Дорогі мої співвітчизники!

Вітаю Вас з головним святом нашої держави – Днем Незалежності.

Сьогодні в день 20-ї річниці Незалежності України ми схиляємо голови перед героями, що поклали свої життя для того, що ми мали можливість відзначати це Велике Свято!

Саме в такі дні нація повинна відчувати свою відповідальність за долю та майбутнє власної країни.

Натомість чинна влада пропонує сумнівні політичні видовища, показові судилища, перемивання брудної білизни, інспіровані ідеологічні конфлікти.

Як правило, в усьому світі такими методами користуються політичні сили, які прийнято називати п’ятою колоною. Україна стала унікальною країною, в якій антидержавні справи робляться самою владою.

Всіх нас цікавить лише одне питання: коли в країні відновляться справжні орієнтири та чітка стратегія національного розвитку?

Власне для того, щоб дати свою відповідь на це питання, я і звертаюся сьогодні до вас, шановні й дорогі мої співвітчизники.

Закінчиться правління «п’ятої колони» лише тоді, коли ми разом з вами сформуємо альтернативу нинішній владі. Ми мусимо разом виробити образ сильної та справді незалежної держави, яка постане на українській землі не колись в далекому майбутньому, а будувати яку ми продовжимо, одразу після того як скинемо владу орди.

Зробити це ми можемо лише об’єднавшись навколо принципів, що визначають орієнтири національного розвитку, навколо яких незалежно від можливих політичних і ідеологічних відмінностей повинна бути цілковита і безумовна згода.

Цими принципами визначаються також етичні і світоглядні рамки, за які, на мою думку, не повинен переступати жоден політик в Україні. Без визначення таких рамок, а також чіткого їх дотримання всіма відповідальними політичними силами в Україні, неможливо буде повернути довіру людей до держави, а також взаємну повагу і взаєморозуміння з нашими зарубіжними партнерами.

Наш народ  і світове співтовариство чекають від України визначеності у базових питаннях. Після цього народ і держава отримають перспективу, а політичні спекулянти втратять ґрунт для провокацій і маніпуляцій.

Отже, такими принципами є:

1. Українська держава – це результат і продукт самовизначення українського народу. Тому повага і державний захист усіх культурних та історичних надбань українського народу є святим обов’язком усіх відповідальних політиків в Україні. До цих надбань українського народу належать його мова, культура, традиції, пам’ять про національних героїв та всі визвольні рухи, що ставили за мету незалежність України, свободу людини і соціальну справедливість. Це – ті цінності, які впродовж сторіч утверджував український народ на власній землі.

2. Державний суверенітет і територіальна цілісність України є недоторканими. Будь-які зазіхання на право України здійснювати повний контроль на всій території держави та спроби втручатися у наші внутрішні справи повинні отримувати негайну і категоричну реакцію. Положення Конституції про відсутність іноземних військових баз на території України є нормою прямої дії, яку політики повинні не обговорювати, а виконувати – усіма доступними їм засобами.

3. Свобода слова та свобода переконань, вільна конкуренція ідей і програм є запорукою духовного і морального здоров’я нашого суспільства, сили і дієвості нашої держави. Український народ і український громадянин не повинен жертвувати своєю свободою на користь вождів, партій чи державного апарату.

4. У зовнішній політиці ми дотримуємося принципу європейського вибору України, що реалізовується на основі національної гідності, прагматизму і взаємної поваги.

5. Спільна мова потрібна людям для того, щоб розуміти один одного. Коли ми спілкуємося між собою на побутовому рівні, то таке взаєморозуміння можливе й при наявності багатьох мов. Але тоді, коли справа торкається управління державою, судочинства, науки, політики, спільноті потрібна єдина мова. І такою мовою в Україні може бути тільки українська.

6. Наші внутрішні регіональні, культурні та мовні відмінності – це не привід для конфліктів ідентичностей, а ресурс нашого зростання і взаємного збагачення. Культурне багатоманіття є дуже сприятливим чинником для творення сильної і гармонійної української політичної нації, що входить в коло європейської цивілізації на правах її органічної і рівноправної складової частини.

7. Вся державна система мусить бути сконструйована та підлаштована під головну мету – створення таких правил та порядків, які дадуть кожному громадянину України повністю реалізувати свій потенціал, свої можливості, свою персональну місію у своїй власній країні.

8. Основною перешкодою для оздоровлення українського суспільства, політики та економіки є сьогодні диктатура олігократії, що діє в Україні. За допомогою грошей, підконтрольних мас-медіа і прямого насильства, що прикривається правоохоронною системою, цей монстр душить усе живе й незалежне. Олігократія перетворила на своїх рабів і прислужників не лише мільйони робітників, селян, але й інтелігенцію, політиків, державних службовців. Тому першочерговим політичним завданням є повалення диктатури олігократії. Це означає – прибрати її представників з органів влади, обмежити їх вплив на мас-медіа, забезпечити відкритість і громадський контроль їхньої діяльності, припинити розподіл державної власності між представниками олігархії, примусити їх жити і працювати по законам єдиним для всіх підприємців, повернути вкрадене та незаконно привласнене.

9. Інструмент, за допомогою якого олігархія править країною – це корупція. На корупційному податку багатіють десяток мафіозних родин, на ньому живе продажна армія чиновників, правоохоронців, суддів, політиків та обслуговуючий їх кримінал. Усі інші громадяни в нашій країні є платниками цього ганебного корупційного податку. Ми повинні збудувати іншу Україну – Україну без корупції. Для цього нам потрібно дати суспільству прозорі й справедливі закони, виховати і привести в органи влади порядних і професійних управлінців, а також  здолати силу звички, свідомість мільйонів людей, які звикли давати і брати.

10. Влада Януковича створила, централізувала та взяла під контроль існуючі в країні корупційні потоки, вона на них тримається, ними живиться і заради їх збереження піде на будь-які злочини. Усі, хто в цю систему не включиться, будуть просто викинуті на смітник. Тому для всіх порядних людей в Україні постає вибір – або боротьба, або шлях у нікуди. Повалення режиму Януковича конституційним шляхом – це перша і невідкладна умова для реалізації усіх інших принципів оздоровлення суспільства і національного розвитку України.

Консолідація суспільства і більшості здорових політичних сил в Україні на основі чітких і зрозумілих принципів нашої внутрішньої і зовнішньої політики можлива і життєво необхідна. Вона відкриє шлях для поступальної і цілеспрямованої роботи, створить умови для творчого самовираження і вільної конкуренції ідей, програм, персональних і колективних політичних амбіцій.

Треба не тільки об’єднатися навколо таких принципів, але й керуватися ними при розробці й ухваленні своїх рішень, майбутній законодавчій та адміністративній роботі в органах влади, відповідно до наданих Українським народом повноважень.

Вірю в нашу спільну перемогу! Нехай Господь благословить всіх вас.

Слава Україні!

Юлія Тимошенко

Усі українофоби діють у межах ідеології, про яку Дзюба писав у праці "Інтернаціоналізм чи русифікація"… Українофоби – це передусім вороги української культури…

Напередодні ювілею української незалежності ми попросили експертів назвати п’ятірку найактивніших українофобів, які живуть і діють в Україні.

До кола експертів ми включили осіб, котрі нічим не зобов’язані українській владі, які не працювали з жодною політичною силою, чия компетентність і авторитет підтверджуються кількістю написаних, проданих та перекладених на інші мови книжок, науковою затребуваністю в різних дослідницьких інститутах, цитованістю в українських та іноземних ЗМІ. Зізнаємося, далеко не всі “речники” громадської думки дали нам згоду на участь у такому опитуванні, і це зрозуміло. Щоб відверто назвати речі своїми іменами, потрібні не тільки професіоналізм і незалежність, а ще й сміливість.

Подаємо думки та оціночні судження наших експертів.

В’ячеслав Брюховецький, засновник і почесний президент Києво-Могилянської академії:

Є КІЛЬКА ТЕЧІЙ УКРАЇНОФОБСТВА, І ВСІ ВОНИ ЯСКРАВО ПРЕДСТАВЛЕНІ В ПОЛІТИЦІ

Українофобів насправді так багато… Я назву п’ять найбільш яскравих представників цілих течій, що виділяються в цьому українофобстві.

Першим я б назвав тип Петра Симоненка. Це представник великої групи людей, у яких забрали тотальну владу, яку вони мали при Радянському Союзі. Тоді партія робила все, що вона хоче. Насправді, їм глибоко чхати на всі їхні лозунги про соціальну рівність. Досить подивитися на їхні годинники, машини, будинки, щоб зрозуміти, як вони сильно дбають про пролетаріат, якого в очі не бачили.

Другий тип – а-ля Табачник.

Таким особам, якщо більше заплатити, вони стануть українофілами, якщо ще доплатити, то й борцями проти дискримінації темношкірих. Тобто працюють за гроші, циніки, яким глибоко чхати на все. Хто більше платить – тому служитимуть.

Третій тип – зоологічний. Ідеться просто про ненависть. Ненавидять усе, що є на світі, крім себе коханого.

Уособлення цього типу – Наталія Вітренко. Був би Радянський Союз, вона б ненавиділа його. Просто їй треба з чимось боротися.

Четвертий тип – нездорові люди. Яскравий приклад – Колісниченко. Подивіться, як він посміхається в телеекрані… Людині потрібна допомога. Таких є чимало. Ще один представник цього типу – Микола Левченко (секретар Донецької міськради). Я дивуюся, чому він ще собі “в” не додав у кінці прізвища…

Це нещасні малороси...

Царьков – це тип циніка, але циніка малоосвіченого, на відміну від групи Табачника. Такі особи розуміють, що інші їм не платитимуть, і готові йти ледь не зі зброєю в руках. А Табачник не піде на барикади, він шукатиме вигіднішого місця.

Михайло Гончар, директор енергетичних програм центру «Номос», автор численних досліджень з енергетичної безпеки:

ПЕРШУ П’ЯТІРКУ ШУКАЙТЕ В ТОП-СОТНІ НАЙБАГАТШИХ ЛЮДЕЙ УКРАЇНИ

Українофобство має не тільки політико-ідеологічний вимір, а й економічний. Економічне втілення українофобства можна назвати українофагією, отже, існують українофаги. Фаги в перекладі з латинської – пожирачі. Їх поява – логічний наслідок найгіршого з можливих варіантів вибору, зробленого колишнім президентом Кучмою на користь олігархічної моделі, яка стала уособленням НЕрозвитку країни. Українофаги – істоти, породжені темним світом олігархії і корупції, керовані примітивним інстинктом поглинання, вампіри соціуму й держави. Вони подібні до хамелеонів і можуть мати українофільський імідж, спонсорувати україністику в престижному європейському університеті або виділяти стипендії обдарованим дітям чи опікуватися будинками для людей похилого віку. Можуть публічно розписуватися у своєму патріотизмі, відданості європейській інтеграції і християнським цінностям, боротьбі з корупцією тощо. Але це лише маскування. Бо насправді вони займаються пожиранням економічного організму країни через паразитування в ньому, через незворотну трансформацію народного господарства в олігархономіку. Що, власне, й відбулося впродовж останніх 15 років.

Хто вони? Якщо візьмете першу п’ятірку з топ-сотні найбагатших людей в Україні, ви їх там знайдете. Звісно, у загальному переліку деінде потрапляють і поодинокі представники патріотичного капіталу, які знаходяться, зазвичай, на нижніх позиціях таких рейтингів.

У цілому переважна більшість у топ-100 – це представники паразитарної олігархії, які висмоктують фінансові ресурси соціуму, мінімізують податки, виводять прибутки в офшори та знекровлюють економічний організм країни. Результат їхньої діяльності – особисті мільярдні статки при прогресуючому зубожінні українців і деградації економіки. Чим бідніші ви – тим багатші вони. Чим швидше зростають їхні статки – тим більше ростуть тарифи й ціни для пересічних українців. Вони витрачають десятки й сотні мільйонів, при цьому кидають вам через корумповану владу по кілька гривень доплати до пенсій, підносячи це через владних кликуш-пройдисвітів як «покращення вже сьогодні»…

Обидва явища – українофобство і українофагія –посилюють одне одного, пожираючи енергію суспільства. Одне нівечить уми й душі, нав’язує чужу ідентифікацію «русского мира», плодить манкуртів. Інше калічить економічний організм країни, робить її неконкурентоспроможною на світовій арені, виштовхує молодь на пошуки кращого життя за рубежем, а тих, хто залишається, позбавляє надії, розбавляючи відчай алкоголем, наркотиками, ТБ-шоу тощо, за які ви знову ж таки платите українофагам. Наприклад, поки українофоби через міністерство, в назві якого чомусь присутні слова «освіта» і «наука», різноманітні ТВ-шоу й червоні прапори стравлюють східняків і західняків, а міліція ганяє бабусь на стихійних ринках та різних протестувальників, українофаги через корумповану владу тихо списують мільярдні борги своїх компаній перед державою, «пилять» бюджет та ПДВ, через судові шоу-процеси знешкоджують опонентів. І між тим тихенько купують нерухомість у країнах ЄС, здійснюючи туди інтеграцію персонального рівня.

Українцям же залишається платити корупційні побори, іти з роботи «за власним бажанням», гинути в шахтах і слухати пропаганду щодо того, що їх у Європі ніхто не чекає.

Тому коли стикаєтеся з українофобом, шукайте і українофага – вони завжди разом, як сіамські близнюки…

Віталій Бойко, голова Верховного суду 1994-2002 років:

ГОЛОВНІ ВИНУВАТЦІ – МИ САМІ

Україна здобула незалежність, і це головне надбання. Що б там не було, це сталося.

А щодо п’ятірки українофобів та роздумів, чи саме вони винуваті в занепаді країни… Я б сказав так. Звичайно, не можна порівняти ті суспільні настрої, з якими народ брав участь у референдумі 1991 року, з тими, що панують зараз. Й одна з головних причин розчарування громадян – несправедлива приватизація суспільного майна. Відбулася «прихватизація» підприємств, а далі – ланцюг подій та формування відносин не на користь громадян.

Звичайно, до винуватців можна віднести президентів прем’єрів України. Але вони плоть і породження нашого суспільства. Тому я не звільнятиму нас, громадян, від відповідальності. Ми самі мусимо вичавлювати з себе адміністративно-командну систему, і самі можемо будувати країну.

Леопольд Табурянський, кандидат у президенти 1991 року:

УКРАЇНОФОБАМИ ВВАЖАЮ ПЕРЕДУСІМ ПРЕЗИДЕНТІВ І ПРЕМ’ЄР-МІНІСТРІВ

Що таке українофобія? Фобія – частина складного слова, яке означає «той, що ненавидить, боїться або є пристрасним супротивником чогось». Кого конкретно та чому я вважаю українофобами?

У першу чергу, президентів, прем’єр-міністрів, голів Верховної Ради України, народних депутатів та тих високоповажних керівників держави, які починаючи з 16 червня 1990 року (день прийняття декларації про Державний суверенітет України) не голосували «за». У тому числі за майбутнє.

Серед них – прем’єр-міністр і президент України Леонід Кучма.

Українофобами вважаю й нинішніх керівників держави. Президента Віктора Януковича, прем’єр-міністра Миколу Азарова, спікера парламенту Володимира Литвина. Вони правлять бал, ігноруючи Конституцію та прийняті на її основі закони України. Їхню діяльність розцінюю як геноцид мого народу. Позбавивши всіх конституційних прав громадян України, знищивши судовий захист, не контролюючи МВС та СБУ, надавши необмежені права Генеральній прокуратурі, названі мною діячі демонструють свою ненависть та ворожість до нас, громадян держави Україна. Вони нас бояться і є при цьому супротивниками незалежності України й добробуту українців.

Кучма, Лазаренко та нинішні правителі творили всі мислимі та немислимі блага для своїх кланів і для себе. Нас же віднесено до другого, якщо не до третього, сорту.

Говорити українською правильні слова, а на ділі все робити на шкоду українцям – це також українофобія. Сподіваюся, що 2012 року ситуація зміниться.

Юрій Андрухович, письменник:

НАМ ГОТУЮТЬ СЦЕНАРІЙ, ЗА ЯКОГО У ДРУГИЙ ТУР ВИЙДУТЬ ЯНУКОВИЧ І ТАБАЧНИК

Назву першу п’ятірку з кінця.

Номер 5. КПУ як "колективний українофоб" – за імперіалістично-сталіністський характер партії, яка замість боротьби за інтереси українських трударів поки що успішно (для своєї верхівки) грає роль п`ятої колони.

4. Депутат Колесниченко – за те, що послідовно говорить про Україну гидкі речі, гидко посміхаючись.

3. Мер Одеси Костусєв – за те, що вільне космополітичне місто перетворює на російське захолустя.

2. Міністр Табачник – відомо за що.

1. Президент України Янукович – як такий, що завдяки його пануванню всі інші члени п’ятірки впилися в Україну, ніби воші в кожуха. Якщо позбутися його як першопричини, то й інші шавки згинуть.

P. S. Найсумніше те, що на президентських виборах 2015 року нам готують фінал другого туру за участю першого місця проти другого – Януковича проти Табачника. І так зване свідоме українство проголосує за Януковича як за справжнього українського патріота… А шо дєлать, коли протистоятиме йому Табачник?

Брати Капранови, письменники і публіцисти:

УКРАЇНОФОБИ – ЦЕ ПЕРЕДУСІМ ВОРОГИ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Уже протягом кількох років ми займаємося присвоєнням почесного звання "Ворог української культури" українським чиновникам.

Особливістю цієї "нагороди" є те, що вона видається не за абстрактні погляди, а за конкретні вчинки.

А людина, яка є ворогом української культури, є українофобом – за її ділами, тобто справжнім.

Усі вороги – тут.

А наша п`ятірка виглядає так (за абеткою):

1. Азаров Микола Янович.

Посада: на момент вшанування званням – перший віце-прем’єр-міністр України, міністр фінансів.

Вчинок проти культури: автор бюджету-2004, який ввів ПДВ на українські книжки, та бюджету-2007, який виселяє культурні заклади з приміщень.

Наслідки: у 2004 році після введення ПДВ на книжки півроку стояла вся книговидавнича справа. У 2007 році після прийняття бюджету, а зокрема, статті 118, заклади культури і науки масово позбавляють приміщення.

2. Кулиняк Михайло Андрійович, восени буде номінований на звання ворога української культури.

Посада: міністр культури України.

Вчинок проти культури: скасування наказу від січня 2008 року про обов`язкове дублювання кінофільмів державною мовою.

Наслідки: українська мова витісняється з кіно- та телеекранів. Відбувається русифікація на безальтернативній основі під прикриттям розмов про ринок та рівність.

3. Лавринович Олександр Володимирович.

Посада на момент вшанування званням: міністр юстиції України.

Вчинок проти культури: за лист №18-9-1437, де висунуто вимогу визнати таким, що втратив чинність Указ Президента України від 21.03.06 №243 "Про деякі заходи з розвитку книговидавничої справи в Україні".

Наслідки: в результаті указ не виконується, і Рік Книги в Україні став роком нищення української книжки.

4. Табачник Дмитро Володимирович.

Посада на момент вшанування званням: віце-прем’єр-міністр України.

Вчинок проти культури: автор бюджету-2004, який ввів ПДВ на українські книжки, та бюджету-2007, 118-а стаття якого призводить до загибелі багатьох значущих культурних закладів.

Наслідки: введення ПДВ на книжки у 2004 році поставило книговидавничу справу на грань виживання. Стаття 118 бюджету 2007 дала привід для масового виселення з займаних приміщень закладів культури і науки.

5. І одна людина поза межами ворогів культури: Колесніченко Вадим Васильович.

Народний депутат, заступник голови фракції Партії регіонів.

Причина: останні публічні висловлювання проти незалежності України.

До речі, у зв`язку з ювілеєм Івана Дзюби…

Усі українофоби діють у межах ідеології, про яку Дзюба писав ще в праці "Інтернаціоналізм чи русифікація". Вони прикривають свою українофобію комуністичною фразою про інтернаціоналізм і новою вже ідеологією про ринкові відносини та конкуренцію.

Олександр Палій, політолог:

КУЧМА, ЮЩЕНКО, ЯНУКОВИЧ ТА ІНШІ

Вважаю, сучасних українофобів слід визначати за шкодою, яку вони завдали країні, свідомо чи несвідомо. Вибрати п’ятірку дуже важко. Бо в нашій політичній верхівці, незалежно від кольорів, безліч людей своєю щоденною «працею» чинять таку шкоду.

№1. Леонід Кучма – за народження й плекання вкрай деструктивного для народу олігархічного режиму, що катастрофічно знижує життєздатність країни. При цьому, мушу визнати, успіхи в стабілізації країни і придушенні сепаратизму за його правління.

№2. Віктор Ющенко – за те, що обміняв велетенські шанси України та її народу, що відкрилися після Помаранчевої революції, на власний комфорт. Адже в Помаранчевої революції нині два видимих результати: Ющенко на державній дачі і «агент Каськів» у агентстві з інвестицій та управління національними проектами. На жаль, таким є результат зусиль, подекуди реально героїчних, шести мільйонів осіб, які брали участь у революційних подіях 2004 року. Хоча нематеріальний слід тих подій значно більший.

№3. Віктор Янукович. Найперш за те, що не намагається припиняти визискування країни, яке завдає їй колосальної шкоди. А також життєвому рівню населення, шахтарів, пенсіонерів і т. д., про який так багато розмов. На жаль, досі ці розмови порожні. Нинішню епоху в житті країни називатимуть «час клептоманів» – кажу це як історик. Тренд епохи цілком очевидний. При цьому мушу визнати, що економічні інтереси країни президент Янукович останнім часом раптом перестав здавати Росії, принаймні робить це не так швидко, як можна було остерігатися.

№4. Микола Азаров – за найгіршу у світі податкову систему й за те, що написав 17 бюджетів України з 20, з відомим результатом. У тому числі для медицини, за яку йому нещодавно в Макіївській лікарні стало соромно.

№5. П‘яте місце колективне. Воно могло б бути й шостим. На ньому – Табачники, Колесниченки та інші, які патологічно ненавидять Україну, з якої при цьому не забувають ситно їсти.

Опитували Ксеня Лесів, Анна Ященко, Маша Міщенко

І все-таки парад потрібен. Державне свято, 20-ліття Незалежності, як же без параду? Це ж фактично перша така урочиста дата — повноліття молодої держави. Люди повинні побачити її честь і славу, її оборонну міць, її провідників і достойників, відчути ритм карбованих кроків у самому серці столиці. Досі ж так і було, а на ювілей не буде?!

Отже, треба споруджувати трибуну. Там, де й завжди, під величавим монументом Незалежності. На трибуні мають стояти всі чотири президенти нашої держави і приймати парад.

Не хочуть військовий, на військовий немає коштів, — то в нас же є ціла армія державотворців. 20 років працювали, здійснювали реформи, творили демократичну правову державу, яка посіла гідне місце у світі.

Стрункими рядами мають пройти депутати всіх скликань на чолі зі спікерами, помічниками й заступниками, зі всім штатом й апаратом Верховної Ради, фракціями й комітетами, тушками й перебіжчиками. Секретаріати й Адміністрації всіх президентів із відділами й колегіями, нацрадами й консультантами, речниками, радниками й референтами. Міністри всіх урядів на чолі з прем’єр-міністрами, судимими й несудимими, тут сущими й деінде. Усі розлогі гілки влади, на яких рясно повсідалися керівники й управлінці всіх рангів і спеціалізацій. Словом, усе те воїнство, завдяки якому Україна тріумфально здобулася на четверте місце серед найгірших економік світу й за різними показниками доганяє як не Гвінею, то Гондурас. Щоб народ міг побачити, кого він годував й утримував 20 років, чиї засідання, пільги й закордонні вояжі, державні дачі й курорти так щедро оплачував. І замислився, урешті, чи варто годувати таку армію ще й наступні 20 років.

Має продемонструвати свої досягнення судова гілка влади, генеральні прокурори й заступники, судді, слідчі, а також міліція, Служба безпеки, усі розділи й підрозділи державної охорони, — теж ціла армія, що стоїть на сторожі законів і покликана вбегти суспільство від внутрішніх і зовнішніх небезпек. Високо над собою вони мають пронести портрети Ґонґадзе й Александрова, Чорновола й Гетьмана, усіх убитих і закатованих у відділах міліції, померлих і зниклих за нез’ясованих обставин. Та й самовбитого двома пострілами в голову Кравченка, і Кирпу, і Кушнарьова, чиї загадкові загибелі багато чого б прояснили в чорних кросвордах нашого правосуддя.

Конституційний Суд у червоних мантіях мав би нести перекинуту догори дриґом Конституцію, інтерпретовану в різний спосіб залежно від поточних потреб влади.

Мають пройти судді-колядники з торбами грошей на плечах, спіймані й не спіймані на гарячому функціонери й корупціонери, кожен із тавром свого злочину, тримаючи рівняння на президентів своєї країни, які теж стоять на трибуні з вивісками на шиях, — хто що здав за ці 20 років. Хто флот і ядерну зброю, хто промисловість і стратегічні об’єкти, хто помаранчеву революцію, хто взагалі Україну.

Так що, мабуть, це було слушне рішення — скасувати військовий парад, бо то ж було хоч приїде президент якої із сусідніх держав, привітає султан Брунею. Все ж таки міжнародний рівень. А тепер навіть президент Росії навряд чи приїхав би. Бо ж як не здавай Україну, все одно братній державі хочеться, щоб її просто не було. І в Європі тепер ми — ізгої, пристойні політики із тутейшими на трибуну не стануть.

Та й народ у нас несвідомий. Ще прихопить із собою помідори чи яйця й закидає трибуну, незважаючи на зростаючу дорожнечу, або змиє кого потужним струменем із бранспойта. А так стоїть мовчки обабіч Хрещатика аж до Майдану, спостерігає цей парад, який давно вже на часі, і робить свої висновки.

Окремою колоною мають пройти заслужені люди України, у всьому блиску орденів і медалей, мабуть, похнюпивши голови, бо дехто ж таки совісно працював, а результату не видно, перемололо в пащі системи. Інкорпоровані в цю колону, мають пройти Герої України, бажано — пронумеровані, бо якщо Україна має стількох Героїв, то ця кількість повинна ж колись перейти в якість і представити переконливі приклади героїзму.

Мають пройти рейдери в чорних масках, озброєні ломами й пістолетами.

Директори шахт із тисячами трун загиблих за ці роки шахтарів.

Банкіри, угинаючись під вагою грошей ошуканих вкладників.

Промчати мажори, давлячи всіх на своєму шляху.

Має пройти маршем п’ята колона з транспарантами «Руки прочь от русского языка!» Слідом — кликуші й попи з кадилами і прокльонами на всіх, хто не вони. Мав би вивести на парад свій «Всеукраинский союз воинских сил» тезко автомата Калашникова, що надало б парадові особливого військового шарму. А також мали б продефілювати всі видимі й невидимі блоки «русского единства», шовіністи і ксенофоби всіх мастей і на повен голос нарешті відверто озвучити своє кредо: «Украина для русских!»

У всьому розмаїтті знамен мають пройти повз трибуну всі принаявні в Україні партії, скільки їх є, щось до двохсот, великих і малих, і зовсім мізерних, з авторитетними лідерами на чолі, навіть якщо якийсь лідер очолює сам себе.

Гордо й піднесено повинні пройти «противсіхи» з осатанілою натхненницею «противсіхства» на мітлі.

І над усім цим у київському небі пролітають яскраві повітряні кулі — оранжеві, біло-сині, біло-червоні, синьо-жовті й зовсім червоні. Із них приязно виглядають олігархи і з батьківською усмішкою махають народові рукою.

Насамкінець із космосу спуститься київський мер, обвішаний амортизуючими пакунками з китайською гречкою, приземлиться на сходах мерії і поспіває улюбленому електорату в мікрофон. Це буде художня частина параду. Дехто з журналістів виконає заячий зиѓзаѓ по пеньочках президентської резиденції. Прес-секретарка Гаранта станцює граціозний пірует із тортом, а Генпрокуратура дасть лиха закаблукам під «Мурку». Підписанти вірнопідданських листів зроблять акробатичний номер — собачу стойку сервілізму. Депутати-кнопкодави програватимуть віртуозні етюди голосування за відсутніх колег. Депутати-костоломи демонструватимуть мистецтво бойових прийомів. Міністр освіти жонглюватиме підручниками з української історії. Каріатида гуманітарної політики підпиратиме плечем падаючу стелю нашої духовності. Зірка української естради, народна артистка України проспіває новий популярний хіт «Я дєвочка твоя в шикарном авто». Парламентський диригент однією рукою здиригує ораторію «Україна для людей», і нинішній наш прем’єр зіграє соло на газовій трубі.

Завершує всю цю святкову феєрію сірий автозак, обклеєний портретами Юлії Тимошенко, який пропихають крізь протестуючий натовп «Беркути» і «Грифони», обліпивши його, як чорною ікрою, своїми касками, кому ламаючи ребра, кого збиваючи з ніг, кого волочачи по асфальту.

За цим автозаком, як у Росії колись Пугачова, везуть заґратовану клітку із членом попереднього уряду, екс-міністром внутрішніх справ. З інших кліток виглядають ще кілька фігурантів сюрреальних судових процесів.

Молодий перспективний суддя Родіон Кирєєв підморгує народові бровою.

Вєрка Сердючка співає свій інваріант державного гімну: «Ще не вмерла Україна, єслі ми гуляєм так!»

Чотири президенти на трибуні прикладають руки до серць.

Країною проходить всеукраїнська акція «Україна — 20». Це, очевидно, якийсь новий тип відзначення державних свят. Судячи з рекомендацій радіо, це виглядає так: люди збираються у містах і селах біля пошт, у святкових національних строях, намалювавши на обличчях, руках чи й просто на папері цифру 20. Співають, танцюють і обмінюються побажаннями.

Неважко здогадатися, якими.

Ліна Костенко, газета «День »