уривок чужого настрою + досвід

Невже ти й справді маєш на мене право?...

Ось так просто висмикувати мене з життєвої течії і володіти мною певний час, щоб врешті викинути.. Але ж ти повертаєшся. А я вже нічого не можу зробити. Я просто йду за тобою, намагаючись осягнути глибину твоїх очей, збагнути чому саме я?.. Я безсила.. Я надто слабка, щоб опиратись..

Невже ти й справді маєш на мене право?...

Однією тільки усмішкою вбивати в мені МЕНЕ, одним лиш поглядом  руйнувати все, світле й справжнє, що в мені було.. Колись ти сказав, що всі ми  - свічки. Хтось світить яскраво, хтось ледь – ледь жевріє... Я догораю! Бачиш? Мені важко збагнути цей стан. Неймовірного розпачу, неймовірної туги... Бажання просто бути поряд... А тебе нема.  Мені страшно, що я просто не зможу жити далі...

Невже ти й справді маєш на мене право?...

Ось ти йдеш назустріч, чекаєш мене на вулиці, цілуєш в щоку і тихо питаєш «що тебе гризе?».. Ти зазираєш в мої очі, котрі давно втратили свій колишній блиск, і усміхаєшся. Ти просто не розумієш, що я вже ніколи не буду такою, як раніше. Причина в тобі, причина в нас... Якщо МИ були...

Невже ти й справді маєш на мене право?

Ти забираєш в мене життя. Бо ти і є життя! Коли ти сказав мені, що любиш, я відмовилась від всього, що мала. Тільки б залишити тебе, тільки б вберегти оте жадане щастя... І врешті, залишилась ні з чим. Я знала, що тобі не можна вірити. Але...

Я так давно тебе не бачила. Не чула твого голосу, не відчувала тепла... Чому ж тоді я й досі живу лише тобою?... Віддай мені мене! Віддай моє серце! Бо я згораю.. Бачиш?