Думка про 9 травня.

Коли я була маленькою, 9 травня було справжнім святом. Обидва мої дідусі воювали в Червоній армії, обидві бабусі пережили війну. Я знаю, що мене досі багато хто вважає “понаїхавшою західнячкою”, але я корінна киянка. Якби була родом з Франківська чи Тернополя – мої дідусі, певно, воювали б в УПА. Але склалося так, як склалося.

Один дідусь не дожив до мого народження – але залишились родинні спогади, фронтові фотографії і листи з фронту, речі, привезені ним з війни. Другий дід прожив довго, про війну розповідати не любив і ніколи не ходив на паради. Але все одно – на вулицях у травневі дні було завжди багато ветеранів, і це були ще міцні, гарні люди, які справді пережили жахіття війни і були нашими героями і об’єктами таємних дитячих заздрощів. Згадати – як я боялася, що на мою молодість може не припасти війна! Або її не буде зовсім, або ж вона трапиться тоді, коли я вже буду старою і не зможу піти на фронт чи в партизани.

Звісно ж, радянська книжково-кінематографічна брехня, якою нас тоді годували по вуха, сприймалась як істина в останній інстанції.

Тоді – була атмосфера свята. Просто не було інших “народних” свят та інших героїв. Це свято організовувала партія, яка так і називалася – Партія, бо інших партій не було. Під червоним прапором – і не було тоді іншого прапору, бо республіканський теж був переважно червоним.

Зараз ці ветерани давно померли. Залишилися одиниці, такі вже старі й дряхлі, що якимось знущанням виглядає виводити їх на паради. Плюс – ті, хто за віком міг воювати, але, м’яко кажучи, не воював.

На паради й урочистості у ці дні переважно виходять люди – на вигляд однолітки моїх батьків, які народилися через 5 років після закінчення війни.

Багато чого змінилося за ці 30 років, друзі.

Ветерани померли. З’явилася власна держава і багато партій, обирай – не хочу.

З’явився власний прапор. Батьківщина змінилася! І захід цей з патріотичного став антидержавним. І проводять його – антидержавні сили. При цьому людей, для яких це справді святе – бо вони причетні до війни і перемоги, а не просто їм радянською пропагандою мізки промили – з кожним роком стає все менше. А люди з покоління моїх батьків, які пишаються подвигом своїх батьків, замість того, щоб просто згадати їх удома, розповісти про них онукам і правнукам – підіграють цим силам.

Під червоним прапором, який зараз виносять на вулиці комуністи – не тільки перемогли фашистів, а й знищили мільйони українців і захопили пів-Європи, завдавши людям багато лиха.

Вважаю, що у наш час цей прапор доречний в музеях та на військово-історичних реконструкціях (!). От реконструкції – дуже корисна річ, те, що треба для молодого покоління. А також просвітницькі передачі на тему Другої світової.

Хай молодь знає правду. Хай пишається прадідами. Але ж не Радянською імперією.

Олена Білозерська.

ІА "Поряд з вами".

Від себе: ось приблизно так думаю і я, внук ветерана Червоної армії. Викинути усе червоне лайно та паради з цієї дати і залишити факт перемоги. Немає нічого поганого в тому, що люди вітають один одного з перемогою. Кожного року мій батько та його сестра вітають один одного, йдуть на кладовище до батька (мого діда) і сидять за столом, якщо збігається. Багато родичів робить те саме. То що, може мені слід в цей день посипати голову попелом і вважати його трауром? На паради я не ходжу, стрічки не чіпляю, але перемогу вважаю фактом...і нічого не поробиш, наші діді жили в СССР і ми теж, частково.