Основна група, передрімавши в пермському готелі на матрацах, кинутих на підлогу (бо місць не було), приїхала за чотири години електричкою в Чусово, обійшла всі потрібні установи. Під вечір виявили, що не взяли довідок про смерть Тихого, Литвина, Стуса — тому нам не віддають домовини. Довелося мені їхати назад до Пермі. 17-го вранці група вирушила автобусом місцевої друкарні в село Борисово, де кладовище. Чернілевському, Дмитрові Стусу та Гурдзанові з операторами довелося, завізши інструмент на кладовище, повертатися в Чусово, де після довгих зволікань їм дозволили викопувати домовини, але не піднімати їх, доки не буде привезено цинкових. Такі ж перетрактації велися й на кладовищі з дільничним міліціонером і якимось оперуповноваженим. Близько 12-ї години ми заявили, що починаємо копати самовільно, беручи всю відповідальність за наслідки на себе. Ішлося ж про «наругу над могилами»...

Сніг ледве притрусив землю. Ґрунт замерз на сантиметрів 10. Стусова домовина виявилася на глибині в межах приблизно 100 — 140 см у сухій глині. До неї докопалися раніше. Литвинова — на глибині 150 — 180 см, у мокрій глині, доводилося вичерпувати воду з ями... Сутеніло. Ми мусили провести освітлення від найближчої ізби, за що господарі (Ніна і Сергій Жеребцови) платні не взяли. Ще до темряви затягли ми під домовини мотузки, зрушили їх із місця. А цинкових домовин усе нема. Чернілевський з оператором мусив ще раз їздити до Чусового на перетрактації, звідки привіз невиразну, але тривожну вістку, що з нашою машиною, яка мала везти цинкові домовини з Пермі, щось у дорозі сталося. Проте ми роботу не припиняли...

Нарешті бiля 19-ї години приїздить машина з домовинами. Нам полегшало на душі, а влада прикро здивована. Шовкошитний розповідає, що насилу вдалося умовити майстрів у Пермі, щоб докінчили хоч дві домовини, що були розпочаті, та дерев’яні ящики до них. Усе це з доплатою, звичайно. А брати Тихі подалися на якийсь завод, де їм обіцяли дати майстра і матеріал. Із Пермі ваговоз вирушив уранці, але на виїзді з міста його зупинила автоінспекція. Певна річ, люфт керма виявися завеликим, їхати не можна. Водій і Шовкошитний пішли до будки ДАІ правдатися, але їм там оголосили, що є підозра, ніби вони... збили хлопчика. Треба їхати до райвідділу міліції, що на протилежнім кінці міста. Та коли водій Сидоров і Шовкошитний вийшли з будки ДАІ, то з жахом побачили, що їхня машина осідає на праві колеса (згодом у кожному колесі виявили по дві однакові пробоїни, причому всі збоку). Було одне запасне колесо, його поставили спереду, пробиті — до заднього моста в середину, а цілі — з боків.

Поїхали до райвідділу. Тільки о 14-й годині за місцевим часом (о 12-й за московським) їх відпустили, вибачившись. Згодом з’ясувалося, що саме в цей час київський міськвиконком під тиском громадськості виніс рішення про перепоховання на Байковому, а не на Лісовому кладовищі. Отже, оголошено було «відбій» затримуванню...

Першою близько 19-ї години підняли Стусову домовину. Зняли віко. Усе чорне: обличчя, зеківський одяг, подушка під головою, стружки в домовині. Тіло нетлінне, всохле. Дмитро глянув і сказав: «Це тато». Стягнув шапочку з голови, закрив нею своє обличчя і скрушно відвернувся..

Поклали під голову «пропускну» від церкви, хрестик, накрили тіло покривалом, поставили бiля рук незапалені свічки, помолилися, попрощалися і закрили домовину віком. Литвинова могила глибша. Коли підняли домовину — з неї полилася вода (і нині чую той дзюркіт). Зняли віко — тіло покрите саваном. Мама, Надія Антонівна Парубченко, була на похороні 8 вересня 1984 року, то казала, що їй навіть дозволили переодягнути сина в цивільний одяг. Переклали тіло в цинкову домовину так само за допомогою двох шматків тканини, поставили свічки, помолилися і закрили домовину віком...

Опустили в ями порожні домовини. Засипали, зробили горбочки, поправили могилу Ішхана Мкртчяна, що поміж Стусовою та Литвиновою. Відірвали зі стовпців бляшані номери 7 і 9. Поставили свічки на всі одинадцять могил в’язнів, дві з яких оце спорожніли, і так відійшли (у жовтні 2000 року на конференції в Кучино я дізнався від Давида Алавердяна, що вірмени на чолі з його тестем, колишнім кучинським в’язнем Ашотом Навасардяном, забрали тлінні останки Ішхана Мкртчяна ще в лютому 1989 року, нікого не питаючи! І провезли через усю Імперію зла до рідної Вірменії. Давид показав відеофільм про це: хурделиця, а вони копають...).

Вантажна машина з домовинами і дерев’яними ящиками від’їхала одразу, десь бiля 21-ї години. З ними поїхали мідники і Шовкошитний — до гаража друкарні, де мідники залютували (запаяли) домовини, поклали в ящики, а директор друкарні Міхайлов уночі оббив ящики дротом по канту, щоб їх прийняли в літак як багаж.

18 листопада ми приїхали в Перм, а Тихих нема. Сповіщаємо про це в Київ. Там нічого не знають. Нарешті за 20 хвилин до початку реєстрації пасажирів літака вони приїхали. Змучені, тягнуть мармурову плиту з батькового надгробка. Слава Богу...

Володимир та Микола розповідають, що з великими труднощами їм вдалося 17-го домогтися дозволу на ексгумацію тіла батька на кладовищі «Северное» в Пермі, та на виготовлення домовини і ящика. Але майстер, який мав їх робити, не з’явився. Хтось сказав, що його побито. Уранці 18-го брати прийшли до майстерні, підважили двері і взялися за роботу самі. Тільки наприкiнцi прийшов помічник трунаря Ігор і допоміг їм. Поспішили на кладовище. Мусили ще раз нехтувати звичай — разом із гробарем розбили надгробок, викопали і переклали останки батька в цинкову домовину, помчали назад до майстерні, де Ігор залютував її, — і оце сюди...

Вилетіли з Пермі о 20 годині (за московським о 18-й), прибули в Бориспіль о 20.30. Дорогоцінний багаж видали нам через годину — його чекало близько тисячі душ...

Виїхала машина з опущеними бортами, на ній домовини. Злетіла вдова Валентина і впала на гріб мужа. Михайло Горинь сказав слово про мучеників, подякував нам поіменно за тяжкий труд. Корогви, свічки, молебень, високі голоси відчайно б’ються у нічне небо, гуркочуть літаки. Висока печальна урочистість. А ми, забуті, шукаємо машину, щоб завезти свою апаратуру до Києва, вантажимо її — тим часом ескорт від’їхав.

До Свято-Покровської церкви на Подолі я приїхав наступного дня, 19 листопада, вранці. Велелюддя. Це та сама церква, в якій на Покрову 1984 року відспівували Валерія Марченка... Винесли з церкви домовини, поклонилися тричі Божому храмові (Ірина Калинець згодом пригадувала: священик, заглядаючи їй у вічі, сказав: «Треба обнести довкола церкви. А може, вони будуть канонізовані...»).

Похорон описаний у пресі й без мене. Скажу лише, що і я дотиснувся до мікрофона і коротко — не можна зволікати з похороном до заходу сонця — нагадав, що ми ховаємо сьогодні трьох «особливо небезпечних державних злочинців — особливо небезпечних рецидивістів». Олекса Тихий був засуджений загалом на 22 роки — відсидів 14, Юрій Литвин прожив усього 49 років, а засуджений був на 43, відбув 22. Василь Стус зі своїх сорока семи з половиною років був невільником 12, засуджений був на 23. За що? За Слово Істини...

— Світлано, не кожен журналіст має багато часу, щоб читати вдосталь історичної літератури. Уже другий рік — спочатку готуючи «Таємниці Шевченка», а тепер історично-популярний фільм про Степана Бандеру, — штудіювання книжок є частиною вашої роботи. Що найбільше вразило з прочитаного?

— Перечитати довелося багато. Тепер у мене вдома про Степана Бандеру зібрано — накуплено, подаровано — десятків зо два різних видань. Але, до речі, в Україні ми досі не маємо академічної біографії Степана Бандери. Жоден iз науковців так і не взявся за цю постать. Мабуть, тому що вона небезпечна...

Упевненена: моє дослідження викличе резонанс у суспільстві. Бо для більшості українців Бандера досі — загадкова постать. Ми нічого про нього не знаємо. Хоча останнім часом це прізвище в усіх на слуху. Проте вийдіть на вулицю, спитайте у людей: хто такий Степан Бандера? Окрім заїжджених слів — «зрадник», «герой» — більше нічого не дізнаєтесь.

— Знімальній групі вдалося побувати в усіх місцях, країнах, де відбувалися знакові події в житті Степана Бандери? Наприклад, під фото з Берліна в соціальній мережі ви відкоментували: «Міркуємо з німецьким істориком Франком Грєлкою про український націоналістичний рух у 20—40-х роках минулого століття. І шукаємо відповідь на питання: чому Бандера став Бандерою?»

— Якщо зібрати всі дні до купи, то в Польщі та Німеччині ми провели майже півтора місяця. І це не дивно. Бо Польща тісно пов’язана з юністю Бандери. Саме за часів польського періоду ім’я Степана Бандери набуло популярності серед українців. А від початку Другої світової війни Бандера опинився в Німеччині, і до України вже ніколи не повертався. Там його і поховали.

Думаю, що німецький період буде для нашого глядача відкриттям. Тому що місця, куди дісталися ми, з українських тележурналістів ще ніхто не відвідував. Скажімо, у місті Карлсруе, де відбувався знаменитий процес над убивцею Степана Бандери — Богданом Сташинським, за останні 20 років ми були першими українськими журналістами, хто зацікавився цією справою. (До речі, процес свого часу мав великий резонанс у Німеччини). Ми також були першими серед вітчизняних колег, хто бачив і читав оригінали листів Бандери Гітлеру.

— Що найцікавішого розкопали у Польщі?

— Зустрілися з кількома істориками, які вивчають біографію Степана Бандери та український національно-визвольний рух у міжвоєнний період. Були у колишній в’язниці «Святий хрест». Тепер там діє монастир. Але саме там у 1936 році, після Варшавського та Львівського процесів, опинився Степан Бандера разом з іншими членами ОУН, яких засудили за вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. Це була одна з найстрашніших тюрем тогочасної Польщі, із жахливими умовами утримання в’язнів. Для Бандери також був визначним Краків. Бо саме у цьому чудовому місті він познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Обвінчалися молоді в єдиній у цьому місті греко-католицькій церкві, яка, до речі, діє і сьогодні.

— Скільки людей їздили на зйомки за кордон?

— У групі нас було четверо: два оператори, режисер, гример і я.

— Фільм про Степана Бандеру — третій проект, який ви робите разом iз чоловіком-оператором Віталієм Панасюком. Які плюси і мінуси спільної роботи?

— Основний плюс у тому, що ми займаємося однією справою. Зазвичай це зближує. Ми продовжуємо відкривати для себе щось нове. Мене не втомлює присутність чоловіка. У відрядженнях це навіть краще, коли поряд зі мною близька людина. Бо відрядження — це завжди стрес: ранні підйоми, насичений графік упродовж дня, нові люди, відповідальність за відзнятий матеріал, не завжди вдається вчасно перекусити або лягти спати... Коли живеш у такому цейтноті — краще, коли поруч людина, яка розуміє, підтримує і допомагає.

— Віталій у «Таємницях Шевченка» був оператором-постановником. У нинішньому проекті на нього покладені такі ж обов’язки? Ви радитеся стосовно творчого процесу?

— Звичайно, ми обговорюємо деталі і з режисером, і з оператором-постановником, радимося, в яких приміщеннях знімати, як краще показати того чи іншого героя. Над фільмом про Степана Бандеру працювали два режисери: Олена Єлісєєва, вона створювала й «Таємниці Шевченка», та Тетяна Алфьорова, яка була на тому проекті асистентом режисера.

— Якою була географія зйомок в Україні: Старий Угринiв, Стрий, Львів?

— Так. Ми відкрили для себе красу Старого Угринова, захопилися життям сучасних пластунів, поспілкувалися з цікавими людьми. Нам вдалося за свідченнями односельців — не свідків подій, бо багатьох iз них уже немає серед живих, а їхніх родичів — відтворити багато деталей iз життя нашого героя. Для мене було відкриттям, що до ролі лідера української нації Степан Бандера готував себе з дитинства.

— Чи зачіпатимете у фільмі теми особистого життя Степани Бандери?

— Лінія взаємин із жінками у Степана Бандери неоднозначна. Нам вдалося з’ясувати, що в нього було нещасливе перше кохання. Жінка, яку він покохав, була старшою на 13 років. Вона йому відмовила. Як на мене, це відіграло певну роль у подальших стосунках Бандери з жінками. Також нам удалося розкопати деякі родинні таємниці Бандер.

— У цьому проекті, так само, як у «Таємницях Шевченка», показуватимете реконструйовані події минулого і запрошуватимете для цього акторів?

— «Таємниці…» засвідчили, що такий формат подачі історичних подій подобається глядачам. Тому й цього разу поєднуватимемо документальну частину, в якій показуватимемо авторські дослідження подій iз життя героя фільму, й акторську, ігрову. Степана Бандеру гратимуть троє акторів: малого, юнака і чоловіка середнього віку.

— Кого ще, крім головного героя, побачать глядачі?

— У фільмі ми значну увагу приділяємо Богдану Сташинському. Ще перед початком зйомок я — як автор — задалася питанням: чому Степан Бандера став символом? Адже в історії визвольного руху було багато цікавих та харизматичних постатей, про які більшість українців навіть i гадки не має. Чому саме Бандера? Сташинський — одна з відповідей на це питання. Саме він сприяв міфологізації імені Бандери. І, насправді, долі обох цих історичних персонажів багато у чому переплітаються між собою. Вони обидва стали жертвами системи.

— Чи буде у фільмі провокативна версія, як у «Таємницях Шевченка», про те, що мати Тараса Григоровича — не Катерина, а її сестра?

— Одне із завдань журналістів — привернути до свого продукту увагу глядачів. Особливо якщо йдеться про «затертий» до дір образ Кобзаря. Авторська детективна версія народження Шевченка була частково такою яскравою «обгорткою». Я не писала наукову дисертацію. А роздуми і гіпотези, вважаю, будь-який автор телефільму має право озвучувати. Привернувши увагу таким чином, нам вдалося по-новому розказати глядачеві про Шевченка — людину, поета і художника.

Степан Бандера — фігура, про яку більшість людей майже нічого не знає. Дискусії «герой» чи «зрадник», «патріот» чи «націоналіст» потребують відповідей. Його ім’я й досі розламує Україну навпіл. Тому додаткові версії заважатимуть зосередитись на основній лінії.

— Світлано, ви працювали у новинах, були ведучою провокативної «Секс-місії» Відзнявши два документальні фільми, чи бачите себе поза цим жанром?

— Вважаю, що журналіст має випробовувати на собі ролі, які ще ніколи до себе не приміряв. Так цікавіше. Тому поживемо — побачимо.

— Чи можете назвати, про кого хотіли б iще знімати історично-біографічний фільм?

— На каналі зацікавлені створювати лінійку фільмів під кодовою назвою «Обличчя епохи». Але конкретні прізвища визначатимуть потреби часу і зацікавленість нашого глядача.

http://umoloda.kiev.ua/number/211/0/90794/