Шокуюча правда про службу в АТО.

— Чи готова передова до «зимової кампанії»?

— По телевізору показують одне, а насправді зовсім інше й не зовсім відповідає дійсності. Скажімо, те ж обмундирування до нас майже не доходить. Мені видали лише один комплект форми ще літом: штани, куртку й берці. Дістався з «учебки» й спальний мішок. Другий комплект я купив завдяки своєму племіннику. Щоправда, недавно ще видали дві пари шкарпеток, сказавши, що до весни вам вистачить. Зимове обмундирування — за свій рахунок.

Ми ходимо, як бомжі, зате офіцери обмундировані — куди там «натівським» воякам. Але ж хіба за власний кошт лише одяг? Бліндажі теж купуємо (сміється). Без бензопилки ніяк не обійтися, тож довелось «скидатись», а ще ж купували пальне й мастило до неї, цвяхи.

Проте Нацгвардія, котра стоїть у другій лінії, за нами за 15 кілометрів, а то й у третій лінії на блокпостах — забезпечена державою повністю. До речі, й ротація у них чітко через 45 днів.

— Волонтерська допомога ще не вичерпалась?

— Улітку волонтери продуктів привозили чимало, й до нас, і до «Карпатської січі» — наших сусідів. Їздили постійно, запам’яталися кагарлицькі вчительки-волонтери, котрі балували нас домашньою їжею. Привозили вони й нижню білизну, цигарки та чай.

А ось уже восени все різко змінилось. Наші «шефи» почали жалітися по телефону: «Хлопці, ми не можемо до вас доїхати! До вас навряд чи дійдуть наші гостинці». Причина виявилась банальною: на блокпостах Нацгвардія «трясе», що лишилось везуть в штаб (за новими правилами), там розвантажуються. У штабі робиться «ревізія», і лише потім телефонують до адресата (нам): «Присилайте когось і забирайте». Тож зараз волонтери не дуже вже й хочуть їздити до нас...

Командир розвідвзводу з 93-ї бригади, немолодий офіцер, м’яко кажучи, не зовсім порядно себе вів. Ті харчі, які волонтери присилали нам, він відправляв собі додому... Були в нього й два помічники, молодші сержанти, які займалися «конкретним» мародерством! Ці «діячі» «бомбили» приватні будинки в Пісках: відсилали додому холодильники, хороший одяг. Про цей «бєзпрєдєл» був поінформований начштабу бригади, знайшли згодом і цивільного водія (до речі, місцевого жителя), який сприяв негідникам, вивозячи все це добро з Пісок.

— І як покарали цю кримінальну зграю?

— А ніяк! Винним зробили нас — тих, хто не хотів миритися з таким зухвальством!..

— Щодо відбивання атак, якою зброєю користуєтесь?

— Маємо лише «калаш» та чотири «рожки» до нього (120 патронів), усе інше законсервоване, опечатане (гранати, міни, снаряди, міномети). Тож коли починається обстріл — «зариваємося» хто куди! У вiдповiдь не стрiляємо.

Перший раз, коли я потрапив під обстріл поблизу Новокалинового, ми не встигли навіть як слід розташуватися: зранку прибули, а вночі нас «накрили» 120-міліметровими мінами... Бігали, як очманілі й перелякані, не знаючи, що робити! Зате наше командування під «роздачу» не потрапило, бо «чухнуло» завчасно!? Нам ніхто не пояснив, як діяти в таких ситуаціях.

— Так «батьки-командири» повинні ж разом із вами терпіти «тяготы и лишения», згідно зі статутом?

— Нікого біля нас немає, офіцери всі на відстанi. Ми перебуваємо на першій лінії, вони — на третій, за 40 — 50 кілометрів, куди вже нічого не долітає... За людей нас не мають, обзивають як хочуть.

Аби отримати УБД (статус учасника бойових дiй), треба комбата просити або ставити йому «могорич». Зате своїх дружин багато хто з офіцерів виряджає у військову форму, привозить максимум у третю зону, за декілька десятків кілометрів від передової. Дами, поруч зі своїми чоловіками, «відбувають» 45 днів й отримують «чесно зароблені пільги — документи УБД», хоча, де та передова — й уявлення не мають.

— Як часто зараз відбуваються обстріли?

— Скажімо, у Пісках час від часу йде по наших безприцільний вогонь. З вересня до жовтня було тихо, принаймні в тих місцях, де я був, зокрема на маріупольському напрямку.

— Чимало бойових побратимів постраждало?

— На жаль, так. Але ті, що вижили, теж не завжди залишаються в нормі. Зокрема, гнітюче враження справив мій 49-річний товариш, котрий після обстрілів став неадекватною людиною: він почав розмовляти із собою, з деревами... Вдягає «берці» без шкарпеток, закочує штани, ходить в одній майці по частині. Страшно на таких психічнохворих дивитися, і найжахливіше, що їх ніхто не комісовує — їх просто виводять із зони трохи вглиб і вони якось дослужують.

— Де ночуєте та як облаштовуєте свій побут?

— Та де прийдеться! Була ситуація влітку, коли нас, 13 чоловік, привезли, серед поля викинули; приїхав трактор — викопав яму, а нам сказали: «Хлопці, що хочете, те й робіть, а бліндаж повинен бути готовим!» То ми два тижні його робили. Спершу зробили собі курiнь: вбили чотири кілки, на які натягнули плівку, й прикрилися гілляками.

Зараз, коли привозять на нове місце, знаходимо на тракторній бригаді чи гаражі маленьку кімнатку, яку й облаштовуємо. Все необхідне: дошки, цвяхи — купуємо за власні гроші.

— Їжу возять польові кухні?

— Скільки вже я об’їздив по фронту, ніде їх не бачив! Варимо самі собі на багатті: ріжемо дрова, продукти докуповуємо, бо того, що дають сухпайком, не вистачає. Загалом побут, забезпечення — нікудишні. Де б не був у Донецькій області, скрізь: стоїть чотири цеглини, казанок на них; хлопці ходять, як чорти, хто в чому! Оце, аби приїхати додому у відпустку, купив собі форму, аби не соромно на люди показатись.

— Яке ставлення офіцерів до солдатів?

— Двадцятип’ятирічний офіцер, який час від часу показується у нас, може спокійно «крити» матом п’ятдесятирічного бійця-добровольця. Бувало, що й бив перед строєм бійців чи прив’язував пацанів скотчем до дерева. А подзвониш йому в тил і доповідаєш, що навіть води не маємо — не те що вмитися, їсти немає на чому зварити, так він у відповідь: «Я не чую тебе».

Справедливості заради скажу: в останньому моєму місці дислокації офіцери хороші, молоді капітани, поводяться виховано, до старших за віком солдатів звертаються на «ви». Вони дійсно піклуються й переживають за людей, роблять вчасно необхідні документи. Хлопці їх люблять і поважають.

— Яка ситуація з отриманням статусу УБД?

— Ось я зараз у відпустці. Як тільки-но повертаюсь у зону бойових дій, одразу повинен отримати документ учасника бойових дiй. Узагалі-то процедура доволі складна. Ротація повинна була відбутись після 60 днів перебування в «зоні», а я пробув шість місяців! (Спочатку казали, що ми будемо лише 45 діб. Із зони виїхали буквально на тиждень, після чого повернулися на передову, в інше місце. Оце й уся ротація). Спершу безпосередні командири відправляють документи в штаб, зі штабу направляють у Київ, із Києва повертається в штаб підтвердження. Коли я повернуся з відпустки — документи повинні вже бути готові!..

— А обіцяні винагороди, зокрема за підбиту техніку, хлопці отримують?

— Із цим узагалі виходить повний абсурд. Знаю випадок, коли відділення ВСУ-шників підбило ворожий танк, але належні їм 48 тисяч гривень бійці не отримали. Їм начальство сказало приблизно так: «Хлопці, ви молодці! Але треба той підбитий танк притягти в штаб, сфотографувати, відправити знімки в Київ, і якщо зі столиці прийде підтвердження, то вам на підрозділ гроші дадуть» Згодом з’ясувалося, (передали самі «сепари»), що в танку було знищено не весь екіпаж — лише троє, четвертий вцілів. Тож офіцери потім резюмували: «Ви, хлопці, «у прольоті», треба було весь екіпаж «вкласти»! За інструкцією, треба знищувати не лише бойову одиницю, а й увесь обслуговуючий персонал»

Щось подібне відбувається й із «бойовими». Згідно з постановою Кабміну, нам передбачено тисячу гривень за кожну добу участі безпосередньо в бойових діях. Та щоб її отримати, треба «написати книжку», тому з офіцерів ніхто за це не хоче братися. Вони просто говорять: «Добитися цих виплат — неможливо!» Буде розбіжність тривалості бою навіть у хвилині з даними, які подасть офіцер у штаб, — усе, ніяких виплат!

Нагрудні знаки: ордени, медалі для солдатів — табу, бо ніхто з офіцерів не хоче за це братися через тяганину. Проте собі, особливо в штабах, «вибивають».

Зате кіборги — це дійсно гордість 93-ї бригади. Спілкувалися з ними в Пісках, то дійсно мужні, «залізні» люди. До речі, влітку, у спеку, помітив, що кожен із них був «відмічений» як не кулею, так осколками... І незважаючи на те, що вони пройшли таке пекло, їх, замість того, щоб демобілізувати вчасно, у липні, залишили ще на три місяці... Наголошу, що мародерством вони не займалися!

— Тож бойовий дух трохи підупав?..

— Ми зараз мішені. Відстрілюватись дозволено, коли підійдуть до нас «на 20 метрів». У нас же є специ, які можуть танк підбити чи накрити мінометну точку. Взагалі дуже розслабило й деморалізувало війська «перемир’я».

— Чимало гине, калічиться солдатів навіть під час «перемир’я» через підриви...

— З’явилися неприємні «ноу-хау»: почали попадатися не лише звичні розтяжки на рівні стопи, а й на рівні голови. Йдеш, дивишся під ноги, а тут раз — і «башкою» можеш себе підірвати! Неодноразово хлопці підривалися й на своїх розтяжках. Бо ті наші сапери, які понаставляли «подарунки», пішли на «дембель», а карт заміновувань не залишили. Чимало «западлянок» у вигляді, скажімо, порожньої коробки, яку боєць «копне», а з коробкою й нога полетіла...

— Бронежилети у вас хоч є?

— Є, «корсари», кулю 7,62 мм витримують. Щоправда, зараз «сепарські» снайпери стріляють бронебійними калібром 12,7 мм, то така куля голову разом із каскою зносить...

Якось до нас перейшла з «Айдару» 27-річна снайперша з позивним «Лиса», родом із Луганської області, мати трьох дівчаток. Саме вона робила мені першу екскурсію по Пісках, коли я щойно туди прибув. В ЗСУ пішла, бо мала «конфлікт» у батальйоні, не хотіла миритися з бандитизмом, який там дехто творив, та й УБД тут отримати трохи простіше. Хлопці, які виступали проти комбата Мельничука, просто пропадали! Вона навіть стріляла в нього. Але згодом «сепари» її перекупили. Щоправда, довго на ворога не попрацювала й не встигла наробити нам біди, бо буквально через тиждень після її переходу наші засікли позицію якогось снайпера й посікли з зенітної установки. А згодом виявилося, що то була вона.

У серпні, до зради «Лиси», в ЗСУ прийшла її молодша сестра. Була в нас іще одна харизматична снайперка — «Багіра». Востаннє я її бачив, коли та купувала продукти, бо було саме 40 днів по її загиблому товаришеві. Але й у неї сумна доля: нещодавно підірвалась на розтяжці, залишилась без ноги й ока.

— Як зі зв’язком: нормальні рації є чи лише мобільними користуєтесь? Про події на «материку» як дізнаєтесь?

— Рації є, але вони допотопні. Щодо новин у світі. Під Донецьком могли «ловити» лише телебачення «Новоросії», тож що робилося в Україні, нічогісінько не знали. Вже під Маріуполем трохи проскакували й українські програми. Газет і близько немає.

Шоу для нас був приїзд Турчинова, якого супроводжували 15 машин, і це була техніка не така, як у нас. Єдине, що за весь час перебування на передовій нормальне було, то це два джипи, які перегнав Сергiй Притула (телевізійник із «Нового каналу»). Ці індійські джипи по 50 тисяч доларів відремонтували, переробили, поставили на них кулемети.

А загалом найкраща й нова техніка йде на Нацгвардію, у них і тепловізори є, й сухпайки хороші. Не бідують й у «Дніпрі-1», теж структурі МВС, які стоять на блокпостах. І тим, і тим техніка риє окопи, бліндажі, привозять бетонні плити, а ми — все своїми ручками.

— Кiлькiсть убитих i поранених реально більша, ніж оприлюднювалося?

— Звичайно. Всієї правди ніхто не каже, та й навряд чи колись скаже.

— Яке ставлення до вас із боку місцевого населення?

— По-різному. Була ситуація, коли у фермера попросили набрати води, а він нам: «Я краще корів буду напувати, ніж вас...» Або приходиш у магазин по цигарки, а з тебе замість 15 грн., що на ціннику, продавець вимагає 20... Те ж саме на базарі. Бувало, що й обзивали: «Уроди с автоматамі!» А, наприклад, у Пісках ми нещасних 20 місцевих жителів підгодовували, часом вони з одного казанка з нами їли, то, безумовно, ставлення до нас було зовсім іншим.

УМ

ПРОШУ ПОШИРИТИ ЦЮ ІНФОРМАЦІЮ. ДЯКУЮ.