Карі очі моєї пам’яті. ( Дитинство чи антидитинство )

   Свіжий вітер дме в обличчя. Ех! Як приємно знову бути вдома. Як кажуть: “В гостях добре але...”. І дійсно дім, милий дім. За той час, що мене не було, нічого не змінилося. Як і завжди. Це те місце, де ніщо і ніколи не змінюється. Той самий вітер, те саме повітря, ті самі дідусі і бабусі, які так само лаються через те, що ми гоняємо м’яча, підіймаючи стовбури пилюки. Що ж поробиш- такі вже ми виросли “лабуряки”!Чи, як мама казала, діти-урагани.    Все так само скрипить гойдалка ( вже близько трьох років вона покривлена, але від цього ще більше дітлахів хоче на ній погайдатися. Все теж саме. Хоча ні, не все. Дворова собака народила щенят, для яких ми будуватимемо “хатинки”. Та хіба тепер то важливо. Я виріс. Ще дитина, але в очах немає тієї безтурботності, простоти...В моїх карих очах. В першу чергу дорослими виглядають саме вони.    Очі відображають все, що прожила людина. Мої теж. І деякі люди це помічають. Помічають настільки, що можуть безпомилково сказати, все про тебе. Ось так. Чому я подорослішав? А ось чому...    Я дитиниа. Життя безтурботне і прекрасне. Мені так здавалось. Та сталися деякі події що зруйнували той кришталево чистий замок, що я його збудував у своїй уяві...    - Це моє!-наперебій кричали мої товарищі.    - Ні! Я це знайшов! Тож і належить мені!- Нездавався я, відштовхуючи мисливців за монетою, що я її викопав, граючи на подвір’ї дитячого садку.     Відпусті-і-і-іть!-Заплакав ні в чому на винний Дмитро-проходячи повз нас, його не обминула доля і він також був втягнутий у бійку.     Моє вухо!- закричав і Сергійко.     І саме тоді, коли я майже отримав перемогу у цій не легкій боротьбі з більш чисельним ворогом з’явилась вона. Завідуюча дитсадком. Завжди похмура і темна, наче небо в грозу, чи, навіть, ще гірше. Всі її боялись, а тому, побачивши, одразу припинили штовханину.    -Сашко! Знову ти!-прогриміла вона. Хоч вбийте- досі не розумію, чому знову, адже я до цього не бився і вів мирне існування.-Що там у тебе? А ну віддай!-посипались блискавки з її очей.-Та це ж монета! У кого відібрав? Кажи! Я чекаю.    І вона суворо і без будь-якого жалю глянула на мене. Таким поглядом можна кулі зупиняти, не кажучи про те, щоб керувати дитячим садком.    Я їй тоді так нічого і не сказав, а вона, визначивши найпобитішого з нас, віддала її Славі. І, радіючи своєму чесному і справидливому вирішенню пішла назад, до свого кабінету-немов би і світліше стало після її зникнення, і, навіть, веселка з’явилась( чи то тільки здалось?), як після дощу. Несправедливо? Я теж так думав ( та й зараз у цьому впевнений). Тому і відібрав той трофей у радісного Слави.    Доречі, то була старинна, ще царських часів монета…    …Боляче. Ні, навіть більше, ніж боляче. Але слова не підібрати, а кричати немає сенсу- тут всі галасують-шум стоїть-хоч цемент у вуха заливай, бо я в лікарні, у хірургійному відділені, у палаті, де таких, як я, біля десятка. І всім чогось потрібно. Мені теж-щоб швидше з цьогу хаосу піти,втікти, відлетіти. Як не досконален світ. Тоді я про це вже точно знав. А ще ті ускладнення при операції (у мене була проблема з ногою) …Добре, що я був тоді непритомний, інакше не знаю, що я б зробив! Хоч побачив все ж таки я багато-бо, як вже казав, в операційній лежав. І повірте бачив не найприємніше, а це ще будучи дитиною! То ж ті події закарбувалися у мене в пам’яті і тепер приходять у моїх найжахливіших снах.    А так…Дитинство, як дитинство. Найзвичайнісіньке. Хоча, якщо зараз гляньте мені у мої карі очі, то не повірете наскільки я дорослий- мені так казали. Хоч я звичайний хлопець, що просто шукає нормального і рівного життя. Та де ж його тепер знайдеш!