Віктор Суворов: Свою революцію я провів. З мене революцій досить

Віктор Суворов у минулому – радянський спецслужбіст, а нині – культовий автор   історико-документальних та художньо-історичних романів. На зламі 80-90-х років його книжки спричинили ледь чи не коперніканський переворот у сприйнятті Другої світової війни та загалом зовнішньої політки СРСР. Пропонуємо увазі читачів першу частину інтерв’ю ZAXID.NET з Віктором Суворовим.

 

- Частина Вашої біографії пов'язана з Україною. Це позначається на ваших поглядах, на творчості?

- Батько мій – українець, у нього медаль за оборону Києва. Попри всі його ордени й медалі, ось ця для мене – найдорожча. Отже, він воював влітку 1941 року, а це вже про щось говорить. Відвоював всю війну від першого до останнього дня, а потім його ще кинули проти японців воювати. Там він застряг на Далекому Сході, там же я народився. Він відслужив після 1945 року 12 років, поки не перевели до Конотопа. Один рік я навчався в Конотопі, в школі №8. Після Суворовського училища я сам вибрав для себе Київське вище загальновійськове двічі Червонопрапорне училище імені Фрунзе. Це не моя провина, а моя біда, що українською мовою я не володію. Всі знають, якою мовою говорили в радянській армії, де б вона не перебувала. Після цього у мене був невеликий похід до Чехословаччини, а далі – служба в Чернівцях. Я відчував себе вдома завжди. Це мій дім – Україна. Щоправда, наразі вона не вважає мене ні своїм сином, ні навіть своїм блудним сином. Ну, що ж, на матір-Україну ображатися не личить.

 

- Ви служили в Прикарпатському військовому окрузі зі штабом у Львові. Яка тоді була розвідка і ким Ви були? У яких операціях вдалося взяти участь? Які Ваші оцінки того, що тоді відбувалося?

- У центрі, в Москві існувало Головне розвідувальне управління Генерального штабу. Збройні сили СРСР ділилися на 16 військових округів, 4 групи військ і 4 - флоту.

 

Це мій дім – Україна. Щоправда, наразі вона не вважає мене ні своїм сином, ні навіть своїм блудним сином. Ну, що ж, на матір-Україну ображатися не личить

 

Кожен з них мав штаб, у штабі - кілька управлінь. Перше управління планує бойові дії, друге – розвідувальне. У Прикарпатському військовому окрузі був свій штаб, 4 армії – і їх потрібно було постачати розвідувальною інформацією. Тому розвідка у Львові була дуже і дуже навіть потужна. Розвідувальному управлінню Прикарпатського військового округу підпорядковувалася бригада спеціального призначення. Крім того, 4 армії мали свої розвідки, а Львів їх контролював.

У Львові було управління, якому підпорядковувався розвідувальний центр. Центр вів агентурну розвідку на суміжних територіях – у Чехословаччині, Угорщині, Польщі, Східній Німеччині, на території Прикарпатського військового округу і в Західній Німеччині. Війська Прикарпатського округу мали в разі військових дій переходити кордон, вони перетворювалися на фронт – і тому на всіх територіях, які підлягали бойовим діям військ Прикарпатського фронту – тобто в Західній Німеччині і Австрії – була агентура, причому агентура інформаційна та диверсійна.

Я був тоді лейтенантом, перебував у Чернівцях, підпорядковувався їм, однак у львівський штаб наїжджав часто. Це була красива будівля, її будували спеціально і називали Пентагон. Тоді він був відомий кожному.

Я служив там у 1968-70 роках. Тоді в операціях цих я не брав участі. Мене перевели в Приволзький військовий округ, столиця якого – Куйбишев - була таємною, секретною запасною столицею Радянського Союзу. У книзі «Акваріум» я описую дії в Прикарпатському військовому окрузі, які насправді багато в чому відбувалися в Приволзькому військовому окрузі. У книзі я навмисно поміняв дати, імена, місця. Про всяк випадок, щоб не підставляти своїх товаришів. Точно так само, як у книзі описується Відень, але насправді дії відбувалися в Женеві.

Робота в штабі Приволзького військового округу в Куйбишеві була абсолютно ідентична Львову. Вони вели роботу таку ж, як і всі інші округи. Тобто Перше управління - це мозок, а Друге - очі і вуха.

 

- В Україні зі змінним успіхом тривають спроби відновити свою версію Другої світової війни і участі в ній українських націоналістів.

- Щодо УПА і Степана Бандери ми маємо сказати ось що. Ось прийшов Гітлер, і при ньому, звичайно, було всяке. Але Гітлер прийшов ззовні, а Голодомор 1933 року влаштували наші рідні комісари. І люди, які тоді піднялися і проти Гітлера, і проти влади, яка влаштувала Голодомор, мають своїх дітей і наступників. І якщо зараз Україна вільна, то в цьому внесок їхньої боротьби також. Були Власові, були естонці, латиші та українці за Гітлера і проти Гітлера. І українці за Сталіна і проти Сталіна. Ця, в принципі, громадянська війна говорить про те, що влада наша московська була владою злочинною. Далеко не всі її захищали. Ось у Польщі не було колабораціонізму. Не було жодного польського полку, який виступив би під прапором Гітлера.

 

- Ви вірите у те, що Україна врешті-решт опиниться в НАТО?

- У мене в зв'язку з цим цікаві взаємини. Україна не пускає мене на свою територію, бо я зрадив Радянському Союзу. А хто перший українець, який вступив у НАТО? Резун Володимир Богданович.

 

У Львові було управління, якому підпорядковувався розвідувальний центр. Центр вів агентурну розвідку на суміжних територіях – у Чехословаччині, Угорщині, Польщі, Східній Німеччині, на території Прикарпатського військового округу і в Західній Німеччині

 

Ви ж ідете моїм шляхом! Я вийшов з Радянського Союзу – ви за мною пішли. Я вступив до НАТО – ви туди ж прагнете. Я в Європейському Союзі – і ви туди ж. Чому ж ви мене зрадником обзиваєте? Так сталося, що мені не можна в'їхати в країну моїх предків. Мені не можна в місто Черкаси, де похований мій дід Василь Андрійович, де похований мій батько Богдан Васильович, де живе моя мати, якій зараз 92 роки. Мені туди не можна, тому що зрадив Радянському Союзу. Мабуть, всі, хто приймає такі рішення, самі зберігають йому вірність. Я звернувся до генерального прокурора України з питанням, у чому полягає моя провина перед Україною. Перед СРСР я винен, цього не приховую, цим пишаюся. В результаті краху СРСР Україна отримала незалежність. То у чому ж я винен перед Україною? Отримав я відповідь такого типу: «Ми зараз звернемося до Москви і дізнаємося». Тобто, до «старшого брата». Ну, тоді спасибі, я постою. Не треба мені вашого громадянства, якщо у вас там «старший брат» у Москві. Ви там з ним пийте горілку, а мені такого не треба. Приходили нові влади. Я знову звертався. А потім мою справу розглядала Верховна Рада. І я пишаюся тим, що там було кілька людей, які голосували за повернення мені громадянства України, проте більшість схилилася до того, що той, хто зрадив СРСР, є зрадником, і вхід в Україні йому заборонено.

 

- В інших посткомуністичних країнах до вас ставлення інше.

- Я якоcь взяв і написав листа генпрокурору Болгарії Івану Татарчеву. Україна не вважає мене своїм сином – ні блудним, ніяким. Ворог є ворог. Ну, гаразд. Перед Болгарією – я в чому винен? Генеральний прокурор Болгарії сказав: «Те що Болгарія зараз може сама вибирати свій шлях, не зважаючи на «старшого брата» - ти до цього теж доклав свою руку. Тому ти зараз забираєш свою дружину Тетяну і летиш до Болгарії, ми висилаємо за тобою літак». Прилітаємо ми в Софію, біля трапу зустрічають нас генеральний прокурор і головний військовий прокурор Болгарії Микола Голєв: «Добридень, ось ваша машина, ось ваші тілоохоронці». Я сказав: «Не треба мені охоронців». Мені сказали: «Ні, ти наш гість, ми за тебе відповідаємо». Два тижні ми з моєю Тетяною їздили країною, розмовляли з народом. Розмовляв я зі своїми читачами. Їли-пили. Настав час повертатися. Генпрокурор посадив нас у літак і каже: «Якщо тебе зіб'ють над іншою територією - тут я не винен. У Болгарії я тобі безпеку забезпечив. До побачення». «До побачення, - кажу, - країно Болгаріє». Ось такі справи. До Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини я їжджу вiльно. В Естонії, Литві, Латвії багато разів бував. Книги мої там публікують. А Україна завжди озирається на свого «старшого брата». І ніяк не хоче ставати незалежною державою.

 

- А в Грузію ви не збираєтеся?

- Ось до Грузії я збираюся!

 

- Це конкретні плани?

- Цілком. Отримав запрошення від найвищих осіб. Деякі держави колишнього комуністичного блоку нагородили мене найвищими державними нагородами. Цим я також пишаюся. Я не хочу «старшого брата» заводити і дражнити його своїми нагородами певних країн. Тому я просто іноді ввечері дістаю їх і милуюся.

 

- Чи змінюються тим часом Ваші погляди на історію Росії?

- У головному – ні. Наша історія з 1917 року і до сьогодні була одним великим злочином або однією великою помилкою. І у всій цій історії є один тільки світлий день - 22 червня 1941 року, коли не ми на когось нападали, а хтось на нас напав.

 

Гітлер прийшов ззовні, а Голодомор 1933 року влаштували наші рідні комісари. І люди, які тоді піднялися і проти Гітлера, і проти влади, яка влаштувала Голодомор, мають своїх дітей і наступників. І якщо зараз Україна вільна, то в цьому внесок їхньої боротьби також

 

За це влада тримається мертвою хваткою: на нас напали, тому нам потрібно мати стільки-то ракет, стільки-то підводних човнів, бомбу «Кузькіна Мать» і так далі. Нехай вимирає народ, але нам потрібно мати ці ракети – чорт з ним, з народом! Так от, якщо сказати, що самі ви винні, самі ви цю війну розв'язували – тоді руйнується все. Тоді у них не залишається жодної платформи. От коли на нас напав Гітлер - це опора, на якій будується ідеологія, яка виправдовує все. Пішли до Афганістану. Чому? На нас же Гітлер напав, як би на нас хто ще не напав. Чому немає м'яса в магазинах? «Тільки б не було війни...» Увійшли ми в Чехословаччину в 1968 році – навіщо? А щоб на нас не напали. Все, що робиться, виправдовується гітлерівським нападом. «Криголам» вбив клин в цю історію, тому зараз проти «Криголама» тільки у моїй бібліотеці 56 книг! Їм дуже важливо зараз задушити голоси незалежних істориків, одним з яких є я. А як задушити ці голоси? Ось тільки так – наїхавши або вчинивши агентурний підхід до когось – підкупивши, залякавши, забравши мій сайт. І випускаючи гидоту під моїм ім'ям.

 

- Але щось і крім цього публікується?

- Так, нещодавно дійшло і до керівника президентської адміністрації. Громадянин Наришкін на чолі групи експертів випустив торік шеститомну історію Другої світової війни. Тиражем 1000 примірників. Тобто ця праця недоступна ні критиці, ні читачам. Ні за ціною, ні за тиражем. Тисяча штук розійдеться подарунковими копіями губернаторам і великим начальникам. Якщо їм вдалося щось довести, то ця книга повинна бути безкоштовною. Вона має бути в кожній школі, в кожній роті, на кожній фірмі, у кожній бібліотеці. А таким пройдисвітам, як я, повинні безкоштовно надіслати і сказати: «На, з'їж, от ми тебе спростували». З одного боку товариш Наришкін доповів, що завдання виконано, ми відновили нашу історію. А те, що до народу вона ніколи не дійде – це нас не стосується. Бюджет розпиляли, все, що треба, довели, галочку поставили.

 

- Тобто чергова спроба написати історію війни не відбулася?

- Історія з цією історією просто жалюгідна. За Сталіна її не писали взагалі, обходилися однією книгою: Й.В. Сталін «Про Велику вітчизняну війну Радянського Союзу». На початку липня 1941 року товариш Сталін звернувся до народу по радіо: «Брати і сестри, до вас звертаюся я, друзі мої». Тобто потрібно бити ворогів у хвіст та в гриву і так далі. Другий виступ був 6 листопада 1941 року на станції метро «Маяковская». Ось два виступи товариша Сталіна разом об'єднали. Це заклики до того, що потрібно бути хоробрими, потрібно більше танків, потрібно ворога бити на землі, в повітрі й на морі. Це видавали всіма мовами мільйонними тиражами. Сталін говорив рідко і лише із найпринциповіших питань: ось, треба перемогти. І кожного разу, коли він виступав, його виступ потрапляв до книги. А в кінці він сказав: «Спасибі російському народу за його терпіння». Все це об'єднали. І все. Ні мемуарів, жодної історії не було за Сталіна. І от, коли Сталін відійшов на той світ – чи йому допомогли померти, - то з'ясувалося, що гриміла грандіозна війна, проте про неї є одна офіційна книга та й ту треба терміново вилучити з бібліотек і знищити. Що й було зроблено. Під час двовладдя Хрущова-Жукова почали писати 5-томну історію. Але Жукова швидко зняли, і робота припинилася. Потім за Хрущова зробили 6-томну історію. Але щойно Хрущова скинули, цю книгу стало ганебно показувати і друзям, і супротивникам – дуже смішна історія. Тому кількість томів збільшили і за Брежнєва видали 12-томник. Але щойно Брежнєв відійшов в інший світ, відразу і ця історія стала неприйнятною. Тому якщо в хрущовському 6-томнику переміг Гітлера товариш Хрущов, ну і хтось там ще на задньому плані діяв. За Брежнєва – товариш Брежнєв. Була спроба за Горбачова, але нічого з неї не вийшло. Потім були спроби до 50-річчя, до 60-річчя перемоги – але знову нічого не вдається. І ось, видали тепер книгу групи авторів під вищим керівництвом товариша Наришкіна. Але тиражем 1000 примірників. Я намагався її купити. Книгарі вимагали 300 доларів без гарантії доставки. Може, десь вона дешевше, але дістати її неможливо. Нашій державі грошей подіти нікуди? Доводиться вантажити в контейнери і вивозити мільярди доларів до Америки. А на те, щоб опублікувати історію, грошей немає. Є тільки на 1000 подарункових екземплярів.

 

- Очевидно, справа не в грошах?

- Саме так. 70 років тому німці напали на нас. Досі угруповання радянських військ було таємницею Росії. Ті танки списані давно, давно загинули або померли ті ветерани. Але розташування третьої та дев’ятої армії до цього часу залишається секретом. Ніколи не публікувалася карта аеродромів: де у нас були військові аеродроми, скільки літаків на них дислокувалося, це державна таємниця. Чому? Тому що якщо це опублікувати – буде цілком зрозуміло, що затівав товариш Сталін, що Радянський Союз сам розв'язав Другу світову війну, що нам ця війна була дуже потрібна. Якщо сказати, що ми допомогли Гітлеру прийти до влади, допомогли йому підняти економіку, то тоді виникає дуже багато запитань. Не тільки суто військових, а й політичних, ідеологічних, географічних та багатьох інших. Не тільки російський генштаб, але і КДБ, СЗР, і сам президент, і той, хто за ним стоїть – вони дуже уважно за всім цим стежать.

 

- Довести, що радянському керівництву була потрібна велика війна не так просто.

- Першим про те, що нам вона потрібна, заговорив відкрито Ленін 1915 року. А перша спроба розв'язати Другу світову війну була здійснена 13 листопада 1918. 11 листопада закінчилася Перша світова війна, а через два дні Червона армія перейшла кордони Радянської Росії і вторглася в Естонію, Латвію і Литву з тим, щоб через них пробитися в революційну Німеччину. Щоб підтримати повсталий пролетаріат Німеччини, і тим самим підняти революційну війну в Європі.

 

Якщо сказати, що ми допомогли Гітлеру прийти до влади, допомогли йому підняти економіку, то тоді виникає дуже багато запитань. Не тільки суто військових, а й політичних, ідеологічних, географічних та багатьох інших

 

Але ці спроби були відбиті, тоді Червона армія була слабкою. І був дуже потужний опір російського народу і всіх інших народів колишньої російської імперії новій владі 1918 року. Тому наступну спробу було вчинено 1920 року. У своїх книжках я наводив накази Західному фронту, які підписував Тухачевський: «Через труп Білої Польщі вперед – до світової революції! До стін Берліна і Парижа!» Згадаймо наші пісні: «Ми червоні кавалеристи... даєш Варшаву, даєш Берлін... вже врізалися ми в Крим...» Це – марш Будьонного. Але доблесна польська армія відбила червоних, революція не відбулася. Тому було два шляхи до нової світової війни: шлях Троцького, який потім був підтриманий через багато років Хрущовим, Андроповим і всіма іншими: підтримувати революції, де б вони не були, витрачати всі наші ресурси на підтримку будь-яких «прогресивних режимів». Тобто хто де скаже: ось ми стали на шлях соціалістичного розвитку – відразу ж туди потоком йшло наша зброя, летіли наші військові радники, щоб закріпити цей успіх. Навіть у Чилі хотіли підняти революцію. Навіщо нам Чилі? Ангола, Мозамбік, Судан – в будь-якому місці, де тільки починався якийсь пожежа, СРСР виступав з допомогою. Просто Сталін на відміну від Троцького вважав, що спершу потрібно провести індустріалізацію, на її базі розгорнути потужну армію, в Німеччині виростити фюрера, який кинеться на всю Європу і її підімне під себе. Потім піде на Великобританію, а в цей час ми завдамо удару йому в спину. І все це йшло за планом доти, доки Гітлер не збагнув, що його чекає, і завдав удару першим. Ось і все.

 

- На що ви все ж спираєтеся, крім відкритих джерел? Чи є якась документація, яка вам допомагає?

- Я йду розвідувальним шляхом. Розвідник має пам'ятати, що ніхто перед ним сейфів ніколи не відкриє. Однак є непрямі ознаки, за якими можна прорахувати все, що завгодно. Вже 25 років відтоді, як була опублікована моя перша книга - це було 1985 року в газеті «Русская мисль» і в журналі «Континент», де я опублікував розділи з «Криголама», - не вщухає потужна битва. І мені здається, що якщо б у них в секретних архівах було спростування моїх висновків – то їх би давно опублікували. Проте заперечити їм нічого. Замість заперечень починаються абсолютно дикі розповіді про те, яка нехороша я людина.

 

- Ваші коментарі щодо арабських революцій. Це несподіванка?

- Революції завжди несподівані. Коли це закінчиться – судити важко, але можна. В арабських країнах немає жодної організованої громадської сили, крім мусульманства. І це досить небезпечно. Армія є. Але політичне життя просякнуте настроями релігійними, іноді екстремістськими. За прикладом колишнього Ірану. В Ірані була армія, був шах. Але перемогли клерикали. Коли тепер почався підйом в Ірані – це мені сподобалося, тому що клерикали всім набридли гірше за гірку редьку. Більше 30-ти років вони при владі. Люди бачать цю корупцію, тому революція в Ірані проти них. Вона може чимось хорошим закінчитися. Чим закінчиться в Єгипті, я не знаю тому що там 90 млн мешканців і найжорстокіша економічна ситуація. Жити там ніде. Прогодувати таку ораву населення неможливо. На початку століття було 10 млн осіб, в долині Нілу. Як з часів фараонів, Ніл розливався, і населення годував. А потім з допомогою СРСР була побудована Асуанська ГЕС, і розливи Нілу припинилися. Більше Ніл не годує людей. Це не може нічим хорошим завершитися – тільки екстремізмом. Десятки мільйонів людей, які плодяться і яким треба щось жерти, а кругом пустеля. Жодна армія голодних людей не втримає.

 

- А які можуть бути геополітичні наслідки?

- У принципі, як в будь-якій такій ситуації, процес може піти в два боки. Це буде розпад на дрібні держави, або це може бути якесь об'єднання. Але такі об'єднання в жодному випадку не довговічні, занадто розбіжності великі, кожен диктатор править, не оглядаючись на того, хто за тисячу кілометрів від нього. Може бути консолідація арабського світу. А потім все одно це розпадеться на ті держави, які були раніше, або навіть на дрібніші.

 

- Чи можуть сформуватися прогресивні режими внаслідок цих революцій?

- Освічене мусульманство може існувати в країні, в якій є, що жерти. Був Іран, який за шаха процвітав. Є нафта, є природа, яка дозволяє годувати власне населення.

 

Низькі ціни на нафту не дозволяють розвиватися альтернативним джерелам енергії. Коли високі ціни на нафту - 200-300-500 доларів – це дасть такий поштовх розвитку альтернативних джерел енергії, які обвалять ціни на нафту

 

Там було досить вчених. І ось, інша ситуація: пустеля навколо, моторошний клімат, піщані бурі та шматочок цього Нілу, який прогодувати цю ораву не може. Люди в екстремальних ситуаціях шукають екстремальних рішень. Німеччина після Першої світової війни потрапила в страшну економічну ситуацію і шукала радикального рішення. Це міг бути чи комунізм чи нацизм. Переміг нацизм – спасибі товаришу Сталіну. У північній Африці ми маємо схожу ситуацію, тільки гіршу. І тільки фанатики можуть їм підкинути якусь ідею. Рішення завжди буде екстремістським. Про яке освічене мусульманство можна говорити, якщо людям ніде жити і вони живуть в гробницях. Хто платитиме за цю освіту?

 

- Що шукають там Москва і Вашингтон?

- Про Вашингтон не беруся судити. Для Москви – це зростання цін на нафту. Несподівано Москві підвалив такий успіх. Водночас вона повністю висловлює солідарність із усіма терористичними репресивними режимами, тому що вони брати по крові, і те, що тепер відбувається в мусульманському світі, її страшно лякає. Всі ці « нашисти» були створені для придушення можливої «помаранчевої» революції в Росії. Але революція може виникнути не тільки «помаранчева», а й будь-яка інша. Вони цього страшенно бояться і готові всіма силами підтримати диктаторів.

 

- Чи варто Заходу посилати військові контингенти в район мусульманських революцій чи залишити їх там давати собі раду власними силами?

- Будь-яка інтервенція контрпродуктивна. Якщо вона вдасться, ніхто спасибі ніколи не скаже. А якщо вона не вдасться – а вона не вдасться – то Захід залишиться ворогом. Ось прийшли американці в Ірак як визволителі – тепер вони вороги. Прийшли американці в Афганістан визволителями – стали ворогами. Затримуватися на чужій землі – це завжди проти її інтересів. З позитивних прикладів, які я знаю, може бути Південна Корея. Але в країнах, які релігійно, культурно, історично дуже різняться з нашою культурою, психологією, підходом до всіх проблем – тримати свої війська гранично небезпечно.

 

- Судячи з усього, НАТО програло в Афганістані, і доведеться остаточно звідти йти?

- Що раніше вони підуть звідти – то краще. Армія може виконати будь-яке завдання, якщо це завдання зрозуміле. Але якщо ми не знаємо, хто ворог, хто друг, що взагалі потрібно робити – така війна безперспективна. Радянський Союз сидів там десять років і нічого не висидів. Ось тепер НАТО сидить там десять років. Військового рішення там немає. Що довше вони будуть там сидіти, то гірше, то більше невинних людей постраждає і більшим буде спротив – зачароване коло, яке буде крутитися нескінченно.

 

- Всі, звичайно, пов'язують ці кризи з динамікою світових цін на нафту. Який Ваш прогноз?

- Я вітаю підйом цін. Коли ціни низькі – це як банани на дереві, які самі собою ростуть, і людині ні про що піклуватися не треба. Тож вона не розвивається. Низькі ціни на нафту не дозволяють розвиватися альтернативним джерелам енергії. Коли високі ціни на нафту - 200-300-500 доларів – це дасть такий поштовх розвитку альтернативних джерел енергії, які обвалять ціни на нафту. Я був свідком у Великобританії, коли арабські країни раптом в чотири рази підняли ціни на нафту. Тоді тут традиційно не було подвійних віконних рам. Як тільки злетіли ціни – відразу перейшли на газ. І з'явилася велика кількість фірм, які ставили подвійне скло. В автомобілів з'явилися економніші коробки передач, змінилися паливні системи. Взагалі світ відреагував потужним інтелектуальним сплеском. І ціни на нафту впали. У серпні 2008 року ці ціни знову злетіли до 147 дол. за барель. Нехай буде ще більше! Тим важливіше знайти альтернативні джерела: вітрові двигуни, припливи, сонячні батареї тощо. Головним споживачем рідкого палива є автомобілі. Якщо здійснити прорив і перевести на електрику, - а ця технологія існує, але поки занадто дорога, - то нафта знову впаде в ціні.

 

- Цікаво, а куди ці ціни підштовхнуть Москву?

- Тут є побоювання... Високі ціни на нафту дозволяють злодійському режиму продовжити своє існування. Але наразі процес розпаду в Росії зайшов настільки далеко, що мертвому припарки не допоможуть. Були ці ціни 8 дол. за барель за Єльцина або 147 за Путіна – народ цієї різниці не відчув. Різницю відчули ті, хто ці нафтові мільярди розтягнули по своїх закапелках. Зараз зліт цін вже режимові не допоможе. Він навпаки загострить битву кланів за ось ці мільярди. Що вищі ціни на енергоносії, то більша корупція. Що більша корупція, то швидший крах режиму.

 

- Ви б зараз погодилися приїхати в Росію робити чергову революцію?

- Свою революцію я зробив. Головна революція в головах людей. Було уявлення про «священну війну» – єдина ідеологічна опора всього свинства, яке творилося. Ось це - головне: єдина опора, єдина надія і єдине виправдання всього цього була Друга світова війна. Я завдав по цьому удар. Тобто свою революцію я провів. З мене революцій вистачить.

 

- У Росії є ознаки того, що народ підніметься на революцію? Варто в цьому брати участь?

- Навіщо вам це? Революцію готують одні, роблять інші, а результати завжди дістаються мерзотникам! Скільки було революцій – всі, хто з чистою душею йде в революцію, гинуть. Революція пожирає своїх дітей, сказано було про французьку революцію. Всі Дантони, Марати і Робесп'єри – всі вони загинули. Поки революція не відбудеться в серцях людей і їхніх умах – нічого не буде. З отруйного кореня помилкової державності й зарозумілості завжди виб’ється отруйний паросток.

 

Довідка ZAXID . NET

Віктор Суворов (справжнє ім'я: Володимир Резун) народився 20 квітня 1947 в поселенні Барабаш, Хасанський район, Приморський край Росії.

Радянський розвідник-утікач, колишній капітан Головного розвідувального управління генерального штабу Збройних сил Радянського Союзу. Свідомо пішов на зраду комуністичної системи СРСР, та вивіз до Великобританії родину у червні 1978 року.

Нині – історик, дослідник та письменник в жанрі історико-документального та художньо-історичного роману. Мешкає у Великобританії. Читає лекції у військових академіях Західної Європи.

Автор численних популярних книг з історії Другої світової війни та діяльності спецслужб СРСР. Аналіз та опис подій в книгах Суворова значно відрізняються від трактування історії, що викладалась за часів СРСР, трактуванню історії у пострадянських країнах та й за їх межами.

Видані книги: «Криголам»,  «День «М», «Контроль», «Очищення», «Акваріум», «Вибір», «Визволитель»,  «Остання республіка», «Самогубство», «Тінь перемоги», «Беру свої слова назад», «Спецназ».