Казочка на ніч.

Чалапала повільно та невпинно, важко пересуваючи вимащені глиною та сукровицею ноги. Сірою тінню проминула ошатний, залитий світлом вестибюль та десяток сходових прольотів. Відкинула сплутане, вкрите кіркою засохлої крові волосся і лунко постукала до Льошиної квартири. Раз. І ще раз. І ще раз. Тривожний, холодний звук зазміївся поверхами спричинивши серцевий напад у колишнього майора КДБ Петрова та поєднавши всіх будинкових псів в приступі панічного гавкоту. Добряче підхмелений Льоша прочинив двері і за мить схопився за серце.

- за що ти мене вбив? - спокійно запитала Катя. Пошматована автоматною чергою рука тицьнула Льошу під ребра, а яма вибитого пострілом лівого ока блиснула сльозою. - Що я тобі зробила?

Вже за якусь мить Льоша ревів у голос і, кленучи усе на світі, висаджував обойму прихопленого в Луганську макарова в мовчазну стіну спільного коридора.

Півроку тому менеджер Льоша, надивившись НТВ та Лайфньюз, поїхав на південь вбивати українців. Три місяці тому, за день до від'їзду, він сп'яну полоснув з калаша по зеленці. Трупи Каті та Наді поховали таємно. Сентиментальний Мітя з бауманки навіть поклав їм в голови зібрані ними за хвилю до смерті кульбабки.

Минулого місяця ми знайшли його. Першою своє питання задала Катя.

... Ми не залишаємо Льошу ані на хвилю. Ми перестріваємо його в ліфтах та супермаркетах, шкіримось зітлілими губами з газетних шпальт та телевізійних екранів, вибухаємо передсмертними зойками під час коротких телефонних розмов та перемінюємо його їжу на огидних могильних червів, а горілку - на кров. Але найбільше ми любимо метро.

Коли Льоша - уже сивий, обдертий та підхмелений висотується з овочевого ринку, де сторожує вже другий тиждень, і, вхопивши на вході до підземелля традиційну чекушку чорноголовки, приречено кульгає до ескалатора, з тіні виходимо ми. Солдати зі скрученими за спиною руками вбиті пострілом в потилицю. Закатруплені в підвалах колишнього СБУ комерсанти. Роздавлені під завалами зруйнованих артилерією багатоповерхівок інваліди. Діти з відірваними на мінах ніжками. Нас цікавить одне й те ж запитання. Проте, відповіді Льоша не дає.

Ми бережемо його й не дозволяємо накласти на себе руки. Двічі помогли зняти його з петлі. Коли він кинувся в Москву-ріку у проїжджих пожежників спустило колесо, а снодійне, котрим він загадав отруїтися виявилося звичайним плацебо. Коли ж пан колишній ополченець загадав перетяти собі вени у відділенні швидкої задзижчав телефон і віддалений замогильний голос повідомив про спробу суіциду на Булатніковській. Олексій повинен жити.

Звісно, колись він зірветься і скінчить ту забаву. Можливо кинеться з молотком на кришуючих ринок чеченів. Може порубає сокирою для м'яса наряд пепеесників. Може на залишок від отриманих з продажу квартири грошей затовариться пластидом і підірве в натовпі під час демонстрації нацболів. Ми не знаємо. Наша справа спитати. І Льоша - не один. Ми прийшли по всіх.

Ми спитаємо з кожного хто прийшов на нашу землю убивати. Ми заглянемо в очі кожній падлюці, що розпинала в прямих ефірах хлопчиків та гвалтувала монтажною піною пенсіонерок. Ми зайдемо в кожну квартиру де звучало й писалося "дерьмова" і "какли сасітє". У нас назбиралося багато питань. І ми їх обов'язково задамо.

Ми - мертві українці. І на Московії не так багато дверей в котрі ми не постукаєм.

А тому, кацапи, моліться, щоб живі українці прийшли по вас раніше за мертвих. Бо, на відміну від них, ми вас не пожалієм.

Блоги. Написав ВОВК.

Клуб бойового суржика.