Я там, де моя увага

Дехто із нас помічав у своєму житті, що не завжди наший внутрішній стан відповідає зовнішньому оточенню. Буває, що умови життя якнайкращі, але у всередині не відчуваєш щастя. А буває, що умови препогані, але ти залишаєшся щасливим, незважаючи на це.

Колись читав книгу «Психолог у концтаборі» Віктора Франкла, знайшов у ній багато цікавих і, на мою думку, важливих речей. Віктор Франкл потрапив у концтабір під час Другої Світової Війни і перебував у ньому аж до її кінця. В цій книзі він розповідає про жахливі умови існування, але це не те, на чому він зосереджувався; в ній приділена увага внутрішнім переживанням як в’язнів, так і наглядачів.

Умови у концтаборі ніяк не можна було назвати придатними до проживання. Людей вбивали просто за бажанням, принижували їх як завгодно, калічили заради задоволення. Але найбільше пригнічували в’язнів не нестерпні фізичні умови, а повна відсутність поваги. Вони могли стерпіти фізичний біль, але не зуміли перенести біль приниження. Саме це їм приносило найбільші страждання. Ось це важливо зрозуміти, що самі жахливі умови існування незрівнянно мало пригнічують нас відносно почуття приниження, яке ми самі тримаємо всередині та не хочемо відпустити. І найцікавіше, що найбільше серед в’язнів страждали через приниження не прості у минулому люди, а високопосадовці, науковці та інші, хто мав високе положення в суспільстві.

З часом в’язні починали звикати до їхнього «існування» в концтаборі. Їхнє життя стало сірим, вони не відчували ні радості, ні горя, стало звичайним і те, що когось вбивають. Більшість вже не відчувала співчуття. Єдине, про що вони думали — про їжу та скільки він проживе. Їхня свідомість була наче у примарному сні, але сприймалася за дійсність, а їхнє минуле звичайне життя здавалося приємним сном, в який неможливо було повірити.

Одна із частин цієї оповіді — ставлення наглядачів до в’язнів. Вони були надзвичайно жорстокими та байдужими, любили знущатися, часто глумливо принижували в’язнів за те, що ті ледачі та безвідповідальні, що вони аморальні та безкультурні, хоча добре знали, що самі «перекручують дійсність» і від цього отримували задоволення. Але навіть серед наглядачів траплялися різні люди. Деякі з них потай вибачалися перед в’язнями за свою негідну поведінку, ділилися власною їжею з ними і все це робили під загрозою власної смерті; навіть вибачали сказані до себе грубі слова та не звертали уваги. Часто ми в житті не можемо вибачити дрібні образи оточуючих , злимося на них та хочемо зробити щось погане у відповідь, а тут перед нами постають люди, які повинні тебе принижувати або вбивати, а вони, із ризиком за своє життя, намагаються тобі допомогти. Ще важливо зрозуміти, що такі люди не хочуть нічого нікому показати, бо нікому дивитись. Вони це робили щиро, із совістю та почуттям обов’язку. А ще вони дають нам приклад того, що людина, навіть у скрутному становищі, може залишатися Людиною і все залежить тільки від нас, від того, на що ми хочемо звертати увагу — на свою безвихідь та "шкуру" чи на свою гідну поведінку. Вони залишалися добрими людьми під тиском оточення тому, що їхня увага була звернена не на своє положення, а на те, як вони можуть допомогти людям, які потрапили у біду.

Та й серед в’язнів траплялися такі, які "здавали" інших, допомагали наглядачам у їхніх брудних справах. Колись цей "зрадник" був другом, а зараз він принижує своїх же друзів. За це їм давали їжу та кращі умови життя. Часто такі зрадники ще гірше знущалися над в’язнями, ніж самі наглядачі. Увага таких людей була звернена на жорстокість, власне виживання. Спочатку вони осуджували своїх катів, а потім самі ж стали такими самими.

Один із найдивовижніших випадків: одного разу Віктора Франкла із іншими в’язнями на мороз вигнали копати траншею. Це була дуже втомлююча робота, так як вони працювали легко одягнені на сильному морозі, довбали замерзлу землю. І тут у нього сталася дивна річ — йому згадалися щасливі дні його звичайного життя і вони були настільки прекрасними і він так ними захопився, що взагалі втратив відчуття перебування у цих жахливих умовах. Коли навколо були одні страждання і біль, він відчував глибоку любов до своєї дружини. Він згадував всі насправді жирі та дорогі йому події в житті. Разом із тим, він почав подумки спілкуватися із нею і відчув, що насправді відчуває її, що їх не роз’єднує відстань чи щось інше. Поступово він зрозумів цінність своєї любові. Насправді, коли всі інші страждали через біль та відчуття приниження, він відчував високі почуття та справжнє щастя, яке ми так недооцінюємо, живучи в повсякденності. Саме тоді він своєю увагою вибрав не страждати, а бути щасливим, навіть у таких умовах. Він відкинув весь біль та образи та відчував те, що є насправді цінним для кожного із нас.

Ще одна подія на цю тему сталася одного разу, коли в’язні, втомлені, "відпочивали" після важкої роботи. До них підбіг один в’язень та із щирим захопленням почав закликати інших піти із ним. І коли вони вийшли, то побачили прекрасну картину — блискуче сонце заходило за обрій та все небо було зафарбоване в червоний колір. Франкл у своїй книзі висловився, що у мить він не відчував нічого приємнішого за це. Ще він зазначив, що коли наше життя наповнене стражданнями, то ми починаємо помічати те прекрасне у світі, яке звикли пропускати в повсякденності, в якій на насправді важливі "дрібниці" в нас не вистачає часу.

Ще один важливий випадок стався тоді, коли в’язнів уже звільнили із концтабору, але вони ще мали у ньому перебувати. Тоді Франкл вперше пройшовся вільним по природі. Він йшов із своїм знайомим і перед ними на шляху трапився гарний кущик рослинки, що розцвіла. Франкл її обминув, а його товариш, не звернувши на неї уваги, пройшовся по ній, зламавши та потоптавши. Коли Віктор спитав у свого товариша, навіщо він так зробив, адже це була гарна рослина і для цього не було ніякої причини, то товариш йому відповів: "А коли ми були в’язнями, то нас не так топтали? Нехай відчуває". Він відчув у своєму товаришеві всю ту злість, яка накопичилася у ньому та зрозумів, що, перебуваючи в ув’язненні та зосереджучись на своїх стражданнях та образах, люди поступово внутрішньо починали ставати подібними до своїх катів.

Роблячи висновок із всього написаного, можна сказати, що людина стає такою, на чому вона найбільше зосереджена, незалежно від обставин та умов, у яких вона перебуває. Одні зосереджувались на власних стражданнях та образах і ставали злими, жорстокими та мстивими людьми. Інші, незважаючи на оточення, зосереджувались на всьому прекрасному, що було в їхньому житті та залишались добрими людьми або навіть ставали кращими.