сама, як і «в голове моей тумани-мани-мани». Просто пісня.

Для талановитого Алана Бадоєва постановка 24 серпня – це просто гарний запис у портфоліо творчого доробку.

Сьогодні - синьо-жовті фортеп’яни, які виглядають в кадрі обалдєнно, а завтра прадюсер піде займатися підготовкою сольних концертів свого Макса Барскіх у Петербурзі та Москві. День незалежності Республіки Мадагаскар він підготував би так само обалдєнно, какая єму разніца.

Дитячі долоньки на водометній машині, якою розганяли Майдан у мінус 12 градусів, - це знак прощення. Дуже принизливий знак. Огидний. Тому що такого прощати не можна.

Ми всі в білому – це красиво виглядає лише в кадрі. Білий прапор капітуляції теж, до речі, виглядає цнотливо й красиво, особливо на тлі зелених крон дерев.

Пацифізм – це чудова і життєлюбна риторика. Але не тоді, коли ти щоранку отримуєш sms-ки з цифрою свіжих трупів.

Мир – це підступна ілюзія, яка завжди викликатиме беззубі розніжені оплески людей, готових своєму ворогові залізти не кажу куди без мила.

Діти, зодягнені в райські білі одежини, наче зійшли з брошурок єговістів і возвіщають про настання Царства Божого, де леви обіймаються з сарнами. Красиво і безплідно.

Повний розслабон. Бодай на 1 деньок.

Щоби завтра, поки насєлєніє розслабляється і беззубо любить свою страну, почати неустанний труд над упровадженням реальної Малоросії. А ви обіймайтеся тим часом і своїми чистими долоньками прикрашайте водометну машину. Вона ж така чудова.

Форма – це наш ворог і його суть. В тому то й суть сценарного дійства 24/08/19."

Ostap Drozdov

Ніхто не вірив, що він зможе
Зробити щось за ці сто днів,
А він все гарне - заморозив,
А все погане - оживив…
Прийшла команда із кварталу,
Із кавеену чуваки,
У них всі зміни – по приколу,
В усіх по дві лівих руки…
Стоять за ними стрьомні дяді,
Нештатні люди з фсб,
Своїх заводять на посади,
І як волам їм: «Цоб-цобе!»…
Кудись поділись «зубожілі»,
Не видно зовсім вже «нацжон.»
А чи війну уже спинили?
Він щось казав там про полон…
Всі вояжі по Україні
У стилі «Я ж вам покажу!»
Стають усім нам зрозумілі –
Не може він без куражу!
Без кінокамер, ржачки залу,
Без шаурми і без роялю,
Аби по кожному каналу
Казали: «Бачиш, краще стало…»
Вже не рахують у ефірах
Ціну борщу для українця,
Бо при богданах та шефірах
Здорожчав він по самі вінця!
Все рідне, добре, милосердне
Нам заміняють на «Сватів»,
В усіх новинах – вбивства, смерті,
Шахрайства та «розвод лохів»…
«Гірше не буде», оцю мантру
Бубнить під носа більшість люду,
Та зубоскалить з тупих жартів,
Усе надіючись на чудо!
Для всіх хахлів і малоросів,
Для зубожілих на думки,
Скажу одне: Господь підносить
Лиш УКРАЇНЦІВ залюбки!
В усіх, хто вірить у зелене,
Вже «не працює» голова….
От вимкнуть би телеантени
Хоча б на місяць, чи на два!
І прийде день отверезіння,
Хоч я поет, а не пророк,
Та уже наше покоління
Засвоїть гарно цей урок!!!! 

Віктор Погуляй

Послышался стук в дверь.
- Хто тама?- спросили козлята
- Это ваша мама пришла. Молочка принесла- сказал из-за двери басовитый голос.
- Ой, мамка! - пропищал самый молодой и беззаботный козлёнок, ломанувшись открывать дверь.
- Погодь, пацан, - козлёнок с учебником по-английскому подмышкой отодвинул юного брата и подошел к двери.
- Слышь, мамань, у тебя ж ключи есть.
- Потеряла, в натуре, открывай.
-Хм…А не Волк ли ты случаем? Давно тут отирается….
- Та какой Волк, што ты, недоверчивый какой козёл…Других мне позови.

И сильно повысив голос из-за двери завопило:
- Где мои самые трудолюбивые деточки? Самые умные, красивые, честные. Где ж вы мои кормильцы, на которых вся семья держится? Где моя соль земли?
- Завали, падлюка. Ты пять лет назад уже троих так выманил. Двойную капусту обещал, полный соцпакет. Где они теперь? Одному ваще пиздец, а двое в клетке живут, уже на птеродактилей похожи, одни кости с перепонками. И все теперь в твоих волчьих блохах. Их уже даже домой не пустишь без дезинфекции…

И отложив учебник, козлёнок принялся к двери мебель таскать, железяки всякие. 
Баррикаду строить для надёжности.

А из-за двери доносился хрипатый басок:
- У них всё хорошо, козлина ты недоверчивая. Как сыр в масле. А если ты про комендантский час и паяльники, так это всё для их же безопасности. Вас, козлов, выпусти на волю- так потом до кучи не соберёшь. Сразу в Европу щимитесь, как кабаны по бездорожью. А там геи и бездуховность вопиющая. 
- Ну вот, точно Волк, к доктору не ходи. 
- Сам ты- Волк. Довёл козляток до ручки. Холодные, голодные, ободранные, половинка капусточки на всех. 
- Зато без паяльника в жопе.

Тут неожиданно подал голос ещё один козлёнок. 
Он с детства капризный был и балованный. Если что не по нраву- сразу на пол падал, копытцами дрыгал и вопил «Дай!!! Дай!!!». Теперь он снаружи вырос, а внутри таким же остался. Маленьким.
- Ну и Волк, ну и подумаешь. Зато молочка принёс. На халяву между прочим. Отойди от двери, барыга! Волк- наш друг! - заявил он.
- Мало вас жрали, долбоебов….- сквозь зубы бросил первый козлёнок, продолжая сооружать баррикаду.

Кто-то из козлят помогал как мог.
Кто-то смотрел мультики и ворчал, чтоб не шумели с этими вашими волками.
Одни утверждали, что это конечно Волк, но хороший. Практически веган. Козлят не ест. А то, что бесследно исчезли три поросенка, так это чистая случайность.
Другие ждали пока вернётся мама из Европы и всё порешает.
Кому-то было пофиг на все.
Кто-то поджав копытца в кресле, выводил стройную теорию о близком родстве козлят с волками, из которой обязательно следовала гарантированная безопасность и много капусты нахаляву.
И только двое вспотевших, уставших козлёнка стояли возле двери, держали баррикаду и мечтали об одном. Чтобы им хотя бы не мешали.
_________________________________________

Кто не репостит, того серенький волчок укусит за бочок!

Татьяна Худякова

Фундаментальна відмінність між мною і виборцем Зеленського – вони голосували за те, щоб мені персонально стало гірше. Не абстрактно, а цілком конкретно – такою зашкалюючою була ненависть до людей, які бачили щось хороше в Україні, не жалілись, а дозволяли собі жити і бути щасливими. 

Бажання розкуркулити, відібрати, розстріляти «порохоботів», вирвати з м’ясом шматок чужого пирога переважило всі мислимі раціональні аргументи.

Не допускаючи думки, що за інших рівних умов я житиму краще за них. І за дискримінаційних умов все одно житиму краще за них. І навіть якщо мене викинути у чисте поле зі зв’язаними руками, у депресивне село, на поселення, резервацію чи куди там вони планували нас вивозити – я все одно житиму краще за них. 
Тому що ми дуже швидко обростаємо бізнесом. І подих перехоплює від перспектив, які відкриваються на кожному кроці. Україна – країна незадоволеного попиту, у нас дефіцит всього. У нас батьки падають з ніг, шукаючи дружній садок для дитини. Черги до електромеханіка на два тижні вперед. Неможливо найняти повара для кейтерингової компанії, навіть при навчанні з нуля. І на вагу золота ті, хто може підібрати персонал, об’єднати у більш-менш керовану структуру і виконати половину вимог замовника.

А село? Лохина, часник, органічна городина, сухофрукти і корисні солодощі, пастила, сири, мед … Маючи паї та городи по сорок соток, як рука піднімається волати про зубожіння? Ну візьми качок на відгодівлю, ну купи порося, ну стань раком і посади редиску на продаж, звари бринзу - тільки роби щось! Не ний.

А я голосувала за наше спільне краще майбутнє, і своє, і їхнє. Я не хотіла нікого репресувати, не зарилася на чужі статки, не чекала від них допомоги. Я просто хотіла, щоб нам не заважали.
Голосувала, прекрасно усвідомлюючи, що у разі нашого програшу погано стане насамперед вам. Тому що нова влада почне стригти там, де жирно. А де у нас жирно? Яка сфера у нас перекачана дотаціями, неспівмірними із вкладом громадян? Та субсидії, звичайно. Мільйони домогосподарств отримують незароблену і незаслужену знижку за комуналку. І це «бариги» і «хунта» мирилися з каменюкою на шиї державного бюджету, а нові миритися не стануть, тому що це тепер їхній бюджет і їхня персональна кишеня. 
Що іще? Регіональні програми розвитку, поза сумнівом. Всі ці дороги, садочки, фонтани і клумби, дитячі майданчики, бібліотеки, щоденні фестивалі та концерти під відкритим небом, все те, чому ви показали жирний середній палець, - все піде під ніж як нераціональне барство. 
Надлишкове майно в армії, надлишкова земля у кадастрі, надлишкові підприємства, інститути, лікарні, школи, надлишкова газотранспортна система, надлишкові безкоштовні траси і безплатні мости, збиткова залізниця, пошта – здуріти можна, скільки у нас всього надлишкового.

І головне. Плоть від плоті ваша, міліція, податкова, суди, прокуратура, армада службовців отримали чіткий сигнал: можна не церемонитися. Страху немає, стримуючого фактора немає, роби що хочеш. Це ж ви тепер будете платити за кожну довідку. Це для вас закінчаться безкоштовні ліки у стаціонарі і виплати по безробіттю, а не для мене. Це ви колись перечитаєте зелені листівки, на яких нема нічого, жодної обіцянки, жодної програми – тільки «зробимо їх разом». І задастеся питанням – а кого ж ми все таки «зробили»?
Мені не доведеться, я і так знаю відповідь.
Тамара Горіха Зерня

Во время сотворения мира собрались внутренние органы и стали спорить: кто будет начальником?
…. И сказал мозг:
Я – тот, кто должен быть начальником, потому, что я руковожу работой всех внутренних органов!
…. Возразили глаза:
Мы должны руководить, потому, что мы указываем путь всем в этом мире!
…. Сказало сердце:
Если уж так, то мне полагается быть начальником – я распределяю кровь, дающую всем органам возможность функционировать!
Желудок:
… Я должен быть начальником, потому, что я кормлю всех!
Ноги сказали:
…. Мы должны быть начальником, потому, что мы носим всех!
….. вдруг вылазит говно и говорит: только я по праву должно быть начальником.
Все органы взорвались от смеха….
…. И говно отказалось выходить 5 дней.
Глаза вылезли из орбит….
Сердце в прединфарктном состоянии….
Желудок разрывается.
Ноги отнялись…
И тогда все закричали: пусть Говно будет начальником!!!
И с тех пор….
Зеленая гавноплесень стала начальником!!!

…А зачем русский фельдмаршал с 20 тысячами солдат ходил через Альпы в Швейцарию?

Цель была очистить Швейцарию от революционных французских войск и идти потом на Париж.Потому, что Париж был сердцем революции, городом, провозгласившим свободу, равенство, братство. И смерть королям.
Цель была подавить революцию, усмирить Францию, загнать людей в прежнее бесправие, восстановить старый порядок.

От Москвы до Швейцарии 2 с лишним тысячи километров, а до Парижа и того больше. Пешком шла русская пехота через всю Европу, чтобы на полях Тосканы погибать во имя рабства и падать в альпийские пропасти во славу монархии, крепостного права, тюрем и цензуры.

В 1830 году восстала Бельгия и отделилась от Голландии.

Царь Николай I выпустил манифест, где грозил Бельгии за ее восстание, за то, что отделилась, не спросив разрешения в Санкт-Петербурге, за то, что выгнала своего короля и нарушила порядок, за ее мысли о конституции, правах человека и свободе. И уже собирались войска, чтобы идти подавлять бельгийскую революцию, но только тут восстали поляки, и стало не до Бельгии.

Три раза восставали поляки, в 1794-м, в 1830-м и в 1863 годах, против заведомо более сильного врага, вступали в бой со стотысячными и двухсоттысячными армиями, приходившими с Востока, вели партизанскую войну, гибли сотнями и тысячами, мечтали о независимой Польше, о свободе и конституции. А после разгрома восстаний шли по этапу на пожизненную ссылку в Сибирь.

Трижды империя подавляла польские восстания, вытравляла из поляков саму мысль о независимости, вешала и сажала в тюрьмы, выгоняла профессоров и поэтов в эмиграцию, наваливалась всей тушей и настаивала на своем: Польша — неотъемлемая часть России, и не быть ей свободной.

Но, глядя из сегодняшнего дня, видим, что бессмысленным был этот упорный, занявший века труд по принуждению Польши. Ума и чутья не хватило понять, в какую сторону идет история. Только тысячи людей погубили без толку.
В центре Будапешта стоит памятник генералу Бему. В 1848 году, во время венгерской революции, поляк Бем командовал венгерскими войсками. Но, как польские восстания Россия давила вместе с Пруссией, заранее определяя, кому в какой области расстреливать и вешать, так венгерскую революцию давили вместе с Австрией. Кажется, что нам до Венгрии, пусть живет, как хочет! Но нет, нельзя позволять людям жить, как хотят, и поэтому сюда, в Венгрию, в Трансильванию, шла сотни верст пешим ходом русская армия, чтобы подавлять, разгонять, усмирять и возвращать людей под ту власть, которую они ненавидели и терпеть не хотели.

Это и была должность России, начиная с конца XYIII века жандарм Европы. Он посылал корпуса в Италию и дивизии в Венгрию, шпионил за Герценом в Лондоне, охотился за русскими политическими эмигрантами во Франции и Австрии. Шел в Париж срывать с парижан якобинские колпаки, приводить их под присягу старым порядкам, а дошел, в конце концов, до подвала Ипатьевского дома.

В Библии бесы, изгнанные из людей, вселяются в свиней, в фильмах ужасов монстр из убитого тела перепрыгивает в новое, здоровое. Так имперское чванство и имперский садизм переселились из русской империи в советскую республику. И теперь уже те, кто убил жандарма во имя свободы, сами стали жандармами. И снова смотрел недоброжелательным взглядом всеевропейский соглядатай, отслеживая малейшее дуновение свежего ветра в оккупированной Европе. Снова тяжело снимались с места армии и шли подавлять.

Танки против вышедших на улицы берлинских рабочих 1953 года.
Против повстанцев в Будапеште 1956 года.
Против Пражской весны 1968 года.

Все то же, что было, только словесная обертка и пропагандистская оболочка иная. Снова Россия, как какой-то неизбывный монстр с Востока, набрасывалась и давила польские, немецкие, чехословацкие поползновения к свободе, демократии, многопартийности и отсутствию цензуры, снова убивала и ссылала, допрашивала и сажала.
И снова была слепота, только имперские бельма на глазах сменились советскими. Как прежде Романовы, так теперь генсеки, не чуяли, не видели, не понимали, куда идет время, которое им не дано остановить.

Мертвенным своим взглядом обводя Европу, они видели повсюду жизнь, желающую жить, студентов, грезящих свободой, рабочих, мечтающих о профсоюзах, писателей, ненавидящих цензуру, демонстрантов, протестующих против оккупации.

И ни разу в их закостеневших мозгах не возник вопрос: «А зачем мы все это делаем? Зачем лезем в чужие дела и навязываем людям то, что им ненавистно? Зачем тратим силы страны и ее историческое время на подавление того, что все равно подавить нельзя? Разве у нас в России, в нищей, пустеющей, обескровленной России, — нет дел?…»

Сокращенный текст.
Автор Алексей Поликовский.

Я поняла, что мне напоминает вся эта карусель со "слугами", "новыми лицами" и "миру мир". Большевизм.

Коммунизм на этапе его прихода. С кухарками, которые могут "управлять государством", с "забрать у богатых, отдать бедным", с популизмом и нищетой, которую коммунисты и создали.

Такая же толпа ругает барина, разносит в хлам поместье, где они же работают, и блюёт в нарциссы.

Плебс. Просто плебс. Только плебс историю не учит.

- Те, що за сюжетом Голобородько - вчитель Історії, така жирна іронія, що в мене смалець з монітору капає...

- Скоро увидим пирамиды из юных пионэров и пионерок. Только флажки зеленые будут. Служба делу зеленина архипочотна и навариста. Но не на долго.

- Не всяка аналогія вірна, навіть якщо такою здається. Вірно те, що в обох випадках плебс використовують. На цьому схожість і закінчується, але так можна описати більшість ситуацій такого плану. Невірна схожість з комунізмом. Там в корені лежала хоч і дебільна, але ідеологія, бажання змінити людство і світ, тобто певною мірою ідеалізм. В основі сучасного моменту лежить звичайна меркантильність певних груп та окремих осіб, тож це просто мутант, такий самий як і в РФ, де попи разом із комуняками, де нацисти поруч із "інтернаціоналістами", де злодії в законі самі стали державою. І "отнять і подєліть" - це просто морква для віслюків, а не механізм реалізації задуму. Звісно, "отнять" то отнімуть. Тільки ділитися ніхто не буде:)))

Вера Сечкина
https://ibigdan.livejournal.com/23947043.html

Я мальчик взрослый и все давно понимаю - почему люди идут в политику, как становятся депутатами, на 17 000 гривен зарплаты, владельцы крупного бизнеса, как формируются партийные списки и что партия - это рискованный, но все таки, доходный стартапп.

Когда в депутаты проходит кандидат с внушительной финансовой подушкой, владелец заводов и пароходов - это понятно, деньги нужны чтобы оплачивать другую часть партии имеющей нематериальный ресурс - владельцы уже газет, известные личности, моральные авторитеты, блестящие ораторы, те кто нарастил админресурс. Симбиоз.
Тут все логично и понятно. Не мы это придумали и не только мы это эксплуатируем. Плюс-минус так везде в мире.
Задача партии в предвыборный период сфокусировать электорат на второй группе и по возможности оставить в тени первую. Потому что к тем, у кого есть деньги, всегда есть вопросы по морали, законности и человеческим качествам.
Яркие харизматики выступают локомотивом и втаскивают на себе всех, кто обеспечивал этот локомотив топливом.
А вот когда я не вижу логики, мне все становится очень подозрительно.
Нет, я не про результат. 
Увы и ах, но пять лет назад я видел точно такую же ситуацию в Крыму. Тот же сумасшедший нажим пропаганды через СМИ, ту же невозможность внятно объяснить что конкретно станет лучше (максимум - "хуже не будет"), но всеобъемлющее, до чесотки, желание все поменять.
Поэтому меня это не удивляет. Тут как раз все логично - технологии работают как часы. Кстати успех Шария из этой же оперы - совсем не удивляет.
Я про состав победителей. И не просто победителей - триумфаторов. Я не знаю брала ли такой результат, хоть одна партия раньше.
Не поленился и до выборов внимательно просмотрел весь их список. И мне ничего не понятно. Там такая калинка-малинка, что логики не просматривается вообще. Средней руки юристы, художники рисующие муралы, мелкие предприниматели...
Как распределены роли в этой партии? Кто из членов везёт, а кто финансирует? Харизматиков, кроме Давида Брауна, не просматривается вообще.
Самый яркий, пожалуй, пример - это Богуцкая. Финансово она не может быть состоятельной, потому что, по ее же признанию, не ведёт никакой деятельности, не платит минимальный ЕСВ взнос за себя, как ФОП, грозилась что будет получать пособие по безработице за наш счёт.
Как блогер? Ну так себе - стайка городских сумасшедших, это совсем не аудитория. Видеоблоги про годовасиков и красивые девочки в инстаграм имеют в десятки и сотни раз больше активных фолловеров.
Как представитель Крыма? Абсолютная чушь. Есть много крымчан активных, воюющих, гораздо более достойных. Практически все активные крымчане у нее жестко забанены, потому что задавали неудобные вопросы про её странный арест ФСБ, про проверку лояльности, про вопросы крымским активистам "А кто там наш остался?" и последующим неприятностям с оккупантами, у тех кого назвали.
За музыку ОЕ в машине, за веночек на башке? Ну это перебор, извините.
Даже если и принять как слабую версию ее борьбу с "барыгами", то все хоронится убийством пешехода на перекрестке, меньше года назад и уходом от ответственности. Отдельный вопрос, как она, по ее же словам, решила этот вопрос с родственниками не имея финансового ресурса?
Т.е. 100% токсичный персонаж, которого бы в любой нормальной партии не взяли бы и за десяток миллионов. 
Но она в списке, и в проходной его части. С завтрашнего дня она наш депутат, наш представитель. И мы таки будем ей платить зарплату.
Живите теперь с этим.
В чем смысл этого бреда?
Рискну предположить, что после того как удалось избрать прокси-президента, решено было сделать и прокси-партию. Т.е. это не обычная партия, в которой распределены роли, есть ресурс и личности. Это сбор блатных и шайка нищих - ничего не решающие нажиматели кнопок, принимающие нужные решения, 100% управляемые.
Похоже мы входим в очень интересную государственную модель - прокси-автократию. Если при обычном построении автократии, наверху властной вертикали явно находится автократ, то у нас эта вертикальная конструкция будет скрывать истинных выгодоприобретателей, маскирую демократическими институтами обслуживание интересов очень узкого круга.
Кто они? Вопрос конечно интересный, но в целом понятный.
Власть снова вернулась к "днепропетровскому клану", который ещё с времён СССР определял госполитику. И выход Кучмы на свет божий, тоже это ярко демонстрирует.
Поэтому объединение СН, Голоса, БЮТ, в интересах этого клана, однозначно.
Дальше мы будем наблюдать экономические наезды на извечных соперников - "донецких". Конечно потрепят гораздо более слабых "виницких". Теперь все силовые рычаги в одних руках.
Ну а мы? А что мы? Мы лишь можем наблюдать заход ещё на один круг. Не виток, а именно оборот. Мы то как народ - источник власти в стране, свою функцию уже выполнили. С чем нас всех и поздравляю.

Сергей Боженко

ЖАХ!... ПОЇЗД МАРІУПОЛЬ — ЛЬВІВ: «НЕЛEГАЛЬНUЙ» СOЛДАТ БАТЬКІВЩИНИ ЇДЕ З ФPOНТY ДОДОМУ. МОВЧКИ. ОДИН. НІ ПОГОВОРИТИ, НІ РОЗРАЯТИ ДУШУ. ЧЕРЕЗ ВСЮ УКРАЇНУ — НІ З КИМ 18.07.201994.5K
Цей пост у ФБ добровольця Андрія Гуменюка, який воює на Донбасі, навряд чи залишить когось байдужим. Бо він про нас з вами — про сьогоднішню Україну. Невже і про завтрашню?

Я ЇДУ до ДОМУ.

12.50 з Маріупольського вокзалу відправляється потяг МАРІУПОЛЬ—ЛЬВІВ. Я ЇДУ до ДОМУ ( як співає один ГОЛОС).

Друг Правий підвіз мене до потягу, оголосили відправлення на кацапському язиЦІ. Закон про мови мали в сраЦІ.

Ми пообурювались, а більше що ? Ми Нелегальні Солдати Батьківщини і хоч не криємось але зайвий раз звертати на себе увагу не варто, ще нам патрульного шмону бракувало.

Квиток купували в останню мить, так що маю прекрасне місце 38. Верхнє бокове (плацкарт) біля туалету.

Потяг рушив.Вагон не повністю завантажений, (покищо).

Прошу чоловічка, що сидить на боковому поруч зі мною допомогти закинути на третю поличку мій наплечник, він доволі важкий, та й зростом Бозя мене не потішив. Коли сусід підвівся , я зрозумів, що то була моя помилка, в даній ситуації «ОШИБКА».

Сусід був добряче п’яненький.

«Шо ти бля такоє тяжолоє візьош,» проричав він допомагаючи мені. Наступним було питання чи я не вип’ ю з ним : » У мєня ищо пол бутилкі осталось.» Я ще раз втямив , що то була моя » ОШИБКА».

Відмовившись я влігся на свою верхню полицю.

— «Слиш, мужик, а ти вообщє нє пйош?»

— ВЗАГАЛІ.

— НАДА ЖЕ. Слиш, мужик, а стакан у тєбя єсть, а то както нє удобняк мнє бля с горла хєрячіть»…

Склянки, на розчарування чоловічка, в мене теж не виявилось. Але йому на допомогу прийшла КРУПНА ЖЕНЩИНА, яка одиноко нудилась в сусідньому купе. «У мєня єсть стакан».

Чоловічок з надпитою плящиною перебрався до ЖЕНЩИНИ.

Вони вдвох почали випивати з одного » СТАКАНА». Мило хіхікаючи і балакаючи.

— Ти бля наівний удівляєшся чьо у нєво (нєво це я)
такой рюбзак тяжолий, знаєш сколько оні всякого везут.
— Чєво бля вєзут?
— Да всякого бля вєзут.
— Зачєм?
— Да продают потом…… ..

Коли доїзджалм до П’ятихаток чоловічок вже зовсім п’яненький влігся там же в купе на нижнє місцє , а ЖЕНЩИНА зняла з верхньої полиці подушку без наволочки і дбайливо підсунула йому під голову, що, вуйку, не кажіть, а ЖЕНЩИНИ у нас ЧУСТВИТЕЛЬНІ і сердечні.

Я задрімав. Розбудив мене гармидер. Потяг стояв у П’ятихатках і наповнювався пасажирами.

Галасував чоловік, який зганяв п’яненького чоловічка з свого місця.
— А куда я должен ітті.
-Да бля хоть в жопу!!! Іді бля на свойо место.
— У мєня верхнєє, но я бля счас нє смогу туда вилєзті.

Що,вуйку,не кажіть ,а люди у нас добрі і помічні, випхали чоловічка на сусідню зі мною верхню бокову полицю.
Між нашими головами була тонка перегородка, мені довелось вибирати, або слухати п’яний храп, або лягати головою в бік туалета. Я вибрав п’яний храп.

Після ночівель між двома побратимами з Зимної води, скажу вам, дуже знатні храпуни, мене голими руками не візьмеш.

Сердечна ЖЕНЩИНА вийшла, а вагон наповнився мандруючими співгромадянами і не тільки співгромадянами, купе напроти мене окупували молдавські цигани, решта публіки таки наші співвітчизники.

Правда я не почув жодного слова вітчизняною мовою.

А також серед барвистих футболок з котиками, песиками, цоями і красуньками, блондинками з піднятим середнім ніжним ЖЕНСКІМ пальчиком, монстрами і черепами не вгледів жодної блакитножовтої чи з якоюсь вітчизняною символікою.

Я знову заснув.

Прокинувся від того, що оголошували і то державною про відправлення нашого потягу.

Нас проводжало славне місто Запоріжжя. У вагоні нарешті забриніла солов’їна (не найкращого, на жаль, гатунку, але спасибі і за те).

Потяг цей доволі прикольний , з Запоріжжя, він рушив на Харків, а взагалі до Львова він мав їхати майже 29 годин, але іншого прямого з Маріка до Львова не існує.

Як що я вас вже втомив то можете далі не читати, хоч далі буде, може і не ІНТЕРЕСНІШЕ, але точно ПОУЧИТЕЛЬНІШЕ я мав на увазі повчальніше.

В Харкові підсіла група галичан-заробітчан повертались з Білгородщини. Полилась, при чарці , рідненька солов’їна з галицизмами.

-Кацапи курва із кірпіча строіти не вміють, взагалі ніхріна не вміють, а ми роботящі все вміємо, от їм понастроіли….. .

Я лежав на своїй полиці і слухав всі ці розмови і тупо дивився в стелю, точніше в третю полицю.

О 12-ій годині ми в Маріку з Правим поїли солянку і яєчницю. Я вирішив до Львова голодувати.

Основна тема всіх розмов були невольничі плачі, як тяжко всім жити в тій Україні. Як нарід мучиться і страждає, роботи немає, поневіряється….. .

В мене текли сльози, коли невольничі плачі вже дійшли до того моменту, що ще мить і всі вимруть з голоду.

Я з очима повними сліз підвівся, щоб глянути може востаннє на бідних голодних співгромадян, але не побачив нещасних зморених обличь, натомість переді мною були доволі вгодовані мордяки, які не слабо пили і не бідно закушували.

Я не вгледів обдертого лахміття, а доволі пристойні убранька, частина страждальців сиділа тупо впялившись в далеко не дешеві смартфони.

Сльози в мене висохли, а страх за нещасний нарід мій трішки вщух.

Крім невільницьких плачів ще лунали жарти доволі тупі (на рівні 95-го кварталу).

Забігаючи на перід, скажу вам, що за майже 29 годин, я не почув жодного,так, жодного слова про війну.

Потяг летів на захід.

Я у свойому камуфляжі лежав тут, як якесь інородне тіло, як якась недоречність з іншого світу. Невольницькі плачі затихали. Потомлений і змордований люд засинав.

Один лише придурок , недорозуміння в камуфляжі,не міг заснути.

Жодної згадки про війну, а взагалі ,якого хріна ти воюєш??? За кого ти воюєш ??? За цей убогий нарід, який вміє лише нарікати і все і всіх обсирати, бо всі йому винні. За оцю різношерсту публіку хвору заробітчанством ???

Не хотілося повторювати зашморгану фразу, що там, на війні, легше, там чесніше, бо не зовсім так. І блядства там теж вистарчає, але направду, в якусь мить хотілося перестрибнути у зворотній потяг і їхати назад.

І який кретин сказав, що у різноманітті наше багатство.

Те, що ми такі різні наша біда, трагедія . Не може бути в одному народі дві правди, не можуть дві частини народу мати дві історії. Точніше одну правду і привезену окупантом фальш. З такого блядського різноманіття ніколи не зліпиш нічого монолітного, здатного на тривалий опір…… .

Але іншого народу в тебе нема і за місяць, два ти знову поїдеш воювати за цей твій сраний і коханий народ. Поїдеш Нелегальним Солдатом Батьківщини, без платні і державного забезпечення і цей народ не хоче вірити, що тобі ніхто і нічого не платять, цьому народу невтямки, що є ще такі придурки.

Ти лежиш в цьому довбаному потязі, який зигзагами несе тебе на захід, між смердючим туалетом і п’яним храпом.

Серед чужого народу, який вибирає тобі охріненних головнокомандуючих, народом, яким ворог маніполює, як останнім йолопом. І тобі залишається знову викликати своє почуття гумор і блядський оптимізм.

І повторювати, якою б темною не була ніч, а сонце зранку встане. АМІНЬ ! Я ЇДУ до ДОМУ.

У актёров есть такое выражение: «чёс». Столичные знаменитости так называют быстрый проскок по провинциальным городам под девизом «нацарювати сто рублів і втікти». Суть такого немудрящего, но весьма осязаемого заработка проста. На скорую руку из актёров местных театров сколачивается «временный творческий коллектив» - человек на десять, включая техработников, максимум. Берётся какое-нибудь известное произведение – «Мастер и Маргарита», «Вий», «Собачье сердце» - что-нибудь такое, что уже на слуху, скорее всего, было удачно экранизировано, и оставило, так сказать, визуальный след на зрительской подкорке. На коленке ляпается сценарий, где все роли разбрасываются между немногочисленными участникам антрепризы. Особое место отводится некой столичной звезде – то ли находящейся во временном простое, то ли и вовсе вышедшей в тираж. На эту звезду, как на живца, собирают публику, её, звезды, имя набирают на всех афишах самым крупным шрифтом, порой даже бОльшим, чем название пьесы, так как название и вправду всегда вторично. Поскольку сценарий в подобных случаях носит абсолютно условный характер, то от звезды требуется одно: приехать и просто походить по сцене, как в том анекдоте про Людмилу Зыкину. Остальные актёры тоже не слишком заморачиваются с разучиванием реплик. Отсебятина и импровизация не осуждаются – они порой вообще являются единственно возможным способом сценического взаимодействия со звездой-наживкой. Итак, представьте себе спектакль. Допустим, «Вий». Хедлайнер – Владимир Стеклов в роли Хомы Брута. На подпевках и подтанцовках – группа ушедших на вольные хлеба артистов русского драматического театра. Стеклов бродит по сцене, изображая пьяного Хому (причём, судя по всему, притворяться ему для этого не приходится) и несёт на невообразимом суржике всё, что придёт в голову. Играющая короля свита изо всех сил пытается подстроиться под броуновское движение заезжей знаменитости по сцене ОДК, по ходу дела, в произвольном порядке выдавая на-гора разрозненные цитаты изо всех произведений Гоголя сразу. После «Вия» в Николаев приезжает «Собачье сердце». На сцене – очередная селебрити, меряющая сцену пьяными зигзагами в образе непросыхающего Шарикова, а хоровод провинциальных подавальщиков реплик разнообразит его бормотание строчками из Булгакова. Чёс идёт. Провинциалы счастливы – увидели очередного киногероя живьём, взяли автографы, поселфились с ним и на его фоне. Культурная программа выполнена.

Справедливости ради стоит сказать, что в последние годы подобные десанты даже в не слишком избалованном гастролями настоящих звёзд мировой сцены Николаеве, прокатывают всё реже. Но свято место пусто не бывает. Нынче эту нишу плотно заняли политики. И визит комика из «95 квартала», по совместительству подрабатывающего президентом Украины, состоялся в лучших традициях, описанных выше. Подготовка к визиту? Зачем?! Изучение бэкграунда области, осчастливленной высочайшим визитом? Скажете тоже!.. Предварительное ознакомление с ключевыми проблемами и наработка путей их решения? Вот ещё выдумали!.. Не царское это дело. От хэдлайнера антрепризы требуется улыбаться и махать, служить фоном для селфи, похлопывать по плечу «людей из народа» и нести околесицу, предоставляя статистам, чьи имена и запоминать-то не к чему, выкручиваться как умеют. Конечно, город стоило бы предварительно оклеить афишами: «Партия «Слуга народа». В главной роли – звезда «Сватов» ВЛАДИМИР ЗЕЛЕНСКИЙ». Но как-то перед ЦИКом неудобно получилось бы. Тем более, что ведь и без афиш все всё понимают.

Этот балаган, пожалуй, можно было бы пережить, ограничься он сценой какого-нибудь ДК. Как говорится, «не любо – не слушай, а врать не мешай». Но, увы, в роли зрителей и одновременно статистов масштабной, хоть и насквозь халтурной постановки пришлось выступить всем николаевцам. Впрочем, справедливости ради, следует сказать, что 85 процентов из них вполне осознанно приобрели билеты на это сомнительное шоу, обменяв на них свои избирательные бюллетени 21 апреля 2019 года.

Ну, а раз уж участвовать в этой бездарной антрепризе пришлось нам всем, то, полагаю, каждый из нас вполне имеет право на ответные реплики. Разумеется, они, так же как и в случаях с многострадальными «Вием» и «Собачьим сердцем», скорее всего, даже не будут услышаны столичной звездой, пребывающей в гордом одиночестве на волне собственного изменённого сознания, но зато вполне могут придать хотя бы подобие смысла абсурдной постановке.

Итак… Безусловно, квинтэссенцией хаотичного набора реприз стендапера Владимира Зеленского на этот раз стала не игра не рояле и не демонстрация глубокого знакомства со специфическими жанрами немецкого кинематографа. На этот раз мировую атмосферу уконтропупили рассуждениями о «бандитском Николаеве». Пламенный, хоть и крайне сбивчивый спич на невнятном суржике в тот же вечер украсил собой эфиры главных телеканалов россии и разлетелся по интернету цитатами, видеонарезками и мемами. Удивительно, однако никому из непосредственных свидетелей, участников и последующих комментаторов не пришло в голову поинтересоваться у взахлёб импровизирующего главного героя, а почему, собственно, он адресует свои вопросы на эту тему исполняющему обязанности главы ОГА Вячеславу Боню, чьё имя он впервые услышал за секунду до внезапного словоизвержения, а не куда лучше знакомому ему Арсену Авакову. Не потому ли, что тот и на вопросы о стрельбе его подчинённых по детям отвечать не собирается, а уж какой-то Николаев и вовсе ему не интересен – сюда же рюкзаки не продашь…

Конечно, от присутствующих здесь же журналистов вполне можно было бы ожидать каверзного напоминания о том, что в Топ-5 самых криминогенных областей Украины в течение последних 25 лет неизменно фигурирует Днепропетровская область, а на самой Днепропетровщине не чужой господину Зеленскому Кривой Рог находится на втором месте по количеству зафиксированных правонарушений (https://is.gd/M9PUKi). Однако в этом спектакле смелые до безрассудства труженики клавиатуры и микрофона отвели себе роль не «адвокатов дьявола», а Павликов Морозовых, героически взывая: «А ещё этот бандарлог, о великий Каа, называл тебя жёлтым земляным червяком!..» Радостно потыкав пальцем в Вячеслава Боня: «Это он, он, он говорил, что не будет работать с вами, о, Владимир Александрович!», они переключились на Викторию Москаленко, поспешив напомнить столичному гостю, уже слегка ошалевшему от количества окружающих его и постоянно галдящих о чём-то незнакомых людей, что именно она, да, да, она, посмела когда-то назвать его малороссом. Увы, Виктория Викторовна не привыкла к подобным спаррингам. Да ещё и деликатность, помноженная на многолетнюю привычку к аппаратному протоколу, вероятно, не позволили ей ответить на вопрос президента: «А почему вы считаете меня малороссом?» просто и ясно: «Да потому, что только малоросс может публично оскорблять Украину за деньги, которые платят ему враги этой страны. Потому что только малоросс может глумиться над самыми святыми для украинцев вещами, потешая оккупантов. Потому что для малоросса ничего не значат ни армия, ни язык, ни вера, ни даже независимость его родины. Ибо от армии он откосил, языка не знает, а вера – ну, это дело такое: «Ведь там, где богатство твое, будет и сердце твое» (Евангелие от Матфея 6:21). За «Сватов» и прочую киноразвлекуху гонорары капают из-за поребрика, негоже кусать руку дающую».

Жаль, что Виктория Викторовна так не ответила – хорошее видео получилось бы. Ну, да, впрочем, мы ведь договорились, что раз уж нам всем пришлось быть участниками этой феерии языка, победившего в битве за независимость от мозгов, то и право на собственные реплики имеем наряду с приезжим Шариковым, бороздящим николаевскую сцену...

Однако что значат реплики с галёрки на фоне всеобщего праздника души и именин сердца?! 85 процентов населения «самого бандитского города в Украине» предсказуемо умилились предназначенным для них ярмарочным представлением. Суровый, но справедливый царь в лучших традициях перчаточного Петрушки оттаскал за чубы нерадивых бояр, навешал оплеух направо и налево, по-хлестаковски наобещал с три короба, возвысил наушничаючих своих – вроде «слуги» Игоря Копытина, ябедничающего на мешающего ему чиновника Березу, опустил шибко понимающих о себе чужих, польстил чувству собственной важности «простых ребят», поселфился с электоратом, да и отбыл с соседнюю область. Выборы близко – надо начесать голосов для «одной симпатичной партии, чьё название нельзя произносить»…

Yaroslav Indikov