Днями Архієрейський синод Російської православної церкви закордоном (РПЦЗ) – невід’ємної самоврядної частини Помісної руської православної церкви – категорично заявив, що ані генерал Андрій Власов, ані його соратники, які у роки Другої світової війни співпрацювали з нацистською Німеччиною, в жодному разі не можуть вважатися зрадниками.
Більше того, Власова названо символом опору безбожному більшовизму, справжнім патріотом та захисником історичної Росії. На погляд ієрархів РПЦЗ "ім’я православного християнина Андрія Власова викликає ненависть через незнання історичної реальності в силу тоталітарно-богоборної пропаганди".
А ця заява якраз і сприятиме "звільненню від спотворених уявлень, нав’язаних довгими десятиліттями володарювання богоборців".
Тим часом, такий несподіваний "фортель" Російської закордонної церкви викликав справжній переполох на історичній Батьківщині і, особливо, у церковно-православному середовищі.
Представники радикальних квазіцерковних ура-патріотичних організацій в один голос звинуватили єпископат РПЦЗ у віроломстві та підступному підіграванні недругам із числа історичних фальсифікаторів і русофобів-міфотворців у самий розпал інформаційної експансії Заходу проти Росії та її історичної пам’яті.
Професор Московської духовної академії, "протодиякон всєя Русі" Андрій Кураєв, до думки якого прислухається Патріарх Киріл, заявив, що оцінка зарубіжної церкви постаті Власова не відображає ані історичної правди, ані ставлення усього російського зарубіжжя.
Водночас, офіційна реакція Московської Патріархії на позицію Архієрейського Синоду РПЦЗ була більш обережною та стриманою. Чільники РПЦ поквапилися згладити цю вкрай неприємну ситуацію.
"У церкві існували та існують дискусії з приводу деяких сторінок нашої історії. Ми сприймаємо заяву Синоду Російської закордонної церкви як пропозицію продовжити таку дискусію" – так доволі обтічно висловився голова Синодального інформаційного відділу Московського Патріархату Легойда.
І це не дивно. Адже Синод МП опинився у вельми непевному становищі.
З одного боку, найвища колегіальна церковна установа однозначно не може прийняти, бодай частково, позицію РПЦЗ, з огляду на формування в Росії режиму "особливих" стосунків держави і церкви.
Інакше кажучи, РПЦ перетворюється у важливий елемент апарату Російської держави, дієвий інструмент забезпечення внутрішньої та зовнішньої безпеки країни.
Якщо президент РФ створює комісію з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії, ініціює введення кримінальної відповідальності за заперечення перемоги СРСР у Другій світовій війні та героїзацію "посіпак" нацизму, то РПЦ мусить без усілякої самодіяльності покірно слідувати фарватером кремлівської партії та її політики.
Позиція ж нинішньої влади щодо генерала Власова висловлена чітко. Ще у 2001 році Головна військова прокуратура РФ відмовила власівцям в реабілітації. Це означає, що поновлення доброго імені "відступників" сталінсько-більшовицького режиму ніколи не відбудеться.
В СРСР Власов став символом зрадництва. А у Москві традиційно дуже чутливі до політичного символізму.
Тому питання реабілітації Власова – не релігійно-моральне, не внутрішньо-церковне, а суто політичне.
З другого боку, як би цього не кортіло архіпастирям МП, але нанести стрімкого нищівного удару по інакодумству у лоні закордонної церкви вони сьогодні не в змозі. Позаяк лише в травні 2007 року Патріарх московський Алексій II та першоієрарх РПЦЗ митрополит Лавр підписали Акт про канонічне спілкування "двох половинок єдиного цілого", які роз’єднала революція 1917 року і громадянська війна.
Йти ж на відкрите протистояння з РПЦЗ – значить свідомо підривати основи відродження церковної єдності, важливої умови для відновлення такої омріяної єдності "руського світу".
Отож, представники МП не втомлюються наголошувати, що у Церкві є різні погляди на деякі історичні події. Але це її не розділяє, оскільки головне – єдина віра і єдине тіло Церкви. Іншими словами: зраднику Власову не розколоти Руську православну церкву.
Не збираємося та, звичайно, і не вправі судити вчинки Власова. Для всіх один суддя – Господь Бог!
Однак до цього часу існують різні підходи, як оцінювати особистість та історичну роль генерала Червоної армії і його соратників.
Ставлення до них може змінитися на більш тверезе, якщо прийде усвідомлення того, що Друга світова війна для багатьох підданих Радянського Союзу була одночасно і громадянською війною, а для українців – ще й національно-визвольною боротьбою.
Перед тим, як огульно звинувачувати мільйони людей у зраді, дайте відповідь на питання: чи був СРСР для них Батьківщиною?
Чи могла бути для них "рідною матір’ю" держава, яка проводила насильницькі колективізацію та розкуркулювання, нищила людей у штучних голодоморах, руйнувала Віру та Церкву, стерла мільйони своїх співвітчизників у "табірний порох", а життя тих, хто залишався на волі, мало чим відрізнялося від життя за гратами?
Чи могли вони, принижені та ображені, встати усі як один на бій із "фашистською силою темною"? Адже для багатьох із них "душителями усіх полум’яних ідей, насильниками, грабіжниками, мучителями людей" якраз й були повпреди сталінської репресивно-каральної системи.
Прості селяни та робітники "Майн кампф" не читали, і грядущих нацистських звірств передбачити не могли, а якщо зважити на вплив офіційної радянської пропаганди, яка з 1939 по 1941 рік безперервно торочила про братній німецький народ під проводом мудрого фюрера, то немає нічого дивного у тому, що люди зустрічали німців, як "визволителів" від комуністичного ярма, а солдати Червоної армії добровільно здавалися у полон.
Таким чином, трагічна історія радянського люду, який опинився між молотом та ковадлом, ще чекає об’єктивного дослідження.
Які ж висновки з цих подій маємо зробити?
Перше. Позиція РПЦЗ – це прямий виклик нинішнім вершителям долі Росії. Клірики РПЦЗ чудово розуміють, наскільки болючими для влади та церкви є точки, на які вони натискають, наскільки серйозною та непередбачуваною може бути реакція Кремля та Московської Патріархії.
Вони не можуть цього не розуміти, відтак ухвалене рішення виглядає як добре зважений та цілеспрямований крок.
Синод РПЦЗ дав зрозуміти, що ані він, ані більшість вірних закордонної церкви, ніколи не визнають нинішні ідеологічні лекала Кремля, коли все, що не вкладається у "прокрустове ложе" його бачення минулого, вважається фальсифікацією історії.
Одним словом, сталінізм, як дух та мислення, як базис для "єдінствєнно правільной" історії, причому нав’язаної у наказовому способі, вони ніколи не приймуть.
Друге і головне. У контексті заяви Синоду РПЦЗ щодо возвеличення та освячення спротиву більшовицько-сталінському режиму, українці мають свій пантеон героїв. І історія національно-визвольних змагань на початку 20 століття, і діяльність ОУН, і героїчна боротьба УПА сповнені славними іменами. Причому ці великі люди не заплямовані зрадою.
Ані Євген Коновалець, ані Степан Бандера чи вояки УПА, на відміну від Власова, ніколи не приносили присяги на вірність більшовицькій Росії чи нацистській Німеччині. Вони боролися за ідею незалежної України, а не зі страху за власне життя, і самі нерідко обирали смерть, аніж полон, не кажучи вже про перехід на бік ворога.
Очевидно, що тепер настав час і українському православ’ю висловити своє ставлення до тих синів та дочок України, які ціною власного життя боролися з безбожним більшовизмом за волю України.
Нині якраз трапилася добра нагода відзначити борців за незалежність України. Мається на увазі початок консультацій між УПЦ МП, УПЦ КП та УАПЦ щодо підготовки міжцерковного діалогу з метою відновлення єдності українського православ’я.
Вироблення спільної позиції щодо оцінки українського національно-визвольного руху та його очільників може стати одним із морально-політичних чинників подолання церковного розколу.
Українська православна церква Київського патріархату та Українська автокефальна православна церква вже давно визначилися в історичних оцінках.
Залишається питання: чи УПЦ МП визнає ОУН-УПА?
