Забута чи замовчувана «воєнна історія» с. Панфили?

Реалії європейського вибору країни зі справжніми демократичними цінностями внесли до неї суттєві корективи які, між іншим, доводять, що справжній українець не тільки той, хто народився в ній, а й той, хто уславив її в різних проявах. Спробую це  довести на конкретному прикладі, пов’язаному з рідною мені Панфильською дослідною станцією ННЦ «Інститут землеробства» НААН, якій я віддав щасливі миттєвості свого життя протягом 1982–1988 років. З особливою приємністю згадую часи, коли на станції чи не найактивніше в колишньому СРСР впроваджувалась інтенсивна технологія вирощування спочатку зернових, а потім зернобобових культур. Завдячуючи, насамперед, новітнім науковим знанням, використовуючи іноземну ґрунтообробну техніку та техніку для догляду за посівами і, головне, впроваджуючи сорти вітчизняної селекції, отримували захмарні врожаї, які тодішні комбайни «Нива» та «Колос» були не в змозі навіть зібрати! Тому сьогодні з впевненістю можу казати, що якби не ті роки, навряд чи досяг того, що вдалося. І до сьогодні, в міру визначених компетенцій, щиро вболіваю за світле майбутнє станції, незважаючи на всілякі  реформації та «реформаторів». При цьому чітко усвідомлюю, що ця станція – єдина такого типу  в державі, із більш як сторічною славетною історією та визнаними здобутками як у питаннях теорії, так і практики, насамперед, на ниві осушувальних меліорацій. Неодноразово долучався до розгляду сторінок історії становлення та діяльності Панфильської дослідної станції та її значення в аграрному секторі України. Тим не менш, продовжую знаходити нові факти, виправдовуючи вислів стародавніх греків: «Вивчати історію – це як вступати до Егейського моря: крок, ще один крок, а потім безодня!».

Розумію, що не в змозі здивувати надзвичайно політизоване молоде українське суспільство відкриттям нової правди про «білу пляму» непростої української історії. Особливо, коли деякі завзяті сучасні історики до дрібниць з переконливістю розписують побут та особливості життя наших пращурів-трипільців, але зовсім не в змозі дати об’єктивну і, головне, – достовірну інфор- мацію про події в житті України сімдесят років тому.

Черговою удачею стали віднайдені, на моє прохання, відомою волинською краєзнавицею Є.О. Філіпович документи в … Державному архіві Рівненської області, що стосуються «Супійської болотно-водної станції» Київського гідромеліоративного інституту (КГМІ) за 1944 рік. Саме таку назву Панфильська дослідна станція мала під час німецької окупації України і майже рік після визво- лення Яготина від загарбників.

Сучасні євроінтеграційні процеси на «вся і все» якось зовсім безапеляційно доводять неспроможність вітчизняної академічної аграрної науки, що, ніби, не в змозі розвиватися  самостійно.

«Нові месії» пропонують брати на озброєння досвід ведення тієї ж аграрної науки з США, Німеччини, Англії, Польщі, Франції та інших країн ЄС. При цьому забувається, що вже до 1921 р. галузеве дослідництво відпрацювало власну оригінальну модель, що багато в чому вивела країну на 1913 рік у першу п’ятірку країн світу не тільки за виробленою, а й за переробленою сільськогосподарською продукцією. Тоді в країні відмовилися від запровадження так званої «університетської науки», а зупинилися на незалежному існуванні дослідництва від освітнього процесу. Реалії сьогодення на шляху до повноцінного «Болонського процесу» вимагають відмовитися від цього успішного національного проєкту. Виявилося, що в роки німецько-радянської війни в селі Панфили за участі її дослідної станції німецькі окупанти запровадили той самий підхід до аграрного   експериментаторства,  який сьогодні планують різними шляхами запровадити в Україні у вигляді «університетської науки». Як все відбувалося, спробую в загальних рисах пояснити, аби ми й сьогодні використовували краще із власного перевіреного досвіду, а не вкотре – запозичений закордонний досвід, як завжди в останні роки, на вимогу МВФ… Не варто забувати прислів’я: «Немає пророка у власній Вітчизні»!

Після відступу радянських військ із Києва у вересні 1941 р., із 17.09.1941 р. відновив свою діяльність Київський гідромеліоративний інститут (КГМІ). У ньому сектор осушення очолив один із класиків вивчення культури боліт в Україні і, навіть, у світі, майбутній член-кореспондент АН УРСР Тюленєв М.О. (1889-1969). Його найвищі наукові досягнення пов’язані саме з Панфильською дослідною станцією. Практично до кінця свого творчого життя він залишався її науковим консультантом. Швидше за все за його пропозицією, чоловік його єдиної доньки Зої – Сніцар Я.О. (якого Київська міська управа призначила директором КГМІ), – зробив усе можливе, щоб Супійська, а також Бурівська та Сумська болотні станції окупаційна влада підпорядкувала очолюваному ним закладу. Оскільки всі інші аграрні дослідні установи, що відновили свою діяльність за німців, підпорядковувалися спеціальному координаційному підрозділу – Центру сільськогосподарських досліджень на чолі з професором Отто Зомером, то болотні установи долучилися до системи університетської науки. При цьому Супійська болотно-водяна станція стала головною не тільки для Київської та Полтавської областей чи, точніше, округу (крайзгебіту) Рейхкомісаріату «Україна», а й у розробці взагалі «водогосподарських питань України». Очолив станцію однин із найулюбленіших учнів Тюленєва М.О. – Паляничко С.О. Незважаючи на те, що під час відступу Червоної армії в серпні 1941 р. була підірвана меліоративна система р. Супій і затоплені дослідні ділянки, станція продовжила виконання поставлених ще до окупації дослідницьких завдань щодо пошуків шляхів ефективного використання осушених торфових ґрунтів (обробки ґрунту, удобрення, кротовий дренаж, сортовипробування, сівозміни). До сьогодні на станції зберігаються досить професійно оформлені наукові звіти за період 1941-1943 рр. На сторінках «Яготинських вістей» мій аспірант кандидат історичних наук Ю.О. Довгорук концептно реконструював роботу станції цього періоду. Тим не менш, ще багато чого потребує вивчення, особливо – освітня складова в діяльності станції. Хоча після визволення в різноманітних «доповідних» до органів перевірки завжди зазначалося, що станція під час німецької окупації практично не працювала… Відсутність достовірних архівних документів не дозволяє зробити об’єктивний висновок щодо проявів колабораціонізму. Але, може, це сьогодні й  не потрібно вже робити, оскільки кожний виживав, як міг, зі своєю, як кажуть, правдою…

академік Національної академії аграрних наук України,

директор Національної наукової сільськогосподарської бібліотеки НААН,

Почесний професор НУВГП

                                                                                                                                 22 грудня 2020 р.

                                                                                                                     газета «Яготинські вісті»

(див. далі в ч. ІІ)