Як ламався горезвісний "донбаський характер".

Днями зателефонувала мені родичка з Донецька.

- Ну що, "кріп", як там твоя хунта поживає? Ходив на річницю Євромайдан?

- Чи не ходив, - кажу. - Мене там не було, нехай ті, хто був, згадують. А мені все одно не зрозуміти.

- Та вже, згадали знатно! Ми вже тут побачили, що в Києві на цю річницю коїлося!

- А що конкретно? Ну, постояли люди, поплакали, поспівали пісні. Згадали.

- Та ну! А як же погроми ?! А як же смолоскипна хода ?! По телевізору все показали!

Десь, серед безлічі паралельних всесвітів, є і та, де весь бред, що ллється у вуха і мізки донбасівців щодня і щогодини, виявляється правдою. У цьому паралельному світі радикали з факелами громлять магазини на Хрещатику; бійці національної гвардії, куди беруть тільки знаючих "Пісню Хорста Весселя" напам'ять, гвалтують бабусь і розвішують немовлят уздовж доріг; а європейські країни надсилають в "республіки" легіони найманців на "хаммерах". От тільки до нашого світу ця віртуальність відношення не має. І лише нещасний Донбас наглухо занурений в матрицю, і існує в альтернативній реальності.

Політтехнологи і пропагандисти, вправно маніпулюючи громадською думкою, зробили страшне. Вони перетворили Донеччину і Луганщину не просто в "Не-Україна", а в "Анти-Україна". Це сталося не вчора - але і не дуже давно. Насіння смути впали в угноєної грунт - і удобрювати її почали років десять тому.

Ще напередодні "Помаранчевої Революції" ніхто з місцевих жителів навіть і не сумнівався в тому, що Донбас - Україна. Протягом "лихих дев'яностих" і на початку трохи менше лихих "нульових" українцями вважали себе практично всі донеччани: і греки, і євреї, і росіяни.

Були, звичайно, всякі "російські блоки" і тому подібні проросійські тусовки - але до міленіуму вони практично зійшли нанівець, "сповзли в маргінес", як сказали б грамотні люди. А більшість добрих і наївних донбасівців були нітрохи не меншими патріотами, ніж нинішні дніпропетровці або запорожці. Для святкових процесій дівчаток та дівчат наряджали у вишиванки та вінки, школярі із задоволенням розучували колядки та щедрівки, юнаки на самодіяльних концертах хвацько витанцьовували гопак. На парадах до 9-го травня в помині не було ніяких георгіївських стрічок - молодь вздовж вулиці Артема радісно розмахувала синьо-жовтими прапорами; а нестаріючі душею ветерани гордо носили на грудях нову ювілейну медаль з двуцветной планкою - в ознаменування 50-річчя Великої Перемоги. Кращим подарунком чиновнику (після пляшки вискаря, звичайно) вважалася сувенірна булава. З кожного проводового радіо лунало: "Говорить Київ! В Україні дванадцяти година, тридцять хвилин!", А потім мелодія-позивний: "Україно-Україно", що прийшла на зміну радянському "Не чутні в саду ...". Батьки віддавали першокласників у україномовні класи з формулюванням "ти живеш на Україні - от і вчися державною мовою". Малюки засипали під "вечірню Казку" на УТ-1. Я сам цього не бачив, але ходять наполегливі чутки, що в ті часи виходило ціле додаток до "Донецькі новини" з інтригуючою назвою "Бандерівець". Коротше кажучи, Донеччина та Луганщина були нормальними українськими регіонами. І так до самого 2004-го.

Спочатку призначення Віктора Януковича на другий за значимістю державний пост сприймалося донеччанами, як якийсь курйоз. "Тепер замість гімну у нас" Мурка "буде", - жартували обивателі, причому вельми далекі від політики. Репутація у нового прем'єра склалася, м'яко кажучи, ахова. І тому, коли було вирішено рухати колишнього завгара на посаду глави держави, його піарники (хоча в ті роки ці люди називалися якось інакше) міцно задумалися. Навіть у рідному Донбасі більшість громадян було не готове голосувати за явного сучого сина - нехай це і "наш сучий син". Тому було прийнято геніальне, як тоді здавалося, рішення.

Хитромудрі технологи почали діяти з двох сторін.

По-перше, взялися всіляко педалювати винятковість і мало не "богообраність" донеччан. З кожного праски звучали прості думки: донеччани - кращі люди в державі, Донецьк - пуп Землі, Донбас всіх годує і т. д.

По-друге, почали поволі формувати образ ворога. Ворогом були призначені "бандерівці" і "западенці" в цілому. До нешкідливим анекдотів про "Вуек" додалася агресивна пропаганда: "западенці" злі, "западенці" ледачі, вони нічого не виробляють, їх єдина радість - наймитувати на поляків, вони мріють повторити "Волинську різанину", і взагалі, відчайдушно заздрять дружному, працьовитому і багатому Донбасу.
Окремо медіа-обструкції піддався Ющенко. З нього зробили американського шпигуна, лібераста, що мріє повернути страшні 90-ті, націоналіста і негідника.

Ось з таких пекельних страв і було спартачено горезвісний "донбаський характер". Надалі залишалося тільки підігрівати пристрасті і демонструвати донеччанам численні "докази". Ось на помаранчевий Майдан прибула делегація росіян, ось - група незгодних з Донецька. Але вірні "регіоналам" ЗМІ показували не їхня - вони демонстрували в натовпі американський прапор і записували синхрон з яким-небудь хворим на голову "вишіватніком". І, як неминучого висновку: "на Майдані - проплачені американцями націоналісти". Розігріти до точки кипіння "розум обурений" виявилося нескладно - а остуджувати його ніхто навіть і не думав.

Після перемоги Ющенка "регіонали" не довго оплакували свою поразку. У них залишався величезний фінансовий ресурс і - що важливіше за - повний Південний Схід геть зомбованих пропагандою бідолах.

"Пробна куля" сепаратизму покотився під час Сєверодонецького з'їзду. Тоді "гвардія Федоровича" не наважилася на відкритий виступ з ряду причин. По-перше, більшість силовиків в ті роки ще не забуло значення слова "присяга" - і Лук'янівка стала сумнівною заміною Кончі-Заспі. По-друге, Росія була ще занадто слабка, і якщо й підтримала б заколот - то, хіба що, морально. По-третє, серед самих "біло-блакитних" виявилося надто багато відвертих зрадників. Так що, того разу все закінчилося пшиком. Але в електорат була вкинута нова думка: "Якщо "бЕндери" Донбас скривдять - ми довго думати не будемо, відділи, і все тут". Тоді ж почали свою, якщо можна так висловитися, політичну кар'єру майбутні "лідери" ДНР "- Пургин, Хряков, Баришніков, Лягін та інші. (Про свіх них ми зі Східняком та Посестрою писали і фотозвіти виставляли). У 2004-2005 роках вони стали" общественниками "за підтримки" регіоналів "на противагу українському" третьому сектору ". Саме Партія Регіонів виокремлює тих, хто згодом розпалював війну в Донбасі.

Надалі вся політична боротьба Партії Регіонів за місце під люстрою будувалася саме на протиставленні "донецьких" всім іншим. Якось раз у виборчому штабі ПР (здається, напередодні парламентських виборів 2007 року) мені потрапила на очі методичка для агітаторів - документ, в принципі, для внутрішнього користування. Вона називалася просто: "МИ і ВОНИ", причому "МИ" було віддруковано небесно-блакитним кольором, а "ВОНИ" - брудно-оранжевим. Автором брошурки значився якийсь Н. Левченко - хоча я сильно сумніваюся, що він написав її сам.

На превеликий жаль, "демократична" влада за фактом підіграла "донецьким" у справі обдурення мас. Президент Ющенко розмірковував з трибун, як типовий "націонал-демократ", зокрема про КОСАТУ. "Вона" сама любила театральні ефекти і частенько лякала електорат "донецькими бандитами" (зокрема, знаменитий фільм "Кримінальна Окупація" - творіння БЮТ-івського штабу, якщо пам'ять не зраджує, того ж 2007-го року). Чиновники і силовики, які були зобов'язані розібратися з злодюгами і хабарниками, самі брали хабарі і крали, і охоче йшли в частку до "донецьких". Тобто, "помаранчеві" політики не мали нічого проти "донецької мафії", поки ця "мафія" була згодна з ними ділитися.

А той сумний факт, що їх (і, як результат, країну, якою вони правили) зненавидів цілий многоміліонний регіон - "демократичні сили" ні крапельки не чіпав.(!!!) Ненавидить - і нехай його. Скінчилося все зовсім сумно. На нарадах у головних виборчих штабах Донбас на карті України фарбували сірим - його спочатку не брали до уваги.

Лідери "демократичних" партій відкрито продавалися "регіоналам". Доходило до смішного: голова облорганізації однієї з великих "помаранчевих" партій (за дивним збігом обставин, брат якогось видного податківця), отримуючи з Києва агітаційні матеріали, тут же переробляв їх на макулатуру у власному картонажному цеху. Фактично, Донбас був зданий на милість "біло-блакитних". І так в регіоні, де в 90-х на парламентських виборах перемагали "рухівці", слово "патріот" поступово стало лайливим.

Подальше відомо. Невиразна і беззуба позиція Ющенка привела до перемоги Януковича. Який, ставши главою держави, навіть і не подумав сформувати виразну національну ідею. А між тим, між донбасівців і рештою українців уже пролягла прірва. Фактично, Янукович і Партія Регіонів - от і все, що об'єднувало у свідомості пересічного донеччанина Донбас з рештою України.

А потім був новий Майдан, новий спітнілий вал пропаганди, нове протиставлення "нас" і "їх". Тільки цього разу без крові вже не обійшлося. Невідомо, що пообіцяли "регіоналам" в Росії - але тепер колишні "біло-блакитні" не стали йти на компроміси, а зважилися на диявольську авантюру.

Насіння ненависті впали в добре угноєної грунт. Тим більше, що на допомогу розгромленою "донецьким" прийшла Росія - де пропагандисти не рівня нашим.

Десятирічна робота по відриву Донбасу від України принесла свої моторошні плоди.

Подивіться на "уряду" "ДНР / ЛНР". Тут і там на "ключових постах" ви знайдете махровим "регіоналів". То керуючий справами міської організації ПР - Грановський, то довірена особа Звягільського - Калюська, то його підручні - Івакін та розсадників, то заступник голови Пролетарської організації "Молодих Регіонів" Третьяков, то колишня прес-секретарка Миколи Левченко Олена Блоха ... Ну і згадані Пургин, Хряков, Лягін і т. д. - давно відомі "хлопчики на побігеньках" у ПР.

Саме "регіонали", руками своїх ставлеників, за підтримки найманців, споряджених на гроші "сім'ї", продовжують криваве беззаконня в Донбасі. І, судячи з дій української держави, всі офіційні особи, морди і пики подібна ситуація цілком влаштовує. Гряде новий компроміс - але не раніше, ніж кожна із сторін вичавить із ситуації максимум вигоди.

Тому, перш, ніж звинувачувати простих обивателів, обдурених і кинутих ВСІМА, ким тільки можна, подумайте: ЧОМУ ЖОДЕН ІЗ "АРХІТЕКТОРІВ" ДОНЕЦЬКОГО ЗАКОЛОТУ ДОСІ НЕ СИДИТЬ В ТЮРМІ І НЕ ДАЄ СВІДЧЕННЯ В ПРОКУРАТУРІ? Одне лиш це питання прояснює дуже і дуже багато.  (А хто і як здав Донецьк - нам відомо з інтерв'ю того, хто БЕЗПЕРЕШКОДНО його захопив).