Розправа "Беркуту" над мирною акцією протесту на Майдані.Київ.

  • 19.07.13, 01:02


 Фото з Facebook Ann Molchanova

Повідомлення з ФБ:
"УВАГА!!!!ТЕРМІНОВО!!!
РЕПОСТ!!!
На Майдані жорсткий махач між учасниками акції та беркутнею. Беркут затримує всіх підряд, особливо лютують відносно активістів Соціал-Національної Асамблеї, як вони нас називають "жолтоповязочники". Всі, хто поруч - на Майдан! Там зараз вирішується майбутнє України."
Ганна Сінькова
Все рознесли. Активісти побиті й скалічені. На майдані калюжі крові. Беркутів чоловік 300. Нас витіснили. Затримано близько 20 чоловік. Може більше. Це ті кого я нарахувала.
Inna Nerodyk @Nerodyk 57s 
Беркут б'ється з активістами,луплять по чорному.намети по одному тягнуть в автобуси #беркутівців кілька сотень.

Барські забави.

  • 18.07.13, 14:17
18.07.13
Фото: МНС


В Азовському морі в результаті зіткнення українського баркасу та катера прикордонної служби РФ загинули двоє рибалок, ще двоє зникли

В Азовському морі в районі російського селища Воронцовка вчора, близько 18:00, в результаті зіткнення українського баркасу та катера берегової охорони прикордонної служби РФ загинули двоє рибалок, ще двоє зникли. Про це повідомляє прес-служба Державної прикордонної служби України.

За інформацією, що надійшла від чергового центру моніторингу рибопромислових суден, в районі коси Довжанська під час переслідування та маневрування сталося зіткнення прикордонного катера Російської Федерації з українським маломірним судном. Внаслідок інциденту рибальське судно перевернулося. За попередньою інформацією одного з членів екіпажу врятовано. Сьогодні, близько 5:30, у ході пошуково-рятувальних заходів були знайдені тіла двох затонулих рибалок, пошук ще двох осіб, які перебували на баркасі, триває.

Врятований чоловік є громадянином України 1964 р.н., який проживає в селі Безіменне Новоазовського району Донецької області. Російські прикордонники даний факт підтвердили. До пошуку рибалок окрім прикордонного катеру додатково були задіяні два катери МНС Росії.

Читайте також: Громадянину РФ заборонили в'їзд в Україну

Також Державна прикордонна служба України інформує, що російській стороні запропоновано провести спеціальну зустріч в районі події для з'ясування всіх обставин інциденту та в подальшому провести спільне розслідування ситуації, під час якої затонув український баркас з рибалками.

З матеріалів видання РБК Україна.

P.S. МІС України доволі м'яко прореагував на цей інцидент, заявивши про готовність розібратись з компетентними представниками РФ в причинах цього трагічного випадку.

Як зустріли херсонці Ірину Фаріон.

  • 17.07.13, 23:45

Презентація книги Ірини Фаріон знову призвела до сутичок комуністів зі свободівцями.
Середа, 17 липня 2013, 22:22

http://khersonline.net/uploads/posts/2013-07/1374088511_sam_1166.jpg

відео:http://www.pravda.com.ua/news/2013/07/17/6994458/

"Фашизм" прошел. Ирина Фарион в Херсоне.

17 июля

Когда стало известно, что в Херсон приедет ярчайшая представительница партии «Свобода» Ирина Фарион, сразу стало ясно, что без «красного шоу» и провокаций не обойтись. Члены КПУ (назвать их коммунистами не поворачивается язык) в последнее  время любят радовать прессу яркими перфомансами возле зданий городского и областного совета, а визит одного из лидеров «Свободы» для них стал просто «золотым» информповодом. 

Более чем за час до визита около дома детского творчества на улице Суворова собралась разношерстная компания с красной символикой: беззубые старушки, бритоголовые гопники, местные комсомольские активисты и даже девочки лет 14 в партийных футболках с флагами. Присутствие детей на таких мероприятиях крайне нежелательно, но у местных комми другие соображения по этому поводу. 

фаріон

Всё это время коммунисты и свободовцы обменивались кричалками. Заряды были самые разнообразные:  «Фарион пошла вон!»,  " Фашизм не пройдет", "Херсон для херсонцев". Сторонники правых взглядов скандировали «Слава Украине!», «Коммунизм равно фашизм!», «Шухевич, Бандера -  герои Украины!». 

фаріон

агрессивный комми

В числе коммунистических активистов было замечено много странных персонажей. Самым странным является этот человек. Его хорошо помнят дети, которые учились в центре Херсона в те годы, когда еще не было маршруток и ездить нужно было троллейбусом. Данный персонаж работал кондуктором на 12 маршруте и пугал маленьких девочек омерзительной привычкой тереться об них в толпе. 

Временами всё это действо сопровождалось мелкими потасовками, которые моментально усмиряли работники милиции. Когда градус неадекватности достиг предела, а в зал должна была войти Ирина Фарион, представители МВД и сторонники «Свободы» окружили здание дома детского творчества и не пускали буйных коммунистов. 

комми

Ирина Фарион решила зайти через главный вход здания. Большинство людей, которые пришли её послушать, проникли в зал через черный ход, а депутата провели сквозь беснующуюся толпу. В потасовках возле входа в здание участвовал народный депутат Олег Панькевич. 

Панькевич

Что забавно, активную роль во всем пытался играть Яробор (Сергей) Кириченко: стоял около нардепов, жал им руки, называл в разговоре с партийным руководством "Свободы" Олега Тягнибока панибратским "Олег". На вопрос МОСТа о том, какова роль Кириченко происходящем, и лидеры местной партийной ячейки, и народные депутаты-свободовцы заявили, что никакой. "Ну не можем же мы его выгнать, если он приходит" - заявляли они.

Особо активными в стане коммунистов были неизвестные бритоголовые молодчики и экс-нардеп Найдёнов. Появление молодчиков, которых ранее видели в числе групп, занимающихся рейдерскими захватами предприятий, очень неблагоприятный знак. Пока милиции удается не допустить столкновений идеологических оппонентов, но тенденция тревожная: дело Вадика Румына и его друзей спортивной наружности живет по всей Украине.

милиция

На входе в зал возникла давка. Желающие послушать о литературных исследованиях Ирины Фарион вынуждены были либо с трудом пробираться через неистовых коммунистов, либо лезть в окно.

окно

комми

зал

Зал медленно заполнялся всеми желающими: на входе и свободовцы, и милиция пытались не допустить агрессивных коммунистов внутрь

комсомол

Комсомолка негодует: отсутствие опыта массовых акций не дает ей смотреть на Ирину Фарион иначе, чем через окно. Конечно, "троллить" по-настоящему намного сложнее, чем заходить в горсовет под патронатом кого-то из чиновников по заранее утвержденному плану

снимают

Обычное дело для митинга: видеосъемка акции и ее участников. Интересно, смотрит ли кто-нибудь потом отснятые часы происходящего?

комсомолка

Комсомолка со стажем

Казалось, все слишком зациклились на антураже и забыли, что пришли на самом деле на презентацию книги.  Ирина Фарион общалась с избирателями и презентовала им свои научные труды об украинском языке «Мовна норма: знищення, пошук, віднова». Фарион – великолепный оратор и она на протяжении почти двух часов блестяще клеймила своих идеологических оппонентов: регионалов и коммунистов. В начале же выступления она вспоминала украинских деятелей культуры, особенно Николая Кулиша, который является выходцем из Херсонщины.  Досталось и Владимиру Сальдо, которого Фарион назвала выродком, ведь он был в числе 146 депутатов, которые написали обращение польскому сейму. Также она отметила, что не стоит регионалов называть поэтическим словом «олигарх».  Им больше подходит слово «бандюки». Люди, собравшиеся в зале, аплодировали женщине-народному депутату.  После чего ораторскую эстафету перехватил Олег Панькевич.

фарион

фарион

фарион

Панькевич

"Шоу" продолжилось и во время встречи Фарион со сторонниками. Коммунисты ломились в двери, пытались пролезть в окна. Им этого оказалось мало, и они заблокировали черный вход здания своими непролетарскими автомобилями. Депутат местного совета Алла Беличенко ну никак не хотела пропускать другого городского депутата Виктора Гаврилюка, который спешил по своим делам и был вынужден лезть через окно. Надо заметить, что депутат оппозиционер оказался в здании случайно – он работает в доме детского творчества методистом. 

Гаврилюк

Гаврилюк

Свобода

Попытка Виктора Гаврилюка уйти с работы закончилась мелкой потасовкой около ворот: «Свобода» поливала водой коммунистов, а те в свою очередь кричали, что записывают все преступления Фарион. Но милиция прекратила эти недетские шалости с ведрами и грязью.

милиция

собака

Многие в этот вечер были заложниками происходящего: ни выйти, на зайти в здание на улице Суворова было невозможно

Депутаты ответили на все вопросы из зала: о национальности, идеологи, курдском вопросе, который стал так актуален для жителей Ивановки.

В финале встречи состоялась автограф-сессия, где каждый желающий мог получить фото или подпись депутата. Многие это сделали на свежеприобретенной книге Ирины Фарион.

книги

Три книги продавались по цене от 20 до 50 гривен

фарион

фарион

кичинский

Среди гостей презентации было много известных в Херсоне людей. На фото Анатолий Кичинский, поет, лауреат Шевченковской премии

фарион

гимн

гимн

Все пели "Ще не вмерла України ..."

фарион

фарион

фариОН

фарион

фарион

сторонники

фарион

сторонники

матковский

Глава Херсонской городской партийной организации "ВО "Свобода" Евген Матковский

Коммунисты на улице стояли до самого конца. Покричав и обменявшись «любезностями» со своими идеологическими оппонентами, они пытались «встретить» народного депутата снова. Но эту эпатажную женщину вновь окружило кольцо милиции и свободовцев, которые не дали шансов коммунистам. Когда уже все политические лидеры отправились восвояси, коммунисты громко поблагодарили милицию за то, что она помогает своими действиями «бандеровцам прийти к власти», скандируя «Молодцы! Спасибо!» 

комми

комми

фарион

Ирину Фарион вывели снова через центральных вход в плотном кольце из сторонников.

Текст и фото: Катерина Гандзюк, Олег Ткачук, МОСТ

Риторичне питання.

  • 17.07.13, 02:44
Як змінити «Врадіївку» в масштабах України?
Міліцейський шабаш на Миколаївщині наочно переконав: нашу правоохоронну систему реформувати неможливо — її треба тільки ліквідувати. Рішуче і нещадно

Сергій ДОВГАЛЬ   

Уже 18 липня Врадіївка прийде до Києва. Прийде поки що у розумінні прямому. Тобто, чисельно невелика група людей, що позаминулої неділі вирушила пішки з бунтівного райцентру на Миколаївщині, як і планувалося, фінішує у столиці з надією на паломництво всіх українців, потерпілих від міліцейсько–прокурорсько–суддівської сваволі. Отож заговорили про ймовірність нової української революції, але окресленішої за метою, ніж недалека в пам’яті Помаранчева.

Чи розгориться з іскри полум’я?

А революції, як відомо, починаються зазвичай з іскри, спроможної розгорітися в полум’я, на чому свого часу акцентував увагу «вождь світового пролетаріату» Владімір Ульянов–Ленін. Тим символічніше, що нині такі українські надії асоціюються саме з Врадіївкою. У тому числі й з огляду на історичні паралелі. Адже саме у цьо­му нинішньому райцентрі на Миколаївщині свого часу виникла Врадіївська Хліборобська Республіка, що заявила про співробітництво з Українською Народною Республікою в боротьбі з більшовиками і денікінцями. Однак цей короткочасний спалах у 1919 році був жорстоко придушений ленінцями. Як повідомляється у статті Юрія Котляра «Врадіївська Хліборобська Республіка», до якої відсилає «Вікіпедія», фіаско повстанців спричинила зрада такого собі начальника міліції 7–го округу С. Мокряка. Тільки рух опору так швидко не згас. У 1921 році божа кара дістала й пана Мокряка. Цитуємо дослівно: «Під час наради були розглянуті списки міліціонерів, що відзначалися особливою жорстокістю серед місцевого населення. Так було знайдене прізвище начальника міліції 7–го округу С. Мокряка. Смертельний вирок зрадникові виконали повстанці Бондарука через декілька днів. Тіла С. Мокряка і міліціонерів знайшли в невеликому яру неподалік залізниці, за десять верст на захід від Великої Врадіївки».

Отож, як бачимо, нинішні врадіївські міліціянти, на відміну від своїх уже далеких попередників, легко відбулися. Якщо, звісно, іскра не розгориться в полум’я...

Проте задекларовані вимоги представників Врадіївки, які 18 липня мають завітати пішки до Києва, «полум’ям» поки що не пахнуть. Адже йдеться всього–на–всього про вимогу відставки міністра внутрішніх справ Віталія Захарченка та переатестацію співробітників української міліції. Тобто на саму систему, не просто міліцейську, а міліцейсько–прокурорсько–суддівську, поки що ніхто не зазіхає навіть декларативно. Отож вона, система, залишиться непорушною і незворушною, хоч і десять генералів захарченків зміни. На зміну їм прийдуть десяток таких же, які іншими не можуть бути в принципі.

Адже, і це ні для кого не є секретом, знавіснілі від безкарності міліціянти у Врадіївці були лише гвинтиком, нижчою ланкою тамтешньої міліцейсько–прокурорсько–суддівської системи, що навіть не захиталася на тлі пішої ходи нинішніх повстанців до Києва. Не дивно ж глумливо звучать повідомлення у ЗМІ про швидке працевлаштування місцевого прокурора в сусідньому Кривому Озері, що мимоволі про світ кривих дзеркал подумалося... Про лаву підсудних тут ніхто навіть не заїкається.

Чи перетвориться гасло на операцію «Ліквідація»?

Значно більшу рішучість поки що теж задекларував Юрій Луценко, який серед програмних завдань своєї нині розкручуваної «Третьої Республіки» назвав саме ліквідацію каральної міліцейсько–прокурорсько–суддівської системи. Інші формулювання на кшталт «реформування» чи «переформатування» тут просто неприйнятні. Тільки ліквідація! І це не просто красива фраза під впливом революційного запалу з Врадіївки. Бо мало хто з українців сумнівається, що ця система у своїй діяльності не переймається таким «архаїзмом», як закон, а діє за правилами неписаними. Справи Юлії Тимошенко чи Юрія Луценка вкотре обсмоктувати не будемо. Бо таких справ щоденно клепається сотнями, тисячі пересічних українців часто–густо винні тільки в тому, що не змогли відкупитися. Адже маємо безліч прикладів, коли за ґратами опинялися люди, які так і не змогли довести свою незаперечну правоту. Навіть десятками виграних справ у справедливому Європейському суді з прав людини систему не зворушиш. Бо якщо Євросуд, що, відомо, ті ж кримінальні справи по суті не переглядає, а тільки переймається порушеннями прав людини, той чи інший вирок визнає неправомірним, нашим міліцейсько–суддівським–прокурорським від того, як кажуть, не холодно й не жарко. Бо за їхні злочини мусить розплачуватися штрафами на користь потерпілих... держава Україна, тобто кожен iз нас, платників податків. Чи не в цьому абсурдність усієї ситуації? Людину запроторили за ґрати ні за що, а на прокурорах чи суддях, причетних до цього, їхній, м’яко кажучи, непрофесіоналізм, ніяк не позначається. Бо для них справді закон не писаний.

І це діється повсюдно і повсякчасно. Почитайте ту ж газету «Факти і коммєнтаріі», яка такій тематиці постійно приділяє увагу, — у кожному номері жахливі розповіді про міліцейсько–прокурорсько–суддівську сваволю. А це переконує лише в одному: вся Україна — це «велика Врадіївка».

Мені як журналісту і дипломованому юристу теж нерідко доводиться писати на ці теми. Інколи просто хочеться кричати на весь світ. Але це все одно буде голос волаючого в пустелі. Як от в опублікованих «Україною молодою» моїх двох публікаціях про долю павлоградця Ігоря Рижкова, якого слідчі, прокурори, судді, згуртовані і монолітні, відправили на розстріл за вбивства, за які, зрештою, у 2008 році буде засуджено павлоградсько–пологівського маніяка, одного з найстрашніших бузувірів в історії України Сергія Ткача. Але чи притягнуті всі ці люди в міліцейській формі, прокурорських кітелях і суддівських мантіях до відповідальності за цей замах на вбивство, який і за старим кримінальним законом, і за новим, розцінювався як злочин закінчений? Адже тут нікого навіть не треба притягувати за вуха. Тут усе вже доведено судом, який виніс вирок Ткачу!

Коли в «Україні молодій» вийшла моя перша публікація про долю Ігоря Рижкова (нагадаю, живим він залишився тільки завдяки дивовижній випадковості, все одно відбувши за ґратами від дзвінка до дзвінка десять років), того ж дня зателефонували мені з Генпрокуратури і повідомили, що цим матеріалом теж зворушені. Коли ж редакція зробила на адресу поважного відомства інформаційний запит, то отримана відповідь не могла не приголомшити. «Генеральною прокуратурою вживаються заходи щодо встановлення осіб, причетних до незаконного притягнення Рижкова І. В. до кримінальної відповідальності за злочини, які він не вчиняв», — повідомив начальник відділу зв’язків із засобами масової інформації Генпрокуратури Юрій Бойченко.

Така відповідь мене не просто приголомшила. Ткача за вбивства, ні за що ні про що інкриміновані Рижкову, засуджено ще в 2008 році, а Генпрокуратура з її громіздким апаратом і колосальними можливостями «причетних осіб» дотепер «встановити не може». Отож, недовго думаючи, я як законослухняний громадянин усіх цих осіб — слідчих, прокурорів, суддів — до одного, поіменно, документально підтверджено встановив буквально за півдня! І урочисто факсую на ім’я пана Бойченка: всі причетні особи мною встановлені! Тепер у відповідь... мовчання. Далі повідомляю про це на сторінках «України молодої». І знову мовчання...

Зрештою, офіційно звертаюся на ім’я Генпрокурора Віктора Пшонки вже з заявою про терміновий допит мене з приводу встановлення «причетних» осіб. Однак у відповідь отримую листа від... старшого слідчого з особливо важливих справ Генеральної прокуратури України А. Шайди, де він повідомляє про... зґвалтування громадянки Л., яку я у своєму зверненні... жодним словом не згадував.

А я ж навіть грішним ділом подумав про «ордени», які у подібних випадках дають пильним громадянам, адже самотужки за півдня повністю встановив поіменно членів організованого і небезпечного міліцейсько–прокурорсько–суддівського угруповання, на що не спромігся нечувано роздутий апарат професіоналів (чи «професіоналів»?) протягом довгих років! Проте тут, звісно, не до жартів, швидше, доводиться говорити про сміх крізь сльози.

Варто тільки проаналізувати, яку нечувану суддівсько–прокурорську обструкцію зустрів, зокрема, на добре мені знайомій Дніпропетровщині новий Кримінально–процесуальний кодекс, який влада називає європейським. З останнім не тільки можна погодитися, а й навіть сказати більше. Цей закон, попри цілком природні критичні стріли на його адресу, є чи не найуспішнішим з усіх, які пов’язуються з нинішньою владою в Україні. Адже в ньому навіть натяку немає на любі прокурорським серцям відписки, які дотепер ця структура радо продукувала у 80–90 відсотках випадків, ховаючись за ні до чого не зобов’язуючими формулюваннями «прокурорською перевіркою порушень не виявлено» чи «підстав для прокурорського реагування немає» і займаючись тільки «потрібними» злочинами, що тепер називаються правопорушеннями.

Чому українські прокурори і судді «бойкотують» новий КПК?

У цивілізованій Європі головною фігурою в кримінальному процесі є не слідчий і не прокурор, а громадянин. І якщо цей громадянин звертається з заявою про кримінальне правопорушення, то, згідно з новим КПК, той же прокурор навіть не має права її читати і тим паче робити свої суб’єктивні оцінки, а вносити відомості про таке звернення до Єдиного реєстру досудових розслідувань і негайно розпочинати досудове розслідування, у якого є єдиний шлях встановлення істини — слідчі дії, що можуть дати вичерпну відповідь щодо кожного доказу неправедних діянь, наданих заявником чи потерпілим. Але сталося зовсім не так, як гадалося. Незважаючи на те, що сама прокурор Дніпропетровської області Наталя Марчук на представницькій нараді 18 травня ц. р. прямим текстом заявила, що невнесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань і нерозпочате досудове розслідування є нічим іншим, як приховуванням злочину, її підлеглі це «приховування» здійснюють, нiби нiчого й не трапилося, придумуючи пояснення своїм таким діянням, що жодною статтею нового КПК не допускаються, найбезглуздішими формулюваннями із серії «страшне перо не в гусака». І все це безглуздя часто–густо підтримується судами з такими ж безглуздими аргументами. Те, що, згідно з новим КПК, з’явилося таке поняття, як «слідчий суддя», абсолютно нічого не змінило. Як кажуть, хоч слово мовлене інакше, та суть в нім наша зостається. Бо, з одного боку, головне призначення слідчого судді — захищати громадянина від сваволі слідства і прокуратури, що справді — по–європейськи. А з іншого боку, корпус цих суддів сформований винятково зі старої гвардії — раніше працюючих суддів місцевих судів, які навіть у жахливому сні не можуть допустити думки, щоб захищати громадянина, отже, закон, а не свого «сіамського близнюка» — прокуратуру. На тій же Дніпропетровщині переважно так і відбувається.

Щоправда, дії слідчого судді ще можна оскаржити в порядку апеляційному, але там знову ж наштовхуєшся на стару гвардію, яка вже ніколи не спроможна усвідомити, що, за європейськими мірками, головною фігурою у кримінальному судочинстві є громадянин чи, точніше сказати, закон, а не прокурор, який звик писати суцільні відписки і займатися тільки «потрібними» кримінальними справами.

І якщо прокуратура, а разом і її «структурні підрозділи» суди, свій основний закон, свою конституцію — новий КПК — категорично не визнають, то вихід тут є лише один — хтось із них має «піти». Чи «піти» європейський кодекс, чи ті, хто зобов’язаний його втілювати в життя... Третього не дано. Бо жодне реформування чи переформатування цієї системи, що звикла десятиліттями працювати за зовсім іншими принципами, тут неможливе навіть теоретично. Новий європейський закон повинні уособлювати абсолютно нові люди, але зовсім не обов’язково молоді. Бо у тій же Запорізькій Січі громада насамперед обирала кошового отамана, а за ним — суддю, людину поважну і шановану, яка має найбільшу довіру.

Були б у Врадіївці прокуратура і судова система, не було б міліціянтів–бузувірів Поліщука, Дрижака чи їхнього «доблесного» начальника Синицького з його свинофермою. Це — аксіома, яка доведення не потребує.

Отож єдиний вихід для України, у якої альтернативи європейському вибору немає, рішуче і нещадно ліквідувати, як заявив Юрій Луценко, репресивну, свавільну, не переобтяжену законами і елементарною мораллю, міліцейсько–прокурорсько–суддівську машину, що є, окрім усього, ще й гальмом на шляху нашої держави до економічного благополуччя. Адже саме ця система не дозволяє розвиватися приватному бізнесу, економіці. Бо як тільки той же фермер у сільському районі почне розвиватися, більш–менш ставати на ноги, він відразу ж стане об’єктом посиленого інтересу з боку міліціянтів та прокуратури, яким треба щось «їсти». А скаржитися нікуди. Адміністративні чи господарські суди, призначення яких — захищати громадянина від сваволі суб’єктів владних повноважень, чинять iз точністю до навпаки, нерідко приймаючи абсурдні й безглузді рішення, бо впевнені у своїй безкарності. Те ж саме і з судами найвищої інстанції — у тому ж Конституційному Суді, наприклад, судді завжди призначалися келійно, під певну впливову особу, а тому перед суспільством, перед кожним з нас, вони не переобтяжені й найменшою відповідальністю. Яскравим прикладом тут мені згадався один молодий суддя у Бабушкінському районному суді Дніпропетровська. Кажуть, мантія йому дісталася завдяки високопоставленому покровителю. Так ось до цього молодого судді сторони судових процесів ходять місяцями, роками, а він весь час засідання відкладає, мотивуючи своєю «зайнятістю», слухаючи тільки «потрібні» справи. Отож кмітливі позивачі знайшли для себе вихід — пишуть заяви про залишення їхніх позовів без розгляду зі сподіваннями, що повторне звернення до суду розглядатиме інший служитель Феміди. Всі про це знають, іронізують, а цьому судді байдуже. І подібне чиниться скрізь — молоді судді, прокурори роз’їжджають на шикарних авто, вартість яких не співрозмірна з їхніми офіційними доходами, але це сприймається як щось закономірне.

Отож, говорячи про сучасну українську міліцейсько–прокурорсько–судову систему, мені здаються актуальними оцінки, висловлені відомою більшовичкою Зінаїдою Гопнер у її скарзі Володимиру Леніну на катеринославську (дніпропетровську) ЧеКу (так називає її), датованій 22 березня 1919 року: «У цій організації, враженій злочинністю, насильством і сваволею, керованій кримінальним збіговиськом, озброєні до зубів суб’єкти розправляються з кожним, хто їм не сподобається, проводять обшуки, грабують, ґвалтують, саджають в тюрму, збувають фальшиві гроші, вимагають хабарі, а потім шантажують тих, хто їм ці хабарі не дав, і звільняють за суми у десять, а то й у двадцять разів більші». Може, така паралель є перебільшенням, але коли глибше вдумаєшся, то не настільки нині ситуація й змінилася.

Без «Чорної книги» не обійтися

Проте ліквідація страшного репресивного, не переобтяженого законами, апарату — це лише декларація. Значно складніше питання — як це зробити? Юрій Луценко пропонує за мірило взяти для початку рішення Європейського суду з прав людини. Я цю ідею не тільки підтримав би, а і розвинув. Як? Та просто. Взяти всі рішення Євросуду за роки незалежності України, якими рішення українських судів у кримінальному судочинстві визнані неправосудними, прийнятими з порушенням основоположних людських прав і свобод, і їхніх фігурантів — слідчих, прокурорів, суддів — обнародувати поіменно шляхом видання спеціальної «Чорної книги» — перестороги, виробити єдиний підхід для належного покарання кожного з них аж до того, щоб зробити їхні величезні пенсії мінімальними, і тоді, я впевнений, загальна планка цих мінімальних пенсій суттєво підніметься для всього суспільства. Бо цих людей нараховується тисячі. І вони чинили не просто злочини, а злочини найтяжчі, бо вбивали віру в закон, правосуддя, ламали й калічили долі сотень тисяч людей.

Другий рішучий крок — сформувати абсолютно новий суддівський і прокурорський корпус із правозахисників, адвокатів, які ніколи не працювали в репресивній машині. Не хвилюйтеся, таких людей знайдеться достатньо. Такий висновок навіть можна зробити з випуску програми «Говорить Україна» телеканалу «Україна», присвяченої подіям у Врадіївці. Скільки там виступало правозахисників, розумних, освічених, порядних, що їх можна відразу ставити на чоло прокуратури будь–якої області — й ситуація кардинально зміниться у бік Європи за умови, якщо підлеглі будуть такими ж новими. Саме так, до речі, вчинили в Сінгапурі, колись державі «третього світу». Після отримання цією країною незалежності у 1965 році вона була наскрізь пронизана такими ж беззаконням і корупцією, як тепер в Україні. Але там знайшлися політичні лідери — патріоти, які вирішили стати взірцем поведінки для чиновників, зробивши відкритими всі дані про своє становище, доходи, комерційні інтереси і фінансові операції. Прем’єр–міністр Сінгапуру Лі Куан Ю тоді заявив: «Сінгапур зможе вижити лише в тому випадку, якщо міністри і керуючі чиновники будуть непідкупними і кваліфікованими. Необхідно показати сінгапурцям зв’язок між наполегливою працею і високою нагородою за неї».

Насамперед у Сінгапурі ліквідували судову систему, сформувавши нову з «кращих адвокатів», що, зрештою, й зумовило швидкий поступ цієї країни до найрозвиненіших і найзаможніших у світовому вимірі. Але це стало можливим тільки завдяки політичній волі тодішніх лідерів держави...

Тому піша хода з Врадіївки стане звичайним випусканням пари, якщо кінцевою її метою буде просто зміщення міністра внутрішніх справ, а не ліквідація всієї системи корупції і беззаконня. Тільки той політичний лідер, який запропонує рішучу програму втілення цього в життя, матиме підстави називатися справді опозиціонером, а не відгалуженням цієї ж влади з дещо іншим забарвленням...

Волинська проща.

  • 15.07.13, 16:17
Доповнення до теми:http://blog.i.ua/user/2675316/1250540/

Волинська проща. У пошуках примирення
11.07.2013  Олександр Зінченко
http://www.istpravda.com.ua/articles/2013/07/11/130015/

Того вечора один за одним поставали спогади, яким не переріжеш горло і не викинеш за борт. Група українських і польських журналістів вирушала в минуле: на нас чекали зустрічі з українськими й польськими істориками, близькими жертв і примарами минулого. Наближалися сімдесяті роковини Волинської трагедії.

Наближалася ніч. Колеги, котрі брали участь цій подорожі, почали обговорювати дивні як для цієї години речі.

"Мій дядя Тадзьо розповідав... Атлантика, тільки-но завершилася війна. На теплоході – як на Ковчегу – кожного народу по парі, по дві, по дюжині, по півсотні. Хто б рахував?! Поляки, українці, євреї – ті, кому спогади і повоєнний устрій світу не дозволяли залишитися в Європі.

Група єврейських біженців упізнає в одному з українців убивцю когось із близьких. "У нього руки по лікоть у крові", – інші українці теж знають, із ким їдуть: під час війни той був одним із локальних провідників служби безпеки. Хтось дістав бритву. Знаходять того чоловіка. Він усвідомлює, про що йдеться, і намагається заховатися за спинами родини: діти, жінки...

Українці, поляки та євреї хапають його за ноги, за руки і тягнуть на палубу. Мій дядя перерізав йому горло, тіло викинули за борт. Капітан потім панікував – людина зникла! Але ніхто нічого не сказав..."

Волинь. Замок Любарта у Луцьку

 На вулиці сяяли вогні ХХІ століття. За вікнами луцького готелю один за одним поставали спогади, яким не переріжеш горло і не викинеш за борт. Група українських і польських журналістів вирушала в минуле: Міністерство закордонних справ Польщі спільно з Інститутом національної пам’яті зорганізували цю поїздку.

Попереду групу чекали зустрічі з українськими й польськими істориками, політиками, близькими жертв і примарами минулого. Наближалися сімдесяті роковини Волинської трагедії.

День перший. Червоні маки Волині

За вікном нашого автобуса горіли червоним поля Волині. Цьогоріч маки зацвіли як ніколи рясно. Ім’я нашого провідника було співзвучне з англійською назвою цієї квітки. Доктор Леон Попек із Люблінського відділення ІНП теж дивився на криваві плями за вікнами.

"Мені трудно називати імена цих людей – хтозна, може, хтось із них убивав моїх близьких?!" Професор Леон Попек біля пам’ятника УПА в Любомлю

 Історик уперше приїхав у ці місця на початку 90-х за зовсім інших погодних умов: періщив дощик, листопадило. Того дня група польських дослідників відкрила могилу поміж сіл Острівки та Воля Островецька. Точніше, між пустищами, де колись було розташовано ці села. Тих поселень давно немає, а їх мешканці лежали тепер у цій розритій могилі. Із проламаними черепами.

"І настрій такий відповідний утворився... – згадував пан Попек. – А тут якраз із поля йдуть українці цілою групою. Хтось із наших, із родичів загиблих, почав щось таке агресивне кричати на їх адресу. У мене все всередині обірвалося: мав враження, що зараз нова різанина почнеться.

Раптом якась старша українка каже: " Ось вони лежать тут. Що з того, якщо і далі будемо битися?! Ви змерзли, ходім до мене пити чай!" За чаєм почалися спогади, за спогадами – познаходили родичів, спільних знайомих – тоді ж минуло менше ніж п’ятдесят років... Старші люди пам’ятали багато. Познаходили спільних кумів навіть, і ситуація змінилася на протилежну!"

Село Острівки

Так починалися дослідження того місця, куди ми їхали. Дехто з нашої групи вже був у цих краях, коли польські археологи завершували свої дослідження. "Леоне! Тут починалося село?" – "Ні, іще далі!" Тепер на його місці широке поле, і навіть ті, хто приїжджає сюди вдруге, не може вирізнити його давніх меж.

Посеред поля біліла під кущем бузку якась цятка. "Цей бузок іще передвоєнний! – каже Леон. – Він – живий свідок усіх цих подій. Тут колись стояв костьол". На місці храму тепер стоїть фігура Богородиці.

Леон Попек: "Отець каже: "Залишаюся! Бо який з мене був би пастир, якби я своїх овець вовкам на поталу залишив був!"

 "Волинь уже палає вся, а тут узагалі нічого не відбувається. Спокій. Тиша.

Усе почалося вночі 29 серпня 1943 року. Раптом приходить до католицького священика група з Армії Крайової, кажуть, що треба тікати. Отець каже: "Я залишаюся! Бо який з мене був би пастир, якби я своїх овець вовкам на поталу залишив був!"

Наступного дня, у неділю, священик звертається до пастви і наказує жінкам іти до найближчого більшого міста, а чоловікам – вартувати. Кількадесят осіб із Волі Островецької збирають речі та їдуть через Острівки. "А куди їдете?!" – питають у Острівках. "Священик велів їхати до Ягодина". – "Та залишайтеся! Ми з українцями завжди добре жили! 400 років у згоді – разом дітей хрестимо. Вони нам кривди не зроблять!"

 

Але на всяк випадок на ніч сховалися по кущах, по копицях. Вночі варта затримує кількох "чужих". Хлопці в Острівках молоді, гарячі – хотіли розправу відразу вчинити. Священик заборонив: "Відпустіть! Не починаймо першими!"

Сходить сонце. Люди починають повертатися зі своїх схованок – змерзлі, невиспані, діти плачуть... Жінки починають сніданок готувати, чоловіки – скотину годувати. У цей момент села оточили. І Острівки, і Волю Островецьку.

В’їжджають у село на конях, збирають чоловіків на збори, мовляв, обговорюватимуть спільну партизанку проти німців. Тільки чоловіків зібрали до школи – кільце оточення починає звужуватися: що 5–7 метрів хтось іде: один зброю має, інший – сокиру чи вила... так свідки згадують. Заходять до хат по 3–5 чоловік і командують: усі на збори! "Та чоловіки наші вже пішли!" – "Ні, тепер усі йдіть!" Жінок і дітей закривають у костьолі.

Зі школи чоловіків почали виводити по десятеро до віддалених обійсть – Трусюка та Сушка. А відстані такі, що пострілів не чути.

Хрест (ледь видно праворуч ближче до лісу) установлено на місці садиби Трусюка, де було знайдено масову могилу з рештками застрелених 80 чоловіків

1992 року ми знайшли могилу в обійсті Трусюка – 80 осіб, усіх застрелено в потилицю.

І от практично всіх чоловіків уже вбито... і цієї миті наїжджають німці. Десь 60 військових на чотирьох великих автах. Починається стрілянина. У цій метушні декільком особам удається втекти.

У Волі Островецькій так само відбуваються вбивства. Жінок і дітей кладуть просто на стерню і забивають багнетами. За переказами на тому полі загинуло десь 300–350 осіб. Ми знайшли могилу 2011 року – насправді там лежала 231 особа.

Володимир Шафран був тоді малим хлопцем, і він каже, що тіла понад десять днів у полі лежали. Потім упівці із сусіднього українського села зігнали людей, щоб поховали. Тіла уже сильно розклалися, і їх стягали крюками до могили, бо не підійти близько – такий сморід стояв.

В іншій могилі 1992 року ми знайшли 243 скелети. Усі черепи пробито якимсь трикутним інструментом. Ми не знали, що це було. Приходить якийсь місцевий чоловік, бачить ті черепи – і раптом починає плакати: "Як же ж так можна було з людьми!?" Питаємо: "А як?" – "То молотом для забою скотини зроблено – такий пробиває найгрубіші черепи биків!" 243 особи – усіх було вбито в такий спосіб. Школу із дітьми та жінками закидали гранатами і підпалили.

Так закінчилася історія Острівків та Волі Островецької".

1943 року, за твердженням професора Леона Попка, у Острівках мешкало щонайменше 664 особи. У серпні загинуло 474: 145 чоловіків, 125 жінок, 204 дитини. Із 866 осіб, що мешкали у Волі Островецькій, загинуло 568: 161 чоловік, 185 жінок, 222 дитини.

Хрест на цвинтарі, де перепоховано мешканців Острівків та Волі Островецької

Ми залишали місце, де колись жили люди. Із Заходу на поле надходила стіна чорних хмар. Останні промені сонця осявали дорогу, яка йшла посеред села. За хвилю на Острівки, як і сімдесят років тому, знову впав морок. 

В автобусі професор сів на сусіднє сидіння. Ми говорили про джерела ненависті й можливе примирення. Я запитав: "Яким має бути примирення між українцями і поляками?" – "Хрести над могилами! Тільки хрести над могилами..."

Ми перетнули кордон між Україною і Польщею. Попереду був Люблін.

День другий. Протоколи розбіжностей

"В Україні є історики, з якими нам немає про що дискутувати! Вони заперечують Волинський Злочин у спосіб, подібний до того, як дехто заперечує факт Голокосту!" – Маріуш Зайончковський із Люблінського відділення Інституту національної пам’яті Польщі, мабуть, прагнув забезпечити українських журналістів сенсаціями. "Це антиісторична дискусія! Не можна сідати за один стіл із В’ятровичем, Патриляком! Складається враження, що пан В’ятрович сам не читав документів, які опублікував!" – вів далі польський історик.

Урешті-решт я не витримав: "Ви можете як завгодно ставитися до професійних якостей доктора В’ятровича, але стверджувати, що він заперечує факт Волинської трагедії, – це просто неправда. Бо якщо В’ятрович підписує разом із Патріархом Філаретом, Патріархом Гузаром, Президентом Кравчуком вибачального листа до поляків, то він уже не заперечує Волинську трагедію! Про що ви говорите?!"

Програма поїздки передбачала, що в Любліні відбудеться зустріч із істориками та прокурорами польського ІНП, які досліджують Волинську трагедію.

Серед згаданих у програмі учасників зустрічі фігурувало ім’я Александри Зінчук, яка була ініціаторкою проекту "Поєднання через складну пам’ять". Пані Зінчук та її однодумці збирали оповіді тих, хто пережив волинське божевілля. Волонтери проекту збирали свідчення очевидців і з українського, і з польського боку.

Я встиг продивитися матеріали інтернет-сторінки проекту і тому був абсолютно спокійний: мені здавалося, що зустріч у Любліні відбудеться зважено, книжка змальовувала цю трагічну історію аж ніяк не чорно-білою. Заява Маріуша Зайончковського просто зламала все.

Справа в тому, що минулого року з-під пера історика, колишнього директора архіву Служби безпеки України Володимира В’ятровича вийшла книжка "Друга польсько-українська війна 1942–1947 рр.", побудована на доти незнаних або малознаних документах із архіву СБУ та інших архівних зборів. Польські науковці гостро сприйняли книжку. Відомий польський дослідник Волинської трагедії Ґжеґож Мотика відгукнувся на неї рецензією "Невдала книжка": він критикував концепцію, ставив під сумнів адекватність у сприйнятті певних джерел, заперечував назву книжки, мовляв, не можна називати польсько-український конфлікт війною.

Але одна справа – академічні дискусії, а друга – публічні звинувачення. Не витримав навіть досі спокійний Вахтанг Кіпіані: "Ви кажете, не можна зустрічатися і дискутувати із В’ятровичем? За цією логікою, ми мали б відмовитися від сьогоднішньої зустрічі із Евою Сємашко!"

Вахтанг Кіпіані знімає спецвипуск телевізійної "Історичної правди" у Острівках на Волині

Дослідження Владислава й Еви Сємашків, своєю чергою, критикували українські історики. Перші, піонерські дослідження Волинської трагедії цих двох дослідників справді були вразливі для критики. Сьогодні сама пані Сємашко визнає, що в її перших роботах кількість жертв Волинської трагедії майже вдвічі завищено.

Але, вочевидь, і праці Сємашків, і праці В’ятровича не можуть містити тільки помилки та похибки. І там, і там є що критикувати. І там, і там є багато правди. Але найголовніше – практика виключення когось із діалогу знищує його сенс, адже сума монологів не є діалогом.

Дивіться анонс програми Вахтанга Кіпіані про Волинську трагедію

Що буде, якщо виключати з діалогу людей, котрі є лідерами думок для певних середовищ? Такий підхід створює ризики, що загоєння давніх травм ніколи не відбудеться. Адже єдиний спосіб загоїти минуле – це проговорити складні питання вголос для всього суспільства, а не для його частини. Говорити треба з усіма, а не тільки з тими, із ким зручно. Довкола цих думок точилася подальша дискусія в Люблінському ІНП.

У результаті на цікаву і важливу інформацію прокурорів Інституту національної пам’яті, котрі досліджували Волинську трагедію, як і на інформацію про проект Александри Зінчук після цієї суперечки просто не вистачило сил.

Прощаючись, Леон Попек розгублено стенав плечима: "Я думав, що ми значно ближче до примирення. Виходить, я помилявся!" Діалогу в Любліні не вийшло.

Волинська проща тривала. Ми вирушили на зустріч із представниками "Кресових середовищ" – потенційно найконфліктнішого пункту нашої програми.

Причини конфлікту

"Креси" – дослівно "прикордонні землі". Коли звучить це слово – значить, ідеться про колишні українські, білоруські та литовські землі, які до вибуху Другої світової війни належали Речі Посполитій Польській.

Після війни польське населення цих земель було виселено до інших, переважно західних і північних регіонів Польщі. Люди поїхали, а ностальгія, біль і травми минулого залишилися.

"Кресов’яки" формують найрадикальнішу версію подій на Волині, мовляв, українці-різуни не тільки вбивали і мордували, а ще й без сенсу жорстоко тортурували поляків. 

Ева Сємашко завжди асоціювалася із цими середовищами. І у певних українських колах її сприймали навіть гірше, ніж Маріуш Зайончковський Володимира В’ятровича.

Фрагмент сторінки альманаху Інституту національної пам'яті Польщі "Пам'ять.PL" із матеріалом Еви Сємашко "Не уживаймо евфемізмів!"

Образ "великої та жахливої" аж ніяк не пасував мініатюрній жінці з учительською зовнішністю: "Я не відчуваю ненависті до українців! І в жоден спосіб не можу поширювати відповідальність за Волинський Злочин на сучасних українців. Я пробачила, так... але доки в Україні існуватиме культ ОУН-УПА, доти вибачення і примирення залишатимуться складним питанням".

Поруч із Евою Сємашко на цій зустрічі у Варшаві сидів відомий композитор, автор музики до фільму "Вогнем і мечем", Кшесімір Дембський. "Я на одну восьму – українець!" – одразу заявив Маестро. Він розповідав, що багато хто з його близьких загинув у Волинській різанині, але батько, Влодзімєж, урятувався саме завдяки допомозі українців. "Я свідомий того, що тих, хто допомагав і рятував, серед українців було більше, ніж тих, хто убивав!"

Я запитав, що сталося – чому дійшло до такої ненависті, що було причиною конфлікту?

"Головна причина – ідеологія інтеґрального націоналізму Донцова! – відразу вступила Ева Сємашко. – Помилки міжвоєнної політики польської держави – тільки ґрунт для конфлікту, але вони не є безпосередньою причиною".

Питання про причини конфлікту я задавав декілька разів різним людям. У Луцьку – українським історикам, у Варшаві – польським.

Іще в перший день, у Луцьку, наша група мала іншу зустріч – із українськими істориками: Миколою Кучерепою, Анатолієм Швабом, Оксаною Каліщук та Володимиром Пришляком.

Луцькі історики не наважувалися говорити про одну або дві головні причини конфлікту. Ішлося про комплекс причин, кожна з яких "не спрацювала" би без інших. Їх список був значно довший, ніж у Сємашко, і питання ідеології у цьому переліку було відсутнє.

Першою причиною конфлікту, на думку професора Кучерепи, була драматична історія українських земель у складі Польщі аж від XIV–XVII століть, віковий тягар узаємних кривд та образ.

По-друге, мав значення сумний досвід війни з поляками в 1918–1919 роках, яку українці програли.

Також важливо й те, що українці після Версалю опинилися в бездержавному стані.

За четверту причину історик називає національну політику Польщі щодо українців у міжвоєнне двадцятиріччя.

По-п’яте, професор просив не забувати про роль підбурювачів конфлікту, якими часто були і німецькі окупанти, і радянські партизани.

"До того ж, – на думку професора, – в умовах окупації і Україна, і Польща опинилися в стані бездержавності, тому поляки прагнули відновити державність, а українці – вибороти. І на перетині цих прагнень вони опинилися на дорозі одні в одних".

Урешті-решт, не можна забувати про деморалізаційний чинник війни, коли заповідь "Не вбивай!" перестає діяти під впливом повсякденності вбивства.

Я запитую колег, чому все вибухнуло саме влітку 1943-го? Пані Оксана Каліщук пояснює це тим, що німецька окупаційна влада в цей період втрачає контроль над територією і саме тоді починає активно діяти радянська партизанка.

Прошу уточнити, чи був, на їхню думку, наказ керівництва УПА. Адже безліч польських дослідників упевнені в його існуванні й спланованості масових убивств поляків на Волині та Галичині... "Наказ? А ви його читали?!" – вибухає роздратуванням професор Микола Кучерепа. Оксана Каліщук додає, мовляв, роль ОУН у цій історії не можна іґнорувати, але й перебільшувати не варто! Відчувалося, що існування наказу щодо спланованості антипольської акції в цій аудиторії не сприймали.

Польські історики цілком свідомі цих розбіжностей щодо бачення причин польсько-українського конфлікту. 

Певні середовища в Україні прагнуть обмежити причини тільки передвоєнними суперечностями, з польського боку є ті, хто намагається говорити тільки про руйнівний вплив націоналістичної ідеології – ось які думки звучали під час зустрічі з польськими дослідниками конфлікту у варшавському офісі Інституту національної пам’яті.

Професор Ґжеґож Мотика під час зустрічі із українськими журналістами

Професор Ґжеґож Мотика називає 4 основні причини конфлікту: 

"Перша – помилкова політика міжвоєнної Польщі щодо національних меншин, коли до українців ставилися як до громадян другого сорту.

Друга – радикальна ідеологія ОУН(б), що була близька до фашизму або тотожна з ним.

Третя причина – німецькі та радянські окупанти "навчили" вбивати у масовому масштабі. Це мало руйнівний вплив на моральність суспільства.

Четверта – політичний конфлікт між польським і українськими визвольними рухами й територіальна суперечка за Львів".

Тобто за винятком ідеологічного складника – і польські, і українські історики наближаються до спільного бачення причин конфлікту.

Ба більше, той же Ґжеґож Мотика намагається пояснити польській аудиторії і асиметрію знань про УПА, і її роль в українській історії. Для багатьох поляків її історія – це тільки вбивства поляків. Мотика пояснює: ні, це не так. Власне, у червневому числі популярного історичного часопису "Focus-Historia" було опубліковано розлоге інтерв’ю з істориком:

"– А що сталося з людьми, відповідальними за геноцид поляків: Шухевичем, Клячківським, Сидором, Арсеничем? – запитує журналіст видання Анджей Федоровіч.

– Усі загинули у боротьбі із Совєтами. [...] Взагалі від 1944 до 1953 року було заарештовано, депортовано чи вбито у боротьбі проти комуністичної влади близько півмільйона українців. Тільки вбитих було 150 тисяч. Практично в кожній родині хтось загинув або був репресований. Це пояснює, чому після 1991 року практично в кожному селі  з’явилися кургани пам’яті УПА [...], – відповідає Ґжеґож Мотика.

Червневе число популярного часопису "Focus. Historia" розповідає про Польсько-українську війну

 – Виходить так, що українець, який дивиться на курган пам’яті Української повстанської армії, бачить пам’ятник солдатам, які боролися з комунізмом, а поляк – пам’ятник убивцям беззбройних цивільних громадян, жінок і дітей?

– Так і є. [...] Парадокс полягає в тому, що якби не волинсько-галицька різанина, то в Польщі сьогодні було би багато тих, хто із симпатією ставився б до боротьби УПА проти комуністів".

День третій. Політичні наслідки і соціологічні дослідження

Віце-міністр закордонних справ Катажина Налєнч-Пєлчинська виявилася дуже молодою, дуже красивою і дуже суворою пані: "Волинський злочин – дуже важливий складник стосунків між Польщею та Україною, але це ніяк не впливає на зближення України та Європейського Союзу. Ми підтримуватимемо цю стратегічну мету незалежно від двосторонніх взаємин. Наша мета – примирення. Але немає примирення без правди!"

Зустріч відбувалася в Міністерстві Закордонних справ, у залі імені Єжи Ґедройця. І слова пані-міністра звучали відлунням ґедройцівської сентенції: "В інтересах наших народів – нормалізація стосунків, що вимагає від нас говорити одне одному в очі всю правду, але – тільки правду".

Відразу пролунало інше питання: "Якою є ця правда?"

Вочевидь, пані-міністр мала готову відповідь і висловилася так, що вона цілком свідома того, що відповіддю на злочини ОУН-УПА були злочини АК. "Звичайно, ніхто не може примусити сформувати якусь одну правду. Ба більше, ніхто не збирається примушувати! Примирення вимагає часу. Усе вимагає часу. Треба набратися терпіння".

Того ж дня, як повідомили польські газети, віце-міністр Налєнч-Пєлчинська мала значно менш спокійну розмову в парламенті: у Сенаті тривало чергове коло дискусій щодо змісту, тексту і назви постанови, присвяченої 70-й річниці Волинської трагедії.

Депутати від опозиційної партії "Право і Справедливість" пропонували назвати 11 липня Днем мучеництва Кресів. Віце-міністр Налєнч-Пєлчинська намагалася витлумачити політичним опонентам, що буде складно пояснити українцям появу такої пам’ятної дати, адже поляки на Кресах гинули і від рук нацистів та більшовиків, і то значно більшою мірою.

Її підтримав голова фракції проурядової партії "Громадянська платформа" Рафал Групінський: "У нас немає дня пам’яті німецьких і радянських жертв, то чому ми повинні мати день пам’яті українських жертв?!"

На сторінках польської преси вирує гаряча дискусія щодо визначень того, що трапилося на Волині. Деякі видання напередодні 70-ї річниці Волинської трагедії винесли тему на свої обкладинки. "Забутий геноцид", "Діти Волині. Бачили як бандерівці мучають і убивають їх батьків та рідних", "Волинь 1943: Український геноцид. Коли визнають?"

У відповідь Ельжбета Крук із ПіСу порадила віце-міністру й опонентам у парламенті менше дбати про чутливість почуттів українців. А присутні представники кресових середовищ закидали представникові польського МЗС, що той нічого не робить, коли "в Україні встановлюють пам’ятники вбивцям, а містами дефілюють фашисти із прапорами дивізії СС "Галичина"".

І секретар Ради охорони пам’яті боротьби та мучеництва Анджей Кунерт, а пізніше – і маршалок Сенату Богдан Борусевіч під час дебатів намагалися пояснити, що представлений текст постанови є найгострішим з усіх, що їх колись приймав Сенат. Представники ГП пояснювали, що без ухвали суду називати якісь дії геноцидом немає жодних підстав. Їхні опоненти не хотіли чути цих аргументів. Дискусія зайшла у глухий кут.

Польський парламент має цікаву традицію. Зазвичай тут уважають, що історія не є предметом для голосування. Більшість постанов парламенту, що стосуються історії, приймають консенсусом. Після дебатів, на яких узгоджують текст "історичної" постанови, маршалок Сенату НЕ ставить її на голосування. Він пропонує прийняти постанову через процедуру акламації – тобто оплесками: голова оголошує текст, сенатори аплодують, після чого постанову вважають прийнятою. 

Постанову до 70-ї річниці Волинської трагедії шляхом акламації прийняти так і не змогли. Замість звичного у такій ситуації консенсусу постанову прийняла звичайна більшість. Означення цього конфлікту як геноциду розкололо польський Сенат.

Але все це було потім. Того дня на нас чекало ще кілька важливих зустрічей.

Доктор Анджей Завістовський є шефом Бюро публічної просвіти – відділу Інституту національної пам’яті, що відповідає за освітні та видавничі програми цієї установи. Він мав особливий погляд на Волинську трагедію. "Проблема полягає в тому, – казав історик, – що польська молодь не тільки не знає, що трапилося на Волині, але навіть не знає, де вона розташована".

Про останні дослідження CBOS на цю тему читайте у рубриці "Коротко": "Третина поляків нічого не знає про Волинську трагедію" та "Більшість поляків вважає, що минуле розділяє наші народи"

Кілька років тому, в липні 2008 року, одна з провідних соціологічних установ Польщі – Центр досліджень громадської думки (CBOS) – опублікувала рапорт до 65 річниці Волинської трагедії. З’ясувалося, що лише 20 % поляків добре орієнтуються в історії питання. 38 % відповіли, що вони щось чули про злочини, які сталися на Волині 1943 року. А 41 % визнав, що нічого не знає на цю тему.

Лише 8 % молодих поляків віком 18–24 роки стверджують, що багато знають про Волинську трагедію. 51 % каже: "Нічого не знаю про це".

На запитання "Хто був винуватцем цього злочину?" найчастіше – 19 % – згадували... росіян. Українців як злочинців називають 14 % опитаних. Іще 5 % називають не народ, а конкретні організації: УПА, українських націоналістів, українське військо. 57 % опитаних поляків не змогли дати відповіді на запитання, хто був винуватцем цього злочину.

Доктор Анджей Завістовський, шеф Бюро публічної просвіти польського Інституту національної пам'яті

"Звичайно, за п’ять років мало би щось змінитися, – говорить Анджей Завістовський, – але, боюся, не надто багато". Він поінформував, що найближчим часом запрацює інтернет-портал для вшанування жертв Волинської трагедії, де буде розміщено "компендіум" матеріалів польською, українською та англійською мовами. Зокрема, обіцяють, що там буде доступна нова праця Ромуальда Нєдзєдька "Кресова книга справедливих" – зібрання фактів про те, як українці рятували життя своїм сусідам-полякам.

І тут заходить Адам Даніель Ротфельд...

...людина, яка завдячує життям братам Андрею та Климентію Шептицьким. Маленького єврейського хлопчика з Перемишлян було врятовано в Унівському монастирі, а згодом він став директором Інституту Миру в Стокгольмі та міністром закордонних справ Польщі.

"У Франції в монастирях теж переховували єврейських дітей, – каже пан Ротфельд, – але, на відміну від Франції, в Україні жоден монах у жодному монастирі їх не зрадив і не доніс німцям!"

Розмова із Ротфельдом розпочалася з імперативу: "Правда не шкодить!" Українцям є за що вибачатися перед поляками, а полякам – перед українцями. Незалежність України відкрила можливість до того, щоб вона стала рівноправним партнером. Але в Україні сьогодні панує думка, що про стосунки з Польщею не треба турбуватися – вона й так допомагатиме: мовляв, Україна є такою потугою, що всі мають бути в ній зацікавлені. Це неправильна позиція, хибна! Потрібні не тільки порожні декларації, але й дії! – такий був зміст міркувань і порад старого дипломата.

Адам Даніель Ротфельд

"Колись я мав аудієнцію в Івана Павла ІІ, – згадував пан Ротфельд. – Він питає: "Ви займаєтеся розв’язанням конфліктів – як гадаєте, чому доходить до такої ненависті й убивства?" Я відповідаю, що не маю чіткої відповіді на це запитання, можливо, люди у біді та зневірі доходять до радикалізму й убивств. А сам відчуваю, що він не просто так запитує, що він має щось сказати. І справді, Папа каже: "Були часи, коли і біда, і зневіра були більшими, але до вбивства не доходило. Усередині нас живе і добро, і зло. Але часом трапляється, що зло бере гору"".

Ротфельд на якусь мить замовк. Цієї миті я відчув, що головні слова під час цієї подорожі прозвучали. Подолання зла починається із його усвідомлення як зла. Тоді воно втрачає силу і більше не відроджується.

***

У літаку додому було про що подумати. Про те, що поляки й українці мають асиметрію пам’яті: поляки пам’ятають кривди, яких зазнали від українців, і не дуже хочуть пам’ятати про те зло, котре заподіяли українцям. Українці в цій асиметрії пам’яті відповідають узаємністю.

Я думав і про те, що ми маємо взаємну асиметрію знань одні про одних. Українці багато про що не знають у польській історії, а поляки дуже мало знають про українську історію – як от про боротьбу УПА з більшовиками та нацистами.

У літаку над Волинню я думав про те, що навіть одні й ті ж слова ми сприймаємо надто по-різному.

Для мене словосполучення "Волинська трагедія" звучить поважно й урочисто, а "Волинський злочин" – значно менше за масштабом, дрібнувато якось. У польській мові навпаки: "злочин" звучить вагоміше, ніж "трагедія". Багато поляків обурюються, коли українці говорять "Волинська трагедія", бо бачать у цьому прагнення применшити її значення. А це не так.

Завантажити матеріали за темою (12,2 мб, PDF)

Тексти восьми українських і польських істориків і громадських діячів на тему Волинської трагедії. Банер надано Польським інститутом у Києві

Для українців геноцид починається з мільйонів, для поляків – із сотень. Я думав про те, що і українцям, і полякам треба зняти національні окуляри, пробувати відкривати одні одних, стати на місце іншої сторони.

А ще я раз по раз прокручував у пам’яті Ротфельдові слова про те, що він має обережний оптимізм: мовляв, цього разу із примиренням може вдатися, попри найгостріші дискусії за двадцять минулих років, попри найпотужнішу емоційну напругу, попри сотні гострих публікацій у пресі...

Це все нагадувало гарячку: організм лихоманить кілька днів, щоб побороти хворобу непам’яті й узаємної неправди.




"Поляки мовчать про те, що на Ковель йшли озброєні загони з Варшави"!!!
Фото: ipress.ua

Волинську трагедію не можна вважати геноцидом ні щодо українського народу, ні щодо польського. Про це в інтерв'ю iPress.ua розповів історик з Волині Іван Пущук.

"На основі розповідей людей, які я збирав упродовж 18 років, я роблю висновок, що українців убито на території Волинської області за всі ті роки до початку 1944-го року 8500 осіб. А поляків убито українцями біля 5500 осіб", - сказав він.

"Свого часу писалося про 500 тисяч, потім про 300, про 100 тисяч. У Семашків (йдеться про книгу Владислава та Еви Семашків "Геноцид") йдеться про 50-60 тисяч, і пише, що це дані біскупа із костьольних книг. І ця цифра в 50-60 тисяч – це вигадка", - сказав він.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Акція "Вісла" не була помстою за злочини УПА на Волині" - історик

"Українці не ходили на польську етнічну землю вбивати поляків. А поляки йшли на чужу землю і вбивали корінних жителів. Якщо ж взяти документи ООН про право на територію, про етноцид і геноцид, то треба розібратися, хто той геноцид чинив – поляків вбито близько 12 тисяч, а українців – біля 19 тисяч", - наголосив історик.

Окрім цього Пущук прокоментував твердження істориків про те, що було винищене корінне польське населення на Волині.

"А хтось розібрався, скільки вбитих народилося на Волині? А їх була меншість і це насправді були приїжджі. Поляки мовчать про те, що через Буг на Ковель йшли озброєні загони Армії крайової з Варшави для проголошення незалежності Польщі під Ковелем. Звичайно, що вони гинули. І вважати їх убитими волинянами, репетувати про їхній геноцид нема підстав", - заявив він.

ipress.ua

Джерело: <a href="http://gazeta.ua/articles/history/_polyaki-movchat-pro-te-scho-na-kovel-jshli-ozbroeni-zagoni-z-varshavi/496849">Gazeta.ua</a>

Тривале розлучення. Або "любіть па-руССкі".

  • 12.07.13, 12:56

12.07.13 11: 03 УКРАЇНА-РОСІЯ: ТРИВАЛЕ РОЗЛУЧЕННЯ.

Стосунки України з Росією вже давно не можна назвати дружніми. Причому погіршення відбувається на усіх рівнях. Повідомлення про те, що у відповідь на введення Києвом спеціального податку на імпорт автомобілів Москва обкладе додатковим податком імпорт шоколаду, вугілля і скла - це чергова вишня на торті. За попередніми даними, чергова торгова війна обійдеться Україні в 36 мільйонів доларів. Це не рахуючи того, що претензії до нашої країни має не лише Росія. Туреччина також заявила про можливі санкції.

Правда, в Кабміні досить спокійно відреагували на ці новини. "З боку Росії - це дещо інший крок, по суті. Позиція Туреччини - це, швидше, запрошення до діалогу. А позиція, про яку оголосила Росія, - це елемент тиску", - заявив урядовий уповноважений з питань європейської інтеграції Валерій Пятницкий. У Партії регіонів взагалі вирішили не робити трагедії з можливої втрати 36 мільйонів доларів. На думку народного депутата Анатолія Кинаха, намір Росії обкласти Україну додатковим податком на імпорт шоколаду, вугілля і скла у відповідь на введення Києвом спеціального податку на імпорт автомобілів є нормальною практикою економічної конкуренції в умовах міжнародного торгового ринку.

Абсолютно іншої думки ті люди, яких безпосередньо можуть торкнутися санкції з боку північного сусіда. За словами президента асоціації " Укркондпром" Олександра Балдынюка, на російському кондитерському ринку існує жорстка конкуренція, і навіть при незначному підвищенні цін українські виробники не зможуть її витримати. В той же час, позиції України на цьому ринку досі були досить вагомими: приміром, в 2012 році в РФ було поставлено 111 тис. тонн шоколаду і виробів з нього на суму $376 млн. "Абсолютно очевидно, що це негативно вплине на кондитерську галузь України. Безумовно, ми не долічимося прибутку, відповідно, держава не долічиться податків, зменшаться наші продажі, оскільки товар стане дорожчий", - упевнений Балдинюк.

  На цьому фоні дещо смішно чути міркування російських політиків про те, як би було добре Україні, якби ми досі були разом з Росією. Так одіозний екс-депутат Держдуми Сергій Марков нещодавно міркував на тему "якби та якби": "Татарстан став улюбленою дитиною російського бюджету і російського уряду. А якби Україна залишилася з Росією, то Украина была бы таким любимым ребенком России.
Татарстан зайняв в ніші розвитку місце України, рівень доходів в Росії вище українського в півтора рази, а в Татарстані в півтора рази вище, ніж среднероссийский. Татари в результаті живуть в два рази багачі українців, як українці могли б жити з Росією, - нехай з'їздять в Татарстан і подивляться свої очима".

Так методом батога і пряника Росія намагається нас загнати в Митний союз. Тим дивовижніше бажання окремих українських політиків з розгону кинутися в залізні обійми "старшого брата". Після усіх " сирних", " газових" і інших торгових воєн - це схоже на самогубство. На жаль, і в Росії, і в Україні ще залишилися люди, яким не вистачило двадцяти з гаком років, щоб зрозуміти просту істину - ніякого союзу між нами і не буде не може.
Не кажучи вже про те, що в співпраці з " Газпромом", схоже, пройдена точка неповернення. Як заявив Олексій Міллер, "що стосується транзиту газу до Європи через Україну, то у " Газпрому" є досвід закачування газу в ПХГ України. Досвід суто негативний. Ми прийняли дуже жорстке рішення: ніколи і ні за яких умов  не закачивать газ в украинские ПХГ».

На завершення хотілося б привести декілька цікавих цифр. Згідно з недавнім опитуванням, за два роки кількість росіян, що позитивно відносяться до України, зменшилася з 52% до 40%. У цей же період кількість тих, хто негативно відноситься до нашої країни, зросло з 41%% до 54%%. Ці цифри говорять краще за будь-яких прибічників Митного союзу. По усіх напрямах Росія продовжує "рубати зелень , как красный комиссар жителей украинской деревни». Ні про яку любов тут не може бути і мови. Тільки суто ділові стосунки. Багатьом людям у владі пора б вже зняти рожеві окуляри. Курс на зближення з Росією - це, може, і крок вперед, але одночасно і два кроки назад.

Андрей ИРЧЕНКО для Цензор.НЕТ

Цікаві статті "ф тєму":


Кому вигідне цькування народів?

  • 12.07.13, 01:11

Для кого «чистили» Волинь
Братовбивство поляків з українцями не принесло «покращення» ні Києву, ні Варшаві

Ярослава МУЗИЧЕНКО   

Пам’ять жертв Волинської трагедії 1943–го року вшанували українці та поляки під час екуменічного служіння у селі Павлівка (раніше — Порицьк) Волинської області в суботу, 6 липня.

9 березня 1943року на кілька українських сіл Грубешівського повіту Холмщини (нині — Польща) раптово напали бойовики з польської Армії Крайової. Палили й убивали. «Аківці» стали нападати на корінних мешканців Холмщини ще з кінця 1942–го. За кілька місяців там було знищено понад дві тисячі українців, десятки тисяч покинули свої домівки. Так починалася Друга польсько–українська війна, як називає її відомий історик Володимир В’ятрович. Вона розгорталася в ході війни радянсько–німецької і тривала з 1942 по 1947 роки. Це збройне протистояння почалося на Холмщині, продовжилося на Волині, потім — на Галичині. Її волинський епізод, через десятки літ вийнятий із контексту багаторічного протистояння, чомусь набув особливого розголосу...

У «новій Європі»

Плани «очищення» від українців грунтів, родючіших за польські, визрівав у шовіністичного уряду Другої Речі Посполитої ще до 1939 року. Адже власних етнічних земель для створення Великопольщі було замало. У 1919–му землі Західно–Української Республіки були поглинуті Польщею, незалежність якої від Росії підтримали (зокрема, й фінансово) країни «Антанти». У 1923 році було затверджено кордони «Нової Європи»: українські землі за Збручем — Берестейщина, Волинь, Галичина, Лемківщина, Надсяння, Холмщина і Підляшшя «остаточно» відійшли до Польщі. Здавалося б, українці Холмщини й Волині, що доти підпорядковувалися Російській імперії, мали б радіти — все–таки стали громадянами європейської вільної держави. Утім обіцяної широкої автономії, розвитку шкільництва і культури вони не отримали. Натомість їх чимдуж полонізували, особливо після 1926–го, коли в Другій Речі Посполитій встановився авторитарний режим. Дійшло до того, що вступити до університету чи на державну службу неможливо було без визнання себе «поляком». Польські ж «колоністи», що стали активно переселятися на західноукраїнські терени, бувало, відкривали українським селянам «карти». Мовляв, усіх вас звідси виселимо на піски, а тут господарюватимуть поляки.

Українці протестували. У 1929–му створено Організацію українських націоналістів. Для їх «принуждєнія к міру» в 1930 році авторитарний уряд влаштував пацифікацію — силовики нападали на українські села, калічили людей, нищили майно, руйнували церкви. В 1934–му українських «самостійників» стали ув’язнювати в концтаборі Береза Картузька. Волинянин, свідок тих подій Валентин Яблонський, який детально дослідив перед­історію конфлікту, нагадує, що особливо вразив українську громадськість розстріл полонених волинян і галичан, які в березні 1939–го захищали від нападу угорських фашистів Карпатську Україну. Угорці передали частину полонених полякам, а ті розстріляли хлопців на Верецькому перевалі в Карпатах.

Армія на «кресах»

У вересні 1939–го починається Друга світова війна. Польща, розбита між Німеччиною і СРСР, знекровлена, втратила армію та провідних інтелектуалів. Утім еміграційний уряд на чолі з Владиславом Сікорським не забуває про українські «креси». Тільки–но почалася німецько–радянська війна, 30 липня 1941 року, Сікорський у Лондоні у присутності Черчілля підписує угоду про співробітництво з урядом СРСР, що скасовує радянсько–німецькі угоди Молотова–Ріббентропа. Отже, Західна Україна знову «нібито» польська. Як зазначає історик Володимир Трофимович, у грудні 1941 року, на зустрічі в Кремлі на честь Сікорського, Сталін погодився, що «Львів — це польське місто», утім цинічно наголосив: «Ви змушені будете довести це українцям». «Довести» це польські політики збиралися, звісно ж, руками і кров’ю звичайних польських хлопців, «накачаних» пропагандою. «Батько народів» дозволив створити на «кресах» польську армію, підпорядковану радянському командуванню. Генерал повірив Сталіну, не передбачаючи, що й Варшава невдовзі на довгі роки стане «радянською». 14 лютого 1942 року Союз ­Збройної Боротьби, проголошений генералом Сікорським у Франції в листопаді 1939–го, було перейменовано на Армію Крайову. Як зазначає доктор історичних наук, заступник голови Українського інституту національної пам’яті Дмитро Ведєнєєв, ці «добре організовані, озброєні та керовані кадровими військовиками, великодержавно налаштовані сили польського націоналістичного підпілля досягли значних «успіхів» в етнічних чистках українців у тих регіонах їх споконвічного проживання, які польські націоналісти вважали за обов’язкове утримати та повернути до складу Польської держави».

Як «обробити» повстанців

Наприкінці 1942 року бандерівська ОУН шукала контактів з радянським керівництвом і поляками, аби разом боротися з нацистами. Згідно з ІІІ Конференцією ОУН, що відбулася в лютому 1943–го, тільки–но створена Українська повстанська армія мала розпочати боротьбу проти німців. Співпраця з радянською стороною тривала недовго: відбулося кілька зустрічей з енкаведистами, потім кілька провокативних «спільних дій». Адже радянському керівництву важливо було не допустити, щоб українське збройне формування воювало нарівні з ними — майбутніми «визволителями Європи». Адже тоді Захід, чого доброго, визнає Україну рівноправною державою.

Польський уряд у вигнанні теж нібито хотів співпрацювати, поза тим мудруючи, чи не зашкодять такі «спільні дії» його територіальним мріям. Польський дослідник і публіцист Мирослав Чех пише про виявлені в Лондонському архіві документи польського еміграційного уряду, які свідчать: польські політики, як і радянські, щосили створювали перед Заходом картинку українців як «нацистських колаборантів». Так, в одному з документів ідеться про потребу розшукати «відповідні матеріали (якщо вони існують), які б документували німецько–українську співпрацю в Польщі в багатьох сферах, як–от військовій, економічній, освітній тощо», аби після «обробки» представити їх американцям. Еміграційний уряд переконував захід, що лише в складі Польщі українці здатні поводитися по–європейськи. А от їхня незалежність загрожує цивілізованому світові чималими проблемами.

31 березня 1943 року польський уряд у Лондоні затвердив тези у справі української політики. Про окрему Українську державу там не йшлося. Як пише Мирослав Чех, було проголошено «рівні права українців у Польській державі, охоплення територій їхнього компактного проживання широким воєводським самоврядуванням, повагу до культури та релігійної свободи православної і греко–католицької церков, а також здійснення справедливої земельної реформи».

А хто винен?

Тим часом гітлерівці не сиділи, склавши руки. Зіштовхуючи через нехитрі провокації поляків з українцями, вони зменшували власний клопіт на окупованих теренах. Як дослідив Володимир Трофимович, у перший період окупації нацисти залучали на свою службу українців (зі свіжою пам’яттю про пацифікацію), а згодом, на противагу українським самостійникам, допустили до адміністрації польських націоналістів.

Наприкінці 1942–го із Закерзоння, де тривали польські напади на українські села, на Волинь рушили тисячі українців–утікачів. А там у цей же час українська поліція, за наказом ОУН, пішла до лісу — УПА поповнилася понад 5 тисячами людей. І німці переправили «на їх місце» батальйони польської жандармерії з інших регіонів. «Підпільна преса повідомляла, що багато поляків з–під Перемишля, Дембліна і Радомя навесні 1943 p. добровільно зголосилося до німців та поїхало на Волинь, щоб там під маскою ліквідації українського повстання мордувати українське цивільне населення і в такий спосіб послаблювати український елемент», — писав Трофимович. До того ж німці за свої криваві «операції» провину часто перекладали на поляків. Утім це не заважало гітлерівцям розправлятися і з польськими поселенцями — покладаючи провину за це на українців...

Тим часом українські націоналісти не полишали надії на порозуміння з польським підпіллям. Серед польського люду поширювали листівки, де переконували не довіряти більшовикам. Отож радянське керівництво у лютому 1943–го поспішно береться за створення загонів «польських червоних партизан» (такими стали близько 7 тисяч осіб). В інструкціях для організаторів цих загонів велено підбирати їх керівниками людей «з польськими прізвищами». Як говорив командир партизанського загону імені Тадеуша Костюшка Роберт Сатановський, «пропаганда ця потерпить крах, якщо з’являться польські партизанські загони, які, отримавши допомогу від Радянського Союзу, боротимуться проти німців і націоналістів за вільну незалежну Польщу». Польські села на теренах Західної України часто ставали базами «червоних». З ними співпрацювали й відділи Армії Крайової. Утім ці загони, як і вся червона партизанка, переважно оббирали селян та знущалися над населенням. Українці сприймали їх саме як поляків...

Відомо, що митрополит Андрей Шептицький звертався до римо–католицького єпископа Болеслава Твардовського, аби разом зак­ликати вірних різних церков припинити братовбивство. Утім єпископ цю добру ідею не підтримав. У червні 1943–го місцевий провід ОУН по­відо­мив мешканцям польських сіл і колоній, що їм краще б перебратися «за Буг або Сян». Тоді ж видано і відозву «До українців», де зазначалося, що коли «на українських землях вибухне нова Гайдамаччина чи Коліївщина, то відповідальність за неї спадає цілковито і винятково на ті круги, що завели польську визвольну політику в протиукраїнський табір московського та німецького імперіалізмів».

Відгомін Катині

Навесні 1943 року німці виявили поховання польських офіцерів у Катинському лісі. Польський уряд у Лондоні погодився, аби Міжнародний Червоний Хрест розслідував цей злочин. Після цього, 25 квітня 1943–го, СРСР розірвав дипломатичні відносини з польським урядом, звинувативши його «у прислужництві фашистам». Утім відтепер поляки мали б виступити на Волині проти червоних партизан. У червні розвідники стали передавати до Українського штабу партизанського руху інформацію, що українські націоналісти «закликають поляків до спільної боротьби проти більшовиків і німців, заявляючи, що у розстрілі польських полонених офіцерів були зацікавлені і німці, і більшовики, маючи за мету знищення верхівки польської армії». Радянські партизани, аби нагадати полякам, «хто насправді є їхнім другом», стали нападати на польські оселі, перевдягаючись в українських повстанців. Свідків, ясна річ, намагалися не залишати.

Як зауважує Мирослав Чех, «жодна провокація не може стати вдалою, якщо для неї немає сприятливого суспільного та політичного ґрунту». Звісно, нацисти й більшовики скористалися накопиченою люттю, роздмухавши її до неймовірності. Та чи варто покладати відповідальність за масові вбивства лише на прямих виконавців — як з українського, так і з польського боку? До того ж нацистські й радянські документи про успішні операції із зіткнення народів збереглися, а жодного наказу чи принаймні запису про «стратегічну операцію українців зі знищення поляків на Волині» немає, як і свідчень про неї пильних німецьких і радянських розвідників.

«УПА долучилася до стихійного конфлікту між поляками і українцями десь у квітні 1943 року. На той момент уже палала селянська війна, село проти села», свідчить історик Володимир В’ятрович. Дослідники вказують, що волинський провід повстанців на той час не надто координувався з центральним проводом ОУН. Відомо, що рішення про збройне втручання в конфлікт самочинно прийняв Дмитро Клячківський («Клим Савур») — організатор і перший командир УПА на Волині.

Наслідки і жертви

На зустрічі українських і польських істориків у червні 1995–го польська сторона називала кількість своїх жертв — 50 тисяч, при чому документи, мовляв, зібрано про понад 34 випадки убивств, а ідентифіковано прізвища майже 12,5 тисячi осіб. Тепер ідеться вже про 100 тисяч жертв. Які ж документи про таке свідчать? Чи не книжка Владислава і Еви Сємашків «Геноцид, вчинений українськими націоналістами на Волині», «факти» з якої раз по раз переписують у свої тексти нетерпимо налаштовані польські публіцисти й політики?

Волинський краєзнавець Ярослав Царук, побувавши у майже 100 селах, які згадують автори книжки, опитав там очевидців. З’ясувалося, що українські жертви Семашки суттєво применшували, а польські — в кілька разів перебільшували. В іншій книжці за співавторства Семашка за «жертви українських націоналістів» видано «польських і чеських» мешканців поліського села Малин. Утім зберігся щоденник священика з сусіднього села, де сказано, що 500 людей у малинській церкві спалили живцем німці з поляками.

Якою б не була кількість загиблих, ця кривава сторінка нашої історії завжди відлунюватиме болем. Чи потрібно тут змагатися, «в кого більше жертв»? Навіть не з’ясовуючи, від чиїх рук вони насправді загинули — від українських повстанців, чи перевдягнутих енкаведистів, чи червоних партизан, чи вояків Армії Крайової, чи польських жандармів, чи нацистів, чи пройдисвітів та мародерів, яких завжди «піднімає» війна? Може, варто просто згадати імена загиблих у молитві, вшанувати в пам’ятних знаках і спробувати навчити молодь (і в Україні, і в Польщі) мати власну думку та не піддаватися на провокації.

 

ЦИТАТА «УМ»

«Коли 1943 року стало відомо про знищення польського села Загаї, мої односельці не могли повірити, що то справа рук УПА. Потім надійшли звістки, що то один з актів відплати полякам за знищення українських сіл. Але в актах відплати є щось більшовицьке, не сумісне з мораллю і здоровим глуздом. Може, то німецькі провокатори? А, може, совєтські провокатори? Адже то їхні методи розпалювання ворожнечі, що відомо було навіть підліткам. То хіба не очевидно, що та політика «відплати» була з їхньою участю, як і створення підставних загонів УПА. Цілком очевидно, що польсько–український конфлікт розробляли і німецькі спецслужби».

Євген Сверстюк, головний редактор часопису «Наша віра»,
свідок подій на Волині

 

ГЕНОЦИД ЧИ НІ?

У резолюції польського парламенту події на Волині названо «етнічною чисткою з ознаками геноциду». Чи справді є такі ознаки? «Геноцид передбачає лише одну сторону, яка постраждала, й одну сторону, яка відповідальна за організацію злочину. Натомість, коли ми говоримо про польсько–український конфлікт — і українці, і поляки були водночас жертвами цього конфлікту і стороною, яка організовувала вбивства іншої сторони», — наголошує історик Володимир В’ятрович. До того ж, як засвідчує волинянин, свідок тогочасних подій, згодом радянський політв’язень Євген Сверстюк, «національна свідомість українських селян на Волині була незрівнянно нижчою за національну свідомість поляків». Більшість поляків на Волині були приїжджими. Адже у Волинській губернії Російської імперії польське населення складало 5 відсотків, а за півтора десятиліття, у Другій Речі Посполитій, — уже 15 відсотків.

Всесвітньо відомий британський історик, професор Норман Дейвіс вважає недоречним використання терміна «геноцид» щодо подій на Волині у 1943–му та закликає пам’ятати і про жертви з української сторони. «Слід поєднати те, що робилося на Волині і Східній Галичині, з тим, що відбувалося після війни, тобто операцією «Вісла» — етнічними чистками, які проводив польський уряд проти невинних українців», — наголосив історик в інтерв’ю польському радіо «Tok FM».

Історик Іван Патриляк вважає, що термін «геноцид» свідчить у даному разі про можливість територіальних претензій. Мовляв, ці терени відвічно польські, а українці знищили поляків і самочинно там поселилися. Нардеп–свободівець Олег Панькевич також пов’язує тему «геноциду» з розкрученою нині в Польщі темою «повернення історичних земель». Утім вважає, що такі закиди можуть нашкодити не лише українсько–польським відносинам, а й самій Польщі.

 

ВАРТО ЗНАТИ

20 червня цього року верхня палата парламенту (сенат) Польщі прийняла резолюцію «У 70–ту річницю Волинського злочину», якою звинуватила Організацію українських націоналістів та Українську повстанську армію в проведенні проти польської людності Волині та Галичини «етнічної чистки з ознаками геноциду». У резолюції висловлено шану членам Армії Крайової та інших польських збройних формувань на теренах України, «які вели драматичну, нерівну боротьбу в обороні польського цивільного населення». Про жертви з українського боку навіть не згадано.

І це після того, як 10 років тому дві держави публічно примирилися. Адже у 2003 році, коли відзначалися 60–ті роковини подій на Волині, парламентарії України і Польщі та Президенти Леонід Кучма і Александр Кваснєвський заявили про примирення.

Відомий історик та громадський діяч Володимир В’ятрович пов’язує раптове «замороження» дружніх стосунків із втручанням «третьої сторони». Він нагадує, що ще 15 липня 2009 року польські парламентарії прийняли постанову, мовляв, «ОУН і УПА вчинили антипольську акцію масові мордування, що мали ознаки етнічної чистки та геноциду». Її приймали гарячково, без індивідуального голосування й обговорення, це питання навіть не було включене до порядку денного. Такий поспіх В’ятрович пов’язує з тим, що напередодні, 14 липня Польський сейм прийняв спеціальну постанову «Про вшанування жертв злочину, вчиненого в 1937–1939 років проти поляків — мешканців СРСР». Адже в результаті тривалої співпраці Архіву СБУ (який на той час очолював В’ятрович) та Польського Інституту національної пам’яті було видано чималий збірник документів про так звану «польську операцію НКВД» 1937 року, коли в радянській Україні за національною ознакою було репресовано понад 150 тисяч поляків, 110 тисяч із них розстріляно. «На думку багатьох дослідників, дії радянської влади, яка ставила собі за мету під прикриттям боротьби зі шпигунами розгорнути знищення польської національної меншини в СРСР, були класичним прикладом геноциду», — зазначає історик.

Цьогорічну дивну постанову польського парламенту Володимир В’ятрович пов’язує із 80–ми роковинами Голодомору. «Повернення до теми оцінки злочину на Волині як геноциду знову стало актуальним, — наголошує дослідник. — За результатами першого півріччя цього року «геноцид проти польського населення» цілком заступив собою спроби нагадати про 80–ті роковини геноциду, який забрав життя мільйонів українців».

Цікаво, що й церковні ієрархи Польщі цілком підтримують «перекреслення миру». У червні 2005 року у Львові й Варшаві було проголошено «Послання єпископів греко–католицьких України та римо–католицьких Польщі з нагоди акту взаємного пробачення і поєднання». Утім цього року запланованого підписання спільної заяви з нагоди 70–річчя Волинської трагедії католицьких єпископів східного та латинського обрядів України не відбулося. Звернення собору українського греко–католицького духовенства польські католицькі єпископи проігнорували. Польський архієпископ Мечислав Мокшицький, який керує справами РКЦ в Україні, не погодився на спільну заяву, бо в її тексті «не засуджено український націоналізм». Відомий публіцист Вахтанг Кіпіані нагадує, що «ідеологія польського націоналізму католикам у цій країні не чужа. Чому багато прикладів. Від світлих до ганебних, у стилі антиукраїнської та антисемітської діяльності ксьондзів Ісаковича–Залеського і Ридзика».До речі, Тадеуш Ісакович–Залєскій, який очолює Польське товариство кресов’яків, у квітні 2010–го разом з нардепом Вадимом Колесніченком організував у Києві скандальну виставку «Волинська різанина: польські та єврейські жертви ОУН–УПА», де під виглядом жертв українців подано фото, починаючи від 1918 року, з жертвами НКВС, нацистів і навіть... армії Будьонного.

Дикуни!

  • 27.06.13, 22:12
У боротьбі донецьких комуністів з " Свободою" і книгою Ірини Фарион в хід пішли електрошокери.25.06.2013 


Активісти КПУ і молоді люди без партійної символіки спробували силою прорватися в конференц-зал, де народний депутат фракції " Свобода" Ірина Фарион презентувала свою книгу "Мовна норма: знищення, пошук, віднова", - повідомляє кореспондент " Острова".


Ірина Фарион пройшла до місця проведення презентації своєї книги через службовий вхід. Дізнавшись про це " ліві" спробували увірватися в конференц-зал, але були зупинені співробітниками міліції. Активісти " Свободи", вигукуючи націоналістичні гасла, теж взяли участь до зіткненні з комуністами, в результати чого куратору ВО "Свобода" Донецькоъ области Игору Славгородському було зломано палець руки.

Як повідомляє кореспондент " Острова", в ході зіткнення були використані електрошокери. 

В той же час, за інформацією прес-служби партії В " Свобода", міліціонери "затримали двох їх активістів, які перешкоджали маргіналам-українофобам здійснювати провокації перед початком зустрічі з народним депутатом України від В " Свобода", мовознавцем Іриною Фарион". 

По завіреннях партії, "міліціонери на дії українофобів не реагують". 

"Замість цього було затримано двоє націоналістів - глава Донецької міської організації В " Свобода" Артур Шевцов і керівник Шахтарської міської " Свободи" Юрій Кондратьєв, які намагалися присікти провокації комуністів", - повідомляє " Свобода".

Онукі дєдов

«Не вийшло третього Риму, хочуть Третій Інтернаціонал»?

  • 16.06.13, 15:57
Безальтернативність розмежування. Чому дерадянізація в Україні неможлива без дерусифікації
Дуже важке просування України в напрямку Європи, постійне тупцювання на місці й навіть провали у, здавалося б, давно подолане минуле спонукають до пошуків глибших причин усіх цих невдач, аніж особисті якості окремих осіб, історичні випадковості чи неминучі помилки.


Адже, декларуючи свою європейськість, Україна ніяк не може ідеологічно, політично і ментально відірватися від іншої цивілізації, іншого культурного світу, який на північ від Хутора-Михайлівського воліють називати «російським». Наша країна сама для себе має остаточно з’ясувати, чи вона є органічною складовою Європи, чи виступає як продовження Росії, як її варіант. Щодо Білорусі, то Аляксандр Лукашенка не без гумору вирішив це питання, заявивши, що «білоруси – це росіяни зі знаком якості». Українцям без самовизначення щодо Європи і Росії не вдасться вирішити проблему дерадянізації, а отже, перейти від псевдодемократії до демократії, від квазідержавності до державності, від нібито незалежності до незалежності, адже радянізація України, як і решти республік колишнього СРСР, була особливою формою російщення.

Тоді проголошувалося існування єдиного радянського народу як нової історичної спільноти людей, але та спільнота мала базуватися на російській мові (Хрущов, виступаючи в 60-ті роки ХХ століття в Білоруському університеті, виголосив: що швидше всі ми розмовлятимемо російською, то швидше збудуємо комунізм), російській культурі та історії як панівних і визначальних. Увесь комплекс російського набував навіть офіційно характеру культурно-духовного гегемона на теренах СРСР. Фактично йшлося про нову історичну форму російськості, коли на традиційне російське месіанство, росієцентризм і ксенофобію нашаровувалися засади комунізму, мрії про всесвітню соціалістичну систему московського зразка і заперечення буржуазності. Тут уже комуністичне месіанство мало заступити місце імперсько-православного. Один із більшовицьких лідерів і керівних діячів Комінтерну Карл Радек, обіграючи фразу давнього російського ченця Філофія: «Два Рима падоша, третій стоіт, четвертому нє биті. Москва – третій Рим», напівжартома сказав: «Не вийшло третього Риму, вийде Третій Інтернаціонал». Мільйони людей звикли (їх активно до цього привчали) сприймати все російське як радянське, а все радянське – як російське. Лише тепер певні кола російської інтелігенції у РФ намагаються відокремити ті явища, однак часто це спричинює лише повернення до архаїчних царистсько-чорносотенних форм.

Читайте також: Експансивна безправність. Чому потрібно позбутися російської культурної матриці

У контексті зазначеного вище зрозуміло, що жодні дерадянізація і декомунізація в Україні неможливі без дерусифікації. Проте русифікація – явище набагато складніше, ніж її мовний аспект. Бо йдеться також про русифікацію, себто організацію за російським зразком, державно-політичних інститутів (наприклад, Генеральна прокуратура України з її збереженим ще від радянських часів загальним наглядом є копією ГП РФ), системи охорони здоров’я, освіти, житлово-комунального господарства, судової та пенітенціарної системи тощо. І це та русифікація, що є не менш, а може, й більш небезпечною, ніж мовна. Сьогодні вона відбувається у вигляді рабського наслідування владою України російського, здебільшого негативного, соціально-економічного досвіду. В деяких сферах це набуває карикатурного характеру, приміром, найвища нагорода – Герой України – є калькою комуністичного Героя Радянського Союзу й нинішнього Героя Росії. Але найгірший феномен – русифікація політичних практик і звичаїв України, що внаслідок цього стають геть несумісними з європейськими, а еліти, які охоче сприймають такий російський вплив, дедалі більше набувають виразно антиєвропейських рис.

Мільйони людей звикли (їх активно до цього привчали) сприймати все російське як радянське, а все радянське – як російське

Водночас російщення ментальне і культурне нівелює духовний суверенітет української нації та самосвідомість мільйонів українців, розмиваючи природні кордони між своїм і чужим. Суб’єктивне усвідомлення індивідом й етносом межі між «моїм» та «не моїм» є однією з фундаментальних і водночас найпростіших підвалин духовної суверенності. Представники того чи іншого етносу, якщо вони не втратили етнічної самосвідомості, здебільшого досить чітко визначають межу між своїми і не своїми культурою, традицією, звичаєм, що аж ніяк не заважає поціновувати чуже, не забуваючи при цьому про власне. 20-річна (після здобуття незалежності) навала російського шоу-бізнесу, ЗМІ, кінематографа, продуктів книговидавництва (не кажучи вже про попередні століття) суттєво знівелювала національні орієнтири у свідомості українців, які нерідко не розрізняють (що й було метою консолідованих зусиль деяких зовнішніх сил та афілійованих із ними внутрішніх чинників) українське й російське в мистецтві, громадських видовищах, історичних споминах тощо. І це стосується навіть певної кількості наших україномовних співвітчизників, які сприймають усіляких естрадних «зірок» сусідньої держави, як-от Пуґачова, Басков, Ґалкін, Кіркоров, Лєпс та багато інших, як питому частину власного культурного світу. Тут ментальна межа стерлася, що тягне за собою й некритичне засвоєння, запозичення деяких політично-правових та ідеологічних конструкцій Російської Федерації. У цій країні зацікавлені особи добре усвідомлюють зв’язок радянського і російського. Звідси реставрація багатьох норм радянської ідеології, культивування прорадянської ностальгії, реабілітація і глорифікація найпохмуріших постатей та організацій радянського минулого (Сталін, Молотов, ЧК – ГПУ – НКВД – МГБ – КГБ), що виливаються на голови громадян України нескінченними російськими телесеріалами.

Утім, перед тим як говорити про цивілізаційне розмежування між Україною і РФ, треба чітко з’ясувати, чим є Росія як цивілізація.

Радянізація України, як і решти республік колишнього СРСР, була особливою формою російщення

Привертає увагу той факт, що чимало видатних західних культурологів, як-от Освальд Шпенґлер та Арнольд Тойнбі, ніколи не вважали Росію частиною власне європейського світу, трактуючи її як окрему особливу цивілізаційну форму. До речі, три роки тому найреспектабельніша соціологічна фундація РФ «Левада-Центр» провела дослідження російського загалу щодо його ставлення до європеїзації Росії. Результати виявилися шокуючими й показовими: 70% росіян (із числа опитаних) заявили, що не вважають себе європейцями, а головне – не хочуть ними бути. Російська філософсько-політична думка має потужні традиції критики Європи, а прихильники останньої, так звані западнікі, значно поступалися іншим ідеологічним течіям їхньої країни: слов’янофілам і євразійцям. Найбільш відверто і навіть брутально неєвропейськість Росії маніфестували саме євразійці – колишні імператорські професори і приват-доценти, які після 1917 року опинилися в еміграції в Європі й, живучи там роками, духовно не сприймали її, говорячи про несумісність фундаментальних основ європейської та російської культур, про їхню належність до різних світів.

Читайте також: Дерадянізація, яка не відбулася

На їхню думку, Росія – то особлива окрема цивілізація (Освальд Шпенґлер називав її «російсько-сибірською»), протилежна як засадам Європи, так і засадам Азії: «Культура Росії не є ні культурою європейською, ні однією з азійських, ні сумою чи механічним поєднанням елементів тієї чи інших… Її треба протиставляти культурам Європи й Азії як серединну євразійську культуру». Євразійці визнавали величезний вплив на Росію Сходу, насамперед тюрко-монгольсь­кого. Вже в радянські часи відомий російський письменник і публіцист Вадім Кожинов проголосив: «Ну які ми спадкоємці Київської Русі? Ми спадкоємці великої імперії Чингізидів!» А євразієць Пьотр Савіцкій стверджував: «…без татарщини не було б Росії». Його однодумці вважали, що засновниками Російської держави були не київські князі, а московські царі, які стали наступниками монгольських ханів. На їхню думку, Золота Орда, що розпалася, відроджувалася в новому обличчі Московського царства. У текстах євразійців навіть подибуємо цікавий вираз: «…диво перетворення татарського середовища на російську державність». А знаний російський ліберал Пьотр Струве, який уславився, зокрема, й активною боротьбою проти українства, не сумнівався: «Головним чинником утворення великоросійської нації були Московська держава і монголо-татарські впливи». Цікаво, що в добу Боріса Єльцина знаний ще за СРСР економіст Ґєннадій Лісічкін опублікував статтю із симптоматичною назвою «Царь Борис (він мав на увазі Єльцина. – Авт.) и упадок советской «Золотой Орды».

Подальший геополітичний шлях України, її цивілізаційний вибір передбачають цивілізаційне розмежування з колишньою метрополією у сфері цінностей, інститутів та ідеології

Що ж саме євразійці в політичному сенсі засвоїли зі своїх загальних міркувань? Ось що: «Що здоровіші культура і народ, то більшою владою та жорстокістю характеризується їхня держава». Вони активно використовували поняття «російський світ» у тому ж таки дусі, що й Патріарх Московський Кірілл (Гундяєв) нині.

Звісно, можна заперечувати азійський характер російської цивілізації, згадавши реформи Пєтра І. Але чи не була та вестернізація Росії дуже поверховою і суто формальною? Бо чи стали турки європейцями, змінивши чалму і феску на капелюх? Тартуська школа професора Юрія Лотмана в знаменитих «Трудах по знаковым системам» в одній із наукових публікацій дала дуже яскравий образ пєтровської вестернізації, описавши типового російського дворянина XVIII століття, який під сорочкою з брабантським мереживом носив іржаві ланцюги («вєрігі») московського юродивого. Обмеженість своїх реформ чудово розумів сам Пьотр І, який хотів узяти на Заході технічно-адміністративні й наукові досягнення, геть не змінюючи багатовікової російської традиції деспотизму, сваволі й неподільності влади. Саме у світоглядному сенсі Європа його лякала, бо могла цю російську систему якщо не зруйнувати, то послабити. Не випадково Пьотр І дав таку оцінку видатному математикові та філософові Ляйбніцу, якого збиралися запросити на роботу до Петербурзької академії: «Розумний Ляйбніц, дуже розумний, але не по-нашому, не по-російськи розумний». Ляйбніцу відмовили…

Пьотр І усвідомлював і фундаментальні суперечності між Європою та Росією, що чудово описав «червоний граф» Алексєй Толстой в однойменному романі, який приніс авторові Сталінську премію. Коли Пьотр під псевдонімом Пьотр Міхайлов працював теслею в одному з міст Нідерландів (псевдонім був секретом Полішинеля, бо всі місцеві мешканці знали, що то російський цар), якось він вирушив на прогулянку, а це ж Нідерланди – «низові землі», кругом вода, канали і місточки. Пьотр пішов одним із них, але попереду під ногами в нього чимчикував маленький хлопчик, який їв яблуко. Пьотр не витримав, схопив малюка за комір і перекинув на інший бік каналу. Той упав, образився і жбурнув недоїдком яблука в пику російському цареві. Цікавою була реакція останнього. Він утерся, підійшов до маленького голландця і промовив: «Пробач, брате, забувся. Думав, що по Москві йду…» Ця сцена важить більше, ніж десятки томів наукових розвідок щодо європейської та російської цивілізації. Пьотр, вибачившись, визнав, що в Нідерландах зовсім інша цивілізація, в якої дуже мало спільного з його батьківщиною, що в Нідерландах навіть дитина має свою гідність, котрої не можна чіпати. У Москві ні про яку людську гідність і мови бути не може.

Вестернізацію Росії не варто перебільшувати. То була одна з численних московських і петербурзьких «перебудов», яких у російській історії, за підрахунками американського професора Олександра Янова, було 12, остання ґорбачовська – 13-та. Усі вони мали одну спільну рису – кінцеву перемогу, реванш антиєвропейських, реакційних сил.

Людміла Нарусова, вдова відомого політика Анатолія Собчака, захистила докторську ди­сер­тацію, в якій довела, що будь-які реформи в Росії можливі, тільки якщо вони здійснюються з єдиного всевладного центру і до того ж жорсткими антиліберальними методами. Саме так проводилися реформи в Японії після революції Мейдзі, у Китаї, Туреччині за султанів, шахами Ірану в ХХ столітті. Себто тут Росія вписана в цілком однозначну схему. А якщо реформи проводити по-іншому, стверджувала Нарусова, то на них чекає неминучий крах. Усі ці особливості пояснюються специфічними рисами російської цивілізації: засадничим антиюридизмом мислення, гранично централізованою і практично необмеженою владою, переконаністю в універсалізмі насильства, за допомогою якого нібито можна вирішити всі проблеми, епіфеноменальністю людської особистості тощо (епіфеномен – явище, реальна цінність якого є мізерною).

Антиюридизм російської ментальності й політичної практики полягає в тому, що у Росії суб’єктом права виступає лише держава, часто-густо в особі деспота, на відміну від Заходу, де держава й особистість є рівноправними юридичними суб’єк­тами, тому там можливі судові процеси на кшталт «містер Сміт проти США». Російський цивілізаційний антиюридизм має потужну історичну традицію від Івана Грозного до Владіміра Путіна. Його важлива особливість – сваволя влади, інколи замаскована під юстицію. Доля Міхаіла Ходорковского (на тлі щасливішої долі Романа Абрамовіча) змушує згадати слова Івана IV: «Я цар-государь і холопей своїх волєн казніть, волєн міловать же». Можна згадати і його ж лист до англійської королеви Єлизавети, у якому московський цар вимагав покарати англійських журналістів, які у своїх «курантах» нешанобливо висловлювалися про Лютого. Здивована королева відповіла, що в Англії не лише вона, а навіть (!) парламент не може вказувати журналістам, що їм писати. Навряд чи Іван її зрозумів… У Росії діяв і дотепер діє неартикульований, проте від того не менш могутній «правовий» принцип: «Я начальник, ти дурень». Себто має рацію той, хто має владу або, у ліберальнішому варіанті, гроші.

З такою «правовою» системою зіткнулися українські козаки під час Переяславської ради. До цієї вікопомної події вони присягали королю Речі Посполитої нести прикордонну службу й воювати проти ворогів Польської держави, а той, своєю чергою, – шанувати права і привілеї козаків. Присягнувши 1654 року царю Московії, козаки зажадали, щоб московський посол боярин Бутурлін від імені государя також присягнув їм. Московіт відповів: «Государь холопам своїм нє прісягаєт». Так вільні козаки миттєво стали холопами…

Треба визнати, що нинішня правова, а надто судова, система України є продовженням російської. Але народ «Руської Правди» Ярослава Мудрого і Ярославичів, Литовського статуту і Магдебурзького права навряд чи міг самостійно витворити те, що в нинішній Україні називають «правом». Тут ідеться про зовнішнє культурно-політичне щеплення. Однією з фундаментальних особливостей російської цивілізації є закладання влади у вигляді піраміди згори донизу, від всевладного центру до безправних територій, віддзеркаленням чого є формування бюджету таким чином, що території віддають практично всі кошти центру, а потім отримують свою частку як субвенції. Саме влада в такій цивілізації привласнює всі функції громадянського суспільства, роблячи його абсолютно пасивним та безпорадним. Про це влучно написав російський автор Боріс Орлов, порівнюючи російський і німецький соціуми: «Німці намагаються розв’язувати конфлікти, визнаючи їх неминучими. Звідси поняття «культура спору»… відсутня в росіян. Росіяни прагнуть придушувати конфлікти і досягати спільної згоди насильством. За таких умов німці розглядають учасника конфлікту як партнера, конкурента. Росіяни оперують іншими категоріями: «друг – ворог». Здатність вирішувати конфлікти мирним способом – одна з передумов громадянського суспільства. У росіян їх не так вирішує, як намагається усувати влада, держава».

Російське суспільство історично склалося як комунітарне, антиіндивідуалістичне, що було доведено до крайньої межі десятиліттями комуністичного тоталітаризму, коли права особистості є мізерною величиною порівняно з правами держави, суспільства, громади тощо. У радянських школах одним із найтяжчих звинувачень на адресу учня було звинувачення в індивідуалізмі. Європа протягом століть розвивалася в напрямі пошанування прав людини. Український індивідуалізм тривалий час підтримувався приватновласницьким володінням землею селянами, на відміну від російської общини, що називалася «крестьянскій мір» і була прототипом колгоспу. Тому й українська громада на селі принципово відрізнялася від російського «міру», будучи (принаймні до запровадження Росією кріпацтва на Великій Україні наприкінці XVIII століття) вільною асоціацією індивідуальних дрібних землевласників.

Подальший геополітичний шлях України, її цивілізаційний вибір передбачають також цивілізаційне розмежування з колишньою метрополією у сфері цінностей, інститутів та ідеології. Зокрема, наша держава потребує визначення «російського світу», цієї особливої історичної реальності з деспотичною владою, що практично не залежить від настроїв суспільства, з кастово-кланово-олігархічною системою, мізерним статусом людської особистості, всевладдям і безконтрольністю бюрократії, обмеженістю й маніпульованістю ЗМІ з боку урядової верхівки, відсутністю чесних, рівноправних і змагальних виборів, проте з наявністю неод­мінного фюрер-принципу – від самодержця Лєніна і до Путіна.

Треба чітко з’ясувати, де починається і де закінчується український соціум, де починається і закінчується російський соціум. І на підставі цього вибирати цивілізаційну модель (Україні це простіше, враховуючи її багатовікову належність до європейських державно-політичних утворень), сприяючи збереженню європейських інтенцій українського суспільства, його проєвропейських культурних і соціальних орієнтацій. Без такого більш чи менш жорсткого розмежування, без дистанціювання від «східного деспотизму Москви» (вислів російського філософа і священика Ґєорґія Фєдотова) будь-які європейські прагнення нашої країни будуть лише імітацією і самообманом.