«ПрофАналізація».

  • 14.10.13, 03:06
 УЧЕНИЯ ДЛЯ ЯНУКОВИЧА, ИЛИ ТАЙНА ПРОПАВШИХ БРАКОНЬЕРОВ
УЧЕНИЯ ДЛЯ ЯНУКОВИЧА, ИЛИ ТАЙНА ПРОПАВШИХ БРАКОНЬЕРОВЕсть фотография «Виктор Федорович играет в «Морской бой». Для любителей темы Третьей мировой войны есть тревожное фото «Виктор Федорович и красная кнопка». Для поклонников песни «О, Боже, какой мужчина!» есть фотография «Виктор Федорович осенью, в пасмурную погоду в солнцезащитных очках». Такой даже у Путина нет.

Как известно, война - фигня, главное маневры. Видимо, вспомнив эту нехитрую народную мудрость, Виктор Янукович* отправился на учения во Львовскую область. Там, в этом краю «лучших геноцидов страны», Президент здорово провел время: позировал для фотографов, запускал противотанковые управляемые ракеты «СТУГНА-П» и даже рассматривал наборы сухих продуктов для военнослужащих. Доподлинно неизвестно, существует ли связь между участием Президента в учениях и тем, что некой шальной ракетой в местном озере убило всю рыбу, а в домах повыбивало стекла. Сам Виктор Янукович остался доволен уровнем подготовки украинской армии, что, вроде бы как сужает круг непрофессионалов, находившихся на Яворовском полигоне в день учений. С другой стороны, почти весь цивилизованный мир знает, что украинская армия во время учений - одна из самых опасных армий в мире. Даже без руководства Президента.

Правда, прокуратура пока не подтверждает информацию о том, что снаряд мог упасть за пределами полигона. Во всем винят браконьеров, которые могли подстроиться под учения и тем самым глушить рыбу. В этой детективной повести чувствуется рука мастера уровня Донцовой, но если у нас в стране такие находчивые и умные браконьеры, то уж в прокуратуре должны сидеть вообще исключительные умы. Они во всем разберутся и всех виновных накажут. Так что оставим «Тайну внезапно погибшей рыбы» на совесть браконьеров, военных или на инопланетные цивилизации. Были на учениях вещи не менее таинственные. Так самым секретным объектом на учениях оказался вертолет Виктора Януковича. Охрана Президента даже запретила журналистам его фотографировать. Ясно дело, это ведь главное секретное оружие Виктора Януковича. И, в случае чего, его индивидуальный евроинтегратор...

«Военная реформа - неотъемлемая составляющая стратегического курса на евроинтеграцию. И украинские военнослужащие, как и все граждане Украины, ощутят преимущества этой политики», - заявил Виктор Янукович в своем обращении к военнослужащим. Он также напомним, что с 2014 года украинская армия переходит на контрактную основу. Здесь, кстати, Виктор Федорович даже не осознал, какой ему на руки пришел козырь. В плане реформирования армии Россия продолжает жить в реалиях прошлого века. Это же, при желании, целое поле для язвительных шуток на тему: если вы такие богатые и умные, то почему у вас все еще непрофессиональная армия? Но Виктор Янукович больше уделял внимания другим вещам.

Фоторепортаж с учений способен удовлетворить капризы самых изысканных гурманов. Для тех, кто ностальгирует по старым советским игровым автоматам, есть фотография «Виктор Федорович играет в «Морской бой».

учения

Для любителей темы Третьей мировой войны есть тревожное фото «Виктор Федорович и красная кнопка».

янукович

Для поклонников песни «О, Боже, какой мужчина!» есть фотография «Виктор Федорович осенью, в пасмурную погоду в солнцезащитных очках». Такой даже у Путина нет.

янукович

В случайность участия Виктора Януковича в этих учения поверить сложно. Особенно на фоне той истерики, которая уже не одну неделю сотрясает Россию из-за возможного подписания Соглашения об ассоциации с ЕС. Скорее. это демонстрация собственной состоятельности и силы. Не зря же, обращаясь к участникам учений, Виктор Янукович заявил: «Руководство государства приложит все усилия, чтобы наша армия, авиация и флот были готовы защитить Отечество». Конечно, здесь бы хотелось услышать о том, кто угрожает нашему Отечеству. Таки Россия-матушка? Или «мы - мирные люди, но наш бронепоезд стоит на запасном пути»?

Неважно. Главное, что Виктор Янукович серьезно входит в новый образ. Все чаще в своих речах и выступлениях использует различные слова, начинающиеся с «евро». Все больше напускной серьезности на лице, а-ля европейский лидер. Такой себе Путин с европейским лицом. Но мы же знаем, что люди не меняются. Вот и Виктор Федорович во время обращения к военнослужащим лишь с четвертого раза сумел правильно выговорить слово «продемонстрировали», а вместо словосочетания «последующую профессионализацию» заявил про «профіналізацію». Что тут скажешь? «Покращення от профинализов» в армии идет полным ходом. Прогресс налицо - вместо жилых домов и самолетов они теперь стреляют по озерам, отбирая хлеб у браконьеров. Жаль, что у браконьеров нет своей пресс-службы: почему-то уверен, что они могли бы дать прелестный релиз.

Данил КРАВЧЕНКО 02.10.13 для Цензор.НЕТИсточник:http://censor.net.ua/r255127Источник:http://censor.net.ua/r255127

Зі святом Покрови і 71річницею УПА, Друзі!

  • 14.10.13, 00:35


Присяга воїнів УПА:


Друзі, рекомендую самостійно пройтись по лінку
 наданому нижче і переглянути цікаве відео про УПА на моїй рідній Волині,
 про склад і формування повстанської армії, її завдання та бойові дії.
Нажаль, ролик ні з якими виправленнями не загружається в блог:
Його назва "УПА Слід в історії".

Друже Ковалю.

                           Василь Лютий, виконавець пісні, розповідає, що автор її музики і слів --
                      український повстанець Микола Матола. Ця пісня була написана у 1949 р.,
                      а вже потім, в 60-і роки, перекладена російськими виконавцями і стала 
                      "білогвардійською" під назвою:"Поручик Голіцин"( І це традиційно вкрали).

                                                      Четверту добу уриваються плови,
                                                      Сльозиться у схроні зволожений мур.
                                                      Не плачте душею, мій друже Ковалю,
                                                      ...Бо дуже нелегко й мені самому.

                                                      Уже котрий тиждень чекаємо грипсу,
                                                      Коли запалає Вкраїна в огні.
                                                      Мій друже Ковалю, затягнемо пісню,
                                                      Бо дуже нелегко й самому мені.

                                                      Кудись наші коні помчали далеко
                                                      І долю понесли у зоряну ніч.
                                                      Нам сниться в розлуці згорьований батько,
                                                      Зсивіла дружина приходить у сні.

                                                      А нам би одверто агітки лукаві
                                                      Розбити об святість твердої руки.
                                                      Та іменем нашим свої чорні справи
                                                      І знову прикрили московські полки.

                                                      І мачуху долю, й брехливу неславу
                                                      Нам подарували звитяжні роки.
                                                      Тож будьмо незламні, мій друже Ковалю,
                                                      На славу Вкраїні, на вічні віки!



Не хочете в "гевропу", то давайте до Раші в Jопу!

  • 12.10.13, 18:34
Російська глибинка очима американського фотографа : "Похмуре середньовічне співтовариство". Шокуючий Фоторепортаж
Американець Брюс Гилден прожив 16 днів серед простих росіян в невеликому містечку, в 70 км від Єкатеринбургу. За словами Гилдена, ця місцевість населена колишніми карними злочинцями, наркоманами і "втраченими людьми". "Похмуре середньовічне співтовариство", - так описує американець глибинну Росію.

россия

Найбільший час Брюс Гилден провів в суспільстві деякого 32-річного Сергія, по прізвиську " Кабан" - дрібного бандита, що тільки що вийшов з в'язниці. Друга людина, з якою часто спілкувався Гилден, - деякий Василь, колишній злочинець, що відсидів за вбивство вітчима.

Гилден хотів фотографувати природне життя цих людей, і щоб вони до нього звикли. Фотограф, бажаючи увійти до довіри, купував їм горілку і курей.

"Усі вони живуть в похмурих співтовариствах сіл, що розпадаються, серед брудних просторів. Основа їх життя - горілка і насильство", - згадував потім Гилден.

Дрібний бандит Сергій розповідає, що він зараз "не на 100%% злочинець - він більше не хоче у в'язницю, а тому намагається займатися бізнесом - бере данину з проїжджаючих вантажівок, а також " крышует" таджиків, які перевозять наркотики.


У цій місцевості кількість жінок удвічі більше, ніж чоловіків, а тому і на Серегу, і на його друзів, яких майже усі пройшли через зони - великий попит. Гилден говорить, що тут спостерігається т.з. inbriding - близькоспоріднене схрещування. Але проте, фотограф відмічає, що дуже поважає цих людей - в такому кліматі і при майже повній відсутності матеріальної цивілізації ніхто інший не виживе.

россия

россия

россия

россия

россия

россия

россия

россия

россия

россияИсточник:http://censor.net.ua/p256139Источник:http://censor.net.ua/p256139

                    WELKOM TO ГУЛАГ:

Почалось. Страх СВОБОДИ.

  • 12.10.13, 14:34

Міліція залякала водіїв, щоб не везли "Свободу" в Київ на Марш боротьби?
Субота, 12 жовтня 2013, 12:33 
доповнено



На Донеччині у зв'язку з погрозами управління ДАІ перевізник відмовив свободівцям у наданні автобусів для поїздки на Марш Боротьби УПА, який націоналісти проведуть у Києві 14 жовтня.

Про це заявив голова Донецької оболорганізації ВО "Свобода" Ігор Славгородський.

За його словами,  автобус для поїздки до столиці було замовлено заздалегідь.

"Однак перевізник повідомив, що не може надати послуги із транспортування активістів до Києва. Причиною відмови власника автобуса стали погрози з боку обласного управління МВС. Перевізник зазначає, що йому погрожували позбавленням ліцензій та дозволів на перевезення пасажирів", - зазначив Славгородський.

"Ми збиралися їхати на мирну санкціоновану акцію, проте зустрілися з прямою забороною влади та погрозами первізникові", – додав "свободівець".

Раніше у "Свободі" заявили, що  14 жовтня активісти проведуть Марш Боротьби в Києві з вимогою повернути звання Героїв України Степанові Бандері та Романові Шухевичу, визнати боротьбу ОУН-УПА національно-визвольною боротьбою української нації та проголосити День створення УПА державним святом.

О 16:00 біля пам'ятника Шевченку в центрі Києва розпочнеться віче, по завершенні якого націоналісти центральними вулицями Києва пройдуть Маршем Боротьби, о 18:00 на Михайлівській площі розпочнеться святковий концерт.

Окрім того у Черкаській облорганізації "Свободи" заявили, що отримали інформацію із джерел Київської ДАІ про можливі перешкоди для транспорту, який перевозитиме до столиці учасників Маршу Боротьби УПА.

"Усі транспортні засоби нерейсового призначення будуть зупиняти за 30-60 кілометрів від Києва та затримувати на кілька годин. Також можливі пошкодження коліс чи инших частин транспорту", - йдеться у повідомленні "Свободи".

ДАІ МВС України
ДАІ МВС України

Водночас керівник "Свободи" Донецької области повідомив, що зараз націоналісти шукають инші можливості, як дістатися на Марш Боротьби УПА. Детальніше про захід – за посиланням: http://www.svoboda.org.ua/diyalnist/anonsy/042799/

Прес-служба Всеукраїнського об'єднання "СВОБОДА"

Художник від Бога.

  • 11.10.13, 08:07
Художник iз міфічного світу 

Генріх Іполітович Семирадський 
(при народженні Генрік (Хенрік) Гектор)

170 років тому під Харковом народився Генріх Семирадський — майстер, який показав Європі її прадавнє обличчя

Текст Лариси САЛІМОНОВИЧ в моєму оформленні.

"Фріна на святі Посейдона в Элевсіні". 1889.

Хто не знайомий з біографією Генріха Семирадського і вперше побачить його картини, напевно, подумає, що він народився і безвиїзно жив у одному з міст найстарішої частини Європи або, принаймні, змалечку черпав мистецьке натхнення у тиші римських бібліотек. Утім, подібне враження буде неповною правдою, оскільки на батьківщину міфічних антів він перебрався вже дипломованим художником, але й після цього до кінця життя називав своїм єдиним учителем скромного педагога з харківської чоловічої гімназії №2 Дмитра Безперчого. Крім цього, мистецтвознавці переконані: великим майстром художньої деталі Семирадський став і тому, що свого часу успішно закінчив фізико–математичний факультет Харківського імператорського університету. Скромний учитель відомих майстрів

 
"Христос і самаритянка".(1890.Львівська художня галерея)

Автор гігантських античних полотен, що прикрашають нині найвідоміші картинні галереї світу, народився 12 жовтня 1843 року в невеликому селі Новобєлгород (нині селище Печеніги) неподалік Харкова. У цьому військовому поселенні батько майбутнього художника не один рік служив лікарем драгунського полку. Втім, коли Хендрику виповнилося чотири роки, родина перебралася до губернського центру, придбавши в районі затишної Тюринки просторий маєток. Дім вихідців iз польських дворян одразу став місцевим осередком їхньої­ рідної культури й пристанищем харківських католиків, оскільки глава сімейства почав працювати старостою у міському костьолі, що й донині дивом зберігся по вулиці Гоголя.

У гімназії №2, куди Хендрика віддали до першого класу, на той час уже працював учителем малювання учень Карла Брюлова Дмитро Безперчий, якому вдалося пробудити художній дар не лише у юного Семирадського, а й у таких відомих українських художників, як Сергій Васильківський, Петро Левченко, Михайло Ткаченко. Секрет педагога Безперчого був у цілісному баченні світу, де важливим вважалося все — література, музика, живопис, творчість відомих майстрів. Що ж стосується техніки малювання, то вона з усіма професійними нюансами розбиралася з учнями настільки скрупульозно, що навіть після закінчення Петербурзької академії мистецтв Генріх Семирадський називав Дмитра Безперчого своїм єдиним учителем і листувався з ним фактично усе своє життя. «Я переконався у розумності начал, які ви мені дали, — писав він своєму наставнику вже з Європи. — Начал широких, що надавали можливість одночасно розвивати уяву і техніку та вимогу тренуватися в малюнку».

"Сцена з римського життя"

Після закінчення гімназії батько Генріха наполіг на тому, аби той вступив до Харківського імператорського університету на фізико–математичний факультет природничого відділення. Там студент зацікавився біологією і згодом захистив кандидатську дисертацію на тему «Про інстинкти комах». Ця праця була цікавою не стільки науковим змістом, стільки художнім оздобленням, оскільки майбутній кандидат фізико–математичних наук Семирадський щедро прикрасив її численними малюнками метеликів та жучків. До предмета своїх університетських занять Генріх більше ніколи не повернеться, але математичний розрахунок при побудові композиції, здатність сприймати світ через деталі, гостра спостережливість ока, на думку ­фахівців, з’явилися у митця саме завдяки студіюванню точних наук у харківській альма–матер. До речі, навчаючись в університеті, Генріх продовжував брати уроки у Безперчого і, отримавши диплом, уже двадцятирічним, став спочатку вільним слухачем, а пізніше студентом Петербурзької академії мистецтв.

"Біля джерела" 1898р. (Львівська картинна галерея)

У 1870 році художник приїхав до Харкова востаннє, аби продати родовий маєток. На той час його батько в чині генерала вийшов на пенсію і переїхав до Польщі. Під час цього візиту Семирадський продав директору художньої школи Марії Раєвській–Івановій свою картину «Оргія осяйних часів царизму», що нині зберігається в Харківському художньому музеї разом iз двома іншими полотнами художника — «У лавці трунаря» та «Ісаврійські пірати продають свою здобич».

346909732 (700x387, 113Kb)

Вулиця, де жили Семирадські, нині називається Семиградською. «Ми не раз говорили на засіданнях топонімічної комісії про зайву літеру в назві, — каже співробітник Художнього музею Ольга Денисенко, — але прикру помилку чомусь так і не виправили».

"За прикладом Богів"

Життя — як мистецький тріумф

Як тільки у 1864 році Генріх Семирадський вступив до пітерської академії і нарешті отримав можливість безвідривно займатися улюбленою справою, йому усміхнулася доля справжнього тріумфатора. Вже через рік він отримав Малу срібну медаль за ескіз «Янгол смерті б’є всіх первістків Єгипту», а у вересні 1868–го — Малу золоту за роботу «Діоген, який розбиває чашу». Цей успіх дав йому право взяти участь у конкурсі на Велику золоту медаль (вінець академічної освіти і мрію усіх студентів академії), яку він отримав у 1870 році за картину «Довіра Олександра Македонського лікарю Філіпу».

Разом iз цією високою нагородою Семирадському пощастило отримати право на пенсійну поїздку до Мюнхена за казенний рахунок, куди він вирушив уже з готовими ескізами масштабної композиції «Римська оргія осяйних часів царизму». Працюючи над картиною, молодий митець ризикнув поєднати в одну композиційну систему велику кількість персонажів, складне архітектурне тло, скульптури, непросту гаму нічних кольорів, вразивши експертів своєю відвагою і розмахом творчого пошуку. У результаті робота не залишилася непоміченою і допомогла художнику витягти черговий щасливий квиток.

 У 1972 році «Римська оргія» була показана спочатку на виставці у Мюнхенському художньо­му товаристві, а потім на академічній виставці у Петербурзі, де її спочатку купили за 2 тисячі рублів, а потім перепродали тоді ще великому князю, а в майбутньому — імператору Олексадру ІІІ. Так в особі спадкоємця російського престолу Семирадський знайшов і покровителя, і постійного замовника картин: той був настільки вражений творчістю художника, що поступово придбав фактично всі його масштабні полотна. І оскільки колекція монарха з часом стала ядром Руського музею у Москві, саме там зберігаються найбільш знакові роботи Семирадського.

 "Гонителі християн біля входу в катакомби". 1874р.

Доленосною «Римська оргія» для художника стала і тому, що виручених за неї коштів вистачило на поїздку до Італії, в яку він закохався одразу і назавжди. Спочатку митець хотів оселитися у Флоренції, де навіть зняв собі студію, проте коли на власні очі побачив Рим, то сказав, що зможе жити лише в ­цьому місті. Цитадель древньої цивілізації остаточно сформує тему його сюжетів — античність і раннє християнство, а також надасть творчості Семирадського монументальності, благородства, яскравості кольорів.­ Свій особняк під Римом він збудує максимально зручним для того, щоб створювати величезні полотна з героями на повний зріст.

"Генріх та Фріна"

Період 1880—1890 роки стане найбільш плідним десятиріччям у творчості Генріха Семирадського. Тоді ж він створить свою найвідомішу картину «Фріна на святі Посейдона в Елевсині». Перед тим як узятися до роботи, художник відвідав Грецію, де колись влаштовували античні оргії. «Давно я мріяв про сюжет із життя греків, що надавав можливість вкласти якомога більше класичної краси в його уявлення, — писав митець. — У цьому сюжеті я знайшов величезний матеріал! Сонце, море, архітектура, жіноча краса і німий захват греків при вигляді найкрасивішої жінки свого часу...»

«Танець серед мечів» (1881, Третяковська галерея)

Уперше «Фріну» Семирадський показав глядачам на своїй персональній виставці у Петербурзькій академії мистецтв, яку відвідало майже 300 тисяч чоловік. Просто з зали картину купив давній шанувальник художника імператор Олександр ІІІ, який тоді ж озвучив свій намір відкрити у Петербурзі музей російського мистецтва. Але той факт, що на цей доброчинний жест монарха надихнула картина з нетутешнім сюжетом, викликав неоднозначну реакцію у тодішніх мистецьких колах імперії. «Хіба це російська картина?» — обурювався живописець Григорій Мясоєдов, називаючи автора «чортополохом» і висловлюючи тим самим загальну думку про подію. Водночас у Європі, де Семирадський покаже «Фріну» пізніше, вона лише додасть йому нагород: художник стане членом Туринської академії і членом–кореспондентом Французької академії мистецтв.

"Похорони знатного руса"

До речі, нищівна критика російських митців на адресу Семирадського поступово стала чимось звичним. Його звинувачували у відірваності від життя, захопленні неіснуючим світом, який не має нічого спільного ні з реальністю, ні з істинним життям простого народу. Але, як не дивно, саме вигадана художником краса, що подібна до мрії, і стала гарантією його незмінної популярності у найширших верств населення. Ольга Денисенко каже, що у 2000 році Харківський художній музей виставив «Ісаврійських піратів, що продають свою здобич», на малій батьківщині Семирадського у Печенігах. Зал місцевої гімназії був переповнений увесь день, а пізно ввечері сюди прийшли у робочому одязі механізатори й попросили охорону відкрити двері персонально для них. «Хлопці, ми ж цілий день у полі, — сказали вони. — Дайте ж подивитися на піратів». Ще через два роки Генріху Семирадському у Печенігах відкрили пам’ятник, який і досі вважається єдиним у світі. І це при тому, що в історію він увійшов як російський і польський художник.

"Ніч на Івана Купала"

http://images.yandex.ua/yandsearch?text=%D0%9A%D1%80%D1%82%D0%B8%D0%BD%D0%B8%20%D0%93%D0%B5%D0%BD%D1%80%D1%96%

D1%85%D0%B0%20%D0%A1%D0%B5%D0%BC%D0%B8%D1%80%D0%B0%D0%B4%D1%81%D1%8C%D0%

BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE&stype=image&lr=142&noreask=1&source=wiz&uinfo=sw-1263-sh-710-fw-1021-fh-504-pd-1

Ось вам!

  • 10.10.13, 04:19
http://www.bilozerska.info/?p=16720

Олена Білозерська INFO » Репортажі » Про зігуючих прихильників “Свободи”, нацистських колаборантів і гебешну агентуру

Про зігуючих прихильників “Свободи”, нацистських колаборантів і гебешну агентуру

6 жовтня, 2013 |

Putin-Medvedev-zigi В’ячеслав Піховшек написав статтю: “Почему “Свобода” должна, но не может отказаться от символики нацистов?”, в якій, зокрема, використовує мою скромну персону для, як йому здається, чорного піару проти “Свободи”, бо я є симпатиком цієї партії і я написала 2 липня 2009 року: «Скажу вам зараз крамольну річ: пам’ятники Гітлеру ще стоятимуть. Але, звичайно, не в Києві, а десь у Берліні».

Шкода, що мій ЖЖ навряд чи проіснує десь років із 50, інакше я попросила б вас занести цей пост у вибране, щоб потім, коли у Берліні таки поставлять цей клятий пам’ятник (як, наприклад, у Монголії поставили пам’ятник Чінгісхану), трохи позбиткуватися з тих, хто вважав це неможливим. Якщо доживу, звісно :)

Піховшек пише, що “Свобода” відмежовується від “зігуючих” фанатів на рівні поста Мірошниченка у блозі, але не на офіційному рівні, а також не закликає офіційно своїх прихильників не використовувати і засуджувати неонацистську символіку – бо не хоче втратити підтримку правих радикалів.

Вважаю, що в плані ставлення до зігування etc. політика “Свободи” цілком правильна. Неможливо уявити собі публічно зігуючого нардепа-свободівця. Також на акціях, які організовує “Свобода”, “зіги” під суворою забороною. Вважаю, що цього цілком достатньо. Чому раптом “Свобода” має публічно відмежовуватись від того, що не вона робила?
Якщо хлопчина, якого колись десь помічали із “зігою”, прийде на акцію “Свободи” і зробить там щось корисне (без провокаційного зігування на камеру) – це лише плюс.
А чому молодь взагалі іноді “пускає зіги” – бо, по-перше, молодих завжди тягне до чогось страшного і забороненого, по-друге – з тієї ж причини, з якої у 90-і деякі люди, що ніколи не належали до криміналітету, одягалися і поводились, як “братки”. Молодим людям властиво намагатися асоціювати себе з чимось зловісним і потужним. “Тільки зачепи мене – завтра 100 чоловік приїде”. Як правило, це минається – більшість “переростає” і стає звичайними людьми, решта починає займатися науковою, політичною і громадською діяльністю без занадто епатажних проявів.

Або ще ті зігують, кого з Кремля піднаняли, щоб завадити євроінтеграції України. Звичайна гебешна агентура. Ті агенти, що помолодше, зігують у потрібні моменти (і виключно перед камерами), а ті, що старші й досвідченіші, теж у потрібні моменти, імітуючи обурення, забезпечують розголос зігування. Всі відпрацьовують – хто за ящик пива покидати зіги на стадіоні, хтось за щось значно серйозніше – зробити так, щоб усі знали, що у державі, яка прагне євроінтеграції, на стадіонах пускають зіги, і це не маргінали якісь малолітні, яким батьки вчасно по дупі не надавали – за цим усім нібито стоїть парламентська партія.
Напередодні вільнюського саміту, коли імперія б’ється в істериці і в бій вже йдуть усі резерви на чолі з головлікарем Оніщенком – ця агентура вилазить з підпілля, як гриби після дощу. Одразу стає видно, хто на кого працював і працює досі.

Але цей пост не лише про “Свободу” та її прихильників, з “зігами” чи без. Він про підміну понять, яку яскраво видно у даній статті Піховшека, але грішить якою далеко не він один.
Головна думка його статті – що майже в кожній європейській державі були колаборанти, які співробітничали з Гітлером, на кшталт Квіслінга і Хорті, були національні дивізії СС, які використовували свою національну символіку – але ніхто в Європі цими людьми не пишається. Лише в Україні колаборантів оголошують національними героями, а це означає, що денацифікацію тут ще не закінчено.

Спитаєте, в чому підміна понять? А ось у чому.
Всі європейські країни, на які напала нацистська Німеччина, на момент нападу були суверенними державами. Німеччина, загарбник, позбавила їх суверенітету. Хто співпрацює із загарбником – колаборант. Це однозначно.
Крім того, лідери деяких держав, які нібито добровільно стали союзниками Гітлера – теж мали суверенні держави і це був їхній вибір. Задля справедливості – ця добровільність була доволі умовною. Був, наприклад, такий старенький чеський президент Еміль Гаха. Гітлер притиснув його і змусив здати Прагу без бою. Гаха мав ще два варіанти дій: він міг вчинити гітлерівцям озброєний спротив, покласти кращих чехів і перетворити Прагу з її старовинною архітектурою на Сталінград – і все одно не уникнути окупації, бо шансів у Чехії проти Німеччини не було. Також він міг терміново попросити Сталіна ввести до Чехії радянські війська – тобто, знов-таки окупація.
Гаха обрав Гітлера – як менше зло. Тим самим він зберіг Прагу і безліч людських життів. Коли у Чехію прийшли радянські війська, його арештували і вбили в тюрмі. В історію він увійшов як зрадник. Мені його шкода. Вам – ні?
Часи тоді були такі – коли вибір, м’яко кажучи, був дуже обмежений.

Україна ж у цей період не мала державного суверенітету. Українські діячі, які боролися за її суверенітет, як усі в такій ситуації, лавірували між сильними світу цього. Це називається політика. А раптом пощастить – два загарбники загризуть один одного й Україна вислизне?
Всі, хто відстоювали державний суверенітет України – українські національні герої. Навіть якщо у чомусь помилялися чи діяли колись методами, не набагато кращими від дій окупанта. Чи, може, хтось гадає, що герої національно-визвольної боротьби інших народів воювали у білих рукавичках?
До того ж – всі це знають, але навмисно про це “забувають” – абсолютна більшість українців, які були в “Галичині”, “Нахтігалі” й потім в УПА, ніколи не були громадянами СРСР і не мали перед “совком” жодних зобов’язань. Для західних українців якраз Сталін був тим загарбником, яким для французів, наприклад, був Гітлер. Усі вони, на чолі з Шухевичем – не більші нацистські колаборанти, ніж Сталін і його генерали, які разом з Гітлером дерибанили Польщу.

Для решти українців, до речі, Росія теж була окупантом, але з моменту останнього загарбання вже минуло два десятиліття – два десятиліття промивання мізків молодому поколінню і знищення всіх, здатних на спротив репресивному державному апарату. Не можна не брати до уваги і монополію на пропаганду. Інтернету тоді не було, і всі твердо знали, що Гітлер – божевільний маніяк, а Сталін – батько народів і кращий друг фізкультурників.

Просто Гітлер програв війну, і, як водилося в усі часи, полетіли голови тих, хто з ним з тієї або іншої причини співпрацював. Їх усіх оголосили поза законом. Якби тоді програв Сталін – злочинцями усіх часів назвали б його та його поплічників.

Принагідно скажу про ще одну неприпустиму підтасовку – коли події минулого намагаються оцінювати згідно закону і моралі нашого часу.
Люди добрі, ми з вами говоримо про часи, коли Гітлер заганяв євреїв до Аушвіцу, Сталін вкрив одну шосту частину суходолу мережею ГУЛАГів, а Трумен скинув дві ядерні бомби на японські міста, повні мирних мешканців. Всі тоді були один одного варті, але про це зараз не прийнято казати.

Якщо тебе скривдили, убили твоїх родичів, спалили хату – що ти міг зробити? Суду в Гаазі тоді не було. Та й зараз – ми добре знаємо, по скільки років невинно засуджені чекають розгляду їхніх справ у Європейському суді.
А тоді не було і цього. Не було й можливості провести об’єктивне міжнародне розслідування, щоб встановити конкретних винуватців. Тоді ти міг лише зібрати родичів, друзів і сусідів, піти до кривдників і вирізати у помсту їхнє село. Щоб вони зрозуміли: о, це круті хлопці, краще їх не чіпати.

Варто лише позбутися шор на очах – як імперськи-совкових, так і ліберально-європейських – і все це стає очевидним.

Коротше, висновок: ті, яким дуже хочеться, щоб ми за щось перед ними вибачалися й виправдовувалися, принижуючи себе, свій народ, свою державу і свою історію – ось вам велика дуля. Не дочекаєтесь.


Для дуба Максима Залізняка потрібна допомога.

  • 08.10.13, 22:08
«Кобра» для дуба 
Тисячолітній дуб Максима Залізняка проживе ще стільки ж, якщо про нього дбати
Людмила СТРИГУН   

Тисячолітній дуб треба підготувати до зими. (Фото  з сайта wikimedia.org.)

Національний історико–культурний заповідник «Чигирин» звернувся до небайдужих людей з проханням зібрати 12 тисяч гривень, аби завершити підготовку до зимівлі дуба Максима Залізняка на хуторі Буда. Оскільки держава не виділяє на ці роботи ні копійки, то науковці самотужки шукають кошти для обробки дуба проти шкідників, на обрізку гілляк та заміну спеціальних канатів у системі «Кобра», котрі кріплять масивні гілки до крони.

«У нас незабаром відбудеться третя міжнародна конференція «Догляд за віковими деревами», на яку приїдуть фахівці, котрі й допоможуть нам у цій роботі iз заміни канатів у системі «Кобра», — розповідає «УМ» Богдан Легоняк, завідуючий філіалом «Холодний Яр» Національного історико–культурного заповідника «Чигирин».

За словами Богдана Васильовича, потрібно замінити застарілі синтетичні канати «Кобри», які вичерпали свій ресурс, також необхідно встановити додаткові канати на ті гілки, які досі цих канатів не мали. Така робота необхідна не лише для самого дерева, а й для безпеки туристів, адже канати підсобляють віковому дереву утримувати гілки й не дозволяють їм відчахнутися.

Своїх коштів у заповідника на такі роботи немає. Бо вхідні квитки тут коштують 1–2 гривні і за рік набігає лише 50 тисяч. А тільки на утримання пункту охорони, який біля дуба змушені були облаштувати, щороку треба 150 тисяч гривень. Без охорони біля дуба Залізняка, наголошує пан Богдан, обійтися неможливо. Оскільки наші люди нерідко поводяться біля тисячолітнього дерева, мов дикуни. «І все одно туристи примудряються витоптувати ґрунт навколо дуба, обдирати на стовбурі кору на пам’ять, а це значить, що йде велике навантаження на кореневу систему вікового дерева», — пояснює Богдан Легоняк.

За його словами, тисячолітній дуб Максима Залізняка загалом почувається добре. Фахівці, які обстежували вікове дерево, зробили висновок, що воно використало лише половину свого ресурсу. Тож якщо за ним дбайливо доглядати, то цей історичний велетень проживе ще тисячу років на радість людям.

Перерахувати кошти для дуба можна на рахунок Р/Р 26000060190638 ПАТ КБ «Приватбанк» м.Чигирин МФО 354347 код ОКПО 22809707 з поміткою «добровільні пожертвування на благодійні цілі». Отримувач — благодійний фонд соціального розвитку НІКЗ «Чигирин».

Репост вітається.

Рос-пат-істерія навколо Арктики.

  • 08.10.13, 15:02
Заповедная территория: Арктику нужно спасти от корпораций и государств
Заповедная территория: Арктику нужно спасти от корпораций и государств
фото Коммерсантъ
Сергей МедведевСергей Медведев
профессор Высшей школы экономики 
Читайте подробнее на Forbes.ru:http://www.forbes.ru/mneniya-column/tsennosti/245761-zapovednaya-territoriya-arktiku-nuzhno-spasti-ot-korporatsii-i-gosud

Национальные интересы России состоят не в иллюзиях территориальных приобретений и создании новых военных баз в Арктике, а в экологической безопасности страны

16 сентября Россия блестяще провела очередную маленькую победоносную войну. В Карском море ФСБ России произвело силовой захват судна Arctic Sunrise международной организации «Гринпис», которая ранее пыталась провести мирную акцию протеста на буровой платформе «Приразломная» в Печорском море. Люди, вооруженные автоматическим оружием, высадились с вертолета; в ходе операции производилась предупредительная стрельба из автомата АК-74 и артиллерийской установки пограничного корабля. Затем ледокол защитников окружающей среды был отбуксирован в Мурманск, где суд приговорил 30 активистов к двухмесячному заключению. Теперь им грозит статья 227 УК РФ, «пиратство», по которой предусмотрены сроки до 15 лет.

И пусть никого не смущает несоразмерность нарушения и наказания: если годом ранее три девушки получили «двушечку» за песню в храме, то здесь экологи посягнули на святыню куда большую, на нефтяную платформу «Газпрома»: тут впору заводить дело о кощунстве! Даром что «Приразломная» собрана из списанной в утиль норвежской платформы, и пускай ее уже два года не могут запустить в эксплуатацию, все это не имеет ровно никакого значения: в глазах силовиков и патриотов нефтяная платформа является национальным достоянием, символом энергетической безопасности, государственного суверенитета и форпостом в борьбе за ресурсы Арктики. Именно этим объясняются жесткие действия силовиков, патриотическая истерика и моментальное появление классических российских теорий заговора, сообщающих, что «Гринпис» действует по заданию западных конкурентов России за арктическую нефть.Учитывая тот азарт, с которым на экологов обрушилась российская силовая машина, ждать снисхождения от суда не приходится.

В Арктике уже не первое десятилетие идет война за ресурсы – нефтегазовые залежи шельфа, места рыболовства, маршруты коммерческого судоходства. По мере того как продолжается глобальное потепление и тает арктический лед, аппетиты государств и корпораций обостряются. Апофеозом территориальных притязаний стало триумфальное водружение титанового флага РФ на арктическом дне, на Хребте Ломоносова, дабы застолбить российскую часть континентального шельфа.

Проблема в том, что главной проигравшей в этой войне окажется сама Россия, независимо от того, сколько арктических вод и дна ей удастся присвоить. Угроза будущему России – не в территориальных претензиях конкурентов, а в экологическом бедствии, которое происходит сейчас в Арктике. Если там начнется массовая промышленная добыча углеводородов и коммерческое судоходство, это бедствие превратится в катастрофу, которая больнее всего ударит по России с ее протяженным арктическим побережьем и зависимостью от арктического «кондиционера». Нефтедобыча является самой грязной отраслью в России (главным образом, из-за сжигания попутного газа), а в случае возможных аварий трагедия будет в разы масштабнее, чем в Мексиканском заливе: в арктических водах технологически можно собрать не более 10% разлившейся нефти.

При этом подтвержденных запасов «черного золота» на арктическом шельфе не так много, а предполагаемые нужно еще найти и извлечь. Нефть на шельфе «тяжелая», низкого качества, а ее себестоимость значительно выше той, что добывается на суше.

Истинная причина погони за арктической нефтью и ее защиты при помощи вертолетов и судов береговой охраны – не в суверенитете и национальных интересах России, а в корыстных целях нефтяных корпораций: их арктическая инфраструктура, включая ледокольный флот, разведочное бурение, вспомогательные суда, создается за счет государственного бюджета. Точно так же за счет бюджета они получат налоговые льготы на добычу и экспорт полезных ископаемых. Россияне же не увидят ни этой нефти, поскольку она прямиком из скважины пойдет на экспорт, ни налоговых отчислений, в силу все той же практически нулевой рентабельности.

В связи со спором об Арктике и инцидентом с «Гринпис» часто говорят о суверенитете, о священных рубежах России, о поколениях полярных исследователей, о победах и жертвах. Дело в том, что суверенитет в карман не положишь. Россия может захватить огромные арктические территории, но расширение на них хозяйственной деятельности ради блага отдельных корпораций может нанести стране огромный ущерб.

Суверенитет – это не только юридическое обладание территорией, но и способность ее рационально использовать и передать в сохранности будущим поколениям.

В этом смысле Россия уже утратила суверенитет над сотнями тысяч квадратных километров территории, которые залиты нефтью, заражены радиацией и прочими следами хозяйственной и военной деятельности; при этом, как известно, хрупкая природа Арктики восстанавливается не годами, а столетиями. Новая Земля с ее радиационным фоном или остров Врангеля с сотнями тысяч разлившихся бочек топлива обозначены на карте как российская территория; по факту они на обозримое будущее потеряны и для России, и для всего человечества. На этих суверенных территориях произошла глобальная экологическая катастрофа.

Арктика за пределами территориальных вод отдельных стран – это достояние всего человечества.

В мире уже несколько лет существует движение за то, чтобы признать ее международной территорией с особым охранным статусом, закрытой для хозяйственной и военной деятельности и открытой только для науки и туризма. Призыв Гринпис «Спасите Арктику» подписали уже 4 млн человек. В международном праве существует подобный прецедент – Договор об Антарктике 1959 года и Конвенция 1982 года по сохранению морских живых ресурсов Антарктиды (АНТКОМ). Ради сохранения планеты Земля и ради будущего России подобный режим следовало бы распространить и на Арктику.

Повторю еще раз: речь не идет об отказе от суверенитета государств в пределах существующих границ и территориальных вод. И речь идет не только о России, а о всех арктических странах, о возможности отказа от исключительных экономических зон и вообще от военной деятельности, добычи природных ресурсов, промыслового рыболовства и транзитного коммерческого судоходства. Одно дело – эксплуатация Северного Морского пути в нынешних объемах и при нынешних задачах завоза генгруза в арктические порты и обеспечения научной деятельности. Совсем другое – если при дальнейшем таянии льда через Арктику будет проложен коммерческий маршрут из Атлантического в Тихий океан, по которому пойдут контейнеровозы и супертанкеры, превратив Северный Ледовитый океан в оживленную транспортную магистраль с крайне высокими рисками судоходства. Этого не должно произойти. Арктика, подобно Антарктиде, должна быть превращена во всемирный заповедник.

Сейчас этот призыв звучит как утопия, особенно учитывая весь узел исторических, экономических и геополитических проблем, которые завязаны на Арктику: современная цивилизация развивалась в Северном полушарии, и именно Арктика была ареной многовекового противостояния. Вряд ли государства, и, прежде всего, Россия, «встающая с колен», готовы отказаться от своих суверенных аппетитов и экономических амбиций. Но когда начиналась всемирная кампания в защиту Антарктиды, это казалось такой же утопией. Сегодня пришло время Арктики.

По большому счету, национальные интересы России состоят не в установке титановых флажков на дне и не в иллюзиях территориальных приобретений, не в новых военных базах и не в «энергетической безопасности» (которая по сути прикрывает интересы нефтяных корпораций), а в экологической безопасности страны и в ее устойчивом развитии. Арктика является для России зоной наибольшей природной уязвимости, и в этой ситуации наши интересы защищают не «Газпром» с «Роснефтью», не катера береговой охраны и не Ленинский районный суд Мурманска, а арестованные активисты «Гринпис». Их немедленное освобождение – вопрос национального престижа, чести и достоинства великой арктической державы, которой пока еще является Россия.
Читайте подробнее на Forbes.ru:http://www.forbes.ru/mneniya-column/tsennosti/245761-zapovednaya-territoriya-arktiku-nuzhno-spasti-ot-korporatsii-i-gosud