Хто панує в Україні.

За результатами того перепису, етнічних українців в Україні — 77,8%, росіян — 17,3% (разом — 95,1%). Вісім наступних за величиною груп (білоруси, молдавани, кримські татари, болгари, угорці, румуни, поляки, євреї) складають 3,1% населення; а ще вісім (вірмени, греки, татари, цигани, азербайджанці, грузини, німці, гагаузи) набирають разом 1,1%. Решта 112 спільнот становлять у сумі лише 0,4% від загальної кількості мешканців України.

В останній групі прописалися «нації» та «народності», рідні мови яких належать до таких екзотичних для українських реалій мовних груп, як угро-фінська, тунгусо-манчжурська, самодійська, чукотсько-камчатська, ескімосо-алеутська, північнокавказька тощо. Насправді ж носії цих мов — ніякі не нації і не народності, а лише окремі представники народів світу, переважно малих корінних народів Росії, що живуть на її Півночі та Далекому Сході, в Сибіру й на Північному Кавказі. Кількість тих представників в Україні мізерна, наприклад: алеутів — 6 осіб, юкагирів — 12, ітельменів і тофаларів — по 18, чукчів — 30.

Якщо простежити динаміку кількісного складу населення в межах групи «112» за результатами двох останніх переписів — 1989 р. і 2001 р., то картина виглядає так: енці (було 1 — стало 26), іжорці (9—812), ітельмени (2—18), кети (8—37), ліви (6—235), ороки (2—959), орочі (19—288), нганасани (1—44), негідальці (10—52), нівхи (10—584), селькупи (11—62), тофалари (3—18), удини (109—592), ульчі (13—76), чуванці (35—226), чукчі (0—30), юкагири (3—12). Постає питання: що саме спонукало цих представників корінних народів Росії так активно мігрувати з рідних земель до України? Чи не для того, щоб таким чином урізноманітнити етнічний склад її населення?

Дані цих переписів засвідчують також жваве переселення лівів до України: 1989 р. їх в Україні було всього 6, а 2001-го стало 235. Але видана в Росії енциклопедія «Народы и религии мира» (М., 1998) стверджує, що загальна чисельність лівів у світі — 226, і живуть вони всі в приморській Латвії!

Та ж енциклопедія інформує, що іжорці є корінним народом Естонії і Росії, усього їх 820 осіб. Як могло статися, що 812 із них за три роки (з 1998 до 2001) перемістилися за тисячі кілометрів до України? Чиї це насправді інсинуації?

Ороки — це тунгусо-манчжурський народ, який споконвіку живе на сході о.Сахалін (РФ) і півночі о. Хоккайдо (Японія), загальна їх кількість — близько 500 осіб. А в Україні їх опинилося у 2001 р. удвічі більше, ніж є у природі — 959! Погодьтеся, схоже на те, що комусь дуже вже хочеться, щоб Україна була якомога більш багатоетнічною.

Навіть цих прикладів достатньо, щоб поставити під сумнів достовірність результатів того перепису населення України 2001 року.

Серед моїх знайомих чимало вихідців із Росії, але при національній самоідентифікації всі вони себе називають росіянами і ніхто з них не каже, що він, приміром, вепс, кет, мордвин, саамі, нанаєць, нганасан, селькуп, халха або шорець. Не чула також, щоб євреї в Україні уточнювали, що вони «горські», «грузинські» або «середньоазійські» євреї (а саме такі національності фіксує Всеукраїнський перепис населення). Не знала я й того, що в Україні проживає досить багато американців (709), англійців (112), голландців (139), естонців (2868), іспанців (965), італійців (420), фінів (768), французів (258). Мені здається, що якби ці люди направду вибрали б Україну країною свого проживання, то від кожного з них не було б відбою від наших ЗМІ. А от канадців, порівняно з переписом 1989 р. (51 особа), у 2001-му в Україні чомусь не стало жодного!

У світовій же практиці ті держави, в яких найчисленніша за кількістю своїх представників етнічна група переважає всі інші групи, разом узяті, прийнято вважати моноетнічними.

Так, за визначенням директора Міжнародної організації Freedom House Едріана Каратніцкі, у моноетнічній країні кількість представників однієї нації повинна становити не менш як 67%, тобто 2/3 від усього населення. Більшість європейських країн — Німеччина, Франція, Італія, Данія, Португалія, Польща, Греція, Угорщина, Швеція тощо — є моноетнічними, однак мають тенденцію до втрати цього статусу у зв’язку з активним напливом мігрантів.

Тож Україна, в якій українців 78%, меншою мірою поліетнічна, ніж більшість європейських моноетнічних країн!

Ви скажете: тоді й Російська Федерація з її понад 190 народами теж моноетнічна, адже там етнічних росіян, за переписом 2010 року, навіть більше, ніж українців в Україні, а саме — 80,9%. Насправді ж саме Росія, а не Україна, є багатонаціональною, бо численні корінні народи проживають на її території компактно, утворюючи автономні республіки.

В Україні ж лише два корінні народи (українці та кримські татари) і три народності (гагаузи, караїми, кримчаки). Всі інші є тільки діаспорами, тобто маленькою часткою народів, які проживають поза межами України. Найбільша ж діаспора — росіяни — живуть в Україні не компактно, а дисперсно. Та й переселилися вони в Україну у своїй більшості недавно, за часів СССР.

Так що висновок Держкомстату про багатонаціональність України та всіх її областей притягнутий за вуха. Чи не смішно читати, приміром, що навіть Івано-Франківська область є багатонаціональною, бо в ній, окрім українців (їх 97,5%!), проживає ще 90 національностей і народностей?

Загалом же у 22 областях етнічні українці становлять понад 70% населення, у трьох областях (Одеській, Донецькій і Луганській) — від 57 до 63%, і лише в Криму та Севастополі їх менш як 50%. Навіть на моїй рідній Луганщині в її північних районах українців живе понад 80%!

Великий українець Анатолій Погрібний поклав своє життя на доведення істини, що Україна — моноетнічна країна. Натомість звідусюди нас переконують у протилежному.

Так, нещодавно ЗМІ повідомляли про дію пересувної молодіжної виставки «Разом», яка представляє Україну як багатонаціональну і полікультурну державу. Її організатором є Київський освітній центр «Простір толерантності», а фінансує її Рада Європи. Ця виставка стверджує, що немає ніякого значення, якої ти національності, адже Україна — єдина! Але ж видатний єврейський діяч Володимир Жаботинський говорить зовсім інше: «Життя довело, що все буття держави, наче довкола осі, приречене обертатися довкола проблеми національностей».

За фінансування посольства США в Україні нині здійснюється проект «Україна багатоетнічна» (Multi Ethnic Ukraine) під гаслом: «Українці — толерантні». Координатор та режисер цього проекту Лілія Ткаченко каже, що своїм фільмом «Україна багатоетнічна» вона хоче розвіяти міф про нетолерантних українців і показати, чи безпечно живеться в Україні національним меншинам. Але чомусь на офіційній сторінці того проекту подано некоректну інформацію щодо етнічного складу населення України — нібито етноспільноти в Україні становлять 27,3%, або 14 млн. осіб. Насправді ж, за останнім переписом, їх лише 22,2%, або 10,9 млн.

Іван Дзюба не втомлюється наголошувати на тому, що сенс офіційно пропагованих формул на кшталт «народи України», «Україна — багатонаціональна країна» — поставити під сумнів право українського народу вирішувати долю своєї Вітчизни.

Дійсно, ми й незчулися, як від самого початку незалежності зник з ужитку термін «титульна нація» на позначення українського народу, що дав назву країні, який був поширеним навіть за часів УСРР, а сьогодні мав би позначати державотворчу націю.

Однак, на відміну від мононаціональних європейських країн, Україна так і не стала де-факто національною державою. Національна українська мова (а саме на основі своїх національних мов сформувалися європейські національні держави, а на основі тих мов — національні культури, спільні традиції, погляд на історію) в Україні за 24 роки незалежності так і не утвердилася в основних суспільних сферах, попри декларативність її державного статусу.

За даними Американського міжнародного інституту Ґеллапа, 2008 року в Україні у 83% населення рідною мовою — мовою фактичного спілкування в родині та побуті — була російська мова; українські соціологічні служби також фіксують суттєву перевагу російськомовних практик над українськомовними. І це, на жаль, є не природним явищем, а лише наслідком тотальної русифікації та жорсткого лінгвоциду українців спочатку царатом, а потім і комуністичним режимом.

Ніде правди діти, навіть столиця України майже всуціль російськомовна, українською тут говорять, в основному приїжджі. Американська співачка Брія Блессінґ, опанувавши українську мову й відвідавши Київ, була спантеличена і здивована тим, що української тут практично не чути.

Тож українці, домінуючи чисельно, не домінують у суспільстві в мовному плані. Українськомовні, а отже, й українськокультурні українці фактично є в Україні національною меншиною. Більшості з українців байдуже, якою мовою говорити, і свої мовно-культурні права відстоювати вони масово не бажають. Це є ознакою недосформованості української нації, корінням чого є важкий постгеноцидний та колоніальний спадок. Саме за лінгвістичною ознакою українців-русофонів можна справедливо зараховувати до росіян, а за культурною — до креолів.

Мова колишньої імперії — російська — і сьогодні продовжує домінувати в національному теле- та радіопросторі (а саме він формує мову спілкування): у прайм-тайм восьми найрейтинговіших телеканалів частка російської мови становить 44%, а української — 30% (26% припадає на двомовні передачі); частка пісень українською мовою в ефірі п’яти найбільш рейтингових радіостанцій не перевищує 5% від загальної кількості пісень. А масовий імпорт книг із Росії в рази перевищує випуск книг в Україні.

Оскільки Україна офіційно визнана багатонаціональною державою, а українці в ній юридично не є ані національною меншиною, ані титульною, або державотворчою нацією, то й їхню дискримінацію за мовною ознакою держава просто не помічає.

В Україні, як у будь-якій демократичній країні, має бути так: якщо ти як представник будь-якої національності не знаєш державної мови — ти не маєш ніякої перспективи, ніде не працюватимеш і навіть не отримаєш громадянства. За словами професора Гарвардського університету Юрія Шевчука, у США, Франції, Італії людина, яка не володіє державною мовою, не лише почувається некомфортно, її там відкрито дискримінують і змушують виконувати мовні правила; там ніяка титульна нація не виправдовується за своє право мати свою державну мову.

Натомість лібералізм у мовному питанні ніде не проходить, особливо в країнах з тяжким колоніальним спадком.

Замість того, щоб утверджувати державну українську мову (як того вимагає ст. 10 Конституції України), нова влада, активно втілюючи гасло «Єдина країна! Единая страна!» в усіх гуманітарних сферах здійснює таким чином неприховану новітню русифікацію і демонструє презирство до української мови як державної, до українців і до самої України.

Цілком погоджуючись із резолютивними висновками Міжнародного форуму на підтримку української мови «Нас об’єднає мова» (Київ, 1.07.2015), висловлю також свою згоду з пропозиціями відомого борця за українську державність Святослава Караванського щодо того, що для перетворення України на європейську державу потрібно ухвалити «Закон проти дискримінації титульної нації», бо в Україні існує унікальна ситуація, коли титульну націю дискриміновано у своїй же державі.

Україна мала б також парафувати Декларацію ООН 2007 р. «Про корінні народи», за якою б українці (як і кримські татари, караїми, гагаузи і кримчаки) у своїй країні мали б окреме, захищене державою право на збереження і розвиток власної мови і культури.

Тож держава Україна, врешті, потребує здійснення виваженої мовно-культурної політики і власного закону про мови — лише не в редакції Ківалова—Колесніченка, яка досі, на жаль, залишається чинною. Без цього ні про яку виважену етнонаціональну політику в Україні годі говорити.

УМ