Кохання довжиною в поцілунок

Заплющую очі і раптом усвідомлюю, як же я втомилась. Щодня те саме – різкі перепади настрою, крики, нестерпна нудота і нерви...нерви.. нерви....

Раптова буря за вікном. Її не відчуваєш на собі, але бачиш. Чітко і ясно. І коли на вулиця ллє, як з відра, то немає жодних заперечень, жодних сумнівів, що це відбувається насправді. Очі не можуть брехати. Очі ніколи не обманюють. Очам ми віримо беззаперечно. А от серце.. Зрадливо  - квапливе. Чого воно хоче? Сьогодні?

Розплющую очі і ... запах кави на кухні. Як це нестерпно. Щодня відчувати одне й те саме. Щодня віддавати душу отим випадковим маренням, щоночі  бачити ті самі безглузді сни, і думати.. думати.. думати.. І хто допоможе нарешті впорядкувати той хаос в голові?...

Є кохання, в котрому справжність можна вмістити в короткий пристрасний поцілунок. Безліч порожніх обіцянок, пусто слів»я і  аж надто передбачуваний фінал. А щирість – в погляді. Можливо, при випадковій зустрічі на зупинці вже давно колишніх коханців, або ж у монотонному «привіт» на одній з центральних вулиць. Замало чесності, відсутність віри. Ось, в чому проблема...

Згадую, що вже повинна йти... Усміхаюсь своєму відображенню в дзеркалі. СТОП! Невже з собою теж треба бути фальшивою? Надто складно підводити риску, робити щось, щось змінювати, зрештою, намагатись жити після... Чому бути іншим – так зле?...

Заплющую очі. Я давно вже загубила номер телефону, давно забула код доступу, давно змінила власний пароль і нік. Через темні окуляри іншості мене, скоріш за все, й не впізнати...

Кохання довжиною в поцілунок...

Життя довжиною в кохання....

А як це зупинити?... І чи варто?