Життя на лінії вогню

   Тож, я в Харкові, сьогодні тут особливо гучно, бомблять нас мало як не в перші дні, веселуха... Ще мама зателефонувала, сусіди пригостили її якимось домашнім пійлом і вперше з початку 2-ї хвилі вона розплакалася... Закопувала в кутку двору каністру бензину куплену нині в скупника гав'ядини, плакала і говорила зі мною по телефону... Вона ж з батьком все у свому селі, а в сусідньому кацапи засіли, обстрілюють все довкола безбожно, це диво, що на їхню частину вулиці не залітає, село без газу і електрики, але волонтери привезли їм сонячну панельку аби мобіли заряжали, під обстрілами садили город, живуть здебільшого в погрібі... Але плакала моя мама не через це, а тому, що нині продала стару молочну корову яку щиро любила, але хоч корова з телицями самі себе пасуть і самі до дому приходять, через обстріли вже багато здичавілої ходобини загинуло, дехто застряг і здох в змілілому каналі, а конкретно мамина корова наступила на уламок який застряг у ратиці через що життя її перетворилося на муку, тож її і продали... І тут одне за одним, одне за одним, і мама плачучи розмовідала як собаки і коти які живуть в них, жахливо реагують на обстріли, з переляку б'ються об стовпи, ворота, меблі... Деякі від постійних забоїв вже здохли, деякі вже на божій дорозі. Тврини постійно плачуть і сахаються, здихають тяжко, мама вже думає про те щоб позбавити їх страждань власними руками... Але, каже, найстрашніше в цій ситуації, не обстріли, не муки тварин, а батько... Я вже писала, що з початком обстрілів тато впав у нів'єбєнну істерію, так ось, його досі не відпускає... Людина, яка 35 років була емоційним тираном, яка перетворила кілька років мого дитинства і дитинства моїх сестер на пекло своїми блядками і курвами, який 35 років казав як сильно хоче кинути нашу родину, не кидає мою матір і не йде... Всі ці 3 місяці він тероризує її, сам не спить і їй не дає, без перестанку кричить що застряг в селі через неї, хоч всі 3 місяці і я і мама казали, щоб він їхав, адже можливостей було і залишається безліч, але він не їде... Він не спить, не їсть, постійно кричить, матюкається, проклинає всіх, навіть мене, бо не тільки мама винна в тому, що він не поїхав, але і я... Вона плакала, закопувала бензин і пояснювала в якому він куткові, аби ми його викопали якщо з нею щось станеться... Вона не боїться градів, не боїться смерті, вона страждає через батька який не хоче їхати, істота яка все життя так рвалася від неї, боїться без неї їхати в білий світ, і здавалося б, в нього купа родичів, але ні, він боїться без неї жити сельніше ніж померти від авіабомби, і через це лютує, бо не розуміє як так сталося, і чому він не може без неї жити... Він злиться на маму, проклинає все своє життя з нею, і не йде...За інших умов я б забрала маму в свою садибку, але вона зараз під окупацією біля Куп'янська, у Харків, в нашу з сестрою кімнатку вона не хоче, бо в неї є коханий дім і тварини яких вона дуже любить... Вона каже, що життя могло б бути стерпним, вона не боїться померти в свому домі, вона боїться жити в ньом з батьком... Отакі от пироги...