Чи поширюється влада Януковича на міністра Табачника?

У Красному Лучі на Луганщині четвертий день триває голодування батьків проти закриття україномовної школи, а в Донецьку, щоб зберегти українську школу, батьки готові йти на самоспалення. Це безпрецедентно! Це ставить велике запитання до місцевої влади, проте, перш за все, це наслідки політики, розпочатої відповідним міністром. Тепер очевидно і невідворотно — або вище керівництво держави вживе заходів щодо Табачника, або воно потрапить у капкан, який своїми діями підготував одіозний міністр правлячій політичній силі.

ЙОГО «ВИСОКОРОДІЄ»

2009 року в харківському «Фоліо» (серія «Знамениті українці»!) вийшов апологетичний нарис Г. Зубченка про Д. Табачника, в якому описано «этапы большого пути» нинішнього міністра освіти, науки, молоді та спорту. Для анотації видавці назбирали цілу колекцію екстравагантних характеристик свого героя: «автор неожиданной победы Леонида Кучмы в 1994 г.», «духовный лидер провозглашенного им антинационалистического Сопротивления», «новый Талейран»... Зубченків Табачник постає як герой романтичної літератури: блискучий інтелектуал, завзятий театрал, денді («рожевий фламінго», як іронічно називають його друзі-вороги з політичного табору), багатий колекціонер, лицар без страху і докору, далекоглядний політичний гравець, поруч із яким мало не всі видаються пішаками-пігмеями... «Агіографічний» життєпис завершується пасажем про те, що винятковий потенціал Табачника, взагалі-то, дає йому шанс реалізуватися з більшою, ніж досі, повнотою. Може, це прозорий натяк на президентські перспективи Дмитра Володимировича?!

Царефільські й білогвардійські симпатії Табачника, його «романтизированный интерес к Белому движению» Г. Зубченко пов’язує з родоводом свого героя, що являє собою «парадоксальный семейный красно-белый симбиоз». Онук червоного чонівця із Поділля Ісера Табачника і правнук дворянки, чий рід ще з поч. ХVIII ст. начебто мав якусь дотичність до династії Романових, син київських інженерів, Дмитро Табачник, як постійно підкреслює його біограф, успадкував «реликтово-офицерские понятия о чести». Себто він «явно считает Добровольческую армию... примером для подражания» та «явно внутренне гордится предками, верно служившими царю и отечеству».

Все це, звісно, було б абсолютно приватною справою Табачника, якби він не використовував державні посади для нав’язування суспільству своїх «анахронічних» політичних уподобань (про це далі ще буде мова).

Що ж до «реликтово-офицерских понятий о чести», то тут Г. Зубченко явно перестарався. В історії його кар’єри є чимало темних сторінок, які свого часу спричинялися до гучних скандалів. Не зупинятимуся на них, оскільки про це вже чимало написано. Найколоритнішою залишається характеристика нинішнього міністра, дана йому у вересні 2008 р. «регіоналом» Борисом Колесниковим: «дешевый клоун и казнокрад». «Что он вообще умеет делать, кроме того, как книжки и картины из и так небогатых украинских музеев тырить?» — риторично запитував Колесников. Табачник ці слова не спростовував і не оскаржував.

Ні, «реліктово-офіцерські поняття про честь» — це явно не про розжалуваного Л. Кучмою полковника в запасі, академіка Академії правових(!) наук Дмитра Табачника. Тільки що ж поробиш: Г. Зубченко писав апологетичний портрет «знаменитого украинца» Табачника...

НАВ’ЯЗЛИВІ ІДЕЇ «ЗНАМЕНИТОГО УКРАИНЦА»

Призначення Табачника на міністерську посаду супроводжувалося студентськими страйками. У розпал протестів Табачника начебто викликав «на килим» Віктор Янукович, після чого Ганна Герман заявила: міністр запевнив, що реалізуватиме освітню політику Президента. Доводиться тепер думати, що все, що витворяє Табачник, — то і є «освітня політика Президента».

Варто згадати, що на старті своєї міністерської діяльності Дмитро Табачник був підтриманий великою групою київських ректорів, які дозволили собі «прогнутися» перед державним чиновником. Мовби виправдовуючи свої дії, дехто з ректорів казав тоді: «Дайте людині попрацювати!». Сам же міністр запевняв, що його політичні погляди аж ніяк не позначаться на його ж таки державній діяльності. Потрібна була велика наївність, щоб у це повірити. Минуло не так багато часу, і стало очевидним, що міністр Табачник на повну потужність використовує державну посаду для нав’язування освітній сфері своїх політичних поглядів, ідеології «русского мира» і українофобії.

Призначення російського націоналіста, апологета білої гвардії на міністерську посаду в багатьох викликало шок: на той час Дмитро Табачник уже мав стійку репутацію українофоба, надто ж в очах тих, хто знайомий із його публіцистикою.

Публіцистика Дмитра Табачника — це зібрання його нав’язливих ідей, щедро тиражованих у цілком легальних виданнях України 2005—2009 років. Закомплексованому й самозакоханому авторові явно здається, що він — ідейний нащадок Че Гевари чи Миколи Островського, жертовний борець з «українським фашизмом», Мальчиш-Кибальчиш ХХІ століття. Тому він «палає» гнівом, викриває і пророкує, раз у раз збиваючись на патетику й «апостольський» тон. Театральна поза, екзальтація, біснуватість — до всіх цих надмірностей, у яких виявляють себе приховані комплекси автора, має бути готовим читач Табачника.

Його писання зводяться до кількох пунктів.

1. Табачник заперечує сам факт існування української нації. Для нього існує «единая большая русская нация, включающая в себя великороссов, малороссов и белорусов» — «три ветви русского племени», що разом складають каркас «восточноевропейской цивилизации» (Табачник Д. Мир без Украины?». — Харків, «Фоліо», 2009. — С.525; далі всі цитати подаються за цим виданням із зазначенням сторінки). Така формула виключає можливість узагалі вести мову про українців як націю у значенні етнічної спільноти. «Не может быть сомнения в русскости современных украинцев», — категорично стверджує Табачник (с.525). Себто, з етнічного, ментально-культурного, конфесійного боку ми — «те же русские».

Не визнає Табачник і українську націю як сукупність громадян однієї держави (див. с.332, де зроблено безапеляційний висновок щодо «отсутствия украинской политической нации»). Втім, немає і Української держави як такої, каже далі Табачник, оскільки «нет ни одного из необходимых элементов его (государства) существования». Себто — немає єдиного суспільства, спільних інтересів, зовнішнього і внутрішнього суверенітету; Україна (часів Ющенка) — не більше як «управляемый извне протекторат» у руках «вашингтонского патрона».

Якщо вірити Дмитрові Табачнику, Україна — то взагалі якась віртуальна реальність, територія, де немає нічого — ні нації-етносу, ні нації як сукупності громадян, ні держави. Це уламок «русского мира», який випадково набув статусу держави, і тепер, після всіх потрясінь 1990-х років, має бути нарешті повернений у силове поле «восточнославянской мощи». Де є центр цієї «мощи», пояснювати, сподіваюся, не обов’язково.

2. У своїх геополітичних планах відновлення «русского мира» Д. Табачник на повну потужність використовує конфесійний чинник. Узагалі-то, як свідчить біограф Табачника Г. Зубченко, до православ’я його герой прилучився відносно пізно: Табачника хрестили тільки 1995 р. Зате тепер він святіший від самого папи, себто — Московського патріарха. Запеклий борець за «русское православное единство» і «каноническое православие». Відважний хулитель патріарха Філарета. Політикан, для якого релігія, церква є «слабкою ланкою», натискуючи на яку, можна розколювати Україну. Як і належить політикану, він без оглядки на наслідки роздмухує міжконфесійний антагонізм, нав’язуючи своїй «пастві» образ ворога: «римско-германский мир», католицизм, і, звичайно ж, філаретівських розкольників. А що цих «розкольників» в Україні налічується близько 13-ти мільйонів, його не обходить. Засліплений, він бачить тільки «каноническое православие», закликаючи віддати УПЦ МП навіть таку святиню, як Софія, яка, бачите, «унизительно(!) именуется заповедником» (с.82). (Не входячи в екскурси щодо «канонічних» чи «неканонічних» церков, не втримаюся усе ж від запитання: а який стосунок може мати Московський патріархат до собору, який постав за кілька століть до появи самої Москви?).

3. Табачник ненавидить галичан. Галичина заважає йому, ламає геополітичні побудови. Її не назвеш «русским миром», через те він протиставляє Галичині «Велику Україну«(!), ту саму, яка начебто і є органічною частиною «русского мира». Лютою галичанофобією буквально переповнені писання Дмитра Табачника. Тут уже не йдеться про якісь «пардони»; «аристократ» Табачник не вибирає ні слів, ні тону, забуваючи навіть про елементарну пристойність. Він постійно наганяє страхів, лякаючи своїх читачів поширенням «галицийской русофобии», яку намагаються насаджувати на теренах «Великої України» «галичанские «крестоносцы» (вони ж — «галичанские «ландскнехты»). Імена «хрестоносців» Табачник не розголошує, бо йому й називати особливо в такому контексті нікого.

Галичани для нього — люди другого сорту, варті хіба що ролі «конюхов и горничных», яких у старі часи поставляли гарнізонним офіцерам австрійського кайзера. Населенню західних областей України, веде далі «дворянин» Табачник, притаманний «исторически обоснованный комплекс неполноценности»: воно відчуло себе «національною інтелігенцією» після того, як зайняло будинки і квартири своїх колишніх господарів-поляків (с. 51). Ця думка вочевидь сподобалася «його високородію» — на с.440 він знову повертається до неї: «На смену польской культурной элите Львова пришли сказочные «укры» с полонин, в наше время умудрившиеся даже записать себя в казаки. Только в этом регионе, где лишь в первой половине XX века вчерашние лакеи научились мыть руки и пить «господский напиток» — кофе (курсив мій. — В.П.), до сих пор не знают, что русские соседи познакомились и с этим напитком, и с прочими благами европейской цивилизации примерно тогда же, когда и сами европейцы, — в эпоху Михаила, Алексея и Петра Романовых, намного раньше отиравшихся на задворках Речи Посполитой пастухов...».

ФОТО АНАТОЛІЯ МЕДЗИКА   "БІОГРАФ Д. ТАБАЧНИКА Г. ЗУБЧЕНКО НЕ БЕЗ ПАФОСУ ЗГАДУЄ, ЯК ЙОГО ГЕРОЙ У ЧАСИ В. ЮЩЕНКА СЛАВ У МОСКВУ ДОНОСИ НА ПОСЛА РФ В УКРАЇНІ В. ЧЕРНОМИРДІНА. ЩОПРАВДА, ДОНОС ВІН НАЗИВАЄ «СЕРЬЕЗНЫМ ИССЛЕДОВАНИЕМ», У ЯКОМУ ЙШЛОСЯ ПРО ТЕ, ЩО КЕРОВАНА ЧЕРНОМИРДІНИМ «РОССИЙСКАЯ ДИПЛОМАТИЯ СВОЕЙ БЕЗДЕЯТЕЛЬНОСТЬЮ «СДАЛА» УКРАИНУ АМЕРИКАНЦАМ

Дискутувати з сучасним «Ноздрьовим» щодо миття рук, кави і «близькості» Романових до європейської цивілізації немає жодного сенсу. Достатньо просто зафіксувати цей «образ галичанина», змальований «пензлем» Дмитра Табачника, як зразок технології розколювання України. Я не знаю, хто першим почав ТАК писати й говорити про Захід чи Схід; зате цілком очевидно, що Табачник — учасник цієї вакханалії, вельми схожої на спецоперацію. Він і «Юго-Восток» під’юджує, провокує: мовляв, ви утримуєте цей депресивний регіон, навіщо вам цей клопіт, «роль Галичины ... в современной Украине совершенно абсурдна», — нехай би поляки, згадавши про пакт Молотова-Ріббентропа, забрали її собі...

4. Взагалі-то, Дмитро Табачник і про українців з «Великої України» не дуже високої думки: у цьому можна пересвідчитися, читаючи характерний, сповнений зверхності, Табачників пасаж на сторінках 61—63. Цитувати можна скільки завгодно. Ось Табачник підхіхікує, згадуючи референдум грудня 1991 року: «В 1991 году украинцы на втором референдуме голосовали за самостоятельность, мечтая о том, как начнут продавать «москалям» сало «по мировым ценам». До сих пор обижаются на то, что, как выяснилось, мировые цены на нефть и газ постоянно растут, а сало никому не надо — у всех своего девать некуда...». Ну, й далі в тому ж дусі.

Як вам цей холодно-відсторонений, єхидний тон і стиль київського «дворянина», який вальяжно насміхається над простакуватими салоїдами-хохлами, які перехитрили самих себе?

Табачнику важко стримати своє презирливе ставлення до нашої культури, літератури. Він раз у раз збивається на протиставлення низького українського інтелектуального й культурного продукту високому російському, наголошуючи на «заведомой неконкурентоспособности и несовременности в любой сфере» всього українського (національного, націоналістичного, «оранжевого», — все в нього звалено в купу: див., зокрема, с.351—353)...

Такий тон — провокативний; якби хтось із «хохлів» написав щось подібне про євреїв, його б на першій хвилині першого тайму розіп’яли за антисемітизм. Але антисемітизм — карається, тоді як антиукраїнство — політичний бізнес. І в Україні заохочується державними посадами!

6. Один із улюблених «ноздрьовських» прийомів Д. Табачника — підміна понять: він так розмахує жупелом націоналізму, «чіпляючи» його до елементарних виявів українського національного буття, що, начитавшись Табачника, можна сміливо вважати: українські націоналісти — це всі ми, україномовні «свидомиты», всі, хто думає не так, як сам Табачник, хто не поділяє ідеології «русского мира»... У радянські часи цим же казуїстичним шляхом ішли ідеологи типу В. Маланчука. Але Табачник перевершив і Маланчука — той принаймні не лякав нікого «українським фашизмом». Табачник же робить це постійно. Так, у внутрішній політиці В. Ющенка було чимало недоладного й абсурдного (чого варте дивне, якщо не сказати провокативне, присвоєння ним звання Героя України Степанові Бандері мало не в останній день свого президентського правління). Але якби все було так, як пише Табачник, хотів би я бачити, де був би він сам зі своїми писаннями. А так — нічим не ризикуючи, цей оракул друкував свої опуси в українській періодиці, видавав книжки та ще й одержував зарплатню із рук «фашистського» режиму!

7. Д. Табачник позиціонує себе як захисника ліберальних цінностей, прав людини, проте насправді він дуже схожий на замшілого радянського агітпропівця. Все, що він пише про США, НАТО, Європу, — це якась печерна (скористаюся улюбленим словом Табачника) маячня. Його антиамериканізм і антиєвропеїзм просякнуті ненавистю до всього, що виходить за межі уявлень і «цінностей» російського націоналізму. «Мы видим, к какой пропасти движется Европа (! — В.П.), отказавшаяся под давленим евроатлантических «общечеловеков» заявить о христианских корнях своей цивилизации», — з фанатизмом лякає нас Д. Табачник, не помічаючи, що ці його слова старі, як потерта онуча: про «загнивання» Європи в Росії глаголять, закочуючи очі, вже протягом кількох століть. І що з того? На гоголівське запитання, куди летить «русская тройка», й досі немає відповіді...

Біограф Д. Табачника Г. Зубченко не без пафосу згадує, як його герой у часи В. Ющенка слав у Москву доноси на посла РФ в Україні В. Черномирдіна. Щоправда, донос він називає «серьезным исследованием», у якому йшлося про те, що керована Черномирдіним «российская дипломатия своей бездеятельностью «сдала» Украину американцам, в том числе «проспала» подготовку Майдана». Публіцистика Табачника, як і його депеші а ля Кочубей, нагадує риторику часів холодної війни. Майдан-2004 для нього не інакше як продукт американських політтехнологій, і влаштували його, звичайно ж, «галичанские боевики». Хоча насправді долю Майдана вирішив Київ — це очевидно кожному, хто здатен мислити, аналізувати і говорити про цю політичну подію без виверження потоків піни. Між іншим, Г. Зубченко стверджує, що в розпал протистояння Табачник наполягав на «применении силы для разблокирования госучреждений» і пропонував Януковичу «отлет в Харьков и принятие им на себя полномочий президента» (Зубченко Г. Дмитрий Табачник. — Х., 2009. — С.117). Отоді б таки точно розкол України був гарантований!

Перелік нав’язливих ідей Дмитра Табачника міг би бути й продовжений, але, здається, досить і того, що вже сказано. Неважко помітити, що сума цих ідей ще до приходу Партії регіонів до влади претендувала на роль ідеології. Табачник рішуче висловлювався за скасування унітарного принципу побудови держави на користь федерально-земельного устрою. Крім того, він краще за багатьох «регіоналів» розумів значення гуманітарної сфери у процесах формування нації, державності, тому й наполягав на державному статусі російської мови та особливій ролі російської культури і УПЦ МП. Не забуваймо, що його ідеал — «православно-славянская цивилизация»! Іншими словами — «русский мир» на теренах України...

                   продовження буде