«Отечественная война» 1812 года – банальный миф, из тысячи которых соткана российская псевдо государственность. Прежде, чем было Бородино, Российская империя сама дважды нападала на Францию и позорно терпела поражения. С военной точки зрения в 1812 году победили французы – ибо нанесли русским поражение во всех главных битвах, с точки зрения политической и экономической выгоды победила Англия. Россия, как всегда, осталась лузером, катастрофически проиграв по всем статьям: в зоне военных действий помещики лишились усадеб, крестьяне – домов. В войне 1812 года власть поимела россиян! Бездарный монарх Александр I продавал по 1250 фунтов стерлингов каждую сотню русского «пушечного мяса» Англии, а это для московитской монархии, которая не умеет зарабатывать, было выгодно. Из зависти к Наполеону Александр сделал из своего народа биологический сырьевой придаток, торгуя солдатами! Предоставим слово российскому историку, а не юбилействующим агитпроповцам:

Чудная штука история… казалось бы все уже известно, разложено по полочкам, вбито-втельмяшено вплоть до зрительных образов… и надо же!?, достаточно капли здравого смысла, и все в тартарары..

Вас никогда не смущала прямо таки "эпохальная" картина пожирания курицы Кутузовым при Бородине!?
А если заглянуть у вику и прочесть, что еще в 1811 году, Александр 1 проболтался:

"в случае если Бонапарт будет сильнее, то отступать будем хоть на камчатку!!!, пока наши климат, грязь и "удобства" его не изведут…".

1. Державу с названием Московия царь Петр I переименовал в Россию аж в 18 веке, в 1721 году!!!
2. Племя Мокши назвало свою речку Москва, а перевод этого названия, с языка Мокши, звучит как «грязная вода»!!! Любые другие языки Мира не могут перевести слово Москва!!! Слово «кремль» — татарское и обозначает укрепления на возвышенности!!!
З. В средние века все картографы Европы писали и проводили границу Европы вдоль границ Руси (Русь — это территория нынешней Украины)!!! Московия — улус, со своими финскими народами, всегда была составляющей Орды, и ее Европа справедливо относила к Азии!!!
4. Московия (Россия) платила дань Крымскому Хану, своему СУВЕРЕНУ и ХОЗЯИНУ, который был правопреемником Золотой Орды, вплоть до 1700 года!!! Царь Московии встречал крымского посла на Поклонной горе, садил его на своего коня, сам пешим, под узду, вел коня с крымским послом в Кремль, садил его на свой трон и вставал перед ним на колени!!!
5. В 1610 году, в Московии на Борисе Годунове (мурза Гудун) закончилась династия Ченгизидов (родственник Чингисхана), и на трон возвели Алексея Кошку из финского рода Кобылы, а при венчании его на Царство церковь дала ему фамилию Романов, который якобы прибыл из Рима править Московией!!!
6. Екатерина II, после оккупации последней свободной Руськой Державы — Великого Княжества Литовского (территория Беларуси) в 1795 г., своим приказом велела назвать угро-финские племена Московии какими-то великороссами, а украинцев — истинных русичей — малороссами!!!
7. Никто и никогда не видел в оригинале договор о воссоединении между Московией и Украиной, якобы подписанный Б. Хмельницким и Царем А. Романовым!!!
8. Уже несколько столетий археологи Московии ищут артефакты, подтверждающие достоверность Куликовской битвы, но пока безуспешно, вот только басню о победе Д. Донского над Мамаем распевают до сих пор, на все голоса!!!
9. Псковская, Новгородская, Смоленская области России, — это бывшие славяно-руськие Княжества, и к угро-финской Московии не имели никакого отношения, покуда Московия-Орда не оккупировала их соответственно в 1462, в 1478 и в 1654 годах!!! А в других областях России (Московии) никогда не обитали славянские племена и народы!!!
10. Золотая Орда и ее дочь — Московия, — это единственные страны мира, которые держали в рабах собственный народ!!! Это и объясняет вечную отсталость богатой на природные ископаемые Московию от сравнительно обделенных на природные ресурсы европейских стран!!! Ведь эффективность работы свободных людей гораздо выше, чем рабов!!!

P/S.
По мифам российского национального сознания нанесен новый удар!!! Вначале исследования генофонда русского народа, проводившиеся российскими учеными в 2000-2006 гг., показали, что генетически русские – вовсе не славяне, а чистокровные финны, ничем не отличающиеся от мордвы (см. статью «Лицо русской национальности», №15, 2006). По сообщению московского Центра Льва Гумилева от 18 марта, русские ученые впервые в истории провели неслыханное исследование русского генофонда – и были шокированы его результатами!!! В том числе эти исследования полностью подтвердили, что русские – это не славяне, а только русскоговорящие финны. Результаты анализа митохондриальной ДНК показали, что еще одна ближайшая родня русских, кроме финнов Финляндии, – это татары: русские от татар находятся на том же генетическом расстоянии в 30 условных единиц, которые отделяют их от финнов!!! В мифе о «славянских корнях русских» учеными России поставлена жирная точка: ничего от славян в русских НЕТ!!!! Есть только около славянский русский язык,но и в нем 60–70% не славянской лексики, поэтому русский человек не способен понимать языки славян, хотя настоящий славянин понимает из-за схожести славянских языков – любой (кроме русского).В россии живут россияне, но не русские. РУСЬ была и есть, только КИЕВСКАЯ!!!

В мережі набуває популярності інтерв’ю славіста зі США Юрія Шевчука.

Очевидно, популярність інтерв’ю, передрукованого нещодавно виданням gazeta.ua, зумовлена інавгураційною промовою п’ятого Президента України Петра Порошенка, частину якої він виголосив російською мовою всупереч чинному законодавству. Після промови чимало політиків та активістів висловили обурення з цього приводу. Подаємо інтерв’ю з паном Шевчуком нижче.

Наприкінці травня Україну відвідав Юрій Шевчук, відомий славіст, викладач української мови у Колумбійському та Літній школі Гарвардського університету, засновник Українського кіноклубу Колумбійського університету (нині – єдиного постійного форуму нашого вітчизняного кіно в Північній Америці). У львівській та київський Книгарнях «Є» у межах проекту «Новітні тенденції: суспільство, політика, культура» відбулися його відкриті лекції «Русифікація в Україні. Традиції та інновації».

Саме на ці теми Тиждень і розмовляв із науковцем.

Спадок імперій

У. Т.: Чому в Україні й після розвалу СРСР триває насаджування російської мови як роз’єднавчого елемента? Адже цього немає в інших пострадянських республіках… Принаймні за винятком Білорусі.

– До України й Білорусі я додав би ще й Казахстан, перед яким теж гостро стоїть проблема русифікації культури, мови, менталітету тощо. Є цілий комплекс причин успішності такої імперської політики в Україні та її провальності майже в усіх інших державах. По-перше, Україна куди довше перебувала під російською окупацією, і асиміляторську політику проводили масово, послідовно й брутально. Другий чинник – це відсутність сильної національної еліти, яка мала б економічну вагу, достатню для того, щоб проводити власну культурну й, зокрема, мовну політику, як це, скажімо, було у випадку Польщі. Третій – весь час поширюваний міф про спорідненість української та білоруської мови, цивілізації, менталітету з російськими, який досить успішно укорінився в місцевій свідомості, підірвавши здатність до опору.

Російський імперіалізм застосовував проти української мови форми асиміляції, які були неможливі щодо балтійських чи кавказьких. Це те, що Юрій Шевельов називає засобами внутрішнього тиску на мову, проникнення в саму її систему, синтаксис, граматику, фонетику й найбільше лексику, як найменш відпірну до асимілятивних процесів. Шевельов називав таке втручання оригінальним винаходом російського імперіалізму. Ні британці, ні іспанці, ні французи не додумалися до того, щоб підривати мову колонізованих народів ізсередини. Російські імперіалісти роблять це надзвичайно продуктивно, ефективно, з наслідками, які мають далеку дію. Один із них – це формування в менталітеті великої частини українців переконання, що їхня мова – це просто спотворена, неоригінальна, бідна копія російської.

У. Т.: Якими є усталені сценарії мовно-культурної асиміляції для класичних імперій (британської, іспанської, французької)? Наскільки російська модель до них вкладається?

– Засоби зовнішнього тиску на мову всюди найперше набувають форм заборон, коли за вживання мови існують санкції. Друге – створення такої мовно-культурої ситуації, коли символічний капітал скупчується тільки на мові метрополії. Саме її знання й використання обіцяло приєднання до імперії, відкривало поле гри та кар’єрне зростання (класична ситуація Британської Індії). Жодна імперія не може існувати без масової участі колонізованих у механізмах придушення, контролю та владарювання, тому що панівна нація не має достатньо людських ресурсів, щоб поставити адміністраторів скрізь. В українському випадку методи зовнішнього тиску вживали аналогічно тому, як це робили в Алжирі чи Марокко французи або ж англійці в Південній Африці чи Індії.

У. Т.: Чи російський «лінгвістичний» імперіалізм модифікувався з плином часу? Які його особливості, притаманні ХХІ століттю, можна виокремити?

– Не можна відмовити русифікаторам у певній винахідливості, зокрема в тому, щоб постійно пристосовувати форми асиміляції, русифікації до становища в Україні, яке радикально змінюється. 1989-го в УРСР було прийнято закон про мови, якій зобов’язував бюрократів за наступні 10 років навчитися української. Нічого цього не сталося. Чому? Бо виникла така річ, як декоративна незалежність, декоративна мовна політика, декоративна держава. Усі атрибути в неї є – національний гімн, кольори, бюрократія, президент, армія –але за суттю своєю вона керована тими самими комуністами, Кравчуком і Кучмою. Червоні директори – люди, яким ця культура й ідея державності не просто дивні, а глибоко ворожі й чужі. Інша річ – вони раптом зрозуміли, що на цьому можна зробити великі статки.

Усі без винятку політологи на Заході, яких я чув або читав, говорили, що головною рисою української політичної еліти найвищого щабля є відсутність державного мислення, абсолютне небажання лишити після себе в історії щось, крім статистики власного збагачення. Це риса, властива всім без винятку українським президентам.

Мовна недополітика

У. Т.: Як у світі ставляться до білінгвізму? У чому полягає небезпечність української двомовності, яку ви називаєте «шизофренією»?

– Це тільки українцям усе одно, якою мовою говорити. У світі це має значення. Для тих-таки росіян це важливо. А нам насаджують якийсь збочений «інтернаціоналізм», що спирається на переконання, ніби все навпаки. Ідеологи такого фальшивого інтернаціоналізму, а по суті московської зверхності, кажуть щось на зразок гасла: «Мені подобається кожна мова, якщо вона російська». Білінгвізм – це чистої води форма асиміляції, шлях до монолінгвізму, тобто, у випадку України, русифікації. Насаджується те, що я та багато інших називаємо «мовною шизофренією», тобто хаотичне, штучно нав’язане всім українцям вживання своєї та сусідської мов у межах однієї хвилини ефірного часу. Кожна з них – дуже усереднена, неглибока, збіднена. Ведучий, що володіє російською, говорить нею як рідною, а от начебто україномовний-таки, з усього видно, щосили перекладає з тієї на цю. Як наслідок, виходить якийсь покруч, симулякр, котрий не те що нікого не приваблює, – він, навпаки, викликає огиду й відторгнення масового глядача. Власне, це і є завданням, що його переслідують ті, хто провадить таку політику на українському телебаченні й радіо. Треба сказати, цьому завданню вони дають раду блискуче. Цікаво, що в цій шизофренії з ентузіазмом беруть участь постаті, яких важко запідозрити в культурному самоїдстві. Це провідні літератори, публічні інтелектуали, які принижуються до того, що дають згоду, аби з ними вели розмову російською в українських медіа. Мушу сказати, що в інших ситуаціях, коли активно контактують мови імперії та колонізованого (Пуерто-Рико, Каталонія, Квебек), як мені доводилося спостерігати, відсутня політика згаданої шизофренії. Навіть коли діалог ведуть із людиною, яка не володіє відповідно іспанською, каталонською чи квебецько-французькою, її через секунду стишують і лунає переклад.

Насаджувана всій державі, включно з регіонами, де громадян, що говорять російською, менш ніж 5%, мовна шизофренія призводить до того, що питомий носій української не може залишитися хоч на п’ять хвилин зі своєю рідною мовою. Відбувається її знекровлення – коли носії втрачають здатність думати лише нею, так як це має місце з кожною іншою вільною мовною спільнотою. З часом вони виявляються неспроможними утворювати питомі, а не перекладені, оригінальні неологізми, сленг, генерувати свою соковиту, привабливу, власною неповторністю і, зрештою, модну розмовну мову. Той самий Шевельов писав, що позбавлена сленгу мова приречена на загибель, тому що це та зона в кожній мові, в якій народжується «свіжа кров». Якщо взяти словники українського сленгу Лесі Ставицької, то він там на 70–80% російський. В українців він не розвинений настільки, як у поляків, росіян чи англійців. У ситуації, коли свій-таки уряд веде українофобську русифікаторську політику в усіх царинах життя, не існує мовної доктрини, що успішно протиставлялася б цьому на рівні громадянського суспільства й таких його клітин, як-от медіа, що створювали б україномовний простір, непроникний і відпірний до асиміляторства. ЗМІ не підхоплюють мовних інновацій із грального майданчика, студентської аудиторії, школи й не роблять їх, як в інших культурах, набутком усієї мовної спільноти. Я не знаю жодного теле- чи радіоканалу, де можна було б мати справу лише з україномовним продуктом.

У. Т.: Очевидно, що політика стосовно використання титульної мови держави у стратегічно важливих царинах, як-от ЗМІ, інтернет, книгодрукування, в Україні й решті світу різниться. У чому суть цієї відмінності?

– На Заході ця політика викристалізувалася до того, що держава не змушена застосовувати якихось механізмів упровадження, контролю, заохочення чи санкцій за недотримання. У США немає закону про мови, і жодна стаття конституції не проголошує англійської офіційною. Але сама логіка держави диктує людям те, що в нікого не виникає бажання підважити її стратегічну роль не тільки в державному житті, а й в інтернеті, бо одне справляє вплив на інше. Нікому не спаде на думку розміщувати на англомовному веб-сайті рекламу чи банери французькою. Вони просто розуміють, що це контрпродуктивно.

Збурити інтерес

У. Т.: Можна почути, що україністика у світі переживає період занепаду. Чи відповідає це твердження дійсності?

– Очевидно, що стан українських студій на Заході не відповідає аж ніяк тій вазі, яку Україна має у Європі та світі. Тенденція до занепаду справді є. У Франції мало чути про українознавство, там немає інституціоналізованих наукових центрів у провідних університетах, як-то Сорбонна, тощо. Вони й надалі лишаються у своїй славістиці насамперед русоцентричними у старому імперському сенсі виключення з поля зацікавлень інших культур, зокрема й української. Проблема не в тім, що першою слов’янською мовою для французьких славістів залишається російська, а в тім, що така виняткова увага майже завжди обертається нехтуванням рештою, елементарним браком цікавості до них. Така настанова веде до маргіналізації українських студій, що більш ніж дивно, адже йдеться про 45-мільйонну націю на своєму материку, до якої можна доплюсувати ще 10–15 млн по світах.

На додаток те, що діється в державі, аж ніяк не сприяє піднесенню рівня україністики та української цивілізації як такої у світі. Річ не лише в банальній справі грошової підтримки. Йдеться ще й про те, що навіть студенти, які обирають українознавство собі за спеціальність, не дістають ані морального, ані когнітивно-культурного сприяння у вигляді сигналів, які свідчили б, що Україна стає дедалі вагомішою і важливішою, а відтак і більш обіцяючою для наукової, дипломатичної, бізнесової кар’єри таких молодих людей.

Є тенденції до розмивання галузі українознавства за рахунок того, що останнім часом з’являється цілий струмінь досліджень, які не просто займаються національними «білими» питаннями, а артикулюють їх таким чином, щоб представити українство та українські змагання за незалежність лише як фашизм і антисемітизм. На Заході є історики та есеїсти, зокрема й українського походження, які пишуть винятково на ці теми, водночас виступаючи проти досліджень Голодомору, мовляв його не можна прирівнювати до Голокосту, бо це тривіалізує останній. Ця школа думки в українознавстві перегукується з пропагандою проти діаспори Заходу, яку активно поширювали радянські спецслужби, коли про українській підпільний рух, УПА, зрештою, про будь-які форми самоорганізації нашого народу, що не були санкціоновані Кремлем, писали лише як про фашистські, антисемітські, антинародні, зрадницькі тощо.

У. Т.: Що цікавіше європейським та американським глядачам – кіно колишніх імперських центрів чи країн-колоній? Наскільки в цьому плані український кінематограф є цікавим?

– Кіноринок на Заході дуже жорстко поділений – до тієї міри, що кіно таких у минулому сильних метрополій, як Франція та Іспанія, не може конкурувати з Голлівудом на своєму ж таки ринку. Якби у Франції не було системи преференцій власному кінопродукту, він був би ще маргінальнішим.

Цікаво, що, на відміну від українсько-російської ситуації майже завжди у франко-алжирських, франко-марокканських, франко-бельгійсько-ліванських спільних екранних продуктах метою є дати голос колишнім колоніям. Зробити так, щоб зовнішній світ почув їхню історію і досвід. Я це постійно спостерігаю, коли беру участь у найбільшому фестивалі у Нью-Йорку Tribeca, та на одному з найголовніших європейських кінофорумів у Сан-Себастьяні в Іспанії. Це те, чим ми відрізняємося від них, тому що для нас українсько-російська кінопродукція – поцілунок смерті. Ніякого свого голосу вона українцям досі не давала. І здійснювалася здебільшого за принципом Остапа Бендера: бензин (тобто гроші) – ваш український, а ідеї (тобто зміст, ідеологія, пропаганда) – наші, російські. Там не тільки немає українського голосу, а ще й присутня дефамація, безчещення українців, їхньої культури та мови, і так само людських індивідуальностей. Нас там показано як носіїв найгірших, примітивних якостей. У таких проектах часом беруть участь таланти, які могли б лишитися в історії іконічно українськими, але, боюся, запам’ятаються прийдешнім поколінням як колаборанти. Для мене потік україножерських стрічок останнього часу – ознака агонії російського імперіалізму, який вичерпався іделогічно, духовно, культурно й морально, який уже вдається до таких відчайдушних і примітивних форм пропаганди, що розраховані на людей, не здатних до мінімальної рефлексії.

На Заході є інтерес до екзотичних кінематографів. Екзотичний кінематограф у США – російський. Конкуренція російського кіно й Голлівуду – це конкуренція дитини й зрілої людини – за своєю привабливістю, арсеналом засобів, талантом тощо. Російська культура, менталітет, почуття гумору, всюдисущий кримінальний гламур настільки чужі й незрозумілі звичайному американцеві, що не мають шансів змагатися за глядача навіть у вузькому сегменті з іспанським, французьким, чи італійським кіно, годі й казати про Голлівуд.

Від початку діяльності нашого кіноклубу в Колумбійському університеті я був заскочений великим інтересом до українського кінематографа серед аматорів, яких цікавить кіноекзотика. Ми самі здивуємося тому, наскільки цікаві можемо бути самим собі й решті світу на екрані, коли в Україні нарешті з’явиться національне кіно. Зацікавлений у ньому сегмент ринку в світі є. Інша річ, що в самій країні роблять фільми поки що з думкою про російського споживача. В них відсутні цікаві українські історії, українська мова, впізнавано українські типажі, з якими глядач може легко ототожнитися, в них дуже мало гумору, дуже багато чорного песимізму.

Біографічна нота

Юрій Шевчук – кандидат філологічних наук (германістика, Київський державний університет ім. Т.Г. Шевченка, 1987), викладач української мови у Колумбійському університеті (від 2004 року) та Гарварді (Літня школа, від 1990-го). Член Американської асоціації славістичних досліджень, Американської асоціації викладачів слов’янських та східноєвропейських мов, Наукового товариства імені Шевченка (Нью-Йорк), Української вільної академії наук (Нью-Йорк), Національної спілки кінематографістів України. Автор найновішого інтерактивного підручника для американських університетів «Українська для початківців» (Beginner’s Ukrainian. Hippocrene Books, Inc. Нью-Йорк, 2011). Активно популяризує український кінематограф і культуру в Північній Америці та Європі.

Напевне, ніхто не сперечатиметься, що козаки – досить цікаве «явище» в українській (і навіть світовій) історії. Скільки є різноманітних згадок про них, і не тільки українських. Однак поряд з їх мужністю, силою, хитрістю та розумом частенько зустрічається краплинка містики, яка робить їх чимось більшим, ніж просто вояками. То може й справді запорожці були не такими вже й звичайними?

Дешеві "сенсації" про Степана Бандеру, що поширюються у мас-медіа тільки підтверджують, що широкому загалу ця постать досі достеменно невідома. Що насправді варто знати про цю людину? Пропонуємо огляд таких "білих плям" від дослідника зі стажем у майже три десятиліття.

Ще свіжий у пам'яті фільм про Степана Бандери, знятий і показаний одним із українських телеканалів викликав цілий шквал відгуків, здебільшого не дуже схвальних. Однак варто відзначити один незаперечний позитивний ефект, досягнутий творцями цього, з дозволу сказати, "документального кіно". У інтернетпросторі активізувались запеклі дискусії про місце і роль провідника ОУН в національно-визвольному русі, тобто, хоч і в не дуже доброму контексті, але хвилю інтересу до особистості С.Бандери авторам спровокувати вдалось.

Тож, якщо ставилась мета: в будь-який спосіб, включаючи провокації та маніпуляції, здетонувати кількість згадувань цього імені в ЗМІ та в суспільному обговоренні, то вона досягнута! Але, на жаль, на цьому здобутки медійних "дослідників" біографії лідера українських націоналістів, як видається, і закінчуються.

Що ще яскраво продемонструвала ця телетрансляція напередодні чергової річниці з дня народження, це те, що за більш як два десятиліття після здобуття Україною незалежності, а отже, як логічно мало б бути, після припинення провадження на державному рівні широкомасштабної кампанії з очорнення як самого Степана Бандери, так і діяльності очолюваної ним Організації Українських Націоналістів, натомість, для пошуку та популяризації правди з цієї тематики практично не було зроблено майже нічого. Численні зусилля, формально спрямовані на висвітлення маловідомих сторінок з життя та діяльності контровесійного політика, фактично зводились до тиражування давно відомої середовищі української діаспори інформації, яка, на жаль хибувала браком достатньої, підкріпленої незаперечними, навіть для опонентів, доказової бази. Люди, що писали про Бандеру, виходили зі своїх особистих переконань, що йдеться про героїчну самопожертву заради України й очікували, що всі навколо так само відразу з ентузіазмом сприймуть такі тези.

Робилось це в основному людьми не обтяженими академічними титулами, а ще, дуже часто, політично заангажованими. Натомість поодинокі вартісні речі, як наприклад трьохтомне видання документальних матеріалів впорядковане під редакцією доктора історичних наук Володимира Сергійчука, чи скрупульозно зібрані нині вже покійним Григорієм Дем'яном по всій Україні та за її межами спогади про С.Бандеру його родичів, односельців, співробітників і звичайних сучасників... залишаються маловідомими для широкої громадськості.

Сумнівно, що про існування цих ґрунтовних праць знали й сценаристи "Секретів Бандери". Скориставши із звичайної публіцистики, вони навіть ті дійсно цінні свідчення, що потрапили в їх руки завдяки унікальній можливості побувати в Кракові, Берліні, Мюнхені, спілкуватись із представниками тамтешніх архівних установ, витлумачили на диво поверхово й помилково, ставши жертвою пануючих штампів та упереджень.

Зупинімося на кількох моментах, які підтверджують вищевикладене.

Генеалогія роду, прізвище. Було названо кілька версій походження прізвища "Бандера". Безапеляційно, з посиланням на "експерта", відкинено прив'язку його до романомовного кореня в значенні "прапор", "знамено", "хоругва", натомість озвучено вкрай екзотичні варіанти чи то болгарського, чи то польського, чи навіть молдавського походження – від міста Бендери...

Але всі, хто хоч трохи цікавився цією темою, міг зустріти непоодинокі свідчення про існування так званих "бандерій" – кінних загонів в Угорщині, а також в інши х державах, що мали пряме чи опосередковане відношення до Галичини. Цей термін згадується в закордонних енциклопедіях, тому й дивно, на якій підставі "спеціаліст-філолог" так "авторитетно" заявив, що "в жодних словниках слово "бандера", або й навіть подібне не згадується. БАНДЕРІЯ (від лат. banderium – прапор, знамено): кінний загін, що виставлявся в Угорщині дворянами, при чому кожен дворянин йшов під власним прапором за своїм керівником. (Джерело: Словник іншомовних слів. Чудінов А.Н., 1910р.)

Військовий устав Стефана Святого зобов"язував усіх великих землевласників, включаючи духовних, виставляти відповідні їхнім володінням бандерії.Розрізняли бандерії: королівську,банів угорської корони (вищих чинів королівства, напр. палатина, бана Кроації, воевод, прелатів, світських вельмож, комітатів и королівських вільних міст. Турецьке панування турків знищило такий порядок, але й надалі в урочистих випадках (напр., при коронації, прийомі високих осіб и т. д.) з комітатів депутації вершників носили назву Бандерій. (Енциклопедичний словник Брокгауза і Ефрона). Аналогічні бандерії існували і в середньовічних Франції та Англії, але там їх формувало купецтво.

У 1930 році в Калуші його в черговий раз заарештувала польська поліція. Можна сказати, що причиною стало дотримання саме цієї точки Закону. Підставою була організація бандерії – несподівано оригінальної (кінної) зустрічі-вітання з нагоди відвідин міста митрополитом Андреєм Шептицьким...За спогадами старожилів: "Степан Бандера брав коні, у шаровари вбирався...шапка-кучма – і з ними (місцевими хлопцями) марширував...". Саме до того часу (кінець 20-их рр... ХХ ст.) належить фото Степана у козацькому однострої з крісом у руках (тепер зберігається в музеї його імені).

С.Бандера народився в селі Старий Угринів, назва якого, ймовірно, пов'язана з уграми та Угорщиною. Звичайно це не доводить однозначно, що саме прізвище "Бандера" – угринівського походження, бо як відомо воно походить з роду батька- о.Андрія, а він, в свою чергу, народивсю в Стрию... Але, на Західній Україні Угриновів є майже десяток, так що сліди взаємин з уграми залишились не тільки на Калущині...

"Факти" з дитинства та юності. У такий самий оригінальний спосіб творці фільму шукали достовірних свідчень про дитинство Степана, сфокусувавшись, чомусь, на селі Бережниця, а не в рідному для нього Старому Угринові. Відстань між цими населеними пунктами становить кілька кілометрів. Малоймовірно, що взагалі діти о.Андрія Бандери, що дійсно був священиком у обох селах, бували в сусідньому поселенні в перше десятиліття свого життя. С.Бандера народився 1 січня 1909 року у священичій резиденції угринівської церковної громади, де тепер діє його історико-меморіальний музей.

До місцевої початкової школи він дійсно не ходив, і не через якусь розумову відсталість /як це натякається у фільмі/, а тому, що просто вона не діяла в часі воєн: спочатку, з 1914 року, Перша світова, а потім польсько-українська, що фактично тривала на тих теренах до 1919 року. В ході бойових дій родина священика, що був військовим капеланом у лавах Української Галицької Армії, змушена була покинути рідне село і перебувала в Ягольниці біля Чорткова.

З того ж 1919 року найстарший із синів сільського пароха подався на навчання до Стрийської гімназії, де мешкала рідня по материнській лінії. До Угринова приїзджав зрідка – на вакації. А з 1933 -го року о.Андрій змушений був польською владою перейти до іншого деканату і став настоятелем церкви у Волі-Задеревацькій на Стрийщині.

Якщо це все взяти до уваги, то стає зрозуміло, що власне зі Старим Угриновом, Степана пов'язувало не так багато, й не так легко знайти когось, хто міг би щось правдоподібне розповісти про його дитячі та юнацькі роки. А з яких причин творці кіна, що претендує на статус "документального" сприйняли на віру й включили до сценарію дуже сумнівні твердження особи, яка народилась у 1950-их роках, ніколи не жила в Угринові – ще одне із багатьох риторичних питань.

Так, о.Андрій з 1913-до 1932 років служив і в Бережницькій церкві, але ж родина жила в неблизькому Старому Угринові. В Бережниці було невеличке приміщення на кілька кімнат, де священик залишав візок, яким їздив від села до села, переодягався, готувався до служби, міг і заночувати у виняткових випадках, але як це все стосувалось самого Степана? Якщо чиясь двоюрідна тітка й могла прислуговувати на тому обійсті в Бережниці, то чисто теоретично можна припустити, що вона могла комусь щось розповідати хіба про побут самого ксьондза, а не про його сина. Якщо б інтерв'юери хоч трохи критичніше підходили до збору інформації, то вони б відразу відкинули фантазії про само придушення Бандери як нереалістичні. Та й сам розповідач повідомляв про проблемну достовірність цих переказів, ніби то отриманих через треті руки.

Фізичні дані та "комплекси". Ще в другій половині 90-их років, мені вдалось натрапити на архівні матеріали про арешт Степана Бандери в 1928 році за організацію вшанування 10-ої річниці ЗУНР, поміж інших документів там виявились: опис його фізичних даних, включаючи зріст, а також рукопис вірша, що був присвячений Юлії Якимович з Бережниці.

Зокрема, щодо зросту. Йшлося про те, що там дійсно його зафіксовано – 159 см., але тоді Степанові було тільки 19 років. Достатньо глянути на пізніші фото, щоб переконатись, що його організм продовжував розвиватись, значних зусиль, доречі, задля цього докладав і сам юнак, який поставивши собі за мету вступити до Пласту та стати до лав борців за Україну, почав активно займатись спортом: в т.ч. відбиванка, теніс... Ніхто напевно не знає, що арештували крайового провідника ОУН в студентському гуртожитку Львівської Політехніки, де він залишився заночувати, бо разом із товаришами займались влаштуванням тенісних кортів, там їх і застала облава і повальні арешти. Так, до певної міри – випадково, керівник грізної ОУН потрапив до рук польської поліції, і аж там, при встановленні особи, завдяки тому, що поляки вже отримали з Чехії "архів Сеника", його було ідентифіковано як організатора замаху на міністра Перацького.

Разюча різниці у зрості С.Бандери та інших хлопців на фото, що було продемонстроване в ефірі пояснюється дуже просто. Це були не його однолітки, а старші на рік-два товариші. І це аргумент, що не принижує молодого націоналіста, а якраз навпаки. Ставши гімназистом, Степан зблизився з кількома активістами з середовища українського шкільництва Стрия. Варто назвати хоча б Степана Охримовича та Івана Габрусевича – майбутніх керівників Крайової Екзекутиви ОУН, знищених у майбутньому поляками, які на той час ходили до "вищих кляс", але дали особисті рекомендації своєму молодшому побратимові, висунули його на провідні ролі в організаційній мережі.

У зрілому віці, в цьому можна переконатись за численними твердженнями сучасників та світлинами, С.Бандера мав не менше 165 см. зросту, дехто вказує, що всіх 170. Остаточно поставити крапку в цьому делікатному питанні, раз воно стало приводом таких інсинуацій, могло б знайомство з медичними документами Штефана Попеля післявоєнних десятиліть, але так як використовувалось псевдо, а не правдиве ім'я, та й дуже близькі родичі Бандери в Німеччині тепер не проживають – поки що остаточних даних або не здобуто, або ще не оприлюднено.

"Парубоцькі невдачі". Такими ж малообґрунтованими є й подробиці, якими обросли взаємовідносини юного Степана з бережницькою дівчиною. Єдиним стовідсотково достовірним документом є вірш, авторства С.Бандери і їй присвячений. Все інше: демонстративна відмова селянки ксьондзовому синові, його психологічні травми з цього приводу тощо – не більше як плід творчої уяви кінотворців. Щоправда, заради справедливості треба відзначити, що пани з "Секретів Бандери" не були тут першопрохідцями, вони ще раз повторили необґрунтовані припущення, запущені в світ десь десятиліття раніше іншими своїми колегами, які також взялись знімати фільм про життя історичної постаті, взявши під мікроскоп його відносини з жінками. І якщо щодо А.Чемеринської та Я.Опарівської-Бандери все було висвітлено менш-більш об'єктивно, то втиснувши в сюжет, для чистоти жанру, третю жінку з Бережниці Шляхетської, вони тільки побіжно її згадали – через те, що більше Юля поруч із Степаном не згадувалась, було зроблено припущення, що відносини в них не склались. А вже цьогорічні "кіношники" аж занадто перестарались в яскравій деталізації і навіть вульгаризації цієї історії.

"Лист Гітлеру". Насправді, "Меморандум" Бандера до Гітлера писав у знак протесту проти приєднання Галичини до "Генеральної Губернії – фактично до Польщі ", а Буковини та "Трансністрії"- до Румунії і створення з решти української території "райхкомісаріату". І це було зроблено в 1941 (!), а не в 1944 році (як це показали у "фільмі"). Отже, в дійсності, С.Бандера, будучи в руках гітлерівців сам, в той час, коли були арештовані тисячі членів ОУН (тому й вислови Бандери були відносно лояльними) осмілився виступити з протестом проти такої політики Гітлера. А творці цього "шедевру" все перебрехали і виставили його якимось лизоблюдом і зрадником, який ніби то випрошував собі особисте визволення вихваляючи фюрера...

"Громадянин Німеччини". Всі ми знаємо про жваву дискусію, що тривала, та ще й триває стосовно того, чи міг бути Степан Бандера офіційно визнаний Україною як державою Героєм України, формально не будучи її громадянином. Так от, як запевняють представники родини Провідника, лідер українських націоналістів за всі роки, коли жив на чужині, жодного громадянства так і не приймав! Він, як і майже всі українці Західної Німеччини на той час мав статус: "переміщеної особи", "гайматльос" (особа без жодного громадянства). Більшість колишніх каретників, остарбайтерів, та інших наших співвітчизників, що опинились на у післявоєнній Німеччині, наприкінці 40-початку 50-их років ХХ століття виїхали в інші країни Заходу, здебільшого в Канаду, США, Австралію. С.Бандера залишався в Федеративній Республіці Німеччині, але громадянства цієї країни не набував. Доречі, дехто з теперішніх старожилів української діаспори Мюнхена, отримали громадянські права в країні свого перебування тільки в 70-80их роках...

Якщо ж врахувати, що очолювана ним Організація Українських Націоналістів 30 червня 1941 року проголосила у Львові відновлення Української Держави, яка мала продовжувати кращі традиції попередніх державницьких формацій нашого народу, і взявши до уваги те, що власне С.Бандера як ідейний натхненник проголошення незалежності та Я.Стецько як безпосередній керівник (прем'єр-міністр) відкинули вимоги німецьких чинників про відкликання Акту 30.06.41 р., то приходимо до висновку, що формально-юридично, всі українці, які за своєю волею підпорядкувалися владі Українського Державного Правління, могли вважатися українськими громадянами. Отже, не прийнявши зі своєї жодного іншого громадянства після ЗУНР та УНР, Української держави (1941р.), де-юре, Степан Бандера залишався громадянином України.

Розкол ЗЧ ОУН. Показана у фільмі інсценізація мала переконати глядачів, що від Степана Бандери відвернулись ВСІ недавні його соратники і він демонстративно пішов з Організації. Як же все було насправді. Звернемось до конкретних фактів. Непорозуміння в керівництві Закордонних Частин ОУН були інспіровані радянськими спецслужбами. І вдалось їм це не через безпосередню зраду когось із українців /думка про мало не хворобливу схильність українців до зради також нам постійно вперто втовкмачується/, а тому, що один із співробітників західних розвідок, з якими вимушена була контактувати ОУН заради підтримання зв'язків з підпіллям в Краю, а саме Кім Філбі, виявився прихованим агентом КДБ. Так до рук чекістів потрапим М.Матвієйко, який, під тиском численних фактів, які переконували його, що мало не всі керівники як підпілля в Україні, так і, тим більше в еміграції, вже давно зрадили національний рух, стали подвійними, або й потрійними агентами, заради порятунку власного життя й пішов на співпрацю з Москвою. Так від його імені зявились "одкровення" про деталі особистого життя Провідника.

Виступаючи за виключну орієнтацію на власні сили українського народу, Бандера виступає за об'єднання навколо національної ідеї всіх політичних сил: "Наше ставлення до всіх інших українських політичних течій, концепцій і організованих сил формується завжди відповідно до того, як вони ставляться до актуальності боротьби, програмно і практично. Принцип найбільшого скріплення українського фронту і концентрація в ньому всіх придатних сил стоїть перед принципом власних політичних інтересів".

У 1948р. ЗЧ ОУН увійшла до складу Національної Ради. У квітні 1948р. у зв'язку з розходженням у трактуванні взаємовідносин з Краєм, Бандера запропонував Лебедеві перебрати головування, а в грудні 1950р. повністю залишив керівну посаду в ЗЧ ОУН і планував перейти в Україну. Четверта конференція ЗЧ ОУН у травні 1953р. знову обрала Степана Бандеру Головою. Провідну позицію його підтвердила і П'ята конференція ЗЧ ОУН, з того часу всю свою енергію керівник ОУН спрямував на вирішення таких завдань: організування теренів, крайові зв'язки, зовнішня політика.

Фінансовою базою різнопланової роботи ЗЧ ОУН в українській визвольній справі були внески нашої діаспори. Чинники США запропонували підтримку в обмін на співпрацю. Незважаючи на певні тактичні переваги, які були обіцяні, Бандера виступав проти орієнтації націоналістичного руху, а також Антибільшовицького Блоку Народів, на американські інтереси.

З метою консолідації сил Провідник ОУН здійснив ряд поїздок до Англії, Канади, Італії. Коли американські ракети були виставлені на Україну, Бандера намагався протестувати, побував для цього в Бельгії та Франції (Париж). В липні 1954р. С.Бандера побував у Іспанії, де йому пропонував підтримку, сприяння і навіть утримання Франко, але цей варіант був відкинутий через віддаленість від України, що значно ускладнило б безпосередні зв'язки з підпіллям.

Вбивство С.Бандери. Зміни в розкладі сил у світі, загострення "холодної війни", давало нову надію українцям. ОУН під проводом Бандери у другій половині 50-х рр. ХХ ст. значні зусилля сконцентрувала на посиленні підпільної мережі безпосередньо в Краї, розширення охоплення боротьби на всю Україну. Підготовці до дій у нових умовах було присвячено, зокрема, спеціальний вишкільний курс у 1958р.

Групи йшли в Україну. Бандера брав участь у їх підготовці. Наприклад, він придумав спеціальні конструйовані драбини для подолання загороджень на чеському кордоні. Можливо саме активізація антибільшовицької пропагандистської, політичної і практичної діяльності і прискорила смерть Провідника ОУН.

Замахів на Провідника ОУН було багато, але до того їх вдавалось попередити СБ ОУН. Мешканці будинку на Цеппелінштрасе, де був офіс ОУН, протестували через кількаразові вибухи в приміщеннях на першому поверсі. Потім він винаймав будинок у Бурмайстра в Брайбруку над озером Амерзе. Бандера жив деякий час біля Штамберзького озера в лісі, а нарешті перебрався на Крайтмарштрасе в Мюнхені.

Біля нього в різний час були охоронцями: перекладач Ярослав Бичкович, колишній старшина УПА Василь Ніновський (кур'єр "Чупринки"), Дмитро Міськів, Чуйко, Василь Шушко. Та всі заходи безпеки не врятували, коли найвище керівництво КГБ і СРСР в особі Шелепіна і Хрущова вирішили ліквідувати його, як загрозу своєму пануванню на Україні.

Свого часу Хрущов у мемуарах писав: "Коли Бандера побачив, що німці і не думають виконувати дані йому обіцянки про утворення незалежної України, він повернув свої сили проти них, але при цьому не перестав ненавидіти СРСР. Спочатку він став вождем українських націоналістів у західних областях, а пізніше – загальновизнаним вождем українського націоналізму".

Злочин було здійснено руками запроданця. Відразу було розгорнуто акцію з дискредитації Бандери і спотворення фактів навколо його смерті. Українство ж сприйняло сумну звістку як непоправну втрату, яка ще більше скріпила ряди борців за волю Батьківщини.

Смерть Степана Бандери була закономірним апогеєм політики міжнародного бандитизму, яку проводила тогочасна керівна верхівка СРСР, зокрема КДБ, але внаслідок ряду обставин (акції протесту української діаспори, публіцистична активність лідерів ОУН, недооцінка глибини проникнення ідей націоналізму в українських масах, значення постаті Провідника для інших поневолених Москвою народів...) наслідки цієї трагічної події значно відрізнялись від тих цілей, які переслідувались організаторами злочинного вбивства.

Захистивши ще у вже тепер далекому 1998 році магістерську дисертацію "Степан Бандера: формування світогляду, початок політичної діяльності,1909-1933, досі вважав, що біографія цього громадсько-політичного діяча вже була досить непогано висвітлена. Однак, як бачимо, ще дуже багато треба робити, щоб об'єктивний життєпис Провідника ОУН став надбанням широкого загалу. Для того, щоб бути переконливішими для опонентів треба спочатку самим відійти від стандартизованого набору стереотипів, та постаратись предметно й детально вивчити факти, зробити свої обґрунтовані висновки, тільки глибоко засвоївши які для себе, можна переходити до переконання інших...

У поширенні правди найбільше маємо бути зацікавлені саме ми – українці. Безкінечним та некритичним повторенням тих самих поверхових, а інколи й (на жаль) й відверто вигаданих відомостей про людину, що стала національним Героєм України, ми тільки провокуємо появу усіляких нісенітниць, до жонглювання якими вдаються "викривачі бандерівщини".

Наступними напрямками для досліджень мають стати поки що недоступні архіви московських спецслужб, документи американської окупаційної адміністрації, до якої звертався С.Бандери з метою отримання візи для виїзду в Америку, агентурні дані ЦРУ про обставини вбивства Провідника ОУН та інформацію отриману американцями від його вбивці. Непростий механізм отримання доступу до персональних відомостей Стефана Попеля (прибране ім'я С.Бандери під час проживання в Мюнхені), адже приватна інформація в сучасній Німеччині оберігається досить жорстко. Але, напевно, існують якісь можливості направлення відповідних запитів від нащадків, щоб, наприклад, отримати виписку з його медичної картки й поставити остаточну крапку хоча б з тим же питанням про зріст...

Найбільша роль в цій роботі має бути відведена, передусім, структурам, на які державою та суспільством покладені функції з вивчення та популяризації історії життя та діяльності, творчої спадщини Степана Бандери, а поміж ними музеям його імені.

Логіка подій, що відбуваються в нашій країна та навколо неї, історичні перетворення, що тривають у суспільному середовищі, й закономірності еволюційно-цивілізаційного процесу світового розвитку, вказують на те, що на межі 2015–2016 років має завершитися перший період в історії новітньої української державності. Цей 25-річний відрізок історії країни (1991–2016 рр.) супроводжувався фактично безперервними процесами внутрішньої соціальної та світоглядної боротьби, пошуком самоусвідомлення та національної ідеї.

Народження національної держави з надією та вірою в серцях мільйонів на заслужений добробут та квітучу й міцну країну натомість трансформувалося у практично перманентний процес виживання пересічних мільйонів на принизливому тлі казкових палаців одиниць!

Початок шляху побудови національної державності, врешті, за президенства В.Януковича звівся до її номінальної імітації й перетворення на квазідержаву узаконеного злочину та свавілля. Та, попри все, Революція Гідності засвідчила про завершальну стадію формування громадянського суспільства, становлення новітньої української нації та наближення нового періоду в історії України, початок якого лише ненадовго відтермінувала війна з Росією.

Втім, вже тепер час оглянутися й узагальнити, якими характерними ознаками був позначений цей початковий період, що явно затягнувся у своїх хронологічних межах.

Понад двадцятирічний шлях України у своїй сучасній історії він, безумовно, відзначний монотонним і цілеспрямованим процесом становлення та, в підсумку, удержавлення і кооперації (злиття) нових бюрократично-корумпованої, кримінально-мафіозної та космополітично-олігархічної складових новітньої плутократичної системи влади. Увесь цей час тривала жорстка, іноді безжально-жорстока, боротьба за цю владу і за розподіл-володіння надрами, ресурсами, благами, рухомим-нерухомим майном та територіями між трьома-чотирма кланами, зрощеними й спорідненими єдиним процесом формування цього новітнього плутократичного неофеодалізму. Водночас відбувався монотонний псевдополітичний перебіг клонування зацикленої круговою порукою суспільно-політичної та державно-адміністративної верхівки (т.зв. еліти) та відкритими й прихованими війнами на винищення між кланами (із вимушеними тимчасовими, проте недовготривалими, удаваними перемир’ями) з метою опанування повною владою та подальшим тотальним перерозподілом власності.

Врешті за понад двадцять років так і не відбулося істотних економічних зрушень, натомість наявна дійсність відзначна стагнацією виробництва та невпровадження у нього наукових технологій, застій розвитку народного господарства тощо. Економіку ж було спрямовано на отримання у короткотривалий термін щонайбільших визисків, коли державні фінансово-економічні інтереси розглядалися в ототожненні, у контексті та в орбіті політико-майнових амбіцій й капіталовласнень приватних банківсько-промислових чи торговельно-господарчих груп, протиборчих кримінально-олігархічних кланів та їхніх легальних і прихованих («смотрящіх») представників в системі державної влади та управління.

З року в рік зростала нівеляція (на фоні вищевказаних процесів) ролі, функції та значення держави та її інституцій, яка слугувала лише номінальною та офіційною псевдоправовою інституалізацією механізмів та інструментів тиску, сили й узаконення владарювання певного клану на внутрішньоукраїнському та міжнародному рівні.

Як наслідок: зростання соціальної нерівності до грандіозного розшарування між бідними та багатими із штучним нищенням і визиском малого і середнього підприємництва; практичне знищення профспілкового руху; посилення утиску громадсько-політичних рухів, суспільних прав та свобод, свободи слова тощо.

При цьому поступово тривали: посилення антиукраїнських культурних і ціннісних процесів, дій та заходів влади, погано приховувана русифікація та нехтування національною складовою у державному будівництві під прикриттям пропаганди так званої європеїзації та псевдоідеології поширення прав національних меншин.

З іншого боку було фактично штучно обмежено доступ до політичної діяльності новим силам, створено завуальовані перепони у змозі бути обраним до представницьких і законодавчих органів. Цим було практично не дозволено відбутися оновленню політичних діячів (політичних еліт) поза сприянням, контролем та опікою вже існуючих партійно-кланових груп, що монополізували політичних процес поміж собою. Поволі набирали обертів згортання демократичних процесів і свобод та посилення диктатури правлячих олігархічних кланів та ролі залежних від них (належних їм) провідних партійно-пірамідальних політичних корпорацій.

З кожною зміною влади збільшувалася чисельність та безкарність силових (репресивно-каральних) структур, посилювалася цензура, політичні переслідування та сваволя правоохоронних органів з одночасним знищенням незалежності судів, армії, правозахисного руху тощо. Відтак – цементувалася радянська адміністративно-управлінська система при посиленні демократичної риторики.

Політичний та соціальний популізм набирав обертів, межуючи іноді з відвертим цинізмом. Влада сприяла посиленню люмпенізації політичних процесів та нігілізації суспільної думки. Відсутність же реальних перетворень та очищення (люстрації, обіцяні та удавані, кожен з кланів, що перехоплював владу, як правило, застосовував і використовував для послаблення становища конкурентів та посилення власних позицій), як наслідок призводила до масових протестів і революцій.

Між тим тривало зрощення олігархії землевласників-ладифундистів, промислових концернів, мафії та банківських магнатів у нововідроджену систему сучасної васальної залежності (новітня форма майорату), що породило неофеодальну систему влади в країні з продажно-залежними бюрократією, судами, прокуратурою та каральними службами, й виродилося врешті в алогічну для ХХІ ст. осучаснену форму владної плутократії.

Натомість суспільство відповідало неспинним бродінням мас і заворушеннями, що набирали сили, щораз потужнішими схоластично-керованими протестними виступами й бунтами, перманентними революційними ситуаціями та революціями, які мали яскраво виражений соціальний та національний характер.

Громадянське суспільство формувалося фактично у підпіллі, а згодом – практично – не через інституціалізацію, природне структурування та самовдосконалення, а у боротьбі з режимами, у в’язницях, у правозахисних акціях та рухах, у протестах, на барикадах та в революціях тощо. Паралельно відбувалося неухильне збільшення підпільних напівозброєних та озброєних націонал-патріотичних формувань й водночас бойових підрозділів кланово-олігархічних груп та каральних загонів.

Країна все більше застрягала у протиріччях, перманентних політичних, управлінських, соціально-економічних кризах та цивілізаційному ступорі через відсутність політико-кланових і суспільних компромісів, прагнення до змін, реформ й модернізації. Проте тотального обсягу та обширу набували здирництво та корупція. Чим далі – посилювалася антидержавна та антинаціональна політика владної верхівки. Нехтування питанням національної безпеки, державною розбудовою та соціальною політикою дозволили заполонити країну мережею іноземної агентури, яка посідала також і керівні посади силових відомств та органів безпеки та розвідки, сприяло зміцненню та збільшенню так званої «п’ятої колони» в суспільстві.

Окрім того, владні політико-олігархічні клани розглядали державу не більше як власну транснаціональну корпоративно-приватизовану структуру, захищену державним і міжнародним статусом. Тож питання державної безпеки, національного самоусвідомлення, розвитку культури, розбудови армії, соціального захисту, народовладдя, глибинних і якісних перетворень (реформ) чи територіальної цілісності тощо розглядалося ними виключно крізь призму власних політичних планів, економічних визисків, маніпулювання громадською думкою та суспільними процесами задля збереження влади як такої.

Тож подібне номінальне трактування держави, усвідомлення її ролі та функцій на рівні мислення феодальної епохи та сприйняття (співставлення) себе та свого й конкуруючого клану з самою державою, власне, й зумовили потребу тих кланів у її поступовій денаціоналізації, збережені неорадянської системи правління із посиленням диктаторських важелів, здійснення політики визиску й отримання швидких прибутків у фінансово-економічній сфері. Нівеляція значення держави, ідеологія денаціоналізації, підмінена пропагандою європейських цінностей мультикультуралізму, антисоціальна спрямованість, космополітизм мислення та намагання примітивізації свідомості громадян і є наслідком світоглядних позицій так званої «еліти», що сформувалася протягом кінця 1990-х – початку 2000-х років і яка розглядала Україну, територіально обумовлену історико-геополітичними обставинами, як транснаціональну корпорацію, яку за сучасних умов вигідно, але й не вкрай необхідно, зберігати номінально як державу (фактично ж – як квазідержаву).

Чи саме не тому, що українські владно-олігархічні партії майже не володіли великим бізнесом і не мали фінансово-економічних інтересів в Автономній Республіці, іменем України усі вони спокійно (удавано обурливо) спостерігали за вторгненням російських військ у Крим та його анексію Московією? Адже на півострові й так чи не усе було скуплено російським бізнесом… Крим фактично й не належав жодному українському (територіально-умовно – українському) політичному клану; там правили справи росіяни, яким врешті набридло ділити власні доходи з київськими скарбниками…

Та коли москалі посунули в Донбас… От тут вже було порушено кордон інтересів й чи не одразу для усіх партійно-кланових груп настало прозріння «національних» інтересів (при цьому без огляду на їхню національність) – втрати власних міні-князівств, а з ними – заводів, людей, грошей та політичного статусу, міжкланової ваги. Вже ніхто не блеяв про відсутність армії, про нестачу коштів (сталася нечувана річ – витрати на озброєння олігархи, переважно неукраїнського походження, взяли на себе), одразу згадали про власні міні-армії, про парамілітарні (напіввоєнізовані) організації, дозволили їм озброюватися і йти битися з ворогом! Під час повзучої окупації Криму та його спокійної анексії подібних пожвавлень ані серед кланово-олігархічних груп, ані у владних колах не спостерігалося.

Тим не менш, їхнє почергове, а іноді й спільне, правління, яке звело державу на фікцію, таки дало й інші плоди – народження нового покоління українців, нації, яка ціною власного життя готова боронити ДЕРЖАВУ, суспільства, яке здатне, не завдяки політиці влади, а всупереч її двадцятирічній з гаком псевдодіяльності, віддати останню копійку, останній шмат хліба й єдиний свій скарб – життя – за власний народ, за національну незалежність, за державну самостійність своєї Батьківщини, за Україну!

Ця внутрішня визвольна війна за соціальну і національну справедливість розпочалася ще на Майданах під час Революції Гідності й переросла у вітчизняну національно-визвольну війну з російським загарбником і закінчиться вона перемогою України!

Революція Гідності народила нових героїв, й безумовно ще народить нове покоління політиків, громадсько-політичних діячів та дала поштовх до остаточної кристалізації громадянського суспільства. Війна ж з Росією не лише об’єднала націю, але й, сподіваюся, змусила тих, хто знов вкотре прийшов до влади замислитися над тим, для чого і в ім’я чого вони посіли крісла на печерських пагорбах.

Та попри зовнішню загрозу, Україна має здолати й низку внутрішніх викликів і не лише економічних. Люмпенізація українського політичного простору набирає подальших обертів й, що прикметно, ці процеси відбуваються під погано приховуваним кермуванням і сприянням нинішньої (ново-старої) так званої політичної верхівки вітчизняного політикуму. Під прикриттям примітивізованих до крайності у донесенні до народу високих понять та термінів, фактично відбувається реанімація попередніх моделей управління, що, у супроводі традиційного перерозподілу (переділу) політико-економічних сфер контролю, елементарно вкотре вкидає країну у кругову поруку трясовини та втрати історичного шансу на зміни.

Імітація перетворень та профанація показного (удаваного) оновлення партійно-кланових пірамід під виборчий процес означає лише одне – сьогоднішні політичні сили не мають (і не прагнуть мати) дійсно державницьких програм оновлення та реанімації країни та її господарства, а тим паче – уявлення та розроблених шляхів щодо нової моделі розбудови держави та обґрунтованих методів і шляхів її господарчого розвитку.

Примітивізація виборчих гасел та відсутність реальних програм та рецептів виведення країни з прірви нігілістично-люмпенського уявлення про політику, військову доктрину, економіку та суспільно-правові відносини означає, що наявний спектр правлячої політично-корпоративної верхівки та олігархічно-плутократичного лоббі, після перемоги над іншим конкурентним табором, не ставить собі за мету та за завдання побудову оновленої й очищеної державної моделі України.

В умовах війни та постреволюційного синдрому, політичної стагнації та фінансово-економічної кризи, такий напрямок руху дає лише початковий (енерційний), але не довготривалий, ефект, який невдовзі заволочить країну до чергового еволюційного ступору й призведе до нових революційних суспільно-політичних та соціально-економічних потрясінь. Усвідомлення неминучості подібного сценарію у разі подальшого тривання вищезазначених тенденцій та курсу розвитку, який цілком здатен стати тривалою дійсністю й призвести також і до кризи державності як такої, є питанням національної безпеки України й мусить змінити ставлення вітчизняних еліт в усіх сферах, а надто – у політичній, до форм і методів, тактики і стратегії, вольових і морально-етичних підходів своєї діяльності. Звісно ж, якщо нам та їм не байдужа доля українського народу та держави Україна.

Сподіваюся й на те, що ті, що нині є при владі, усвідомлюють й інше – війни рано чи пізно добігають кінця, а народ, який такою ціною здобув свободу і захистив власну державу вже не терпітиме її приватизації ким би то не було, і він таки побудує національну державність і здобуде соціальну справедливість. Еволюція очищення у владі має покласти початок всебічним і глибинним перетворенням в державі аби цей її перший двадцяти п’ятирічний період не завершився Революцією Очищення…

Сучасна українська політика (політики), яка свої коріння, становлення та принципи мислення й дій, веде з часів Кучми-Януковича, позбавлена логіки та державницької позиції в принципі (риторика не варта уваги, позаяк не несе за собою жодної практичної дії та стратегічного плану). Відтак, нинішній український політикум приречений на вихолощення, самознищення і поразку, адже не має під собою ані новітніх системи мислення, державно-комунікаційних координат, оновлених партійно-суспільних уявлень та морально-етичних чеснот.

Як показало недавнє минуле й поточне сучасне, еволюції цей контингент політичної еліти (як вони самі себе називають, явно не усвідомлюючи сенс і значення цих понять) не піддається. Вони просто не здатні еволюціонізуватися. Ціною ж такому стану справ може стати не лише територіальна цілісність України, а й її державність.

Нинішню державно-політичну систему не варто перезавантажувати, позаяк вірус розкладання сягнув усіх її закутків, її доцільно лише знищити й замінити новітньою матрицею, яка дасть початок утворенню нової державно-політичної системи, а отже – й новій Україні!

Або українській владі пора кінчати грати в наперстки з власним народом, або український народ кінчить цю владу й сам почистить її загажені стайні! 

Павло Гай-Нижник
(доктор історичних наук, завідувач відділу історичних студій
Науково-дослідного інституту українознавства)

Колишнє спільне майно громади раптом стало заборонене для користування. Не можна було ні ловити рибу, ні збирати грибів, ні зерна, бо це все було державне майно. У людей забирали спільний громадський ресурс, створюючи колективний (а насправді державний).

До колективізації абсолютну більшість села складали так звані "господарі" - вони жили з індивідуального господарства, мали землю, худобу, іноді якесь виробництво на кшталт млина. Хтось мав більше, хтось менше, але НЕП давав можливість заробляти, продаючи надлишки продукції, і люди купували коней, худобу, механізми.

 

ФОТО : Село Ударне Донецька обл. Незабаром в цю хату заселять переселених кацапів, нащадки яких через 80 років будуть вимагати від України почути ДНР й підуть зі зброєю вбивати українців.

Земельні наділи люди отримали під час так званої "порізки", коли землю розподіляли між селянами. Це була епохальна подія для села. Ця земля передавалася далі по родині, з неї жили і жили непогано. Земля була в усіх. Не мало значення, займався селянин ремеслом чи ні, але він обов'язково обробляв землю - щоб забезпечти себе їжею.

В серпні 1929 року Раднарком (Кабінет міністрів) УРСР ухвалює постанову про ознаки куркульських господарств. Тих господарів, про яких ми говорили, почали називати куркулями - до 1929-го це слово на селі не вживалося.

Які ознаки цих куркульських господарств? Якщо в господарстві є млин, олійниця, круподерня, просорушка, вовночухральня, сушарня, шкіряний завод, шаповальня, цегельня або інше промислове підприємство, а також вітряк або водяний млин. Це те, що мала кожна родина.

Інша ознака "куркуля" - коли господарство здає в найм постійно або на сезон окремі устатковані помешкання під підприємства. Сарай під олійницю, скажімо. І третє - коли члени господарства займаються торгівлею, лихварством, комерційним посередництвом або мають інші нетрудові прибутки або коли хтось із членів господарства бере реєстраційне посвідчення на ведення промислового підприємства. Тобто якщо людина виробляла, вона вже підлягала під цю ознаку куркулів.

Ще ознака "куркуля" - якщо в кустарних промислах систематично використовується наймана праця. А ми знаємо, що до ремісників завжди приходили учні, і їх уже називали найманою працею, тому що учень і вчився, і дрова носив, тощо. Наступним ударом влади по кустарях був єдиний податок: 300 карбованців на їдця накладалося, згідно з кодексом, тобто на члена родини, але не менше 1500 карбованців. Тобто якщо їх було троє, вони все одно повинні були сплатити 1500 карбованців. Це були дуже великі гроші. Або плати, або в колгосп.

Господарів змушували віддавати в колгосп усе - від землі до інвентарю. Це шокувало селян, адже була повага до майна - що є межа ("межа - святе діло"), що кожна людина має своє. Чому вона повинна віддавати ту корову чи свиню? Якщо люди не хотіли віддавати худобу і різали її, щоб її з'їсти, їх за це також заарештовували, бо худоба вже вважалася державним майном, хоча її власники до колгоспу ще не вступили.

Господарі, які стали називатися куркулями, не хотіли вступати в ці колгоспи. Для чого їм своє майно віддавати і працювати на когось, не маючи нічого в результаті, тільки одні пусті трудодні.

Трудодень - це аналог повного робочого дня, коли людина виконала норму. Цей день міг насправді тривати й кілька робочих днів. За пусті палички працювали, як казала моя бабуся. Староста вів табель, ставив ці палички... і от людина пропрацювала місяць, а їй нарахували 2-3 трудодні. Замість грошей зазвичай платили зерном. Це не стимулювало розвиток високої трудової культури та етики.

Отак село втратило індивідувальних майстрів. Зазвичай кожна родина мала свого кустаря або ремісника. Тому що до 1930-х років у багатьох селах не було крамниць. Хтось був гончарем, хтось мав олійницю, ті займалися мисливством, ті рибальством, ті шили взуття, одяг. Продуктами своєї праці можна було мінятися - ложки в обмін на глечики тощо. Або на ярмарок одвезти. У 1929-ому оголосили загальну колективізацію, почали створювати колгоспи, артілі, комуни тощо. В артілі й зганяли цих ремісників. Це ремісницький аналог колгоспу.

Коли створювалися артілі, то почалася спеціалізація. Гончар, який працював удома, сам заготовлював дрова, шукав глину, сам робив глечик, випалював і сам же продавав. Все сам - від початку до кінця. А тепер хтось тільки ліпив, а хтось тільки рубав дрова. Або тільки сировину шукав - артілі це самі мали робити. Це принижувало майстра. Якість товару значно погіршилася.

Влада змушувала майстрів працювати в колективі, але платила дуже мало, до того ж не забезпечувала сированою. Це змушувало майстрів звільнятися і йти в колгосп працювати на полі. Бо в колгоспі давали якусь баланду - борошно з водою, гичку тощо. А після 30-х років за штамп "кустар" людей переслідували.

Уявляєте, дрібному бізнесу забороняли виготовляли продукцію. За ними був встановлений нагляд. Ті ремісники, хто ще міг пошити шапку, кожух чи якесь взуття, ходили обмінювати товар уночі або тишком, щоб влада про це не знала. Оце була справді ризикована "робота в тіні", не те, що зараз. Це називалося "спекуляцією" - слівце, яке теж поширилося у 1930-х роках.

На Полтавщині була сім'я Віхтеренків - відомі майстри різьби по дереву. Вони вимерли абсолютно й не передали нікому своє ремесло.

З кравців і ткачів артілі не робили, бо влада продавала державний одяг і не хотіла конкуренції з села. Тому ці майстри мали шанс на порятунок. Коли людей розкуркулювали, в них забирали хороший одяг, а залишали рваний, старий, який треба було перешити тощо. Хтось прийде до кравця, дасть йому за роботу квасолю чи картоплину, і вже можна вижити.

 Колишнє спільне майно громади раптом стало заборонене для користування. Те, що було в селі, охоронялося - поля, ліси, ставки, річки. Не можна було ні ловити рибу, ні збирати грибів, ні зерна, бо це все було державне майно. У людей забирали спільний громадський ресурс, створюючи колективний (а насправді державний). 

Те, що королями життя раптом стали не працьовиті люди, а ледарі і п'яниці, перевернуло селянську свідомість. Бо хто розкуркулював, заганяв у колгоспи й забирав хліб? Були місцеві активісти, а на чолі активістів завжди був хтось уповноважений з району з НКВС. Часто такі активісти говорили російською мовою, тобто були не з України (а, може, з міста). І ці активісти ходили по 10-15 разів, залякуючи, щоб людина вступила до колгоспу.

Уповноважені вибирали в селі найбільш агресивних, деморалізованих, ледачих. Це одиничні персонажі, 3-5 чоловік на середнє село - до колективізації вони навіть не мали господарства свого, бо були або ледарями, або алкоголіками.

От уявляєте, все життя вони піддавалися обструкції з боку громади, а тут такий шанс. Учора тебе ніхто не поважав, а сьогодні ти представник влади. Приходять комуністи і кажуть "Ви будете керувати в селі, розкуркулювати людей, забирати в них, тому що це треба для влади". Вони йшли на це з задоволенням, і ходили з цим уповноваженим по хатам.

А потім уже вони приходили БЕЗ уповноваженого і робили, що хотіли. І поводилися жорстоко - це була ніби така помста за те, що їх раніше висміювали, а тепер вони можуть прийти до господаря, зняти з нього останній кожух, вигнати босим на сніг і казати: "Я тебе відправлю в Сибір". Їх називали і комнезами, і комуняки, і червоношкірі, й чорношкірі, бригади, буксири.

Часто залучалися до таких бригад діти. Їх брали зі шкіл. Були заарештовані, вислані вчителі, тому що вони неправильно дітей вчили, за старими традиціями - вірити в Бога і т.д. За два місяці були підготовлені нові кадри, які відправлялися в школу. Ці вчителі працювали на владу. Вони могли шляхом контрольних робіт в дітей випитувати, чи є зерно, яким чином батьки добувають їжу для вас тощо.

Дітей залучали до конфіскацій майна, що вже змінювало дитячу свідомість. От, скажімо, вилізти на горище, куди не могли дістатися "активісти".

До голоду в селі майже не було крадіжок. Хати підпиралися або віником, або кілочком чи камінчиком. Ще раніше, на початку XX-го століття, якщо когось ловили на крадіжці - зазвичай це були конокради - то суд здійсювала громада. Зловленого вели через усе село, могли роздягнути, могли в нього кидати камінцями чи грудками, висміювати.

За 3-5 років ставлення до крадіжки у свідомості людей змінилося радикально. Після колективізації й Голодомору навіть була приказка виникла: "Ніч мати, не вкрадеш - не будеш мати".

У 1930-их з'явився термін, відомий нам із часів перебудови  - "несуни". Люди вважали, що якщо вони нічого не отримали за трудодень в колгоспі, то вони повинні щось взяти, що це не крадіжка, а компенсація за недоплачене. Вони могли брати якийсь буряк. І то, його треба було вкрасти - сховати в халяви чи під спідницю, чи якусь гичку, чи зерно, борошно.

Спершу вони вважали, що це їхня плата, а потім стали робити це вже за звичкою.Пам'ятаю, як у 1980-их люди привозили з колгоспів як не фуру гички, так жому якогось для корови. Навіть не заготовляли вдома. Люди, які вважали старанну працею вищою чеснотою, бачили, що ті, хто не працюють, живуть краще. Тож навіщо працювати, якщо можна взяти?

88-90% всього працездатного сільського населення були загнані в колективні господарства, і з'являється новий соціальний тип - колгоспник. Це вони замість "Хто межу ламає, той віку не доживає" запровадили приказку "Щоб межі не знать, треба в колгосп вступать".

За 3-4 роки формується нова соціальна ієрархія на селі - голова колективного господарства, його заступники, керівники середньої ланки... Замість об'єднаного авторитету громади постав посадовий авторитет окремих осіб.

Завдяки колективізації до суспільної активності були залучені жінки. Раніше  жінка займалася винятково домашнім господарством і виховуванням дітей. На новостворене свято 8 березня жінкам дарували якісь подарунки. Чоловіки виступали дуже проти, на зборах казали: "Жінки, не йдіть у колгосп, бо вас змусять здавати по 2-3 пуди хліба. Це неправильно, коли жінка працює на роботі. Жінка повинна доглядати дітей, там її робота". А після 1933 року жінки вже беруть активну участь у житті колгоспу і держави.

Руйнувалися сімейні зв'язки між поколіннями. У 30-х роках були створені ясла, щоб дітей вже не доглядали вдома. В 1932 році, коли не було чим підгодовувати тих дітей, ясла позакривали. А оскільки жінки й далі працювали в колгоспах, то старі люди й діти, які залишалися, найперше страждали від голоду. Звичай доглядати за ними зник - бо активні люди або втікали в пошуках заробітку, або працювали в колгоспі.

Руйнувалося навіть подружнє життя - за невиконання хлібозаготівель людей іноді змушували розлучатися. Це було таке покарання.

Народження, весілля і похорон - три найважливіших складових селянського життя. Те, що називається обрядовість. Змінилося радикально. Хрещення заборонялися. Люди йшли багато кілометрів, шукали якогось священика, він перевдягався в просту людину, вночі приходив, закривалися вікна, і таким чином дитину хрестили. При цьому жінки часто знищували метрики - свідоцтво про народження, в якому був запис про хрещення. Бо їх виженуть з колгоспу, і вони наразять себе на голодну смерть. Це теж формувало той підпільний, настрашений стан, який і досі можна відчути в селі.

Якщо дитину ще намагалися якось похрестити, то вінчання вже не так дотримувалися. З'явився такий новий тип одруження як "сходитися" - вже не казали "одружився" чи "взяв її", а "зійшлися". Щось на кшталт цивільного шлюбу.До Голодомору весілля в селі гуляли сім днів. З купою ритуалів і складових. Після Голодомору багато обрядів зникло. Зник також посаг - майно, яке дівчина готувала собі до весілля. Бо його або не було, або матері відмовлялися давати майно дівчині, яка одружувалася за новими радянськими традиціями. "Выходила замуж я без иконы, без попа. Говорила мама мне, ничего не дам тебе"

Нову традицію весільних гулянь запроваджувало новонароджене сільське керівництво, яке просто "гуляло", без обрядів - музика, танці, горілка, і все. Це дуже чітко в селі можна було в той час побачити. І гуляли не тиждень, а день-два. Бо ж державне не своє, чекати не буде.

До смерті в селі ставилися з розумінням - є приказка "Якби не вмирали, то небо б підпирали". Але завжди була повага до покійника. Його омивали, одспівували, читали молитви над ним.

І коли прийшов голод, коли не було трун, то ховали у скринях, у якихось ящиках. Священник і тут заборонявся. Були такі випадки, що вчительку поховали за православними традиціями (вона просила), то звільнили й директора школи, і всіх вчителів. І саме після 1933 року на похоронах з'являється духова музика - оркестр як замінник священника.

Зі смертю було пов'язано й виживання - за збір трупів (доволі масова тоді робота) платили якусь норму - 300-500 грамів хліба за, скажімо, 12 мерців. Тому ж і забирали часто ще живих, щоб до норми дотягти. Це робили ті ж селяни, і важко їх осуджувати. Бо йому за цей хліб треба вижити чи прогодувати свою сім'ю. Я зараз на все це дивлюся по-іншому, ніж сім років тому, коли тільки почала досліджувати.

Були, звичайно, жорстокі люди. В моєму селі був такий Іван на одній нозі, люди навіть прізвища не говорять, витіснили з пам'яті. То він цим гаком, яким мерців тягали, чіпляв їх за підборіддя, знущався над тілами - і діти малі не могли зрозуміти, що ж відбувається Чому раніше до покійників ставилися з повагою, співали їм пісні і встеляли зіллям дорогу, а тепер тягають гаком і кидають байдуже в купу інших тіл. Цим дітям було по 8-9 років, уявляєте, яким це було шоком для них і як вони далі ставилися до мертвих?

Всі традиційні свята влада вважала забобонами, пережитками минулого, і замінювала їх своїми, радянськими. У червні 1928 року ЦК КПУ ухвалює постанову про релігійний рух та антирелігійну пропаганду. А в травні того ж року було прийняте рішення про з'їзд безбожників і створення спілки войовничих безвірників.

Замість свободи віросповідання Конституція СРСР проголосила "свободу релігійного поклоніння та антирелігійної пропаганди". Такою була поправка до статті 19, внесена 22 травня 1929 року. Постановою від 8 квітня 1929 року заборонялося організовувати зустрічі для дітей, молоді, жінок з метою вивчення Біблії, і церковна діяльність зводилася винятково до богослужіння.

На церкву як на державну споруду накладався податок. Люди спочатку всім селом збиралися, один податок виплатили, другий, третій. Коли не могли виплатити податки, церкви дерев'яні розбиралися, а кам'яні використовувалися під зерносховища. Збирали також підписи людей, що ніби це люди самі звертаються до влади: "Хочемо закрити колишні очаги дурману".

Я знаходила документи в архівах, коли в селі 117 чоловік - і 147 підписів про закриття церкви. І потім вже до тієї ж влади приходить знов документ із підписом людей, що ми просимо відкрити церкву.

Замість церковного робили альтернативне дозвілля - клуби чи хати-читальні, причому в тих же церквах. Партійці зганяли дівчат у церкву-клуб і змушували там танцювати. Це був такий переворот у свідомості - танцювати в церкві! - що люди ставали пригнічені, байдужі. В них зароджувався страх, який передавався ще наступним поколінням. Я думаю, що й нам цей страх перед владою передався.

Витяг з протоколу номер 48-411, засідання секретаріату Всеукраїнського центрального виконавчого комітету від 11 березня 1930 року:

1) Забезпечити негайне використання всіх закритих молитовних будинків для культурно-освітніх потреб, щоб найшвидше колишні очаги дурману перетворити в будинки пролетаріату, культури і розваги.

2) Недобудовані молитовні будинки та закриті пристосувати для різних громадських потреб. Якщо вони не підлягали ніяким потребам, негайно розібрати.

3) Запропонувати в плані розгортання мережі культурно-освітніх установ, шкіл, сільбудів, клубів повне використання молитовних будинків, що закриті й мають бути закритими.

4) Закриття молитовних будинків провадити виключно за постановами трудящих.

У школах під час християнських свят проводилися антирелігійні масові заходи - були, наприклад "антивеликодня кампанія" і "антиріздвяна кампанія". 1 і 2 травня святкувалися за рахунок Дня вознесіння (його зробили робочим днем), щоб сплутати свята. Вихідним замість неділі оголосили четвер, але це так і не прижилося.

Популярне досі свято урожаю - обжинки - з'явилося за радянської влади як "справді народне". Плани проведення цього свята розроблялися за спеціальними інструкціями, головною ідеєю яких була організація ентузіазму та енергії мас на здійснення чергових завдань соціалістичної реконструкції сільського господарства.

8 березня і майовки, запроваджені тоді, і тепер святкуються в деяких селах. Уже без мітингів перед сільрадою і розповідей про те, що ми досягли стільки-то, доярка надоїла стільки-то... Просто йдуть на природу і вживають алкоголь.

Масове вживання й виробництво самогону - теж дарунок Голодомору. До 1930-их алкоголь вживали на свята. На весіллях була чарка і бутель з горілкою. І якщо ця чарка по колу обійде двічі-тричі, то це й називалося "випити". А активісти, які розкуркулять людину, заберуть їжу, майно, увечері цей подвиг святкували із п'янкою. Новий стандарт святкового застілля формували, так би мовити. 

Дітей також змушували в школі у неділю працювати, а на свята Великодня залучали до таких сільськогосподарських робіт. Були земельні наділи у школах, і на ці свята обов'язково виходили "на роботу". Проводилися різні вистави, декламації, в яких антирелігійна пропаганда загалом зводилася до брутального лайливого висміювання Бога. Також виступали міліціонери: "Кажіть батькам, щоб вони не святкували Різдва, тому що збільшується кількість пияків в цей час, відбуваються погроми, це погано".

Після 1930-их у селах припинили ткати полотно. Багато майстрів померло, а натомість з'явилися магазини. Та тканина видавалася лише тим, хто працював у колгоспі.Якщо не вистачало трудоднів, то давали менше - хоч і не вистачало, скажімо, на спідницю. І тоді ж почалася корупція в торгівлі - бо продавці часто видавали полотно в першу чергу своїм родичам і керівникам села

Тканина та була не дуже якісна, на відміну від "свого". Шкірна сировина теж - так що 1930-ті роки нам подарували ще й кирзові чоботи.

Одяг узагалі змінився - популярне на селі галіфе з'явилося пізніше, а тоді одяг просто став значно гірший. Тому що ті, хто розкуркулював, забирали одяг. Забирали кожухи, вишиті рушники, наволочки, ковдри - все, що якісне і нове.

Про те, як на Сумщині активісти продавали конфіскований одяг на базарі,читайте в проекті "Історія Голоду"

В колгоспі або сільраді робили аукціони або торги з того, що там було.  І часто матері своїм дітям наказували: "Ти не здумай купувати то, бо на тому людське горе". Іноді люди збиралися, хто мав гроші, щоб викупити й повернути.

А часто це було просто розтягнуто сільським керівництвом собі додому - одяг, майно. Той реманент, який не забирали, часто ламали, щоб люди не могли собі якусь грядку зробити. Люди забирали залишки майна і їхали його десь міняти. Але якщо вони могли пробратися через заслони, могли добратися до залізничної станції, потрапити до міста, і навіть обміняти щось, то ще не факт, що вони повернуться живі-здорові. І навіть тоді до них знову прийдуть, розкуркулять і заберуть.

Ставлення до майна різко змінилося, стало байдужим - я ще пам'ятаю по селах 1980-их такі хати, де ліжко залізне, стіл, фіранки, і більше нічого. Люди зранку в колгоспі, ввечері прийшли й переночували. Не треба накопичувати, збирати, краще жити. Все життя проходило в колгоспі.

Змінилася культура споживання їжі. Родина завжди збиралася разом, бо це був ритуал - батько на чолі, всі по черзі. Під час Голодомору хто коли встиг, тоді й поїв. До того ж змінився кількісний і якісний склад їжі, і самі страви змінилися.

Про раціон селян під час Голодомору читайте у розділі "Студії"

Відповідно змінилося ставлення до батька, який уже не міг забезпечити родину харчами. він уже не відповідав за дітей ані юридично, ані матеріально, не міг їх наділити ані спадком, ані посагом, ані землею. Натомість з'явилася юридична відповідальність дітей за батьків."Куркульські діти" підлягали виселенню, а якщо їм і вдавалося залишитися в селі, то вони не могли займати керівні посади.

Канібалізм, про який так часто говорять, насправді не був масово поширений. В архівах я виявила, що за фактом канібалізму тоді по всій УРСР було зареєстровано 2 тисячі кримінальних справ. Це не було поширеним явищем, і відбувалося тільки на ґрунті повного руйнування психіки.

Про людоїдство багато говорили, бо це навіть у ті роки сприймалося з шоком. І якщо такий факт справді траплявся в якомусь селі, про це знали на десятки кілометрів, третє-п'яте село. Всі про це говорили, додавалися деталі, змінювалися прізвища, вже говорили про якихось сусідів, знайомих знайомих. 

Натомість поширеним явищем стали самогубства. Були такі випадки, що жінки часто запалювали в печі вогонь, утворювали чадний дим, закривали вікна й двері, і вся сім'я з дітьми так зводили рахунки з життям.

Масово поширилися вбивства. Переважно з боку активістів, які вірили у свою всевладність і чинили самосуди. От об'їждчик на полі побачив жінку, що підняла колоски, то він її нагайкою з металевими кінчиками. І так, що або він її вб'є на полі, або вона прийде додому, і від тих ран може померти.

Нечасто, але були й випадки помсти активістам. Але за такі самосуди одразу ж карали - це ж руку на Представника Влади хтось насмілився підняти! Взагалі ж опір був до 1933 року. У 1930-х роках було більше 400 селянських повстань на Південній Україні. Збиралися чоловіки, жінки, з вилами, лопатами, опиралися, розбирали назад з колгоспів свою худобу. А потім ходили активісти і знову її забирали. А коли вже не було сили, не було що їсти, коли посадили найактивніших... 

 З часом опір ставав пасивним - люди, наприклад, закопували зерно, змішували з землею, ховали десь в соломі. Просто мовчали, не розповідали нічого. Але через пасивний опір породжувався дуже сильний страх. І якщо люди й мали десь зерно, то боячись того, що хтось побачить і на них донесе, вони його так і не відкопували, і вмирали з голоду.

Страх - це найбільше, що ми зараз маємо наслідком від того. Люди стали замкнені і непривітні. Поїдьте на Сумщину, на Чернігівщину, пройдіться там глухими селами і спробуйте заговорити з місцевими.

Звичайно, тоді ж була й солідарність, і взаємодопомога. У кого був зайвий шматок хліба або склянка молока, то рятували сусідів або знайомих, підгодовували їхніх дітей. Я особисто опитувала свідків, вони кажуть, що досі пам'ятають, як ту бабку звали, дай Боже їй здоров'я, що вона нас врятувала тим хлібом.

Масовим явищем стали доноси. До того місцеві проблеми намагалися вирішити в селі, а не вплутувати в це владу. Роберт Конквест відносив цей феномен до психічних симптовів, які виникли внаслідок голоду. Люди боялися один одного і не довіряли навіть сусідам. Вночі, коли мололи якісь рештки, ставили на варту дитину - щоб ніхто не побачив. Про яку солідарність громади тут може йтися?

Черех страх і непевність часто доносили першими на сусіда, бо думали, що він скаже. І доноси зоахочувалися. Була премія - 10-15% від знайденого. Для окремих людей донос був способом вижити - от у них нічого немає, і вони знають, що в тебе є, то як не донести. Часто так зводили особисті рахунки. Після Голодомору донос став не ганебним явищем, а проявом громадської свідомості.

До речі, міліціонер за кожну доведену до суду справу отримував 75 рублів доплатидо зарплати. 17 лютого 1933 року цей досід був поширений на всю республіку у формі спеціальної урядової установи. 

Внаслідок Голодомору люди почали створювати запаси. Моя бабуся постійно зберігала сірники, сухарі і сіль - "а раптом щось?". В села не допускали товари, часто згадується про відсутність солі, якої не було взагалі, варили стару шкіру.

Про українців у Кримській війні.