Реалії європейського вибору країни зі справжніми демократичними цінностями внесли до неї суттєві корективи які, між іншим, доводять, що справжній українець не тільки той, хто народився в ній, а й той, хто уславив її в різних проявах. Спробую це  довести на конкретному прикладі, пов’язаному з рідною мені Панфильською дослідною станцією ННЦ «Інститут землеробства» НААН, якій я віддав щасливі миттєвості свого життя протягом 1982–1988 років. З особливою приємністю згадую часи, коли на станції чи не найактивніше в колишньому СРСР впроваджувалась інтенсивна технологія вирощування спочатку зернових, а потім зернобобових культур. Завдячуючи, насамперед, новітнім науковим знанням, використовуючи іноземну ґрунтообробну техніку та техніку для догляду за посівами і, головне, впроваджуючи сорти вітчизняної селекції, отримували захмарні врожаї, які тодішні комбайни «Нива» та «Колос» були не в змозі навіть зібрати! Тому сьогодні з впевненістю можу казати, що якби не ті роки, навряд чи досяг того, що вдалося. І до сьогодні, в міру визначених компетенцій, щиро вболіваю за світле майбутнє станції, незважаючи на всілякі  реформації та «реформаторів». При цьому чітко усвідомлюю, що ця станція – єдина такого типу  в державі, із більш як сторічною славетною історією та визнаними здобутками як у питаннях теорії, так і практики, насамперед, на ниві осушувальних меліорацій. Неодноразово долучався до розгляду сторінок історії становлення та діяльності Панфильської дослідної станції та її значення в аграрному секторі України. Тим не менш, продовжую знаходити нові факти, виправдовуючи вислів стародавніх греків: «Вивчати історію – це як вступати до Егейського моря: крок, ще один крок, а потім безодня!».

Розумію, що не в змозі здивувати надзвичайно політизоване молоде українське суспільство відкриттям нової правди про «білу пляму» непростої української історії. Особливо, коли деякі завзяті сучасні історики до дрібниць з переконливістю розписують побут та особливості життя наших пращурів-трипільців, але зовсім не в змозі дати об’єктивну і, головне, – достовірну інфор- мацію про події в житті України сімдесят років тому.

Черговою удачею стали віднайдені, на моє прохання, відомою волинською краєзнавицею Є.О. Філіпович документи в … Державному архіві Рівненської області, що стосуються «Супійської болотно-водної станції» Київського гідромеліоративного інституту (КГМІ) за 1944 рік. Саме таку назву Панфильська дослідна станція мала під час німецької окупації України і майже рік після визво- лення Яготина від загарбників.

Сучасні євроінтеграційні процеси на «вся і все» якось зовсім безапеляційно доводять неспроможність вітчизняної академічної аграрної науки, що, ніби, не в змозі розвиватися  самостійно.

«Нові месії» пропонують брати на озброєння досвід ведення тієї ж аграрної науки з США, Німеччини, Англії, Польщі, Франції та інших країн ЄС. При цьому забувається, що вже до 1921 р. галузеве дослідництво відпрацювало власну оригінальну модель, що багато в чому вивела країну на 1913 рік у першу п’ятірку країн світу не тільки за виробленою, а й за переробленою сільськогосподарською продукцією. Тоді в країні відмовилися від запровадження так званої «університетської науки», а зупинилися на незалежному існуванні дослідництва від освітнього процесу. Реалії сьогодення на шляху до повноцінного «Болонського процесу» вимагають відмовитися від цього успішного національного проєкту. Виявилося, що в роки німецько-радянської війни в селі Панфили за участі її дослідної станції німецькі окупанти запровадили той самий підхід до аграрного   експериментаторства,  який сьогодні планують різними шляхами запровадити в Україні у вигляді «університетської науки». Як все відбувалося, спробую в загальних рисах пояснити, аби ми й сьогодні використовували краще із власного перевіреного досвіду, а не вкотре – запозичений закордонний досвід, як завжди в останні роки, на вимогу МВФ… Не варто забувати прислів’я: «Немає пророка у власній Вітчизні»!

Після відступу радянських військ із Києва у вересні 1941 р., із 17.09.1941 р. відновив свою діяльність Київський гідромеліоративний інститут (КГМІ). У ньому сектор осушення очолив один із класиків вивчення культури боліт в Україні і, навіть, у світі, майбутній член-кореспондент АН УРСР Тюленєв М.О. (1889-1969). Його найвищі наукові досягнення пов’язані саме з Панфильською дослідною станцією. Практично до кінця свого творчого життя він залишався її науковим консультантом. Швидше за все за його пропозицією, чоловік його єдиної доньки Зої – Сніцар Я.О. (якого Київська міська управа призначила директором КГМІ), – зробив усе можливе, щоб Супійська, а також Бурівська та Сумська болотні станції окупаційна влада підпорядкувала очолюваному ним закладу. Оскільки всі інші аграрні дослідні установи, що відновили свою діяльність за німців, підпорядковувалися спеціальному координаційному підрозділу – Центру сільськогосподарських досліджень на чолі з професором Отто Зомером, то болотні установи долучилися до системи університетської науки. При цьому Супійська болотно-водяна станція стала головною не тільки для Київської та Полтавської областей чи, точніше, округу (крайзгебіту) Рейхкомісаріату «Україна», а й у розробці взагалі «водогосподарських питань України». Очолив станцію однин із найулюбленіших учнів Тюленєва М.О. – Паляничко С.О. Незважаючи на те, що під час відступу Червоної армії в серпні 1941 р. була підірвана меліоративна система р. Супій і затоплені дослідні ділянки, станція продовжила виконання поставлених ще до окупації дослідницьких завдань щодо пошуків шляхів ефективного використання осушених торфових ґрунтів (обробки ґрунту, удобрення, кротовий дренаж, сортовипробування, сівозміни). До сьогодні на станції зберігаються досить професійно оформлені наукові звіти за період 1941-1943 рр. На сторінках «Яготинських вістей» мій аспірант кандидат історичних наук Ю.О. Довгорук концептно реконструював роботу станції цього періоду. Тим не менш, ще багато чого потребує вивчення, особливо – освітня складова в діяльності станції. Хоча після визволення в різноманітних «доповідних» до органів перевірки завжди зазначалося, що станція під час німецької окупації практично не працювала… Відсутність достовірних архівних документів не дозволяє зробити об’єктивний висновок щодо проявів колабораціонізму. Але, може, це сьогодні й  не потрібно вже робити, оскільки кожний виживав, як міг, зі своєю, як кажуть, правдою…

академік Національної академії аграрних наук України,

директор Національної наукової сільськогосподарської бібліотеки НААН,

Почесний професор НУВГП

                                                                                                                                 22 грудня 2020 р.

                                                                                                                     газета «Яготинські вісті»

(див. далі в ч. ІІ)

Їх образ, втілений митцями в слові, формі, кінокадрі, завжди був оповитий ореолом надзвичайності, що й породжувало різноманітні міфи та легенди, в котрих герой перетворювався на осяйний ідеал. Іноді аж занадто вихолощений, наче взятий із якоїсь паралельної реальності.

Однак, людині притаманне людське. Далеке від ідеалу та досконалості. І на Сонці є плями. Що в природі – те й в народі. Такий закон світобудови.

Проте комуністична ідеологія часів Радянського Союзу визнавала і змушувала неухильно дотримуватися „всіх і вся” лише власних законів. Тому усе, що було написано про Гулю Корольову в книзі О. Ільїної „Четверта висота” та інших публікаціях, що пройшли через жорстке сито цензури, мали сприймати, як істину. Герой повинний був бути з незаплямованою біографією та бути взірцем всюди і завжди. Недоречності та „гострі кути” прибиралися, піддавалися ретуші, завуальовувалися. Це в кращому випадку. І треба віддати належне письменниці Ільїній, котра з дитинства була близькою подругою Гулі, що літературним вимислом у тексті повісті вона не зловживала. Але він є. І це відчувається, наприклад, у тих розділах, де Гуля Корольова вступає у „доросле” життя.

Дослідницька допитливість змусила перебрати масу матеріалів із різних джерел, щоб знайти не тільки відповіді на запитання, що виникли після прочитання повісті О. Ільїної „Четверта висота”, а й виявити маловідомі факти про Гулю Корольову.

Багато що про неї у свій час замовчувалося, або умисно перекручувалося.

 Переосмислення поширених відомостей про Маріонеллу Володимирівну Корольову (1922-1942), опираючись на результати власних досліджень, роблять її постать більш реальнішою і ближчою. Вона ніби сходить із постаменту і знову опиняється серед людей, де так любила бути іще при житті.

...Вперше, згідно спогадів її матері Зої Михайлівни Корольової-Козицької, у 1925 р.  фото трирічної Гулі Корольової потрапило на обкладинку журналу „Про наших дітей”, який видавав Наркомат освіти під редакцією Надії Костянтинівни Крупської – дружини Леніна. А через рік, у 1926 р., Гуля Корольова вперше знялась в епізодичній ролі у кінофільмі „Каштанка”. Отака історія дебюту в кіно.

Після розлучення батьків Гуля Корольова з десятирічного віку разом із мамою проживає на Україні: у Вінниці, на Донбасі, в Одесі та Києві. Проте зв’язок із батьком, який залишився у Москві, вона підтримувала завжди, як і зі своїми московськими друзями по дитинству.

В 1934 році на Одеській кінофабриці (кіностудії) було знято кінострічку „Донька партизана”, де Гуля Корольова виконала головну роль Василинки. Після завершення зйомок родина переїздить до Києва і в 1935 р. у Гулі з'являється вітчим – видатний український композитор Пилип Омелянович Козицький. Через нього Гуля знайомиться з поетами Максимом Рильським і Павлом Тичиною, а також із письменником Юрієм Яновським.

В 1935 р. народна артистка СРСР Наталія Ужвій зробила свій вибір на користь Гулі Корольової, коли підбирали виконавицю на роль Варки – доньки Горпини (Н. Ужвій), в кінострічці „Я люблю” (1936 р.) режисера Леоніда Лукова. Знімаючись на Київській кінофабриці (тепер – кіностудія ім. О. Довженка) в тандемі з Н. Ужвій, у Гулі відбувся розвиток таланту до гри в драматичних сценах.

23 квітня 1938 року о 3-ій ночі Гуля стає свідком арешту НКВС її названого батька – Пилипа Омеляновича Козицького, про що вона описала у своєму листі до рідного батька в Москву. У повідомленні – не дитячі переживання за маму, щоб її не звільнили з роботи через арешт Козицького; про наслідки маминого потрясіння від того, що сталося – мама на якийсь час втратила здатність ходити; тривога за майбутнє усіх членів родини. Згодом Козицького відпустять і життя знову налагодиться, проте ця подія залишила глибокий слід в душі Гулі...

В бажанні захищати несправедливо скривджених і брати їх під власний захист, Гуля переоцінила власні можливості, коли в її житті з’явився  П’ятаков Олексій.

Юхим Чеповецький в книзі „Колесо вперед, колесо назад” згадує: „Якось на вечорі в школі, де навчалася Гуля, з’явився Олексій П’ятаков, племінник загальновідомого всесоюзного наркома П’ятакова, „шпіона і зрадника Батьківщини”. На запитання: „Чим зобов’язані Вашій персоні?” він відповів: „Браття, я прокажений, зі мною не церемоньтеся!” В наших головах все це погано вкладалося. Адже портрети його знаменитого дядька, П’ятакова, носили на демонстраціях, виставляли у вітринах магазинів. „У нас „прокажених” нема”, – сказала  Гуля, увійшовши до кола тих, хто обступив Олексія. Захист було забезпечено.”  https://ru.wikipedia.org/wiki/Королёва,_Марионелла_Владимировна

Олексій Олександрович П’ятаков був не тільки родичем Георгія Леонідовича П’ятакова – відомого радянського політичного діяча, репресованого у 1937 р., а і першим чоловіком Гулі Корольової. Проте цей шлюб виявився невдалим. Офіційно взятий шлюб узаконював інтимне життя і до „моральної поведінки” комсомолки Корольової суспільна думка не висувала ніяких претензій, ніякої „аморалки” – все законно!

Молоде подружжя у тому ж таки 1940 р. вступає до Київського гідромеліоративного інституту на торф’яний факультет, який було відкрито у 1939 р. в  результаті переводу цього факультету до КГМІ із Київського інституту кераміки та скла („силікатний інститут”). То ж не зрозуміло, чим керувалися в УІІВГ у 70-х рр. ХХ ст., коли М.В. Корольову чомусь „зарахували” до меліораторів, по при те, що зафіксовано чорним по білому в документах Державного архіву Рівненської області у фонді Р-1188 (опис 1, справа 95).

Студентам П’ятакову та Корольовій, як матеріально забезпеченим, стипендія не передбачалася – в списках на стипендію їх прізвищ нема. Згідно Постанови Раднаркому СРСР з 2 жовтня 1940 р. повертається плата за навчання (в старших класах середніх шкіл, технікумах, інститутах, університетах). Виплата стипендій припинялась, окрім особливих випадків. По при встановлення жорсткої дисципліни та ретельного обліку робочого часу, у вищих навчальних закладах вводиться вільне відвідування занять. Таким чином малозабезпечені студенти отримували змогу підробляти собі на життя чи навчання. На кожному курсі із переліку дисциплін визначались якихось три предмети, котрі студенти мали вивчати самостійно, а потім їх здавати на заліках чи екзаменах, не відвідуючи в інституті лекцій та практичних.

Свої враження від інститутського життя Гуля не залишила. Не знаємо ми і того, як вона влилася в студентський колектив. Одружені в колі неодружених ровесників завжди перебувають відокремлено. Адже, окрім, навчання, вони заклопотані родинними проблемами, від котрих дуже далекі ті, хто іще вільний від пут Гіменея.

Та жіноче щастя, наче вода крізь пальці, зрадливо втікало від Гулі. Життя із чоловіком-пияком не складалося, молода сім’я розпадалася. Гуля потребує розради, мудрої поради, моральної підтримки. Батько далеко – в Москві. В листах багато не обговориш. Мама і Пилип Омелянович багато працюють, вони сподіваються на те, що Гуля вже доросла і здатна самостійно вирішувати власні проблеми. А їх ставало все більше і більше...

 Наказом №234 по КГМІ від 3/ХІІ-1940 р. студентці першого курсу торф’яного факультету Корольовій М.В. оголошено догану за пропуск лекцій (14 год.) без поважних причин (ДАРО, ф. Р-1188, оп. 1, спр. 95, арк. 312).

Справи „амурні” не одного підвели під монастир. Але йти в монашки Гуля не збиралась. Ще в листопаді 1940 р. в одному із листів до батька Гуля заводить мову про Аркадія – „...фізорга нашого факультету...” і про взаємини між ними. Якою була відповідь батька – не відомо. На жаль, збереглися не всі листи. О. Ільїна обережно в тексті своєї  повісті зазначає, що Гуля дуже переймалася тим, як сприймуть Аркадія у московській родині батька. Про інститут батько в листах вже нічого у Гулі не запитує. Із життя Гулі інститут зникає назавжди.

Наказом №21 по КГМІ від 10/ІІ-1941 р. першокурсників торф’яного факультету М.В. Корольову та  О.О. П’ятакова відраховують зі складу студентів, „...як ледарей і прогульників, що не з'явилися на іспити” (ДАРО, ф. Р-1188, оп. 1, спр 108, арк. 23).

Даний документ раз і назавжди заперечує усі ті твердження, котрі з чиєїсь подачі довго побутували, нібито Гуля пішла на фронт другокурсницею. Більше ніяких згадок про М.В. Корольову та О.О. П’ятакова в архівних документах інституту нема. Вона не поновлювалась на навчання. Студенти, відраховані з першого курсу, повинні були знову здавати вступні іспити на рівні з іншими абітурієнтами, які вперше поступали у ВИШ. Навіть у картках обліку успішності (термін зберігання – довічний!), куди занотовувалися результати екзаменів за кожну сесію, карток Корольової і П’ятакова нема. Перша сесія ними не здана.

У матеріалах ДАРО, фонд Р-1188, опис 1-л, справа 50 „Матеріали академуспішності студентів І-ІV курсів (екзаменаційні листи) Торфомеханічного факультету КГМІ за 1940-1941 рр.” є змога прослідкувати, як відзначилися під час зимової сесії першокурсники першої групи ТМФ П’ятаков і Корольова:

1. На екзамен із вищої математики 5/І-41 вони не з'явилися (Арк. 54);

2. З нарисної геометрії відміток про здачу ними заліку і екзамену 18/І-41 – нема (Арк. 59);

3. З фізики, яку здавали 13/1-41, у Корольової залік є. П’ятаков залік не здав і до екзамену допущений не був, Гуля на іспит просто не прийшла (Арк. 47);

4. Із дисципліни „Торф’яні родовища” Гуля залік здала 27/ХІІ-40, та на екзамен 23/І-41 вона не з’явилась. П’ятаков ні заліку, ні екзамену не здав (Арк.50);

5. До іспитів з хімії пара допущеною не була: Гуля не відпрацювала 4 лабораторні роботи, П’ятаков – 5 (Арк. 62);

6. Залік з іноземної мови 28/ХІІ-40 ними не складено (Арк. 66);

7. Заліку з основ марксизму-ленінізму ніким із них також не отримано. Дата у відомості не зазначена (Арк. 67);

8. Залік з фізкультури Гуля отримала і навіть здала екзамен на „5” 29/ХІІ-40 р. Проти прізвища П’ятакова всюди прочерки (Арк.75)...

На рахунок Аркадія Казанського, з яким Гуля нібито побралась в жовтні 1940 р. і від якого народила в листопаді 1941 р. сина Олександра Аркадійовича Корольова-Казанського, поки ніякої інформації. Батько Гулі стверджує, що внук народився в серпні місяці. Одне точно відомо, що в Уфі...

У списках студентів другого і третього курсу, яких перевели із „силікатного інституту” до КГМІ Аркадій Казанський не зустрічається – наказ №137 від 19/ІХ-1939 р. (ДАРО, ф. Р-1188, оп. 1, спр 83, арк. 190). Нема його і серед першокурсників, яких екстрено набрали на торфак додатковим набором. В числі претендентів на стипендію – також. І у переводних наказах на наступний курс у 1940-41 рр. – теж ніякої інформації.

Не зустрічається прізвище А.Н. Казанського і серед викладачів фізкультури КГМІ. Очевидно, фізоргом факультету (спортивним інструктором) призначали фахівця від якогось спортивного товариства, котре і оплачувало через власну бухгалтерію роботу своїх кадрів, посланих на підприємства і в навчальні заклади. Фізичному гарту молоді в передвоєнні роки в СРСР надавалось винятково пріоритетне значення. Тому навчальна дисципліна „Фізкультура” в КГМІ підпорядковувалась військовій кафедрі, починаючи з осені 1930 р...

 За рік до початку війни в СРСР вільні переїзди громадян по території країни були обмежені. Залізниця, наприклад, обслуговувала переважно кадрових військових та членів їх сімей, які добувалися у свою частину; цивільних, які мали на руках відрядження; студентів, які їхали з керівником на місце практики; хворих, які пред’являли путівки у санаторії чи на реабілітацію у будинки відпочинку. На вокзалах патрулі у всіх прискіпливо перевіряли документи і сісти запросто у поїзд та гайнути, куди заманеться, було проблематично.

  В книзі П. Євстратова „Її звали Гуля” (Волгоград, 1973 р.) на ст. 92-94 є спогад Еріка Буріна – московського товариша Гулі по дитинству, в якому пригадується остання зустріч з Гулею в червні 1941 р., і як  її проводжали з Київського вокзалу в Москві. Окрім родичів та друзів там були і брати Олексій та Семен Висоцькі. З Олексієм Висоцьким Гуля навчалася в одній і тій же київській школі. Його батьки також у свій час  розлучилися і він залишився в Києві з матір’ю, а старший брат Семен (батько Володимира Семеновича Висоцького) – з батьком у Москві. https://ru.wikipedia.org/wiki/Высоцкий,_Алексей_Владимирович

Побачитися з батьком та друзями дитинства Гуля приїжджала одна. На вокзалі під час проводів вона увесь час підтримувала веселий настрій в товаристві, так, ніби ніяких турбот у неї не було і бути не могло... Про вагітність Гулі Ерік Бурін змовчав.

Враження від приїзду Гулі в Москву ще не встигли втратити свою яскравість, як через декілька днів розпочалася війна і мирне життя закінчилося...

Родина Гулі евакуювалася з Києва в поїзді, призначеним для членів Української Академії наук.

В Уфі композитору Козицькому і його родині було виділено окреме помешкання, щоб ніщо не заважало його творчій роботі... В одній із кімнат після народження сина проживала Гуля. Про життя в евакуації подробиць нема. Не відома і категорія пайків, яку отримував П.О. Козицький – головний годувальник сім'ї. Однак, у Гулі молока для малюка вистачало. Це показник, що родина харчувалася відносно задовільно. Значить, немовля можна було спокійно залишати на рідних і йти на фронт – бабуся і дідусь його вигодують...  

Лука Миколайович Седура – парторг 789 стрілецького полку 214 стрілецької дивізії пригадує, як складалася військова кар’єра Гулі, починаючи з лютого 1942 р. Спочатку її зарахували в агітбригаду в складі 8 чоловік при дивізійному клубі. В травні 1942 р. Гуля відбула на фронт в якості санінструктора.

Бойове хрещення відбулося 22 липня 1942 р. у бою на захід від станції Нижня-Чирська. Гуля займалася евакуацією поранених з передової. В районі Верхньо-Рубіжного при повній відсутності плавзасобів Гуля на собі, вплав через Дон, переправляла поранених на східний берег. Випадковим свідком цієї картини став поет Євген Долматовський, який залишив про це власні спогади.  http://gulya1922-1942.narod.ru/index/0-44

22 серпня 1942 р. Гулю Корольову з госпіталю перевели в полк (І-й батальйон 789 стрілецького полку). Завдяки цьому переводу, як писала Гуля батькові в листі з фронту, вона позбулася осоружних домагань одного командира, який у неї пристрасно закохався...

Щоб ввести в оману військову цензуру, Гуля в листах використовувала друге своє дитяче ім'я – Дотька. Про власне місцезнаходження на фронті сповіщати своїх  рідних – заборонялося. Гуля описувала новини від Дотьки, отриманих нібито від неї самої. Так родина дізнавалася, де зараз Гуля і як вона там. Не все дозволялося писати бійцю з фронту, особливо про реальний стан речей у військовій частині та на передовій...

  В музеї історії НУВГП серед матеріалів про г. Корольову є лист капітана Семена Михайловича Зеніна – помічника начальника політвідділу дивізії по комсомолу. В ньому зазначено, що Гулі Корольовій дуже подобався командир першого батальйону Іван Плотніков. Він також не залишався байдужим до Гулі. Екстремальні ситуації фронтових буднів сприяли з’яві приязних почуттів між чоловіком та жінкою.  Проте їхнє кохання так і не розцвіло.

В бою за висоту 56,8 м, яку згодом назвуть висотою Плотнікова, вони були разом. Перед боєм Гуля свідомо опинилася в батальйоні Плотнікова. Отримавши поранення в ногу, вона поля бою не покинула. Коли комбата скосила куля, Гуля кинулася в саме пекло бою, щоб перев’язати його. Більше того, у найкритичніший момент баталії, коли бійці почали відступати через шквальний вогонь ворога, Гуля зупинила відступаючих і повела їх у наступ. На вістрі атаки життя Гулі Корольової було обірване...

Власне про те, як загинула Гуля 24 листопада 1942 р., є багато спогадів очевидців і кілька версій того, як  це сталося. Одне достеменно істинно – місце на полі бою, де її знайшли помираючою від рани в грудях...

М.В. Корольову поховали біля хутора Паньшино поруч із побратимами капітаном Іваном Антоновичем Плотніковим і майором Топліним, які героїчно загинули в тому ж бою, що і Гуля...

В 1945 р. режисер Московського Державного камерного театру – Володимир Данилович Корольов, батько Гулі, ініціював створення в Паньшино бібліотеки ім. Г. Корольової. Перші книги для цієї бібліотеки були зібрані артистами цього ж театру.

В 1945 р. Олена Ільїна написала повість про Гулю „Четверта висота”.https://ru.wikipedia.org/wiki/Елена_Ильина,      http://www.livelib.ru/author/14865

В повісті описано двадцятилітній шлях Гулі Корольової до подвигу. В останньому листі до батька вона більш, ніж критично, висловила власне ставлення до того, як виглядає на тому фото, що надсилає. Згідно її підрахунків, вона за півроку на фронті прожила 18 років – місяць на фронті прирівнювався до трьох років життя в тилу. Коли батько читав цього листа, Гулі уже не було. Вона 20-річною пішла у вічність з вантажем життєвого досвіду, як на 38 років...

За зібрані кошти студентів та працівників УІІВГ 4 листопада 1977 року на розі сучасних вулиць Чорновола і Приходька було відкрито пам’ятник Гулі Корольовій. Авторами його були скульптор М. Йориш і архітектор Ситніков В.В. На цю подію прибули син М.В. Корольової – Олександр Аркадійович Корольов-Казанський, Лука Миколайович Седура – секретар парторганізації 780 стрілецького полку 214 стрілецької дивізії, Ерік Давидович Бурін – товариш по дитинству Гулі.

Один рік скульптурне зображення Г. Корольової простояло у бетонному виконанні. За рік „водникам” вдалося зібрати гроші на бронзу. Заміну бетонного погруддя на бронзове здійснили таємно – вночі. „Гуля в бетоні” і до сьогодні зберігається на складі НУВГП.

У 1983 р. в УІІВГ відбулася зустріч студентів і викладачів з Народною артисткою СРСР Наталею Ужвій.

Кількість лауреатів премії ім. Г. Корольової на кращу студентську наукову роботу встановити не вдалося, як і скільки разів проводився волейбольний турнір імені Гулі Корольової.

В радянські часи Г. Корольову вважали ровесницею Рівненського „водника”. Проте це не так. „Водник” старший за Гулю на 7 років. В 2015 році „воднику” буде 100 років.

Фотоальбом про Г. Корольову із наявних фондів музею історії НУВГП:

 https://www.facebook.com/media/set/?set=a.343645432478006.1073741891.269875189855031&type=1

Єва Філіпович –

завідувач музею історії НУВГП

— Этот камень можно расколоть на две части, из которых получатся два великолепных бриллианта, каждый из которых будет во много раз дороже алмаза. Но неосторожный удар может разбить это чудо природы на горсть мельчайших камушков, которые будут стоить копейки. Я не берусь так рисковать...

Так же отзывались и другие. Но однажды ему посоветовали обратиться к старому ювелиру из Лондона, мастеру с золотыми руками. Тот рассмотрел камень и снова рассказал о рисках. Купец сказал, что эту историю он уже знает наизусть. Тогда ювелир согласился помочь, назвав хорошую цену за работу.

Когда купец согласился, ювелир вызвал своего молодого подмастерье. Паренек положил камень на ладонь и один раз ударил по алмазу молоточком, разбив его на две равные части. Потрясённый хозяин бриллианта спросил:

— Как давно он у вас работает?

— Всего третий день. Он не знает настоящей цены этого камня, и поэтому его рука была твердой.

Мораль: Чем дольше мы размышляем над вопросом, тем сложнее нам принять решение. А иногда все, что нужно - это 10 секунд. 10 секунд необычной смелости. 10 секунд неловкой храбрости. Задумайтесь, в большинстве случаев смелости нужно лишь на время жизни одного мыльного пузыря.