Зачепило за живе.

  • 12.06.13, 22:49
МОСКВА ГАЗУЄ КОЛЕСНІЧЕНКОМ

Москва газує Колесніченком
Німці відмовилися від знижок Газпрому. Точніше так.Газпром не дав знижку на газ німецькій компанії RWE, хоча був готовий це зробити за кількох умов, серед яких – німецька компанія мала відмовитися від реекспорту газу до України. При чому Газпром був готовий навіть компенсувати RWE втрати від розірвання угоди з нашою країною. 
 
Трохи раніше скандально відомий російський депутат Костянтин Затулін заявив, що в Україні буде створений новий проросійський рух, метою якого буде об’єднання України Росії та Білорусі у стратегічній перспективі, і тиск на чинну українську владу уже зараз. Офіційно - «щоби Віктор Янукович повернувся до власних обіцянок», та аби «росіяни і російськомовні на Україні перейшли у контрнаступ проти «Свободи», яка діє в абсолютно безпроблемному полі і з якою влада не бореться». Російський депутат-імперець не уточнив хто саме увійде до цього нового руху, але ясно сказав кого там не буде – відомого нардепа-українофоба Колесніченка. Дихайте глибше – за «русофобію». 
 
Над Вадимом Колесніченком взагалі останнім часом згущуються хмари. На круглому столі у Севастополі його звинуватили в «пониженні статусу російської мови». Наразі триває судова тяжба між Колесніченком і головою громадської організації «Російська громада України» Костянтином Шуровим, за низку критичних матеріалів про Колесніченка виданих бюлетенем організації про «імітацію діяльності з захисту прав співвітчизників». Що офіційні заяви Вадима Колесніченка розходяться з ділом і лишаються пустим роздмухуванням повітря, заявив голова постійної комісії з культури і спорту севастопольської міськради Володимир Демченко. Кримський «Народний трибунал» створений за участі колишнього президента Криму Юрія Мєшкова об’явив Колесніченка «ворогом російського народу» і прирік до «довічної ганьби».  І нарешті – вищеназваний Затулін розповідаючи про новий проросійський рух, заявив що Колесніченко його не очолить, оскільки: «він не сама рішаюча особа в Партії Регіонів і його там явно тримають у другому-третьому ряду… У цій ситуації йому складно проголошувати та проводити якісь речі, позаяк над ним тяжіє партійна дисципліна, тощо. А тут потрібні люди здатні іти до кінця у якихось питаннях». 
 
Реакція самого Колесніченка на слова Затуліна не забарилася: «Я йому сказав, що я не бачу необхідності створювати якийсь-там рух, який буде впливати ПР. Це безглуздо і непотрібно. А діяти треба, створюючи громадську думку, яка буде давити, у переносному значенні цього слова на всі політичні сили. І я сказав йому, що створення політичних партій за етнічною ознакою безперспективно». Паніку Колесніченка можна зрозуміти. Очолювана ним Координаційна рада організацій російських співвітчизників займається розподіленням серед проросійських організації України грошей, що їх виділяє Москва – 85 млн доларів щорічно. А судячи з істерики яку нещодавно на своєму Фейсбуці влаштувало керівництво «борця з українським нацизмом» сайту «Глагол» - він ледве не закрився через нестачу фінансування, гроші Москви потрапляють де завгодно, але не до російських співвітчизників. 
 
І Москву судячи з усього, така ситуація вже порядно дістала. Чому? А отут повертаємося до газової теми. Заступник голови Газпрому, генеральний директор компанії «Газпром експорт» Олександр Медведєв заявив, що зменшення ціни на газ для України можливе лише поза рамками контракту. Очевидно – ідеться про вступ України у Митний союз. Навіщо митний союз Росії? Для доступу до українських бізнес-активів – заводів-газет-пароплавів? Для простішого доступу до української ГТС? Для повернення України в лоно «Рускава міра»? Все це звісно має місце бути, але! Путін – це Газпром. А Газпром разом з Роснафтою – це 70% всього російського експорту і головний наповнювач бюджету Російської Федерації – країни де нині Путіна люблять уже не так віддано як років п’ять тому. А фокус полягає в тому, що Україна наразі – найбільший покупець російського газу, який до того ж платить за нього найвищу ціну в Європі. І Росія нині не в тій ситуації, аби такий ринок втрачати. 
 
Росія щойно була змушена зменшити середньозважену ціну на газ, що його постачають Західній Європі у цьому році до 370-380 доларів за метр в кубі – інакше вона просто не здатна опиратися дешевому газу з Катару і Норвегії та погрозам розробки у Європі сланцевих родовищ. У той самий час відомий економіст, старшин науковий співробітник Peterson Institute for International Economics Андерс Аслунд в статті опубліковані агенцією Bloomberg навів нерадісні для росіян цифри. Капіталізація Газпрому впала з 369 млдр баксів у 2008 р. до 83 млрд нині і продовжує падати. Співвідношення ціни акцій до прибутку впало до «фатально низької позначки» 2,4. Доля Газпрому на європейському ринку впала до 34%. 
 
Для видобутку газу Газпрому потрібно 11 млрд доларів на рік, натомість у 2011 р. капітальні розходи компанії сягнули 53 млрд, а у минулому році, на тлі падіння споживання у ЄС – 43,2 млрд. Аналітики не криючись говорять що 2/3 надмірних розходів – це корупція в середині компанії і в стосунках з російською владою, а решта – «марнотратні надмірні інвестиції», тобто вкладання грошей в різноманітні параної дальні проекти Кремля. 
 
Все це в підсумку означає, що внесок Газпрому та нафтового сектору до бюджету Росії вже повільне зменшується і невдовзі впаде до межі за якою бюджет РФ буде змушений іти з простягнутою рукою до структур… які наразі не можуть знайти грошей для Кіпру і Греції. Вже згаданий Андерс Аслунд з цього приводу висловився неабияк влучно: «Становище Газпрому – питання серйозне не тільки тому що за капіталізацією це найбільша в Росії компанія, але тому що Путін – її істинний голова. Куди іде Газпром, туди ідуть і Росія і путінський уряд». 
 
Аби не піти разом з Путіним і його урядом за адресою вказаною паном Аслундом, Газпром може зробити тільки одну річ – зберегти монополію на газовому ринку України, яка даватиме йому можливість компенсувати своє марнотратство коштом «дурних хохлів». 
 
Шляхів тут два. Перший – таки домовитися з німцями та норвежцями і не дати Україні альтернативних джерел газу. Але тут «хатєлок» більше ніж реальних можливостей, RWE вже заявила що подальші перемовини з Газпромом вона продовжить у залі суду (один виграний суд вона в активі уже має), а припиняти продавати газ Україні компанія не збирається тому що по-перше їй це вигідно, а по-друге, це Європа, дитинко! Там не прийнято розривати контракт просто через те що «клієнт перебив ціною». 
 
В середині України все набагато цікавіше. Хто б там чого не казав, але Кремль дає гроші своїй п’ятій колонні в Україні аж ніяк не для того, аби ті вирізали більше матрьошок та частіше співали «Калінки-малінки» та «Люлі-люлі». П’ята колона має конкретну і цілком практичну мету – просувати в Україні російські інтереси, а в разі не можливості – створювати політичну і соціальну напругу. Створення проросійської (і проти-ПРівської) організації на сході України може стати потужним ударом для офіційної Банкової. Якщо Росія справді відсуне від російського фінансування проросійських партії членів ПР і займеться їхньою організацією напряму, ПР залишиться одне з двох, або якось порозумітися з Кремлем, або діяти проти їхніх організацій такими ж методами, якими свого часу кандидати від ПР діяли у Донбасі проти комуністів – насиллям, залякуванням, вибухами та підпалами. Який варіант обере Банкова – гадаю скоро побачимо. 
 
Але за будь-якого варіанту кремлівської перегазовки, Вадим Колесніченко швидше за все вилетить у трубу. 
 
Дмитро Калинчук©
"за дискредитацию и провал работы с российскими соотечественниками"...
 

Виховання спрагою.

  • 12.06.13, 01:17
Коли воду продавати вигідніше, ніж горілку 
Хто і навіщо перекриває кран індустріальному регіону
Володимир ВОЛОВНЕНКО   

Поки що вода в донецьких кранах є. Фото автора.

Донецькій громадськості стало відомо, що місцевий монополіст у постачанні питної води — комунальне підприємство «Вода Донбасу» — готує шокове, відразу на 80 відсотків, підвищення тарифів на свою продукцію. Вже відправлено звернення з відповідною пропозицією до Національної комісії з регулювання комунальних послуг. Директор фірми Вадим Котов скандальну звістку аж ніяк не спростував, аргументувавши погану для донеччан новину тим, що «Вода Донбасу», мовляв, працює собі у збиток, відпускаючи життєдайну вологу споживачам за цінами, що майже удвічі нижчі за собівартість. Та ще й міста і селища індустріального регіону не платять за спожите, від чого утворився борг у 320 млн. грн.

У свою чергу донецькі водопостачальники завинили за електрику приватній компанії Ріната Ахметова «ДПЕК Донецькобленерго» понад 700 млн. грн. Там із боржником панькатися не стали, а демонстративно опломбували технічне обладнання водогонів у восьми містах Донеччини, зокрема Маріуполі, Слов’янську, Артемівську, Харцизьку та самому обласному центрі. «Вода Донбасу» ж оголосила про суттєве скорочення подачі води населеним пунктам — неплатникам, а також про можливу відправку своїх працівників у безкоштовні відпустки. Словом, мають місце всі ознаки гострої кризової ситуації, яку комунальники мусять якнайшвидше ліквідувати. Ясна річ, рахунком чергового підняття цін. От тільки не всі в регіоні тому відчайдушному воланню «Рятуйте, тонемо!» повірили.

Нерівний шлюб

Варто пригадати, що кілька років тому в Донецькій області паралельно діяли аж дві водопостачальні організації. Потужне об’єднання «Укрпромводчормет» опікувалося великими промисловими підприємствами і біди не знало з платежами та модернізацією своїх потужностей. Споживацький «Облводоканал» традиційно недораховувався у власному бюджеті коштів, брав невигідні кредити та накопичував проблеми. Саме катастрофічний стан комунального підрозділу використовувала обласна влада як аргумент, вимагаючи передати державний «Укрпромводчормет» їй у власність. Так воно зрештою і сталося. Та от дивина: майже відразу після злиття заможного та бідного партнерів новостворена фірма «Вода Донбасу» стала нарікати на негаразди, провокуючи все нові підвищення споживацьких тарифів.

У той же час, як твердять незалежні експерти, у вкрай зношених водогінних мережах регіону втрачається до 60 відсотків транспортованої до споживачів вологи. Якщо залатати дірки, то чергове зростання ціни на продукцію «Води Донбасу» й не знадобиться. Бо вода в краї є найгострішим дефіцитом: десятки міст та промислових населених пунктів роками отримують її за графіком, по кілька годин на добу.

І гроші на ремонт узагалі–то є: цього року Донеччині на поліпшення системи водопостачання виділено з держбюджету 200 млн. грн., більше ніж будь–якій іншій області країни. Але літо у розпалі, а про капітальну заміну зношеного обладнання щось нічого не чути. Навпаки, громадськість шокують нові випадки комунального безладу. Наприклад, пошепки переповідається «чорна» історія віддаленого шахтарського селища в Макіївці, де старий дірявий водовід опинився просто посеред кладовища, попід свіжими могилами.

Тече «річка» невеличка...

Ще один привід для донецьких комунальників волати про дефіцит коштів — канал «Сіверський Донець — Донбас». Збудований понад півсторіччя тому, за «хрущовської» доби (тобто нашвидкуруч і з дріб’язковою економією на тому, на чому якраз економити не варто) ця 134–кілометрова споруда простяглася донецьким степом, аби подати воду від найбільшої річки регіону індустріальним велетням «всесоюзної кочегарки». Кілька років тому, вже за доби незалежності, фахівці обслідували штучне річище і жахнулися. Під бетонними плитами виявилися циклопічні промоїни, через які — ще б трішки — потоки води могли б зненацька піти у навколишні вугільні шахти. У такому разі неминучими стали б численні жертви серед шахтарів, а кілька мільйонів жителів краю залишилися із пустими цеберками.

Проте дорога модернізація каналу (знову ж таки коштом державного бюджету) завершилася минулого року. За 160 млн. грн. будівельники вистелили дно каналу синтетичними матами з гідроізолюючою глиною, чого має вистачити на найближчі роки. Надалі, здавалося б, «Воді Донбасу», якій пощастило успадкувати цю життєво важливу для регіону гідротехнічну споруду, лише працювати б та капітали заробляти. Адже місцеві недарма кажуть, що на посушливій Донеччині торгувати водою вигідніше, аніж навіть горілкою.

Виховання спрагою

Як стверджують знавці ситуації, те, що сьогодні відбувається навколо «Води Донбасу», підозріло нагадує схему «дерибану по–донецькому». Спочатку монопольного постачальника стратегічного продукту було вилучено з державної власності, переведено в «розмитий» статус обласного комунального підприємства. Далі йде етап підвищення реальної вартості об’єкта через інтенсивне «накачування» державними інвестиціями — все це маскується публічними бідканнями на тему: «нема грошей, проблеми заїдають». Паралельно тарифи на послуги підвищуються до комерційно привабливого рівня (все одно, відповідальність за це ляже на дер­жаву). А насамкінець — ласий кусень вигідно приватизується «своїми хлопцями», які публічно, з усіх трибун та телеекранів, ще довго доводитимуть: «Лише ми в змозі напувати рідний Донбас».

Про ймовірність такої схеми свідчить, зокрема, дошкульний факт, який розкопали журналісти: підприємство «Вода Донбасу», що нібито балансує на грані банкрутства, нещодавно замовило обслуговування автомобілів (зокрема, люксових легковиків) на 1 млн. гривень. Та ще на 700 тис. грн. прикупило рекламної поліграфії у друкарні «Новий мір», тієї самої, що стала відомою через виплату астрономічних гонорарів Президенту Віктору Януковичу.

Водночас незалежні експерти попереджають, що перехід водопостачання Донеччини в приватні руки матиме не лише економічні, а й політичні наслідки. Вугільний край поступово перестає бути вотчиною біло–блакитної влади, потроху закипаючи разом з усією Україною. А як уміють бунтувати шахтарі, можновладці добре пам’ятають. Ось тут і стане у пригоді «краник», перекриттям якого можна спробувати привести до покори десятки міст водночас...

© "Україна молода".

Наступ на СВОБОДУ.

  • 11.06.13, 15:07
Чим ближче до чергових президентських виборів, тим більші напади на єдину політсилу, яку боїться влада. Скоро на мітинги протесту заставлять паспорти носити:http://www.pravda.com.ua/news/2013/06/11/6991976/
Мало того, "Режим починає нову серію серіалу "загроза фашизму". Тепер вони не просто будуть наймати гопників для побиття журналістів. Гопникам при цьому наказано кричати "Слава Україні!", - пише на своїй сторінці у Фейсбуці Андрій Іллєнко. 

"Спочатку режим намагався задавити нас фізичним терором - ловили під будинками наших активістів і ламали їм черепи кастетами. Але отримали відсіч і спалилися - тому почали діяти у кращих чекістських традиціях - тепер з'явилися псевдо-боївки "націоналістів", - зазначає депутат.

"Інформація з надійних джерел - журналісти і блогери (особливо ті, які щось колись критичне писали про "Свободу") - під загрозою. Сценарій такий - найняті владою бики з криками "Слава Україні!" нападають на них - а винні націоналісти і "Свобода". Старий як світ метод дискредитації", - підсумував Іллєнко.
наш партнер

Як відомо, 8 червня група невідомих осіб здійснила напад на журналіста, виконавчого секретаря Київської міської організаціїНезалежної медіа-профспілки Георгія Ермана.

П’ятеро нападників вимагали від журналіста вигукувати на відеокамеру націоналістичні гасла та погрожували розправою через те, що він нібито ображав у своїх статтях націоналістів".

По матеріалах інтернет-видання:http://www.pravda.com.ua/news/2013/06/11/6992001/

"Ай-ай-ай, какое горе!.."

  • 11.06.13, 14:29
В Ананьеве (Одесская область) неизвестные украли памятник генсеку СССР Иосифу Сталину. По словам местных жителей, памятник высотой несколько метров ранее стоял в т.н. «нижнем парке».
«Во время массового уничтожения символов советской эпохи памятник был сброшен с постамента и некоторое время пролежал просто на свалке в лесу. Там его нашли работники местного отделения «Укртелекома». К тому времени от памятника оставался только бюст», – пишет «Трасса Е-95». 

Остатки памятника поначалу хотели передать в местный музей, однако местные краеведы так и не сделали этого. Бюст весом около сотни килограмм, бесследно исчез.

Иосиф Сталин


В настоящее время в Ананьеве остаются нетронутыми советские памятники В.И.Ленину, Ф.Энгельсу (бюст) и С.Кирову. Правда, последний несколько раз подвергался атакам вандалов. В то же время в начале июня ананьевский памятник Ленину был капитально отреставрирован – это произошло после того, как представители партии «Свобода» пригрозили его снести. 

Как сообщал НБН, 4 июня Заречный районный суд Сум вынес постановление по иску представителей Коммунистической партии озапрете демонтажа в городе двух памятников Ленину. 
http://nbnews.com.ua/ru/news/90994/


Хапальний рефлекс.

  • 10.06.13, 17:36

У народного депутата від ВО "Свобода" Олега Гелевея 
6 червня після очергової колотнечі у Верховній Раді пропав золотий хрестик із ланцюжком. Під підозру попала розлючена дєпутатша  ВагІнна Богохульська, що приймала активну участь в "схватці". 
Хрестик пізніше знайшли комуністи, а осад лишився.podmig

Алярм!.. Оклєвєтана чесна женщіна!..

Депутат Лук`янов нервово струсив попіл на помаранчеву краватку. Його відкрите інтелігентне обличчя не могло приховати крайнього подиву.
- Как ето нізко! Как же ето нізко - клєвєтать на честную женщіну!.. 
Вся фракція, як ескадрон коней на марші, мовчки відповіла йому синхронним киванням голів. Один Чечетов не кивав, а сидячи по-турецьки гойдався з боку в бік, як юродивий з опери „Борис Годунов”.
- А-а, а-а, а-а-а... – несподівано завив Чечетов з тонкими модуляціями а-ля Козловський. – Обідєлі юро-о-одівую!.. 
- Та вони на сіх нас таке кажуть, що просто встидно при гусарах повторити! – затрусив збуджено щоками депутат Картавий. – От вони кажуть: Саша-стоматолог! Так у нас тут кожен другий „стоматолог”, - так і шо тепер? А якшо у пацана чисто талант по жизні бабло косити? Карма йому така дісталася з прошлої жизні... Я от, кстаті, також стоматолог не слабий, – чухає кулаки. 
Колісниченко, тяжко зітхнувши:
- Нічего святаго за душой у фашистов! Однє ми, істінно православниє антіфашисти, єсть надьожа і опора государства россійскаго на ентіх землях! К борьбє, братіє, зову я вас! За крєсти золотиє, за купола наколотиє, за ступи, под хохлому раскрашениє!.. 
- А ще вони мене, фашисти, святою водою окропили! – зі сльозами на очах відізвалася ВагІнна зі свого куточку. 
- Іттіть-колотіть!.. – завзято перехрестився Колісниченко і аж присів, почувши за святу воду. 
Мы тоже... 

...Народний депутат Зубчевський (від комуністичного народу):
– ...іду я, значіт, і мірно думаю об устроіть комунім для всєх поголовно – с експроприациямі, растрєламі, - как положено. Смотрю – лежит сімвол срєднєвєкового мракобєсія і антінаучной пародігми міроустройства в відє натєльного креста. І всє, главноє, ходять туда-сюда, а в упор креста етого златого нє відят. Два дня туда-сюда перед трибуной ходять, а упор взгляда от етого нє мєняєтся... І уборщіци, панімаеш, єго тоже в упор не відят... І взгляд єго нє відіт, і венік нє бєрьот!.. Только я єго віжу! І тут я понял: єсть бог на небе! Єсть Господь, і он открил мне очі сім мєтафізіческім віденієм. Крест етот – знаменіє божиє!.. Каюсь, господі, за свой атеізм грєховний, за дарвінізм нізменнай, за марксізм поганський і трі закона діалєктікі до кучі! Прості мя, грешного, ібо нє вєдал, что творіл!.. 
 

...Двоє свободівців нервово затягуються „Верховиною”, передаючи один одному пляшку „Львівського” темного. 
Гелевей, відсторонено розглядаючи свій недопалок: 
- Ти ж знаєш, Славцю, я в церкву завжди справно ходив. Але ото, як всі – прийдеш, лоба перехрестиш, свічку запалиш і - додому. Ну, чи на пиво з хлопцями, але то таке. Якось так у нас в родині склалося, що більше сподівалися на кулемета, аніж на того бога. Ото розбереш його, затвор змастиш, ленту зарядиш, і так на душі гарно стає!.. 
- А я ото ще гранати на підвіконні в рядочок поскладаю – ну така краса божа... що тобі казати! – відізвався на те Славцьо.
- Еге, гранати - то є також корисна річ. Бо одна граната плюс – то, рахуй, мінус одна сільрада. Але кулемет – ліпше. Бо справний кулемет дає велику віру в завтрашній день. Візьмеш його в руки, і відразу відчуваєш, що колись таки настане це курве „покращення”... Але я не за те. Вчора мені був знак божий: комуніст хреста золотого віддав! Сам, своїми руками!
- Та йди ти!.. – Славцьо перелякано хреститься і оглядається навколо. – Сам віддав?.. 
- Їй-богу, сам...  – також хреститься і оглядається через плече. – Мене аж затіпало. Бо правильний комуніст мусить ті хрести з людей зривати, церкви палити й руйнувати, а золоті зуби у мертвих – висмикувати. Як на Лонцького. Ото є справжній комуніст! А цей – сам приніс!.. Ото іде з цим хрестом, а писок у нього світиться, як у апостола Петра. Підходить і питає: вельмишановне товариство, а чи не губив хто з ваших товаришів цього святого символа віри в господа нашого Ісуса Христа, вічна йому слава... 
- Так і сказав?..
- Так само. От тобі хрест святий! І шо це було?..
- Ну, то може бути дві речі: або той комуніст таки увірував в господа і розкаявся, або то був привид...
- Боже правий, який ще привид???
- Привид комунізму, який ото бродить по Європі!..
- Свят, свят, свят!.. Таки треба священиків запросити, аби Верховну Раду святою водою окропили. Може ті привиди й зникнуть?..
- Дай боже!
- Еге...
- А як свята вода не візьме?
- Гм... Тоді - кулемет. Той точно всіх візьме.
- Ну, будьмо! 
Бесполезный экзорцизм
© Тецкатліпока [09.06.2013]

Дещо про "реваншистів".

  • 08.06.13, 12:52
Евгений

Начал читать мемуары Черчилля «Вторая мировая война».

 Очень интересны и поучительны - как для нашого времени - мысли о причинах Второй мировой войны. Заслуживают внимания, как минимум три тезиса выдающегося британського политика.

1.       Война была неминуема и началась бы даже не приди Гитлер к власти. Реваншистские настроения начали витать в германском обществе сразу после окончания первой мировой. 

Уже в 1919 г. генералы вермахта взялись за теоретические разработки по созданию стратеги и тактики будущей , модернизированной войны. Скрытно от стран -победителей  восстановливалась оборонка, строились самолеты и подлодки. Версальским договором немцам разрешалось иметь армию не болем 100 тыс. человек. Ну и что! Эти сто тысяч готовились как отборная командная элита - так, чтобы рядовой мог  при необходимости занять место   ефрейтора, а ефрейтор – офицера. Уже к 1929 году военная машина Германии работала с такой мощью, что как писал Черчилль, этого не могли не заметить в Англии и Франции. Но делали вид что не замечают.

2.       До 1929 года национал-социалисты никакой роли в Германии не играли. На выборах президента в 1926 году первых два места получили фельдмаршал Гинденбург и представитель католической партии Маркс. Третьим был Тельман.  

Именно на Гинденбурга, как будущого диктатора, призванного начать новую победоносную  войну, делала ставку верхушка Вермахта.  Готовился реванш обиженной и оскорбленной аристократии.

3.       Истоки национал –социализма Черчиль видит в паническом страхе нации  быть истребленной этническим конкурентом. 

Империализм с одной стороны, а коммунизм с другой чрезвычайно опасны для нации, ибо оба эти течения направлены на нивелирование  этнических и культурных особенностей народов. Именно перед страхом быть вычеркнутой из истории нация объединяется и начинает войну без особой щепетильности в выборе средств.

4.       До 1929 года аристократия и вермахт смотрела на нацистов, как на маргиналов, и в будущей войне на них не расчитывали. Германия, вошедшая в Лигу наций, получавшая миллиардные кредиты от Америки, готовилась стать относительно демократической ( с авторитарным правленим) милитаризованной страной (как Франция или Польша). 

Что же и зменилось в последующие годы? Разразился мировой кризис, который поднял на баррикады люмпенизированный пролетариат и мелких собственников, попавших под колеса Депрессии. В начале 30-х что коммунисты, что фашисты в Германии организовывали беспорядки, схлестываясь с властью и стреляя друг в друга. Боевые отряды штурмовиков были как у Тельмана, так и у Гитлера. Крупный промышленный капита и Вермахт выбрал в качестве вождя второго.

 

Уроки для нас. 

а) Милитаризация России и раздуваемая в российском обществе жажда реванша (развал СССР – можно расценивать как обидное  поражение российской нации!) могут привести к войне. Ибо настоящий фашизм – это не национальный радикализм, а желание национальной аристократии (олигархии)к безграничной власти, не ограниченное демократическими устоями ;

б) радикальный национализм на Галичине  вызван страхом потерять идентичность представителями украинской нации. И чем выраженнее будет русификация и интернационализация страны, тем  ожесточенней  и беспредельней будут формы борьбы национального сопротивления; 

в) Черчиль назвал фашизм уродливым детищем коммунизма , его вечной тенью. Пока живы  в Украине коммунисты, неминуемо существование национал-экстремизма.

karlssonn.livejournal.


P.S."Баратья-славянє" не заставляють себе довго чекати:

http://www.pic.com.ua/rosiya-trenuje-dobrovoltsiv-dlya-hromadyanskoji-vijny-v-ukrajini.html#

"Нам хлеба не надо - работу давай!".

  • 07.06.13, 23:27

07.06.13 15:56 У Ахметова принуждают работников бесплатно трудиться по выходным: "Нам хлеба не надо - работу давай!". ФОТО
Работников комбината «Азовсталь» заставляют каждую субботу работать бесплатно.

Лозунг "Нам хлеба не надо - работу давай!"- в наше время не работает, передает Цензор.НЕТ со ссылкой на 0629.com.ua.

«Нас заставляют выходить на работу в субботу для наведения порядка без оплаты, хотя по закону работы в выходной день оплачиваются в двойном размере, либо предоставляется другой день отдыха», - заявили сотрудники предприятия.

Согласно графику проведения субботников в структурных подразделениях комбината, утвержденному гендиректором комбината Энвером Цкитишвили, сотрудники ЦСП, котельного цеха, ЦРМОиС, ТЭЦ, а также литейного и рельсобалочного цехов убирают территорию предприятия 25 мая, 8 и 22 июня. В то же время работники ИОЦ, ЦРМП, ЦПМШ, цеха сероочистки и ЦУЖШ выходят на субботники 1, 15 и 29 июня.
Мариупольские комбинаты им. Ильича и «Азовсталь» входят в состав холдинга "Метинвест".

Смотрите на «Цензор.НЕТ»: "Дети хотят хлеба, верните нашу землю!" - крестьяне Донбасса взбунтовались против агрохолдинга Ахметова. ФОТОрепортаж




Отметим, что ООО «МЕТИНВЕСТ ХОЛДИНГ» является управляющей компанией Группы «Метинвест». Акционерами Группы Метинвест являются Группа СКМ, принадлежащая украинскому олигарху Ринату Ахметову.*

"Партія сказала:"НАДО!" - Камсамол атвєтіл:"ЄСТЬ!"

  • 06.06.13, 16:33
06.06.13  Школьники отмечают день рождения Пушкина под флагами Партии регионов. 
Десятки школьников с флагами Партии регионов пришли на традиционный праздник русского языка возле бюста Александру Пушкину в центре Донецка.
Об этом сообщает ОстроВ.


На вопрос, из какого учебного заведения они пришли на праздник, который в Донецкой области традиционно отмечается в годовщину со дня рождения А.С.Пушкина, ребята, смутившись, ответить не смогли, передает Цензор.НЕТ.

Группа девушек рассказала, что они из колледжа, но из какого именно уточнить отказались. "Мы вам не скажем", - ответили они.
Смотрите также на «Цензор.НЕТ»: На Донбассе появился детсад Партии регионов: "Истинная кузница кадров". ФОТО

"У нас сейчас нет каникул - мы учимся весь июнь. И сейчас мы учимся. Просто, сейчас у нас классный час", - рассказала одна из девочек с флагом Партии регионов в руках.


Начальник управления образования и науки Донецкой областной государственной администрации Юрий Соловьев (фото внизу) отказался от комментариев и попытался убежать от журналиста, мотивируя это тем, что такие вопросы мешают ему праздновать.

Цензор-нет.

До 60-ї річниці повстання у Норильську, Воркуті й Кенгирі.

«Крила» Норильського повстання 
У 60–ту річницю «повстання духу» його організатори залишаються «неофіційними» героями і «неформальними» лідерами України
Ярослава МУЗИЧЕНКО   

У них не було вибору? Вмирати чи... вмирати. Їм, бандерівцям, прописали насправді не «виправлення» у «трудових таборах», а цілковите знищення. Та не зважаючи ні на що вони обрали життя. І цим своїм вибором спинили доти тріумфальний хід смерті на «шостій частині земної кулі», спричинивши розвал гулагівської системи і надалі — розпад «імперії зла». Це відбулося дивним, якимсь «нематеріальним» чином. І «грізний» КДБ до останнього не міг збагнути — як?

Тривожне літо 53–го

«Це одна з переломних подій в історії СРСР і всього комуністичного блоку, — каже відомий історик, дослідник визвольного руху Володимир В’ятрович. — Саме внаслідок повстань 1953 — 54 років у Норильську, згодом Воркуті й Кенгирі, комуністичний тоталітарний режим дав свою першу тріщину. Повстанці змусили радянську владу піти на реабілітацію політичних в’язнів і на засудження «культу особи» Сталіна. Тільки після цього сталися події, що вилилися у повстання в Будапешті 1956 року, Празьку весну 1968–го й «Солідарність» у Польщі в 1980–ті, нарешті «оксамитові революції» кінця 1980–х — початку 1990–х років».

Однак на початку адміністрація Норильсього «лагеря» не надавала страйкові ваги. Один iз керівників повстаня Євген Грицяк відшукав документи КДБ, що засвідчують: чекісти навіть вирішили не засилати в бунтівні зони 4, 5 і 6 агентуру з інших зон для «розкладницької роботи», а «використовувати для цієї мети агентуру з цих же зон». Утім, як пише пан Євген у своїй книзі «Норильське повстання», «перевірена агентура» не виправдала надій. Адже агенти «працювали» не за власною волею, їх вербували — обіцянками, погрозами, тортурами. А в час повстання люди перемогли свій страх. І змінювалися на очах, заново народжені свободою.

І вже восени 1953 року не лише керівництву Норильського Горлагу, а й наступникові Сталіна на посаді першого секретаря КПРС Микиті Хрущову було чого тривожитись. Влада, що трималася завдяки концтаборам для ізоляції волелюбних, захиталася. Ще одне повстання — і, як зазначає відомий російський історик Ігор Чубайс, «ні вохри, ні тайга, ні кремлівські стіни номенклатуру не врятують. Влада була вимушена негайно зупиняти репресії. Почався розпуск і демонтаж ГУЛАГу».

Дух невгасимий

Одна з основних вимог повстанців — щоб у таборах скасували номерні знаки. Кожному в’язню його «номер» писали не лише на бушлаті й шапці, а й на спідній білизні. Також вимагали не стріляти по людях, зняти ґрати з вікон, дозволити писати більше двох листів на рік і скоротити робочий день. Адже працювали без вихідних по 12 годин щодня. А потім ледь живих від голоду й морозу людей чотири–п’ять годин тримали на вахті перед входом до табору. «Підходимо до вахти, — згадує у своїй книзі Євген Грицяк. — Падаємо навколішки і так підсовуємося ближче до наглядачів, що нас обшуковують. Того, хто не впав на коліна, а тільки присів чи нахилився, б’ють шваброю по голові. Іноді, як їм заманеться, наглядачі б’ють всіх і кожного. Для цього спеціально підбирали наглядачів». На тих, хто виявляв незгоду, напускали розлючених собак...

І, мабуть, найголовніша вимога повстанців — щоб прокуратура переглянула судові справи і звільнила несправедливо засуджених.

Євген Грицяк вимріював «організацію всегулагівського політичного страйку» ще в 1952–му, в Караганді. Однак скоординовані дії вважав неможливими — між численними «виправно–трудовими» таборами не було зв’язку. Все ж протестну акцію організували. А у вересні 1952 року 1200 учасників протесту повезли етапом у Норильськ. З усього було видно, що їм призначено винищення. У таборах не вбивали «просто так», а провокували на виступ — і «карали». Отож перед тим, як етап прибув у Норильський Горлаг, адміністрація табору роздала кримінальникам ножі й запевнила, що «їдуть бандерівські головорізи, які тут усіх знищать». Передбачалося, що бунтівні політв’язні розлютяться і їх буде за що «покарати». Утім провокація не вдалася.

«Як ми можемо терпіти?»

Наприкінці березня 1953 року новий пост–Сталінський уряд оголосив амністію. Вийшли на волю понад мільйон дрібних кримінальників. Жодного «політичного» не звільнили. Навпаки, політв’язнів стали серед білого дня розстрілювати. Назрівали нові протести. І нові провокації. Між 20 і 25 травня зі штрафних ізоляторів Горлагу випустили «побутовиків». Вони заносили до своїх бараків ломи й сокири, а війська в цей час розставляли щільним ланцюгом, аби в’язні не могли вискочити за зону. Ставало нестерпно.

Єген Грицяк брав до уваги кожен випадок непокори і розправи над непокірними— акумулював у собі досвід. Він відчув, що люди готові повстати, але ще не знайшлося того, хто взяв би на себе всю відповідальність. «Ми вже були в таборі організованою силою», — каже колишній каторжанин із 3–ї зони Степан Семеняк. Це були чоловіки з різних куточків України, вони видавали інформаційні листки про ситуацію у світі та СРСР, влаштовували вишколи для молоді. «Разом із цими людьми я був багато років. Не пригадую бандерівця, який би був «сукою» чи в началь­стві. Там вони вирізнялися навіть зовні», — каже колишній політичний в’язень, філософ Євген Сверстюк. «Майже всі, за винятком одиниць, це були учасники УПА, які пам’ятали і знали дисципліну, організоване життя в УПА і боротьбу, — розповідав свого часу керівник повстання у Третій зоні Данило Шумук журналістові з «Радіо «Свобода» Богдану Нагайлові. — Вистачало їм лише пригадати це, усвідомити, що ми є сила, що ми ж ставили свої груди перед скорострілами, коли виступали проти організованої чекістської зграї у західних областях України. Як же ми можемо терпіти те, щоб iз нас тут так знущалися ті, що прислуговували гестапо, а тепер — НКВС?».

Шедевр ненасильства

Страйк починався по–різному в різних зонах Норильська. Коли почастішали випадки розстрілів і більшість в’язнів 4–ї і 5–ї зон переконалися, що для них усіх уготоване вбивство, робота на «Гор­строї» стихійно припинилася. Однак невдовзі люди стали потроху приступати до своїх пневмомолотків для мерзлоти, «аби чого не трапилося». Як згадує Євген Грицяк, тоді він на компресорній станції перекрив живлення молотків.

Коли керівництво табору перестало привозити їжу страйкарям, в’язні вивісили великий плакат: «Нас убивають і морять голодом». Того ж дня привезли вечерю. Якийсь час дзвоники у бараках продовжували сповіщати про час виходу на роботу. Чимало в’язнів несвідомо, за звичкою, вибігали на цей звук. Грицяк попросив колегу знешкодити систему сигнальних електропроводів. «Так стихійне обурення перетворилося в організований виступ», — пише пан Грицяк, зазначаючи, що внутрішній нагляд адміністрації в’язні цілком паралізували і розпоряджалися самі собою.

Табірний номер Євгена Грицяка був У–777. Улюблена його теза: «На все є спосіб». «Євген діяв, неначе якийсь ідеально запрограмований комп’ютер, обирав завжди оптимальний варіант. Крім усього іншого, йому неймовірно щастило», — писав про табірного товариша учасник повстання Іван Кривуцький.

Як відзначає Володимир В’ятрович, поступово страйки охоплюють усі табірні відділення. 5 червня у повстанні беруть участь усі 6 зон — понад 16 тисяч в’язнів. За свідченнями очевидців, табір тоді став своєрідною «республікою». «Ми створили страйковий комітет, який вивчив ситуацію, склав план діяльності, — розповідав керівник повстання на 3–й каторжній зоні Данило Шумук. — Страйк відбувався організовано, на високому культурному рівні. Ми встановили свої порядки, підтримували чистоту, організували самодіяльні колективи, які ставили вистави. Створили хори, співали національних пісень — литовці, естонці, латиші, українці. Ті два місяці ми жили насиченим культурним життям і одночасно вели невтомну боротьбу з відділами МВД, які нападали й обстрілювали нас».

Режисер Михайло Ткачук, який багато років вивчає історію цього спротиву і створив документальну трилогію «Загадка Норильського повстання», каже, що воно довело: з тоталітарним режимом можнаборотися не терористичними методами, амасовим ненасильницьким спротивом. Однак ненасилля — то справа не з легких. Євген Грицяк, який керував повстанням у 4–й зоні, згадує, що найскладнішим спершу було утримувати людей від насильства. Адже воно послугувало б адміністрації приводом та виправданням для розстрілів. Пізніше, вже під час другого ув’язнення, цей надзвичайної потуги інтелектуал захопився вченням індійських йогів та досвідом ненасильницької боротьби Махатми Ганді. І був приємно вражений: він самотужки «відкрив» її методи і переконався в їх дієвості.

Бойовики проти беззбройних

5 червня 1953 року в Норильськ із Москви прибула комісія МГБ СРСР під керівництвом полковника Кузнєцова. «Ми не просили Москву змилуватися над нами, не благали, а вимагали, і не тільки стосовно себе, — згадував Євген Грицяк. — Ми вимагали заміни усієї нелюдської системи гноблення і застерігали, що продовження політики терору неможливе, що ми будемо боротися проти цієї системи усіма доступними методами». Комісія пообіцяла задовольнити всі вимоги страйкарів. 9 червня всі зони, окрім 3–ї, приступили до роботи. Того ж дня Кузнєцов повідомив, що уряд розглянув заяву і постановив: замінити керівництво Горлагу, скоротити робочий день до 8–ї годин, дозволити два листи на місяць, зняти з одягу в’язнів номерні знаки, вивезти з Норильська всіх інвалідів.

Утім скоро в’язні зрозуміли, що змін не відбувається. 3–тя зона продовжувала страйкувати, і туди перестали завозити продукти і воду. Звідти стали запускати в місто повітряного змія із листівками, що розповідали місцевим мешканцям, що ж відбувається в концтаборі. Після цього в зону завезли продукти, пустили воду. Кузнецов взявся вчинити розправу над активістами в тих зонах, де повстання вже припинили. 22 червня з 5–ї зони в 4–ту перевели 700 в’язнів. Від кожної сотні «забирали в тундру» по 5—7 людей. Та аж коли з роботи замість 2000 осіб повернулися 93, люди зрозуміли, що йдеться до винищення. «Почався другий етап нашої боротьби за право жити», — пише Євген Грицяк. Тих, хто боявся за своє життя, він переконував: «Ми тому і повстали, щоб припинити розстріли».

Влада не була готова до послаблення режиму, отже, й перегляду справ політв’язнів. Тому, як зазначає Володимир В’ятрович, «почалася поступова ліквідація повстання — з допомогою зброї та водометів, один по одному захоплювалися табірні відділення, заарештовувалися керівники бунтівників. Таким чином, на початок серпня вдалося придушити опір в 1–му, 2–му, 4–му, 5–му та 6–му таборах». 1 липня 1953 року по в’язнях 5–ї зони відкрили кулеметний і автоматний вогонь. Відчувши, що от–от у 4–й зоні почнеться розстріл, Грицяк велів усім брати речі й виходити — «у розпорядження адміністрації».

Найдовше протрималася 3–тя зона. Її штурм розпочався 4 серпня 1953 року. Як свідчить Степан Семеняк, війська в’їжджали через браму в табір і відразу стріляли. До бойових дій проти беззбройних «фашистів», окрім місцевого гарнізону та кагебістів, залучили комсомольців, партійців та місцевих «бюджетників».

«Планка» повстання

«Як ви оцінюєте це повстання, адже було багато жертв?» — питав журналіст Богдан Нагайло Данила Шумука. «Було звільнено 80 відсотків політв’язнів. Я вважаю, що це результат нашої боротьби», — відповів легендарний повстанець. «Унаслідок протистояння загинуло в таборі 156 осіб. А за роки його існування з привезених до Норильська тільки з вироком каторжних робіт загинуло понад 20 тисяч, — каже учасник повстання Степан Семенюк, який нині живе в Польщі. — Щодня там гинули в’язні від голоду, холоду, хвороб, тяжкої праці. Ми відважилися і перемогли — політично і морально». Повстання було добре організоване, мирне і набуло широкого розголосу серед «працівників системи». І тому, попри ганебне придушення, мало успіх».

Та чи прийняла цю перемогу «велика зона»? Більшість «радянських людей» насправді не здогадувалася, навіщо Микита Хрущов затіяв «відлигу», для чого на ХХ з’їзді КПРС в 1956–му засудив «культ особи». Він став виглядати реформатором і чи не повною протилежністю Сталінові. І небагато хто зважав на те, що критикувати політику його попередника можна було лише в певних межах, і що Хрущов, керуючи Україною в 1938—49 роках, так активно вишукував там «ворогів народу», що випрошував у Москви збільшення ліміту на розстріли. У 1941–му розстрільні в’язниці в кожному містечку Західної України були залиті кров’ю не без його відома. А в повоєнний час Микита Сергійович кілька разів визначав «остаточні терміни» знищення українського підпілля, курував діяльність перевдягнутих у повстанців «спецгруп МДБ–НКДБ». Були арешти й депортації сотень тисяч, масові вбивства й морення голодом.

Сталінізм був насправді прихований, а не похований. І, як зазначає редактор газети «День» Лариса Івшина, дотепер «планка, встановлена політв’язнями Норильського Горлагу, вже сучасними суспільствами, що належали до зони впливу тоталітарних влад, не подолана».

Наглядачі, слідчі і, можливо, всі колишні працівники комуністичних концтаборів нині отримують пенсію як «учасники бойових дій», звуться «ветеранами» і мають ордени. За що? Вони не поспішають зізнаватися, з ким провадили «бойові дії» у «політичних» зонах. Вірогідно, не розповідають про це навіть своїм дітям. «Інформацію про це повстання слід розповсюджувати як ліки для нинішнього суспільства, — переконаний публіцист Юрій Макаров. — Можливо, в такий спосіб вдасться розпрямити хребет і відчути справжню міру речей».

 

ДОВІДКА «УМ»

Норильська група концентраційних таборів СРСР розташовувалася у Таймирському (тепер Долгано–Ненецькому) окрузі Красноярського краю Росії. Усі промислові підприємства цього округу підпорядковувалися Норильському управлінню таборів, яких було близько 40. Норильськ — на той час «посьолок» за полярним колом, серед безмежної тундри. Там проживали 26 тисяч «вольнонайомного насєлєнія». А в «лагерях», за записами полковника Звєрева, було понад 30 тисяч політичних в’язнів. За даними істориків, до 80 відсотків у таборах складали українці, 10 відсотків — росіяни, і решту — інші національності. Табори в Норильську були «виправно–трудові» й каторжні. В’язні працювали на руднику, вугільних шахтах, цегельному та мідному заводах, хлоро–кобальтовому заводі, деревообробному комбінаті, а також зводили місто Норильськ.

 

ВШАНУВАННЯ

До перебудови повстання в Норильську було секретною темою. «Моє покоління нічого не знало про Норильське повстання, — сказав почесний президент Києво–Могилянської академії Вячеслав Брюховецький на громадських слуханнях з нагоди 60–річчя Норильського повстання у Києво–Могилянській академії. — Ми перебували у вакуумі режиму. Утім до повалення того режиму і привело це знамените повстання». Громадські слухання наприкінці травня зібрали громадських діячів, правозахисників, мислителів, керівників та свідків подій 1953 року в Норильську. Зокрема, керівник повстання у 4–й зоні Горлагу Євген Грицяк, засновниця Музею Норильського повстання в Норильську Алла Макарова, публіцист Юрій Макаров, філософ і колишній політв’язень Євген Сверстюк, історик Володимир В’ятрович та інші. На заході були й політики — Олесь Доній, Валентин Наливайченко, Володимир Огризко.

Юрій Макаров зізнався, що хотів би, аби героїв Норильського повстання впізнавали в обличчя. Утім як цього досягти? У 2009 році інформація про повстання була внесена до шкільної програми з історії, а в 2010–му вилучена міністром Дмитром Табачником. У Норильську на горі Шмідта (під якою у великій ямі закопували в’язнів) є пам’ятники полякам, естонцям, євреям, литовцям, росіянам. Утім немає меморіального знаку українцям. До речі, за словами авторки музейної експозиції в Норильську, присвяченої повстанню, Алли Макарової, експозиція сьогодні закрита: музей, розташований на першому поверсі житлового будинку, залили водою з верхніх поверхів. Алла Борисівна тепер, живучи в Москві, збирає і публікує спогади учасників Норильського повстання.

 

ВАРТО ЗНАТИ

«Повстання духу», як потім історики назвуть цей страйк політв’язнів, тривало 69 днів (з 26 травня по 4 серпня 1953 року). Над табором вивісили чорний прапор з червоною смужкою — символ жалоби за загиблими і крові, пролитої у боротьбі. За даними науковців, у повстанні взяло участь близько 20 тисяч політв’язнів, які представляли понад вісімдесят національностей. Почалося повстання в 4–й зоні (керівником став Євген Грицяк) і охопило всі інші відділення Норильського концтабору. Наступного дня повстанців підтримали в’язні 5–ї зони, а згодом і 6–ї (жіночої), де українки вивісили гасло «Свобода народам і людині!». 5 червня 1953 року в «Горлагу» шість табірних відділень, де утримувалося близько 20 тисяч ув’язнених представників 86 національностей, припинили роботу. Найдовше протрималася 3–тя зона — каторжна. Її взял штурмом 4 серпня 1953 року.

За офіційними документами, загальна кількість загиблих становила до 150 людей. З усіх повстанців тюремна адміністрація виокремила 2 920 активістів — 45 із них заарештували як організаторів, 365 — посадили в тюрму, 1 500 — перевели у Магадан. Решту ізолювали у нових табірних пунктах.

Майже через два місяці після Норильського у воркутинському таборі «Речлаг» теж почалося повстання. Загалом, з 1946 по 1957 рік у радянських концтаборах відбулося 47 повстань; провідна роль у них належала українцям.

 

ЦИТАТА «УМ»

«Характерною рисою майже всіх людей було високе почуття обов’язку та особистої відповідальності. Кожний думав, що саме на його плечах лежить увесь тягар боротьби і що саме на ньому «мільйонів стан стоїть». І це була чиста правда. Без такого глибокого усвідомлення справи кожним нашим в’язнем ми не протрималися б і одного дня».

Євген Грицяк, 
керівник повстання у 4–й зоні Норильського Горлага.
© "Україна молода".

Як це було.

  • 05.06.13, 14:40
В своїй хаті своя правда
 і сила, і воля! 
(Тарас Шевченко)

Польська окупація Західної України в 1918-1939 роках. Як це було


Характер польського режиму не був демократичним. Головні його ознаки - авторитаризм з окупаційними особливостями управління. Також на Галичину переселяли польських ветеранів, яким за кілька років передали 12% усіх земельних угідь.

У публіцистиці нерідко прослідковується ностальгія за "цивілізованим європейським світом", що створила польська влада після Першої світової і котрий знищила радянська в 1939-1941 роках.

Думки розвиваються навіть у твердження позитивного наслідку польського панування у регіоні протягом 1918-1939 рр., заперечується його окупаційний характер, мовляв, приєднала Західну Україну (Східну Галичину та Західну Волинь) не Польща, а Рада послів Ліги Націй [міжнародна організація, яка виникла після Першої світової війни на чолі з переможцями - Британією, Францією, Італією та Японією - ІП] в 1923 р., а поляки розвинули міста, забезпечили економічний та культурний розвиток.

Підсилюють такі твердження побутуючі у Львові анекдоти про "перших совітів", котрі в унітазах мили руки, а дружини комісарів в пеньюарах ходили до Опери.

Проте характер польського режиму не був демократичним. Головні його ознаки - авторитаризм з окупаційними особливостями управління. 

Парад Війська Польського у Львові. Схоже, марширують улани - кіннота, озброєна карабінами і піками. Ці і наступні фото - з архіву Центру досліджень визвольного руху (якщо не вказано інше джерело)

Характер окупаційної влади історики визначають наступними критеріями:

  • встановлення контролю над територією шляхом військової інтервенції;

  • проведення політики (в сферах політичного, економічного, культурного життя) на захоплених землях в інтересах окупаційної влади;

  • придушення національних виступів місцевого населення на окупованій території силовими методами (створення оперативних спецпідрозділів, використання регулярної армії, мережі спецзакладів пенітенціарної системи);

  • цілеспрямована політика національної асиміляції;

  • обмеження доступу мешканців окупованої території до вищих державних посад;

  • депортації місцевого населення окупованих територій;

  • притягнення місцевого населення до служби у збройних силах держави-окупанта.

Відзнака 36-го піхотного полка за участь у "руській" (тобто польсько-українській) війні 1918-1919 рр. Фото: www.znak-auction.ru

Отже, розглянемо ситуацію за вказаними пунктами.

1 листопада 1918 р. на руїнах Австро-Угорської імперії у Львові постала українська держава - Західно-Українська Народна Республіка, котра у свій день народження розпочала війну проти поляків, які хотіли взяти під контроль Галичину.

Польське повстання у Львові одержало підтримку від уряду новоствореної Другої Речі Посполитої Польської та переросло у міждержавну війну.

Ця війна тривала до літа 1919 р. та завершилася поразкою Української Галицької Армії від Армії Галлера [польське військо чисельністю біля 80 тисяч солдат, сформоване на території Франції зусиллями Антанти та США для війни проти більшовицької Росії - ІП].

Після цього уряд ЗУНР виїхав за кордон, УГА відступила за Збруч на допомогу Дієвій армії УНР у війні з більшовиками, а польські війська окупували Західну Україну.

З інструкції Комендатури державної поліції про порядок проведення затримання. 1922 рік. Помітили - руки вгору! - по черзі до обшуку...

Після радянсько-польської війни в 1921 р. Ліга Націй, слідуючи пунктам прем'єр-міністра Великобританії Девіда Ллойд Джорджа, пішла на поступки голові Комітету політичної еміграції Костю Левицькому (колишньому очільникові уряду ЗУНР) та погодилася визначити міжнародно-правовий статус Галичини в 1922 році.

Мова йшла про проведення референдуму в регіоні з питання його статусу та надання політичної автономії краю у складі Польщі. Проте в 1923 р. Рада послів (амбасадорів) затвердила східний кордон Польщі без референдуму з пропозицією польському урядові надати автономію Галичині, яку останній відкинув.

Попри те, що статус Західної України у складі Польщі до 1923 р. не був визначений, а сам край перебував під протекторатом Ліги Націй, польська влада почувала себе тут господарем.

Інкорпораційні процеси зростали та супроводжувалися утисками у всіх сферах діяльності.

У 1918 р. була ліквідована політична автономія краю - Галицький крайовий сейм та Крайовий Виділ (місцевий бюджет) були скасовані.

У сфері освіти від 16 серпня 1919 р. впроваджена заборона навчатися в університетах Львова українській молоді, яка не прийняла польського громадянства та не відбула військової служби у польському війську.

...обшук - обличчям до землі - наручники

У 1920 р. польської владою було проведено нелегітимний перепис населення Західної України з метою призову українців в 1921 р. до служби у Війську Польському.

З березня 1920 року в офіційному діловодстві було запроваджено термін "Малопольска Всходня" і заборонено вживання назви Західна Україна.

Також замість етноніму "українець" ввели стародавнє визначення часів Речі Посполитої - "русін", "рускі" та "русінські".

В органах місцевого самоврядування шляхом ускладнення процедури виборів згідно закону від 23 березня 1933 р. була обмежена кількість українців.

Накладено заборону та обмеження на діяльність українських громадсько-політичних, культурно-освітніх та спортивних організацій і товариств: "Пласт" заборонили в 1928 р. на Волині, а в 1930 р. - в Галичині, товариство "Січ" - в 1924 р., діяльність "Сокола" - обмежили лише територією Галичини.

Відбулися чисельні погроми "Просвіти" під час політики пацифікації [дослівно "умиротворення" - ІП] 1930 р., встановлено жорсткий контроль за діяльністю освітнього товариства "Рідна школа".

А ось як це виглядало на практиці. Пацифікація українців, 1934 рік. Фото з сайту польських пошуковців. В коментарях пишуть, що серед людей у формі є і поліція, і військові

У системі виконавчих органів державної влади керівні посади займали виключно поляки, а в законодавчих органах польської влади (сейм і сенат) участь українців ускладнювала нова конституція Польщі від 1935 р.

Між іншим, це відбувалося під час укладення політичного миру між польським урядом та Українським національно-демократичним об'єднанням [УНДО - українська легальна партія, єдина парламентська, її депутати представляли інтереси українців у Сеймі] - т.зв. політики "нормалізації".

Про декого з УНДО, хто сприяв примиренню поляків та українців у міжвоєнний період, читайте тут 

Окремим засобом утвердження окупаційного режиму слугувала розгалужена система державної поліції. До її правоохоронних функцій додавалися й функції політичного тиску: з 1921 р. поліція розслідувала політичні справи, щоквартально готувала звіти про настрої українського населення, давала характеристику політичним та громадським організаціям.

Відбувалося стеження за українськими службовцями, звіти містили інформацію про конкретних осіб, їх національне та соціальне походження, членство у політичних та громадських організаціях та "ступінь небезпеки", що вони становлять для польської влади. 

Наприклад, ось що писали про українця, який працював на львівській пошті в липні 1931 р.:"Костишин - русин, посідав посаду в Українській раді в 1919 р. за часів української війни, керівник відділу листів. Перебуває у контакті з українськими організаціями. У передвоєнний час відомий як затятий гайдамака [прихильник незалежної української держави - автор]. Необхідно його вислати на пенсію".

Подібний нагляд відбувався навіть за членами вищезгаданої УНДО.

У штаті державної поліції було введено посаду „конфідента" - таємного агента, завданням котрого було постачання для поліції інформації про антидержавні дії.

Його робота зводилася до нагляду та опису українських національних святкувань, зокрема Свята героїв (вшанування могил Січових стрільців, що супроводжувалися панахидами та патріотичними виступами).

Конфідент Скварецький запротоколював 11 червня 1923 р. український "релігійно-маніфестаційний похід", який пройшов 23 травня 1923 р.

У цьому протоколі, окрім опису самої акції, її учасників та короткого змісту їх промов, була оцінка ситуації в середині української громадськості: політичні погляди, методи реалізації цих поглядів, найактивніші та найвпливовіші українські організації.

Уривок зі спецдонесення конфідента Скварецького про проведення "релігійно-маніфестаційного походу" в Станіславові (тепер Івано-Франківськ) 23 травня 1923 року

Агент констатує поділ української інтелігенції на дві частини.

Перша з них "схильна до мирного співжиття з польською громадою в межах Польської держави", натомість друга частина, значно активніша, діє в напрямку "створення незалежної України". Учасниками останньої групи є переважно молода українська інтелігенція, яку очолюють священики.

А вже в 30-х роках поліція від протоколів та звільнень переходить до рішучих дій   розгонів мирних демонстрацій за допомогою кінної муніципальної поліції.

У структурі державної поліції було створено спеціальні відділи (2-й та 4-й відділи), завданням котрих було придушення виступів проти польської влади.

Другий відділ, т.зв. „двуйка" був контррозвідувальним, котрий спрямовував свою діяльності проти Комуністичної Партії Західної України („п'ята колона" СРСР). IV відділ Головної комендатури державної поліції (Vydzia IV Gwnej Komendy Policiji Pastwowej) - переважно спрямовував слідчу діяльність проти Організації Українських Націоналістів, яка мала на меті створення незалежної української держави.

Слід зазначити, що у кримінальному кодексі тогочасної Польщі не існувало поняття політичного злочину, так як це було у радянському (особлива частина КК УРСР - "контрреволюційні злочини" із сумнозвісною 54-ю статтею). Проте у внутрішній документації поліції застосовувався термін "антидержавний".

При арештах польська поліція відзначалася брутальністю та застосуванням фізичних тортур щодо арештованих українців. Весною 1931 р. арештованого крайового провідника ОУН Степана Охрімовича піддано слідству з застосуванням тортур. Внаслідок чого С. Охрімович помер від побоїв.

Юліан Головінський (1894-1930) - крайовий комендант Української Військової організації та командир "Летючої бригади" УВО (1924-1926), крайовий провідник ОУН (1930). Фото 1920-х рр.

Але були й безпрецедентні випадки: в 1930 р. заарештованого Юліана Головінського [на фото вищe], крайового провідника ОУН, поліціянти вивезли зі Львова до Бібрки та без суду та слідства розстріляли, прикутого до дерева. Офіційна версія: убитий при спробі втечі.

Щоб захистити українців, 22 березня 1932 р. Юрій Березинський убив у Львові підкомісара Емільяна Чеховського, керівника бригади з боротьби проти антидержавних злочинців, котрий відзначався брутальним поводженням на допитах та не гребував побиттям молодих дівчат, які поширювали оунівські листівки.

Ще з 1919 р. на Західній Україні запроваджено надзвичайний стан (постійна готовність армії до придушення повстань, обмеження у пересуванні, комендантська година). Особлива активність силовиків була в 1923 р. - готувалися до придушення повстання проти рішення Ради послів Ліги Націй.

А у вересні-листопаді 1930 р. у сумнозвісній "пацифікації" (приниження на національному ґрунті, залякування, побиття, обкрадання українського населення з метою зменшити їх політичну та національну активність та підтримку ОУН) було задіяно близько 2 000 поліцаїв та кілька уланських ескадронів 6-го корпусу Війська Польського.

Для проведення судочинства в Польській державі було введено кілька видів судів.

З 1918 р. існували надзвичайні військово-польові суди (sd dorane), тогочасною термінологією їх називали "наглими судами" (швидкими судами).

"Наглі суди" проіснували до 1934 р. Розглядали справи та виносили вироки протягом 12 годин, а апеляцію можна було подати протягом 24 годин (у Великопольщі - протягом 48).

Оголошення для українців про розширення повноважень діяльності "наглих судів" в Галичині від 10 листопада 1922 року

Цим судам у 1920 році надано право виносити смертні вироки, і саме такий суд в 1932 році засудив до страти через повішання українських націоналістів Василя Біласа та Дмитра Данилишина. В апеляції було відмовлено. 

Загалом польська система судочинства була активно залучена до політичних репресій у регіоні: "наглі суди" розглядали справи проти політичних противників польської влади. Іншиий вид цивільних судів - окружні - розглядали справи "злочинів" наступного характеру: тиражування та розповсюдження нелегальної літератури або листівок антипольського змісту.

Для ізоляції та перевиховання "небезпечних українців" з ОУН в 1934 р. було створено концтабір для політичних в'язнів у містечку Береза-Картузька (тепер смт. Береза у Білорусі).

Одним із найперших його в'язнів був Дмитро Грицай - майбутній генерал УПА і шеф Головного Військового Штабу УПА. Серед відомих в'язнів табору були Роман Шухевич, Іван Климів та багато інших. Концтабір планувався як тимчасовий (на один рік), проте вигідність його існування забезпечила діяльність концтабору до кінця Другої Речі Посполитої.

Для ізоляції найнебезпечніших існувала монастир-тюрма Святий Хрест (Свєнти Кжиж, 1884-1939). Сюди на довічне ув'язнення відправили в 1936 р. Степана Бандеру та Миколу Лебедя.

Дмитро Данилишин, Василь Білас і Мар'ян Жураківський у Львівському повітовому суді. 1932 рік.

Цікаво, що колишні бойовики Польської Соціалістичної партії, соратники маршала Пілсулського по революційній боротьбі, надішлють тодішньому президенту Польщі Мосціцькому телеграму з проханням "помилувати в ім'я людських засад трьох українців, засуджених наглим судом у Львові на кару смерті і які в своєму переконанні боролися за волю свого народу".

Помилують тільки Жураківського - йому дадуть 15 років. Біласа і Данилишина повісять 23 грудня 1932 року, і вони стараннями пропагандистів ОУН стануть іконами для української молоді Галичини

Польська політика втручалася і в церковні справи, особливо на Холмщині, де поширена була православна церква. Не маючи протекції, вона стала зручною мішенню.

До 1938 року близько 150 православних церков були закриті, а церковні землі конфісковані. Натомість будували польські костели.

Не допомогло й заступництво митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького, котрий звертався до Ватикану із вимогою припинити окатоличення (= полонізацію) краю. Частину церков, які перейшли під юрисдикцію УГКЦ, було врятовано.

Українська освіта теж зазнала значних втрат. У Львівському університеті було скасовано викладання українських студій, котрі існували ще за австрійського панування. Кількість студентів-українців була обмежена.

Про українську і не тільки мову у Львівському університеті читайте тут 

З 1930-х рр. почався наступ на середню освіту - гімназії, де активно вводилося викладання предметів польською мовою. Відбувався суворий нагляд за діяльністю вчителів.

Польська влада проводила активні асиміляційні процеси, розпочавши т.зв. політику осадництва. В Західну Україну спрямовували сім'ї польських військових, переважно ветеранів польського-української війни 1918-1919 рр., де їм надавалися (забираючи в попередніх власників) землі для створення колоній з усіма соціальними вигодами.

Оголошення про заборону проводити громадянські заходи з нагоди річниці битви козаків і поляків під Берестечком. Мінімальне покарання - 500 злотих штрафу або 2 тижні арешту, "якщо вчинок не підлягатиме більш суровому покаранню". 1935 р. З музею Берестецької битви в с.Пляшевій на Рівненщині

Така політика породжувала жорстоку соціальну нерівність та корупцію, оскільки українці на своїх етнічних землях опинилися у пригніченому становищі.

На 1938 р. було створено 35 тисяч господарств осадників (найбільше на Тернопільщині та Волині), яким належало 12 % усіх земельних угідь.

Депортації щодо українців не проводилися у вказаний період, проте у 1930-х в середовищі польських націонал-демократів були настрої здійснити такий план. Ці наміри були відображені в таємній постанові Ради міністрів від березня 1939 р. про депортацію українців з етнічних земель до Західної Польщі. 

Початок Другої світової відтермінував втілення цього плану. А 1947 р. польська комуністична влада в рамках операції "Вісла" таки депортує всіх українців з їх етнічних теренів, котрі опинилися у складі відновленої Польщі.

Діяльність польського окупаційного режиму мала на меті знищення національної свідомості українців у Західній Україні.

Польські політики інструментом "консолідації держави" обрали терор та утиски, чим спричинилися до ксенофобії між обома націями, яка вже за кілька років вилилася в жорстоку війну. Війну, яка розпочалася під час Другої світової і протривала на кілька років довше... 

На щастя, це вже в минулому.

© 03.02.2011 _ Ігор Дерев'яний