Жан Ніколя Артюр Рембо

КОВАЛЬ Палац Тюїльрі, 10 серпня 92 р.

Високочолий, він гігантський молот стис. Страшний у величі й сп'янінні, сміючись, Неначе бронзова сурма неповторима, Й обвівши короля жорстокими очима, Коваль Людовіка Шістнадцятого тут Повчав, а навкруги штовхався чорний люд, Брудними лахами торкаючись панелей. І випнув черево блідий король дебелий. Блідий як бранець, що бреде на ешафот, Сумирний, наче пес, не відав він гризот, Бо цей гидкий коваль, що мав широкі плечі, Йому сказав такі слова й кумедні речі, Якими раптом і застукав короля. «Ти знаєш, сір, як ми співали тра-ля-ля Та гнали батогом волів на панські ниви, Під сонцем молитви читав абат лінивий І гримав чотками монеток золотих. Сеньйор на скакуні сурмив звитяжно в ріг. Один мотузкою, а інші батогами Сікли нас. Як воли, ми глипали баньками І вже не плакали, а далі й далі йшли. Тоді, коли ж ми лан зорали чималий, Зоставивши в масній землі частину плоті Своєї, то ... на чай дістали по роботі. А підпаливши нам помешкання вночі, Ви наших дітлахів спекли як калачі. О! Я не скаржусь. Я верзу тобі дурниці, Між нами кажучи. Але слова збагни ці. Хіба ж не радісно, як сіно лугове У червні на возах до клунь сільських пливе І чути, як пахтять трава пожухла, квіти Й садки, відколи дощ дрібний почав кропити? І бачити хліба й налиті колоски, І думати, що з них пектимуть буханки, А велет поблизу палаючого горна Співатиме, б'ючи кувалдою проворно. Була б упевненість, що дещиця щедрот Перепаде й тобі - з того, що дав Господь. Але, на жаль, це те, що і було допіру. Я нині знаю все! І через те не вірю. Я маю голову і руки, й молоток. Аж ось іде чужак, тримаючи клинок, І каже: «Оброби мої наділи, хлопче!» І почалась війна, і зайда землю топче. Він сина відбере у мене без вини. Бо я - простолюдин, а ти - король ясний. Ти так захтів, хоча й своїх дурниць свідомий. Ти певен, що мені під смак твої хороми, Твої нероби (хай їм чорт!), послухачі Та байстрюки, котрі бредуть як павичі. Вони в твою нору таскали наших доньок, Нас до Бастилії тягли за посторонок, Повторюючи нам: «Змиріться, бідняки!» Тобі ми й Лувр звели на наші мідяки. Ти нагуляєшся, міцним питвом зігрітий, І будуть паничі на шиї в нас сидіти. А дзуськи! Підлість ця триває ще здавен. Одначе наш народ - не шльондра. Крок їден - І ми Бастилію розвіємо в пилюку, Цю зліплену з камінь заюшених тварюку. І бридко нам було дивитись, як у вись її укріплення облізлі здійнялись. Зачиненими нас тримали в тінях мури. Так, громадянине, минулий час похмурий Хрипів і руйнувавсь, як вежу ми взяли. Щось схоже на любов ми в серці зберегли, Коли обійняли синів без церемоній. І роздувалися в нас ніздрі, наче в коней. Ми, горді й сильні, йшли і лячно нам було. У сяйві сонячнім, здіймаючи чоло, Ми по Парижу йшли в забрудненім манатті Й уперш себе людьми відчули. Бліднуваті Ми, сір, були хмільні від сильних устремлінь. Коли ж ми підійшли гуртом до чорних стін, Підносячи списи, листки дубові, сурми, Великий натовп наш не лютував, безжурний. Відчувши міць свою, ми прагли доброти. З тих пір ми начебто об'їлись блекоти! Гурти робітників на брук міський ступали, Від темних привидів зростаючи дедалі,- То йшли знедолені до брам багатіїв. Я теж за ними біг, щоб нищити шпиків, І обійшов Париж, піднявши молот вгору. Повсюди щось трощив сердито під цю пору. Ану, лиш посміхнись, то я й тебе приб'ю! Ти потім витратиш усю казну свою На клерків, що, від нас отримавши супліки, Відкинуть їх, як м'яч, без розгляду навіки, Про себе кажучи: «Які ж бо ви дурні!» Закони вміючи зварити на вогні, Рожеві рішення приправити в горнятках І викроїти щось для втіхи на податках, Собі затиснуть ніс, зустрівши нас, вони.- Бо вигляд наш для виборних брудний!- Тепер їм нічого боятись, крім багнетів. Доволі з їхніми дурницями кисетів, І ненажер божків, і остогидлих страв, Яких, королю, ти для нас приготував. Тоді жорстокими ми стали мимоволі, Почавши і хрести трощити, і престоли». Зірвавши оксамит фіранок, він йому Показує внизу вируючу юрму. На королівському широкому дворищі Вона, страшна, росла й гула все ближче й ближче, І вила, ніби пес, немов прибій морський, Здіймаючи списи залізні і кийки, І барабанний дріб, і вигуки, й прокльони. Ген рам'я ковпаки закровили червоні. Все показав коваль у зяюче вікно Пітному королю, що зблід як полотно, Побачивши юрму. «Це, сір, кишить сірома. Від неї здійнялась під стінами содома. Тому що нічого й поїсти злидарям. Ось я, коваль. Моя дружина з ними, там. Дурепа! В Тюїльрі дістати хліба мріє! А на пекарні в нас ніякої надії. Я маю трьох дітей. 1 знов бабусь-сновид В очіпках, що бредуть, голосячи навзрил Тому що сина чи дочку в них одібрали. Двох чесних громадян я знав: у криміналі Томили першого, а другий посивів На каторзі. Тепер на волі, наче псів, Ми зацькували їх і через те на серці В обох невесело. Жахливо, бо й тепер ці Мужчини мучаться і не позбулись пут. Вони сюди прийшли і під вікном ревуть. Сірома! Зганьблені, продовжують стояти Жінки. Бо що візьмеш, скажу, з слабої статі. Все сходить нині з рук придворним паничам, Що наплювали так у душу цим жінкам. Красуні ваші тут сьогодні. Це сірома! О! всі знедолені, кого здолала втома Й нестерпна духота, ті, хто бреде й бреде І від важких потуг сконає бозна-де... Вклоняйтесь до землі, бо перед вами - Люди! Ми, сір, робітники! І скоро доля буде Таки всміхатись нам в ясній будучині, Коли куватиме Людина день при дні. Стрімка дослідниця великої предтечі Й великих наслідків, приборкуючи речі, Людина все, немов лошицю, осідла. О горнів сяєво! Не стане більше зла. Чого допіру ще не відаємо ми, то Назавтра, знаючи, й просіємо крізь сито, Здійнявши молоти: тоді, братва, вдогонь! І нам зворушливий присниться часом сон, Що просто живемо й нікого не морочим Картанням, трудячись під поглядом урочим Своїх дружин, яких ми любимо здавен, І що з достойністю працюємо весь день. Тоді обов'язок нам, як сурма, роздасться. І ми відчуємо таке велике щастя. А щоб на нас ніхто напасти не посмів, Рушницю вчепимо в житлі напоготів! Але повітря вже наповнив запах бою. Що я казав тобі? Зріднився я з юрбою! Хоч залишилися ще гендлярі й шпики, Одначе вільні ми! І в нас є жах такий, Що часом робить нас великими. Недавно Гуторив про життя й обов'язок я славно. Поглянь на небосхил! Для нас він геть малий. Ми там загинули б і жити б не змогли. Поглянь на небосхил! Я знову зі страшною Юрбою злиюся, що котить за собою Твої гармати, сір, по вулицях брудних. Своєю крівцею ми вимиємо їх! Відчувши нашу мсту й почувши наші крики, Не гаючи хвилин, руді й старі владики На Францію пошлють свої полки гуртом. То й що ж! Ми теж і з цим покінчимо лайном!» Він на плече поклав свій молот. Зовсім близько П'яніло перед ним вируюче юрмисько. Повсюди - на дворі, в хоромах - тут і там, Де задихавсь Париж із болісним виттям, Пройшлася раптом дрож в юрби над головою. Коваль ручищею, широкою й масною, Хоча й спітнів король пузатий хтозна-як, Метнув йому в чоло фрігійський свій ковпак! Переклад Всеволода Ткаченка

Невже...