Севастополь – місто української слави. Ч-1

Росія у цій війні воювала переважно українськими руками – до 50% війська Імперії складали солдати, матроси і офіцери українського походження, причому матроси-українці складали близько 70% Чорноморського флоту.

Російські історична наука і засоби пропаганди видавали за незаперечну істину гасло "Севастополь – місто російської слави". Пов’язували це, насамперед, із подіями Кримської війни 1853–1856 років.

Проте, по-перше, Російська Імперія у цій війні воювала переважно українськими руками, а по-друге, вона цю війну програла.

При огляді експозиції у музейному Севастопольському комплексі "Михайлівська батарея", підготовленої спільно Музеєм Шереметьєвих і Військово-морським музеєм України, значну частину якої становлять матеріали, присвячені подіям Кримської (Східної) війни 1853–1856 рр., я звернув увагу на один фотознімок, зроблений, імовірно, у 1904 р.  [1 - див. список джерел нижче]

На ньому зображені понад 40 сивих й бородатих ветеранів війни, колишніх матросів Чорноморського флоту, які були зібрані до урочистих заходів з нагоди 50-ї річниці оборони Севастополя.

Прізвища цих ветеранів наштовхнули на важливу думку. Досить ознайомитися із цим списком, щоб зрозуміти, про що йдеться.

Лише троє з ветеранів мають однозначно російські прізвища, ще двоє-троє – прізвища, можливо, неукраїнського походження. Переважна ж більшість – не менше 35-ти чоловіків із 41-го, тобто 85-90% – мають саме українські прізвища.

Тоді я і замислився, а наскільки вагомим був український чинник у війні 1853–1856 років Росії проти коаліції держав Констянтинопольського союзу?

Визначаючи вагу українського чинника у будь-якій війні, слід розуміти, що він не вкладається лише у формулу "участь співвітчизників у війні", а являє собою значно ширше явище.

Найвагомішими складовими українського чинника у цій війні є:

- територія України (міста, порти, фортеці, важливі райони та об’єкти, сухопутні і морські комунікації тощо) як мета війни, театр воєнних дій, місця битв і боїв;

- українці (не лише етнічні, а й представники інших народів – вихідці з українських земель) у складі армій воюючих сторін, їх полководницькі й бойові заслуги, героїзм, особистий внесок в оборону і перемоги над ворогом;

- внесок конкретних осіб, громад, господарств, підприємств України у постачання та моральну підтримку армії, а також діяльність медичних установ на території України з врятування життів і лікування поранених;

- вплив умов війни на життєдіяльність населення України, людські й матеріальні втрати України у війні;

- наслідки війни для України, їх вплив на подальшу долю країни й доль широких верств населення.

У світову історію ця війна з подачі англійців і французів увійшла під назвою Східної війни, оскільки визначальною причиною і головною темою війни було Східне питання – посилення впливу і панування на Близькому Сході.

Чому Кримська? Така назва закріпилася за нею в історії Російської імперії (потім – СРСР), оскільки саме Кримський півострів став головним театром воєнних дій.

Східна (Кримська) війна стала найбільшим за століття воєнним конфліктом у Європі у період між наполеонівськими війнами і Першою світовою війною.

Її вели, з одного боку, Російська імперія, а з іншого – Османська імперія та її союзники по коаліції: Великобританія, Франція та Сардинське королівство, за розширення імперських володінь і домінування в Європі, на Кавказі, в Передній і Малій Азії та на Близькому Сході.

Війна була не лише воєнним конфліктом між двома імперіями – Росією та Туреччиною, в якому на боці однієї із сторін вперше виступили інші впливові держави, а стала прологом світової війни.

Фактично у ній, із врахуванням сучасних незалежних держав, у різних проявах – війська, матеріальні ресурси, дипломатичні зусилля тощо – брали участь понад 20 країн.

Крім того, це був і цивілізаційний конфлікт, суть якого полягала в тому, що після Французької революції кінця XVIII ст. і наполеонівських війн більшість європейських країн вступили на шлях прискореного технічного й економічного прогресу.

Революції 1848–1849 рр. в Європі довершили справу, давши додатковий імпульс розвиткові євроатлантичної цивілізації.

У цих революціях і спричинених ними війнах Російська імперія брала активну участь як консервативна сила, що охороняла застарілий порядок – саме через це її прозвали "жандармом Європи".

Російська імперія технічно і економічно усе більше відставала від країн, які побороли середньовічні пережитки революційним шляхом. Водночас вона стала джерелом страху для решти країн, що вступили на шлях модернізації. Усвідомлення російських загроз допомагало політичному зближенню навіть давніх суперників – Франції та Великої Британії.

Цей союз виник на початку 1850-х рр. саме з метою протистояння агресивній політиці Росії і виявився для російських правлячих кіл цілком непередбачуваним

Безпосередньою причиною й приводом до початку чергової російсько-турецької війни ставконфлікт між православним і католицьким духівництвом стосовно права володіння святими місцями в Палестині (насамперед, в Єрусалимі), яка була підпорядкована султанській Туреччині.

Після того, як у травні 1853 р. Порта, заручившись підтримкою Франції і Британії, відмовила російському послу князю Олександру Меншикову про визнання прав грецької церкви на святі місця, а також привілеїв православних християн Османської імперії, Росія розірвала дипломатичні відносини з Туреччиною.

Російський імператор Микола Перший, який зажадав бути покровителем усіх православних підданих Османської імперії та виступити в ролі захисника одновірців, наказав військам зайняти підпорядковані султану дунайські князівства Молдавію і Волощину, що й було зроблено.

4 жовтня турецький султан Абдул-Меджид оголосив війну Росії, а 20 жовтня маніфест про війну із Туреччиною оприлюднив російський імператор Микола Перший.

Війна розпочалася для Росії досить успішно. Особливо значимою подією став розгром російським Чорноморським флотом під керівництвом адмірала Павла Нахімова турецької ескадри 18 листопада 1853 р. у Синопській битві. Це була одна з найвизначніших перемог флоту Російської імперії й остання битва в історії вітрильного флоту.

22 грудня 1853 року, підтримавши Туреччину, яка опинилася на межі військової поразки, англо-французька ескадра увійшла в Чорне море. Англійський пароплав "Ретрібюшен" підійшов до Севастополя.

Командиру порту було висунуто умову, що для уникнення війни між Росією та Англією й Францією російські кораблі не повинні виходити в море і нападати на турецькі судна.

9 лютого 1854 р. Росія оголосила війну Англії та Франції. Ті відповіли Росії оголошенням війни 15 березня 1854 р.

Розпочалися активні воєнні дії союзників проти Російської імперії на кількох театрах воєнних дій – Чорноморському (на Чорному й Азовському морях, у Причорномор’ї, Молдові й Волощині, на Кавказі), Північно-Західному (на Балтійському та Білому морях), і, навіть, на Далекосхідному (на Тихому океані, а саме на Камчатському півострові – бій за фортецю Петропавловськ-Камчатський).

Проте основні дії розгорнулися в акваторії Чорного моря і на Кримському півострові – переважно за головну морську базу Чорноморського флоту Севастополь.

Результати і наслідки Кримської війни продемонстрували відсталість Росії від розвинутих європейських держав і виявилися катастрофічними для Росії, ставши поштовхом для кардинальних змін усередині країни.

Поразка у війні стала наслідком російського експансіонізму й авантюрної політики самодержавства, некомпетентності військового командування, технічної відсталості російської армії, нечисленності і непідготовленості військово-морського флоту, що значно поступався перед об’єднаними силами противника.

Вразливим місцем Росії стала відсутність розвиненої мережі доріг (передусім залізниць), що не давало можливості своєчасно перекидати людські і матеріальні ресурси на театр воєнних дій.

Підкріплення живою силою, харчове та військове постачання з Англії і Франції часом приходило швидше морем, ніж суходолом – з внутрішніх губерній Російської імперії.

Мужність, хоробрість і відвага солдатів, організаторів і керівників оборони Севастополя не могли компенсувати загальної соціально-економічної та військової відсталості Російської імперії.

Росія виявилася нездатною змагатися з передовими країнами у виробництві і забезпеченні армії нарізною стрілецькою й артилерійською зброєю і гвинтовим паровим флотом, не могла вона змагатися і в частині транспортних засобів. У країні в цей час лише зароджувався залізничний транспорт і електричний телеграф.

Російські війська були слабо забезпечені гвинтівками-штуцерами. Cила цієї зброї полягала в тому, що вона стріляли далі гармат: перебуваючи у недосяжності стрілець міг вражати бойові розрахунки гармат. Імператорські ж солдати були озброєні переважно гладкоствольними рушницями і тому могли вести ефективну стрільбу на дистанції трохи більше 200 кроків.

У той час англо-французькі війська, застосовуючи нарізну зброю та кулі нової конструкції (кулі Міньє), вели ефективний вогонь на вчетверо більшій дистанції – до 800-1000 кроків. Це стало однією з багатьох причин поразки Росії в Кримській війні.

Бездіяльність вітрильного російського флоту після Синопської битви і його затоплення в Севастопольській бухті були зумовлені перевагою противника в якості і чисельності флоту, переважно пароплавного.

Піхота могла відмінно марширувати, проте не вміла прицільно стріляти і діяти в розсипному строю. Цьому її не вчили в мирний час.

Ще гірше було з кавалерією. Російська кіннота мала відмінний кінський склад і вміла чудово виконувати тонкощі манежної їзди, але не вміла вести розвідку і проводити глибокі рейди. Командування не намагалося навіть використовувати кінноту як засіб взаємодії.

Війна призвела до розладу всієї фінансової системи Російської імперії. З 1853 р. по 1855 р. дефіцит державного бюджету Росії зріс майже ушестеро – з 52,5 до 307,3 млн руб. Для фінансування військових витрат російському уряду довелося вдатися до друкування незабезпечених кредитних білетів.

Це призвело до зниження їх срібного покриття з 45% у 1853 р. до 19% у 1858 р., тобто фактично до понад двократного знецінення рубля. Загалом Росія витратила на війну 800 млн рублів, тоді як інша сторона – всі союзні держави разом – суму еквівалентну близько 600 млн руб. 

Військові втрати сторін у війні були майже рівними: Російська імперія втратила вбитими і померлими від ран понад 130 тис. солдатів і офіцерів, а військові втрати союзних військ склали понад 150 тис.: Франції – 96 тис., Туреччини – близько 32 тис., Англії – 23 тис., Сардинії – понад 2 тис.

а іншими підрахунками, загальні втрати, тобто вбитими, померлими від ран і хвороб, пораненими і хворими, російської армії склали 522 тис. осіб, турецької – до 400 тис., французів – 95 тис., англійців – 22 тис. , проте є підстави вважати такі цифри втрат російської, а особливо турецької армії, завищеними.

Загальні ж втрати війни разом із цивільними жертвами були ще більшими. "Левова частка" цих втрат була наслідком епідемій і хвороб, які "косили" життя людей в районах воєнних дій.

В цілому, війна призвела до кризи російської соціально-економічної системи й державності загалом.

Її результати прискорили ліквідацію кріпосництва та розвиток капіталізму в країні, спричинили модернізацію збройних сил Росії. У міжнародному вимірі, війна наочно і переконливо провела лінію цивілізаційного розділу між Росією та Європою.

Цей цивілізаційний розкол, як показав час, на жаль, не зник. Він і через 150 років після Східної війни, у ХХІ ст., залишається дієвим і потужним фактором, "каменем спотикання" у відносинах Росії із країнами Заходу.

Україна, перебуваючи в складі Російської імперії й втративши будь-які ознаки державного суверенітету чи автономії ще в другій пол. ХVІІІ ст., була втягнута у воєнний конфлікт Росії з іншими державами і взяла активну участь у війні. 

Україна змушена була віддавати на плаху війни свої людські й матеріальні ресурси, проливаючи кров за інтереси Російського самодержавства.