Мовчазна розмова

   У темряві міській, осяяній лиш світлом ліхтарів, стояло двоє край алеї, - стрункий і статний молодик, а поряд загадковий, вдягнений у чорне літній чоловік.

  - Хода ж її така легка та чарівлива, мов вітру літнього танок, -  в замріяні прошепотів панок.

  - У русі повному життя, завжди була, і є своя краса - спокійно мовив, ніби проспівавши, літній пан у чорному пальто.

   - А пахощів дівочих шлейф п’янкий, - заплющив очі парубок, поринувши у спогади далекі. – Солодкий і такий палкий… Я й досі, у своїх долонях відчуваю… - замріяно на пальці свої глянув.

   - Вітром віднесе звабливий дух, - ледь усміхнувся літній пан. – Гляди, щоб від почуттів своїх, ти не оглух.

   - Хіба лиш в мині справа, чи не видів ти, як глянула на мене мила пава? – усміхнено відмовив молодик.

   - Хоч не подумав ти, що шепіт твій у ніжності пориві, примусив її душу вірити в кохання й нездійсненні мрії?

   - Чи ж ти не бачив сліз в її очах? – застиг юнак у щирім здивуванні.

   - Так… Та діви плачуть і в щасливі миті, коли здається їм, що лиш вони одні на світі.

   - Та ж чув я, тихе зізнання любовне… Чув як серце діви тріпотіло, до країв коханням повне.

   - Облиш, забудь зітхання те ледь чутне. Не для тебе пролунали ті слова таємні, бо ти, лиш свідком був її життя, - похмуро мовив чоловік в пальто і кинув погляд в бік метро.

   - Але ж у погляді її безодня щирих почуттів, вона дивилася та прихистку благала… - задихався парубок у відчаї німім. – Вона дивилася і ніби знала…

   - Який ти юний ще, та несвідющий… - Ледь усміхнувся літній чоловік, схиливши голову у батьківській турботі. - Не вір очам дівочим, що мов океани сповнені слізьми. У прагненні сховатись від тортур душевних, діва ладна кинутися до обіймів перших, що їй солодку пісню проспівають про любов і скажуть, що вона жадана, обійми, які на щирість присягнуть, знаючи, що то лише омана…

  - Але ж вона жадана… - зітхнув у відчаї панок і втупив погляд до землі. – І моя пристрасть, то не є забава…

Літній пан у чорному пальто сумно усміхнувся, і до світла вуличного ліхтаря він обернувся.

  - Гаряче серце юності палкої, бодай не спалить душу в муках, а гріє у ночі зимовій, грійся обіймами її, в думках.

   Юнак затих, схиливши голову до долу, не здійснена мрія, і нема нікого…

 Лиш вуличний ліхтар освітлював вулицю порожню і дві застиглі постаті сумні, і не нудьгує той метал у ночі прохолодні. А тіні мовчазних, не до зір тяглися, - до землі, туди де мрії між людей блукали і на життя, і на кохання надихали… І лиш ліхтар не засумує, що тіні душ забутих тяглись гіллями по дорозі. Дві постаті мовчання і німих розмов, - у кленовій і дубовій мріях, мріях двох…